31 березня 2025 року №320/11185/24
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кочанової П.В., суддів: Діски А.Б., Жукової Є.О., розглянувши за правилами загального позовного провадження у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України про визнання протиправним та нечинним пункту 8 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній та зобов'язання вчинити певні дії,-
Позивач, ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Кабінету Міністрів України, в якому просить суд:
- визнати протиправним та нечинним пункт 8 «Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній» затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 р. № 637 в редакції постанови КМУ від 27 вересня 2022 р. № 1058,
- зобов'язати Кабінет Міністрів України: Усунути дискримінаційну складову у пункті 8 «Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній». Наприклад: Замінити, у словосполученні (крім періоду навчання за денною формою здобуття освіти на підготовчих відділеннях у закладах вищої освіти) слово крім, на словосполучення у тому числі.
- рекомендувати Кабінету Міністрів України: Викласти пункт 8 Порядку № 637, в редакції запропонованої позивачем: "Період навчання за денною формою здобуття освіти у закладах вищої освіти у тому числі період навчання за денною формою здобуття освіти на підготовчих відділеннях у закладах вищої освіти, професійних навчально-виховних закладах, навчальних закладах підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів, в аспірантурі, докторантурі і клінічній ординатурі підтверджується дипломами, посвідченнями, свідоцтвами, а також довідками та іншими документами, що видані на підставі архівних даних і містять відомості про періоди навчання".
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що Постановою Кабінету Міністрів України від 27 вересня 2022 р. № 1058 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 р. № 637» було внесено зміни до Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній. Зокрема, у Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженому зазначеною постановою: у пункті 8 в абзаці першому слова “Час навчання у вищих навчальних» замінено словами “Період навчання за денною формою здобуття освіти у закладах вищої освіти (крім періоду навчання за денною формою здобуття освіти на підготовчих відділеннях у закладах вищої освіти)».
Оскільки у період з 30.11.1983 року по 28.07.1984 року позивач навчався на підготовчому відділенні Одеського інженерно-будівельного інституту, зміни, що внесені до абзацу першого пункту 8 Порядку №637 негативно вплинули на його права та легітимні очікування.
Вказане, на думку позивача, має дискримінаційний характер оскільки ставить його в значно гірше становище по відношенню до тих громадян яким на підставі судових рішень, що набрали законної сили, цей період вже зараховано до загального страхового стажу.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 8 квітня 2024 року, адміністративний позов ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України про зобов'язання вчинити певні дії залишено без руху та встановлено позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 23 квітня 2024 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання на 28 травня 2024 року о 15:00 год.
23 травня 2024 року, позивачем засобами електронного зв'язку через систему «Електронний суд» подано до суду заяву про розгляд справи за його відсутності.
28 травня 2024 року через відділ документального забезпечення та контролю, відповідачем надано до суду відзив на позовну заяву, в якому відповідач заперечив проти задоволення позовних вимог. В обгрунтування заперечень зазначив про те, що оскаржуваний акт Уряду, що є предметом розгляду цього провадження не має негативного впливу на конкретні індивідуально виражені права, свободи чи інтереси позивача. Це свідчить про відсутність предмету захисту у суді, адже позивачем не визначено права, свободи чи інтересу, які мають бути захищені (поновлені) у судовому порядку, що фактично вказує на безпредметність заявленого позову.
При цьому, відповідач вважає помилковим посилання позивача про дискримінаційний характер пункту 8 Постанови № 637 з огляду на те, що вилучення періоду навчання за денною формою здобуття освіти на підготовчих відділеннях у закладах вищої освіти з переліку видів освіти (денна форма здобуття освіти у закладах вищої освіти, професійні навчально-виховні заклади, навчальні заклади підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів, аспірантура, докторантура і клінічна ординатура), навчання в яких підтверджуються встановленим пунктом 8 Постанови № 637 переліком документів, не залежить від визначених Законом України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» ознак залежності від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, тощо.
