ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
01.04.2025Справа № 910/744/25
Господарський суд міста Києва у складі судді І.О. Андреїшиної, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін господарську справу
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "С Т А Р Т Б У Д" (08131, Київська область, Бучанський район, село Софіївська Борщагівка, вул. Боголюбова, 4, офіс 3; ідентифікаційний код 40264524)
до Приватного акціонерного товариства "Акціонерна компанія "Київводоканал" (01015, м. Київ, вул. Лейпцизька, 1-А, ідентифікаційний код 03327664)
про стягнення 58 038,44 грн,
Товариство з обмеженою відповідальністю "С Т А Р Т Б У Д" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Приватного акціонерного товариства «Акціонерна компанія «Київводоканал» про стягнення заборгованості за договором № 752/5/16-22 від 03.06.2022 у розмірі 58 038,44 грн, з яких: 13 916,13 грн 3% річних та 44 122,31 грн інфляційних втрат.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.01.2025 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін, надано відповідачу строк для подання відзиву на позов, заперечення на відповідь на відзив, та позивачу - відповідь на відзив.
10.02.2025 через підсистему "Електронний суд" від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому, серед іншого, міститься клопотання про розгляд справи з повідомленням (викликом) сторін.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.02.2025 у задоволенні клопотання Приватного акціонерного товариства "Акціонерна компанія "Київводоканал" про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін відмовлено.
Згідно з ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.
Відповідно до ч. 1 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у главі 10 розділу ІІІ Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до ч. 8 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву (ч. 2 ст. 161 Господарського процесуального кодексу України).
Судом також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі "Смірнова проти України").
Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України №1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
03 червня 2022 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «С Т А Р Т Б У Д» (далі - позивач, виконавець) та Приватним акціонерним товариством "Акціонерна компанія "Київводоканал" (далі - відповідач, замовник) за результатами спрощеної закупівлі № UA-2022-04- 29-001982-a було укладено договір № 752/5/16-22, відповідно до умов якого сторони домовилися, що ТОВ «С Т А Р Т Б У Д» зобов'язується надати, а ПрАТ «АК «Київводоканал» зобов'язується прийняти та оплатити послуги з ліквідації пошкодження на водопровідній мережі Д-900 мм по пл. Перемоги ріг вул. Бульварно-Кудрявської в м. Києві (п.1.1. договору).
Рішенням Господарського суду міста Києва від 18.07.2024 по справі 910/1894/24, залишеним в силі Постановою Північного апеляційного господарського суду від 23 вересня 2024 у справі № 910/1894/24, позов Товариства з обмеженою з обмеженою відповідальністю "С Т А Р Т Б У Д" було задоволено повністю, стягнуто з Приватного акціонерного товариства "Акціонерна компанія "Київводоканал" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "С Т А Р Т Б У Д" 771 712 грн 93 коп. основного боргу, 81 грн 00 коп. пені, 13 044 грн 52 коп. інфляційних втрат, 16 166 грн 29 коп. 3 % річних, 10 589 грн 91 коп. судового збору та 10 000 грн 00 коп. витрат на правничу допомогу.
Позивач у позовній заяві зазначає, що на виконання рішення суду від 18.07.2024 у справі №910/1894/24 боржник добровільно оплатив ТОВ "С Т А Р Т Б У Д" борг у розмірі 771 712,93 грн - 23 вересня 2024 року, в рахунок погашення основної суми заборгованості, що підтверджується платіжною інструкцією №4786 від 23 вересня 2024 року.