Окрім того, зазначає, що Регламентом Кабінету Міністрів України передбачено, що проєкти актів Кабінету Міністрів вносяться на розгляд Кабінету Міністрів головними розробниками - міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади. В даному випадку таким розробником є Міністерство соціальної політики України. Наголошує, що оскільки позивач як фізична особа - потенційний отримувач пенсійних виплат не може бути розробником тексту підзаконного акту, оскільки це виключні повноваження Мінсоцполітики, а відтак позовні вимоги про зобов'язання Кабінету Міністрів України внести зміни до Постанови № 637 у редакції зазначеній позивачем у позовній заяві не може підлягати задоволенню, оскільки цьому має передувати визначена процедура.
28 травня 2024 року позивачем надана відповідь на відзив Кабінету Міністрів України, в якому просить суд відмовити в задоволенні відзиву на позовну заяву у справі №320/11185/24 у повному обсязі. Вважає доводи відповідача спрямованими виключно на спробу доведення відсутності у позивача права, передбаченого статтею 55 Конституції України, на судовий захист, шляхом посилання на процесуальне законодавство.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 28 травня 2024 року визнано Кабінету Міністрів України поважними причини пропуску строку на подання відзиву та поновлено строк на подання відзиву, долучено до матеріалів справи відзив на позовну заяву та відкладено підготовче засідання по справі № 320/11185/24 до 18 червня 2024 року об 11:30 годині.
13 червня 2024 року позивачем надано зауваження щодо наданих відповідачем доказів, в яких вважає, що висновки Міністерства економіки України та Міністерства фінансів України до проекту постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 р. № 637» не є доказами по справі оскільки вони ґрунтуються на недостовірної інформації.
У підготовчому засіданні 18 червня 2024 року відкладено розгляд справи до 21 червня 2024 року об 11:30 годині.
20 червня 2024 року, позивачем засобами електронного зв'язку через систему «Електронний суд» подано до суду заяву про розгляд справи за його відсутності.
У підготовчому засіданні 21 червня 2024 року відкладено розгляд справи до 5 липня 2024 року об 11:00 годині.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 5 липня 2024 року продовжено строк підготовчого провадження на тридцять днів, відкладено підготовче засідання по справі № 320/11185/24 до 3 вересня 2024 року о 9:30 годині.
23 серпня 2024 року, позивачем засобами електронного зв'язку через систему «Електронний суд» подано до суду заяву про розгляд справи за його відсутності.
У підготовчому засіданні 3 вересня 2024 року судом оголошено перерву до 24 вересня 2024 року о 10:00 годині.
5 вересня 2024 року, позивачем засобами електронного зв'язку через систему «Електронний суд» подано до суду заяву про розгляд справи, призначеної на 24 вересня 2024 року о 10:00 годині за його відсутності.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 24 вересня 2024 року закрито підготовче провадження та призначено судове засідання для розгляду справи по суті здійснювати колегією суддів під головуванням судді Кочанової П.В. на 24 жовтня 2024 року о 13:00 год.
Судове засідання, призначене на 24 жовтня 2024 року о 13:00 годині відкладено у зв'язку з перебуванням члена колегії на лікарняному на 31 жовтня 2024 року о 13:30 годині.
У судове засідання, призначене на 31 жовтня 2024 року з'явився представник відповідача, позивач не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.
Разом з цим, позивачем засобами електронного зв'язку через систему «Електронний суд» подано до суду заяву про розгляд справи, призначеної на 31 жовтня 2024 року за його відсутності.
Також, представником відповідача надано до суду клопотання про розгляд справи у порядку письмового провадження.
Відповідно до частини третьої статті 194 Кодексу адміністративного судочинства України учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.
Враховуючи заяву позивача про розгляд справи за його відсутності та клопотання представника відповідача про розгляд справи у письмовому провадженні, протокольною ухвалою суду від 31 жовтня 2024 року, постановленою без виходу до нарадчої кімнати із занесенням до протоколу судового засідання, колегією суддів вирішено здійснювати подальший розгляд справи в порядку письмового провадження.