Враховуючи те, що рішенням суду від 18.07.2024 у справі №910/1894/24 було стягнуто на користь ТОВ "С Т А Р Т Б У Д" 13 044 грн 52 коп. інфляційних втрат, 16 166 грн 29 коп. 3 % річних, за період до подачі позовної заяви, тобто, до 15.02.2024 року, позивач вважає, що є підстави для стягнення з Приватного акціонерного товариства «Акціонерна компанія «КИЇВВОДОКАНАЛ» 3% річних та інфляційних, відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, за період з 16.02.2024 року до моменту повного виконання свого зобов'язання за спірним договором - 22.09.2024 року.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач зазначає, що оскільки суму основної заборгованості - 771 712 грн 93 коп відповідач сплатив лише 23.09.2024 року, а 3% річних та інфляційні нарахування відповідач сплатив лише за період до подачі позовної заяви, відповідачу належить сплатити на користь позивача, відповідно до статті 625 ЦК України - 3% річних та інфляційні нарахування за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання, за період з 16.02.2024 (кінцева дата розрахунку 3% річних та інфляційних нарахувань у судовій справі №910/1894/24) по 22.09.2024 року (день, що передує дню добровільного виконання судових рішень у справі №910/1894/24 ).
З огляду на викладене, позивач просить суд стягнути з відповідача на свою користь 13 916,13 грн 3% річних та 44 122,31 грн інфляційних втрат.
Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про наступне.
Відповідно до абзацу 2 пункту 1 статті 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.
Згідно зі статтею 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статті 627 Цивільного кодексу України).
Частиною 1 статті 628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства
Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 Цивільного кодексу України).
Згідно зі статтею 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Частиною першою статті 193 Господарського кодексу України встановлено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином (частина 7 статті 193 Господарського кодексу України).
Так, у зв'язку з невиконанням зобов'язань за спірним договором ТОВ "С Т А Р Т Б У Д" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до ПрАТ «АК «КИЇВВОДОКАНАЛ» про стягнення на користь ТОВ «С Т А Р Т Б У Д» основної заборгованості за спірним договором в розмірі 771 712,93 грн, а також штрафних санкцій, трьох процентів річних та інфляційних втрат.
Судом встановлено, що рішення Господарського суду міста Києва від 18.07.2024 у справі №910/1894/24 позов задоволено повністю; стягнуто з Приватного акціонерного товариства "Акціонерна компанія "Київводоканал" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "С Т А Р Т Б У Д" 771 712 грн 93 коп. основного боргу, 81 569 грн 00 коп. пені, 13 044 грн 52 коп. інфляційних втрат та 16 166 грн 29 коп. 3 % річних.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 23 вересня 2024 у справі № 910/1894/24 рішення Господарського суду міста Києва від 18.07.2024 залишено в силі.
23 вересня 2024 року боржником було добровільно сплачено ТОВ "С Т А Р Т Б У Д" 771 712,93 грн, в рахунок погашення основної суми заборгованості, що підтверджується платіжною інструкцією №4786 від 23 вересня 2024 року.
Відповідно до норм статей 598 - 609 Цивільного кодексу України, рішення суду про стягнення боргу не є підставою для припинення грошового зобов'язання. В той же час, приписи статті 625 Цивільного кодексу України не заперечують звернення кредитора з вимогою про стягнення з боржника, який прострочив виконання грошового зобов'язання, суми інфляційних та процентів річних від простроченої суми за невиконання грошового зобов'язання, зокрема, за період після прийняття судом відповідного рішення.
Одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (п. 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-8/1427 від 18.11.2003 року "Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та юрисдикцію Європейського суду з прав людини").
Відповідно до частини 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Так, преюдиційні факти є обов'язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв'язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.
Норми статті 129-1 Конституції України визначають, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Згідно зі ст. 17 Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Згідно з преамбулою та статтею 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини, згідно рішення Європейського суду з прав людини від 25.07.02 року у справі за заявою № 48553/99 "Совтрансавто-Холдінг" проти України", а також згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 28.10.99 року у справі за заявою № 28342/95 "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Таким чином, судове рішення у справі № 910/1894/24 не може бути поставлене під сумнів, а інші рішення, в тому числі і у даній справі, не можуть йому суперечити.
Водночас, відповідач у відзиві зазначає, що в межах господарської справи №910/1894/24 суд вже відмовляв в задоволенні заяви позивача про зобов'язання органу, що здіснюватите примусове виконання рішення суду, проводити нарахування 3% річних та інфляційних втрат за прострочення виконання грошового зобов'язання починаючи з 16.02.2023 до дня сплати.
Таким чином, відповідач вважає, що в даному випадку застосуванню підлягає п.10 ч.3 чт. 162 ГПК України, відповідно до якого чинним законодавством передбачено заборону стосовно пред'явлення позову з того самого предмету й тих самих підстав до одного й того самого відповідача.
Суд відхиляє дане твердження відповідача, з огляду на те, що ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.11.2024 відмовлено у задоволенні заяви позивача про ухвалення додаткового рішення у справі № 910/1894/24 з підстав того, що рішення Господарського суду міста Києва від 18.07.2024 було виконано в добровільному порядку та в повному обсязі, що унеможливлює відкриття виконавчого провадження вимоги позивача щодо зобов'язання органу (особи), що здійснюватиме примусове виконання рішення суду, проводити нарахування відсотків за прострочення виконання грошового зобов'язання починаючи з 16.02.2023/01.02.2024 до повної його сплати за формулою.
З огляду на викладене, суд зазначає, викладені у відзиві на позов аргументи не можуть бути підставою для відмови в задоволенні позову, оскільки не спростовують доводів позивача та суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.
Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3% річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.
Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за час прострочення.
Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція) (п.п. 3.1, 3.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» №14 від 17.12.2013 року)
Таким чином, законом установлено обов'язок боржника у разі прострочення виконання грошового зобов'язання сплатити на вимогу кредитора суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох відсотків річних за весь час прострочення виконання зобов'язання.
Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у виді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Отже, у розумінні положень наведеної норми позивач як кредитор, вправі вимагати стягнення у судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних до повного виконання грошового зобов'язання.
Разом із тим, суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу, сплату яких передбачено частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.
Крім того, необхідно враховувати, що сума боргу з урахуванням індексу інфляції повинна розраховуватися, виходячи з індексу інфляції за кожний місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був в якийсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція).
Якщо прострочення відповідачем виконання зобов'язання з оплати становить менше місяця, то в такому випадку виключається застосування до відповідача відповідальності, передбаченої частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України - стягнення інфляційних втрат за такий місяць.
Враховуючи те, що рішенням суду від 18.07.2024 у справі №910/1894/24 було стягнуто на користь ТОВ "С Т А Р Т Б У Д" 13 044 грн 52 коп. інфляційних втрат, 16 166 грн 29 коп. 3 % річних за період до подачі позовної заяви, тобто, до 15.02.2024 року, суд дійшов висновку про те, що є підстави для стягнення з Приватного акціонерного товариства «Акціонерна компанія «КИЇВВОДОКАНАЛ» 3% річних та інфляційних, відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, за період з 16.02.2024 року до моменту повного виконання свого зобов'язання за спірним договором - 22.09.2024 року.
Суд, перевіривши розрахунок інфляційних втрат та 3% річних, як збільшення суми основного боргу в період прострочки виконання боржником його грошового зобов'язання за загальний період прострочки з 16.02.2024 по 22.09.2024, вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі.
Відповідно до частин 3, 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно з ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Приписами статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Частинами 1, 2 статті 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Відповідачем належними доказами обставин, на які посилається позивач в обґрунтування своїх позовних вимог, не спростовано.
Відповідно до частини четвертої статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на відповідача.
На підставі викладеного та керуючись статтями 129, 233, 238, 240-241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва,
1. Позов задовольнити повністю.
2.Стягнути з Приватного акціонерного товариства "Акціонерна компанія "Київводоканал" (01015, м. Київ, вул. Лейпцизька, 1-А, ідентифікаційний код 03327664) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "С Т А Р Т Б У Д" (08131, Київська область, Бучанський район, село Софіївська Борщагівка, вул. Боголюбова, 4, офіс 3; ідентифікаційний код 40264524) 44 122 (сорок чотири тисячі сто двадцять дві) грн 31 коп. інфляційних втрат, 16 916 (шістнадцять тисяч дев'ятсот шістнадцять) грн 13 коп. 3 % річних та 2 422 (дві тисячі чотириста двадцять дві) грн 58 коп. судового збору.
3. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом IV ГПК України.
Повний текст рішення складено 01.04.2025
Суддя І.О. Андреїшина