Перевіривши матеріали справи, вирішивши питання, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги, та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин, судом встановлено наступне.
Позивач, ОСОБА_1 є громадянином України, має другу групу інвалідності, що підтверджується довідкою до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12ААГ №401903.
У трудовій книжці ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 містяться наступні записи:
- запис №9, 30.11.1983 року позивач зарахований слухачем підготовчого відділення до Одеського інженерно-будівельного інституту (наказ №1146 а/с від 30.11.1983 року),
- запис №10, 28.07.1984 року зарахований студентом 1 курсу (наказ №644 а/с від 28.07.1984 року).
Постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року № 637 затверджено «Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній».
Так, згідно пункту 8 Порядку №637 було визначено: «Час навчання у вищих навчальних, професійних навчально-виховних закладах, навчальних закладах підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів, в аспірантурі, докторантурі і клінічній ординатурі підтверджується дипломами, посвідченнями, свідоцтвами, а також довідками та іншими документами, що видані на підставі архівних даних і містять відомості про періоди навчання.
За відсутності в документах таких відомостей для підтвердження часу навчання приймаються довідки про тривалість навчання в навчальному закладі у відповідні роки за умови, що в документах є дані про закінчення повного навчального періоду або окремих його етапів».
Підпунктом 6 пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 27 вересня 2022 року №1058 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 р. № 637» внесено зміни, зокрема у пункт 8 «Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній»:
в абзаці першому слова “Час навчання у вищих навчальних» замінено словами “Період навчання за денною формою здобуття освіти у закладах вищої освіти (крім періоду навчання за денною формою здобуття освіти на підготовчих відділеннях у закладах вищої освіти)»;
в абзаці другому слова “часу навчання» замінено словами “періоду навчання за денною формою здобуття освіти».
Вважаючи, що при прийнятті постанови Кабінету Міністрів України від 27 вересня 2022 р. № 1058 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 р. № 637» щодо внесення змін до пункту 8 «Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній» відповідач порушив його права, позивач оскаржив її до суду у межах цього позову.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Аналіз даної норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, який побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб'єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.
Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.
Суд зазначає, що вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особі, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), а також встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення).
Тобто, порушення або оспорювання прав та інтересів особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов'язковими. Відсутність порушеного права та неправильний спосіб захисту встановлюється при розгляді справи по суті і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
У відповідності до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та інших суб'єктів владних повноважень визначені у положеннях статті 264 КАС України.
Відповідно до частини першої статті 264 Кодексу адміністративного судочинства України правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо:
1) законності (крім конституційності) постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України (крім рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу), постанов Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
2) законності та відповідності правовим актам вищої юридичної сили нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, інших суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до частин другої та третьої статті 264 Кодекс адміністративного судочинства України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.
Нормативно-правові акти можуть бути оскаржені до адміністративного суду протягом всього строку їх чинності.
Отже, керуючись завданнями та основними засадами (принципами) адміністративного судочинства, з урахуванням вимог встановлених частиною другою статті 19 Конституції України, частиною другою статті 2, статті 264 Кодексу адміністративного судочинства України, оцінивши належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд приходить до наступних висновків.
Згідно з частиною 1 статті 113 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
Положеннями пунктів 3, 10 частини 1 статті 116 Конституції України регламентовано, що Кабінет Міністрів України забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; здійснює інші повноваження, визначені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 1 статті 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.
Між тим, організацію, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції України визначає Закон України “Про Кабінет Міністрів України» від 27.02.2014 № 794-VII (далі - Закон № 794-VII).
Відповідно до статті 1 Закону № 794-VII Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.
Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України.
Відповідно до частини 1 статті 19 Закону № 794-VII діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, вирішення питань державного управління у сфері економіки та фінансів, соціальної політики, праці та зайнятості, охорони здоров'я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, природокористування, правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, запобігання і протидії корупції, розв'язання інших завдань внутрішньої і зовнішньої політики, цивільного захисту, національної безпеки та обороноздатності.
Частиною 1 статті 49 цього Закону обумовлено, що Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.
Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України (ч. 2 ст. 49 Закону № 794-VII).
Таким чином, на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України Кабінет Міністрів України видає підзаконні нормативно-правові акти - постанови і розпорядження, реалізуючи у такий спосіб свою виконавчу (управлінську) компетенцію.
Відповідно до частин другої та третьої статті 50 Закону №794-VІІ проєкти актів КМУ готуються міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, державними колегіальними органами, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями.
Проєкти актів Кабміну вносяться на розгляд КМУ міністерствами, центральними органами виконавчої влади (крім тих, діяльність яких спрямовується і координується КМУ через відповідного члена КМУ), державними колегіальними органами, місцевими державними адміністраціями.
Отже, КМУ уповноважений видавати акти нормативного характеру, які видаються у формі постанов на основі та на виконання законів України.
Така ж норма узгоджується з пунктом 2 параграфу 33 Регламенту Кабінету Міністрів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18.07.2007 № 950, де зазначено, що розробниками проєктів актів Кабінету Міністрів є, зокрема, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади відповідно до своєї компетенції, крім того пунктом 5 параграфу 33 проєкт акта Кабінету Міністрів підлягає обов'язковому погодженню усіма заінтересованими органами, а також Мінфіном та Мінекономрозвитку (за винятком проєкту розпорядження з кадрових питань).
Частиною 1 та 2 параграфу 37 Регламенту встановлено, що розробник надсилає заінтересованому органу проєкт акта Кабінету Міністрів, завізований керівником органу, який є розробником, разом з пояснювальною запискою, а також порівняльною таблицею (якщо проєктом акта передбачено внесення змін до інших актів Кабінету Міністрів).
Якщо розробником проєкту акта Кабінету Міністрів є центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів через міністра, проєкт надсилається заінтересованому органу лише після його погодження відповідним міністром.
Також, абзацом 1 параграфу 38 Регламенту визначено, що розробник визначає строк погодження проєкту акта Кабінету Міністрів заінтересованими органами виходячи із складності та обсягу проєкту з урахуванням строків виконання завдань, установлених актами законодавства, протокольними рішеннями Кабінету Міністрів, але не більш як 10 робочих днів.
Якщо розробником є центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів через відповідного міністра, проєкт акта Кабінету Міністрів також обов'язково погоджується керівником юридичної служби відповідного міністерства.
Параграфом 46 встановлено, що за результатами правової експертизи проєкту акта Кабінету Міністрів Мін'юст оформляє висновок за встановленою ним формою, невід'ємною частиною якого є висновок за результатами експертизи на відповідність проєкту акта положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини. У висновку Мін'юсту обов'язково зазначаються правові підстави прийняття акта з посиланням на норми законодавчих актів, згідно з якими предмет правового регулювання проєкту акта належить до повноважень Кабінету Міністрів. Висновок підписує Міністр, а у разі його відсутності - перший заступник Міністра.
Мін'юст надсилає висновок розробникові у строк, що становить не більш як 10 робочих днів.
Відповідно до параграфу 52 Регламенту Секретаріат Кабінету Міністрів проводить експертизу (фахову і юридичну) поданого до Кабінету Міністрів проєкту акта та здійснює його опрацювання (вносить поправки, пов'язані з приведенням у відповідність з правилами нормопроектувальної техніки, редагує його та у разі потреби узгоджує поправки з головним розробником). Порядок проведення експертизи проєктів актів встановлює Міністр Кабінету Міністрів.
Також, відповідно до параграфу 53 за результатами експертизи проєкту акта Кабінету Міністрів Секретаріат Кабінету Міністрів оформляє експертний висновок.
Розгляд проєктів актів Кабінету Міністрів України встановлений главою 7 Регламенту, так, зокрема, частиною 1 параграфу 55 встановлено, що опрацьований проєкт акта Кабінету Міністрів разом з матеріалами, поданими головним розробником, та експертним висновком Секретаріату Кабінету Міністрів включається до порядку денного засідання відповідного урядового комітету.
Параграф 55-1 передбачає, що розглянутий на засіданні урядового комітету та завізований Першим віце-прем'єр-міністром, Віце-прем'єр-міністром проект акта Кабінету Міністрів включається до порядку денного чергового засідання Кабінету Міністрів. До проєкту акта крім матеріалів, поданих головним розробником, та експертного висновку Секретаріату Кабінету Міністрів додаються витяг з протоколу засідання урядового комітету і довідка про розбіжності щодо проєкту акта, якщо їх не врегульовано після розгляду урядовим комітетом (ч.1).
Частиною 2 параграфу 55-1 встановлено, що акт Кабінету Міністрів приймається, якщо за результатами розгляду на засіданні до нього не висловлено зауважень.
Також, частинами 4-5 параграфу 55-1 передбачено, що прийняті акти Кабінету Міністрів Прем'єр-міністр підписує на засіданні Кабінету Міністрів. Акт, прийнятий Кабінетом Міністрів з поправками, оформляється у визначений ним строк.
Після підписання акта Кабінету Міністрів внесення до його тексту будь-яких змін, у тому числі виправлення орфографічних та стилістичних помилок, здійснюється шляхом прийняття відповідного рішення на засіданні Кабінету Міністрів.
Тобто, з аналізу Регламенту Кабінету Міністрів України, яким встановлена процедура підготовки, погодження, експертизи, внесення на розгляд та затвердження актів КМ України, вбачається, що для прийняття відповідного акту проєкт такого акту має пройти низку етапів, кожен з яких здійснюється різними суб'єктами, крім того, на здійснення відповідними суб'єктами своїх повноважень щодо розроблення, погодження та прийняття акта встановлені строки.
Разом з цим, статтею 6 Конституції України визначено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.
Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Конституційне повноваження здійснювати законотворчу діяльність належить виключно Верховній Раді України. Прийняття Кабінетом Міністрів України підзаконних нормативно-правових актів є формою реалізації його конституційних повноважень, визначених Конституцією та законами України.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 30.11.2023 у справі №640/28113/20.
Стаття 3 Конституції України проголошує, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Громадяни мають право на соціальний захист у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, у старості та в інших випадках, установлених законом (частина перша статті 46 Конституції України). В Україні на конституційному рівні гарантовано право громадян на соціальний захист, для забезпечення якого необхідне здійснення комплексу державно-правових заходів, одним із яких є законодавче визначення основ соціального захисту, форм і видів пенсійного забезпечення (пункт 6 частини першої статті 92 Конституції України).
Так, принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам регулює Закон № 1058-ІV від 09.07.2003 року «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058).
Статтею 1 Закону № 1058-ІV визначено, що страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягала державному соціальному страхуванню, якою або за яку сплачувався збір на обов'язкове державне пенсійне страхування згідно із законодавством, що діяло раніше, та/або підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню згідно із цим Законом і за який сплачено страхові внески.
Відповідно до частини першої статті 24 Закону № 1058-IV страховий стаж - це період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.
Згідно з частиною другою цієї статті страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфіковано обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.
Періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності зазначеним Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом (частина четверта статті 24 Закону № 1058-IV).
У законодавстві, що діяло раніше (до 01.01.2004), зокрема у Законі України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 № 1788-XII (далі - Закон № 1788-XII), йдеться про стаж роботи, що дає право на призначення трудових пенсій (загальний трудовий стаж).
Зміст поняття «загальний трудовий стаж» є ширшим, ніж поняття «страховий стаж», оскільки до першого включаються також періоди суспільно корисної діяльності, коли особа не підлягала загальнообов'язковому соціальному страхуванню.
Статтею 62 Закону № 1788-XII визначено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до статті 48 Кодексу законів про працю України, положення якої кореспондуються зі статтею 62 Закону № 1788-XII, трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Досліджуючи спірні правовідносини судом встановлено, що Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 12 серпня 1993 р. № 637 “Про затвердження Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній».
Пунктом 1 Порядку встановлено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
Пунктом 3 зазначеного Порядку передбачено, що за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи. За відсутності зазначених у цьому пункті документів для підтвердження трудового стажу приймаються членські квитки профспілок. При цьому підтверджуються періоди роботи лише за той час, за який є відмітки про сплату членських внесків.
Пунктом 8 зазначеного порядку було визначено: «Час навчання у вищих навчальних, професійних навчально-виховних закладах, навчальних закладах підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів, в аспірантурі, докторантурі і клінічній ординатурі підтверджується дипломами, посвідченнями, свідоцтвами, а також довідками та іншими документами, що видані на підставі архівних даних і містять відомості про періоди навчання.
За відсутності в документах таких відомостей для підтвердження часу навчання приймаються довідки про тривалість навчання в навчальному закладі у відповідні роки за умови, що в документах є дані про закінчення повного навчального періоду або окремих його етапів».
У подальшому, підпунктом 6 пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 27 вересня 2022 року №1058 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 р. № 637» внесено зміни, зокрема у пункт 8 «Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній»:
в абзаці першому слова “Час навчання у вищих навчальних» замінено словами “Період навчання за денною формою здобуття освіти у закладах вищої освіти (крім періоду навчання за денною формою здобуття освіти на підготовчих відділеннях у закладах вищої освіти)»;
в абзаці другому слова “часу навчання» замінено словами “періоду навчання за денною формою здобуття освіти».
Зі змісту постанови Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 р. № 637 “Про затвердження Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній», колегія суддів дійшла висновку, що означена постанова прийнята з метою підтвердження трудового стажу за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній.
Водночас, позивачем надано до суду копію трудової книжки серії НОМЕР_1 , в якій містяться наступні записи:
- запис №9, 30.11.1983 року позивач зарахований слухачем підготовчого відділення до Одеського інженерно-будівельного інституту (наказ №1146 а/с від 30.11.1983 року),
- запис №10, 28.07.1984 року зарахований студентом 1 курсу (наказ №644 а/с від 28.07.1984 року).
З наведених в адміністративному позові підстав вбачається про фактичну незгоду позивача з прийняттям постанови Кабінету Міністрів України від 27 вересня 2022 р. № 1058 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 р. № 637» в частині внесення змін до пункту 8 «Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній».
Між тим суд вважає, що положення постанови Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 р. № 637 “Про затвердження Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній» на відповідні правовідносини не розповсюджується, з огляду на наявність у трудовій книжці позивача відповідних записів.
Окрім того, як вбачається з Пояснювальної записки до проєкту постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року №637», метою прийняття акта є приведення постанови Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 №637 «Про затвердження Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній» у відповідність до законодавства.
Статтею 53 Закону України «Про вищу освіту» передбачено, що студент (слухач) - особа, яка в установленому порядку зарахована до вищого навчального закладу і навчається з метою здобуття певних освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівнів.
Згідно з Положенням про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах, затвердженим наказом Міністерства освіти України від 02.06.1993 № 161, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 23.11.1993 за № 173, студенту, який захистив дипломний проєкт (роботу), склав державні екзамени відповідно до вимог освітньо-професійної програми підготовки, рішенням державної комісії присвоюється відповідно освітній рівень (кваліфікація) та видається державний документ про освіту (кваліфікацію).
Із змісту наведених норм видно, що навчанням у вищому навчальному закладі є період з дня зарахування особи до вищого навчального закладу на денну, вечірню або заочну форму навчання до дня її відрахування у зв'язку із завершенням навчання та отриманням відповідного документа про вищу освіту державного зразка.
Згідно з Положенням про підготовче відділення при вищому навчальному закладі, підготовчі відділення, як і підготовчі курси, створюються для загальноосвітньої підготовки для вступу до вищого навчального закладу, навчання на яких дає право вступу до цих навчальних закладів без вступних іспитів.
Навчання на підготовчих відділеннях (курсах) є додатковою послугою навчального закладу, мета якої - підготовка до вступу до навчального закладу.
Оскільки після навчання на підготовчих відділеннях (курсах) особа не здобуває певних освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівнів, до стажу роботи зараховується лише період з дня зарахування студентом першого курсу вищого навчального закладу до закінчення чи відрахування.
Верховним Судом у постановах від 21 лютого 2020 року у справі № 456/2503/16-а, від 11 травня 2022 року у справі № 445/2374/16-а, від 09 квітня 2024 року у справі № 380/15284/22 висловлено правову позицію, що підготовчі курси (підготовчі відділення) при вищому навчальному закладі не є рівноцінними самим вищим навчальним закладам, перелік яких наведено в статті 25 Закону України «Про вищу освіту», а навчання на підготовчому відділенні (курсах) не є складовою навчання у вищому навчальному закладі, оскільки у випадку, якщо особа не вступить до останнього з будь-якої причини (відмова від вступу, нездача іспитів тощо), період навчання на підготовчих курсах (відділеннях) не можна вважати здобуттям вищої освіти.
Суд звертає увагу, що обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай безпосередніх індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Порушення прав та інтересів слід відрізняти від порушень закону. Підставою звернення до суду є протиправні рішення (дії чи бездіяльність), які порушують права (свободи чи інтереси) конкретної особи. Саме лише порушення закону, яке не призводить до порушення прав особи, не дає підстав для задоволення позову такої особи. Позови "в інтересах законності" не мають на меті захист порушених суб'єктивних прав, а тому в таких справах не може бути реалізовано завдання адміністративного судочинства.
Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно лише тому, що заявники вважають начебто певні положення норм законодавства впливають на їх правове становище.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 25.11.1997 № 6-зп «Щодо офіційного тлумачення ч. 2 ст. 55 Конституції України та ст. 248-2 Цивільного процесуального кодексу України» ч. 2 ст. 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо вважають, що ці рішення, дія чи бездіяльність порушують їхні права і свободи або перешкоджають здійсненню цих прав і свобод, а тому потребують правового захисту в суді.
З викладеної правової позиції Конституційного Суду України випливає, що умовою для звернення особи до суду з позовом щодо оскарження рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб є наявність у позивача переконання в порушенні його прав або свобод чи в існуванні перешкод у здійсненні цих прав.
Порушенням суб'єктивного права особи є створення будь-яких перепон у реалізації нею свого суб'єктивного права, що унеможливлюють одержання особою того, на що вона має право розраховувати в разі належної поведінки зобов'язаної особи.
Отже, неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану суб'єктивних прав та обов'язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації права та/або виникнення додаткового обов'язку.
Таким чином, якщо особа вважає, що її суб'єктивне право у певних правовідносинах не може бути реалізованим належним чином, або на неї протиправно поклали певний обов'язок, така особа має право звернутися за судовим захистом.
У разі відповідного звернення особи суд повинен розглянути питання щодо наявності порушення суб'єктивного права заявника у конкретних правовідносинах і на підставі цього розв'язати спір.
Крім того, судовому захисту підлягає також охоронюваний законом інтерес.
У Рішенні від 01.12.2004 № 18-рп/2004 Конституційний Суд України розтлумачив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Отже, охоронюваний законом інтерес полягає у прагненні особи набути певних матеріальних або нематеріальних благ з метою задоволення певних потреб, якщо такі прагнення є абстрактними, тобто не випливають із певного суб'єктивного права у конкретних правовідносинах. Тому порушенням охоронюваного законом інтересу, яке дає підстави для звернення особи за судовим захистом, є створення об'єктивних перешкод на шляху до здобуття відповідного матеріального та/або нематеріального блага.
Водночас за відсутності об'єктивного порушення прав чи законних інтересів особи її вимоги не підлягають задоволенню.
Викладені конституційні норми кореспондуються з нормами КАС України.
Отже, судовому захисту в адміністративних судах підлягають порушені права, свободи та законні інтереси особи в публічно-правових відносинах. При цьому визначальним для вирішення питання про обґрунтованість вимог особи у розв'язанні публічно-правового спору є встановлення факту порушення відповідних прав, свобод чи інтересів такої особи.
У свою чергу, як вже зазначалось, порушення прав, свобод та інтересів особи наявне тоді, коли сталися зміни стану суб'єктивних прав та обов'язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку в публічно-правових відносинах.
Відповідні зміни або перешкоди можуть бути створені протиправними рішеннями, діями або бездіяльністю суб'єкта владних повноважень.
Якщо відповідні рішення, дії чи бездіяльність протиправно, на думку особи, спричинили виникнення, зміни чи припинення прав та обов'язків особи (тобто є юридично значимими), особа може порушити питання про визнання протиправними таких рішень, дій чи бездіяльності в судовому порядку.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб відновлення порушеного права позивача.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.
З огляду на письмові докази, що наявні в матеріалах справи, судом встановлено відсутність порушених матеріальних прав та інтересів позивача у зв'язку з прийняттям постанови Кабінетом Міністрів України від 27 вересня 2022 року №1058 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 р. № 637» якою, зокрема внесено зміни у пункт 8 «Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній».
Сама по собі суб'єктивна незгода позивача із вказаними змінами, у випадку відсутності порушених майнових прав позивача за наслідками застосування органом, що призначає пенсію даних змін, не може бути підставою для визнання такого нормативно-правового акту протиправним.
Натомість обов'язковою умовою надання правового захисту є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Право на захист має особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність.
Вказаний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 23 листопада 2020 року у справі №826/3508/17.
Таким чином, оскільки судом встановлено відсутність обставин звуження майнових прав позивача в зв'язку з прийняттям Кабінетом Міністрів України оскаржуваного нормативно-правового акту, колегія суддів приходить до висновку про відмову в позові за самостійною підставою - відсутність у ОСОБА_1 порушеного права в рамках досліджуваних публічно-правових відносин.
Оцінюючи доводи позивача щодо наявності дискримінаційної складової у пункті 8 «Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній», суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Згідно з статтею 14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" від 06.09.2012 № 5207-VI (далі - Закон №5207) дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
Непряма дискримінація - ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
Статтею 2 Закону № 5207 визначено, що законодавство України ґрунтується на принципі недискримінації, що передбачає незалежно від певних ознак: 1) забезпечення рівності прав і свобод осіб та/або груп осіб; 2) забезпечення рівності перед законом осіб та/або груп осіб; 3) повагу до гідності кожної людини; 4) забезпечення рівних можливостей осіб та/або груп осіб.
Згідно зі статтею 6 Закону № 5207 відповідно до Конституції України, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних договорів України всі особи незалежно від їх певних ознак мають рівні права і свободи, а також рівні можливості для їх реалізації.
Форми дискримінації з боку державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, юридичних осіб публічного та приватного права, а також фізичних осіб, визначені статтею 5 цього Закону, забороняються.
Не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, а саме: спеціальний захист з боку держави окремих категорій осіб, які потребують такого захисту; здійснення заходів, спрямованих на збереження ідентичності окремих груп осіб, якщо такі заходи є необхідними; надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом; встановлення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян; особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб.
Системний аналіз наведених правових норм дає підстави дійти висновку про те, що обов'язковою ознакою дискримінації є встановлення факту обмеження (зменшення, звуження, позбавлення) права.
Відповідно до положень статті 8 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» розроблення проектів нормативно-правових актів здійснюється з обов'язковим урахуванням принципу недискримінації. З метою виявлення у проектах нормативно-правових актів норм, що містять ознаки дискримінації, проводиться антидискримінаційна експертиза проектів нормативно-правових актів. Результати антидискримінаційної експертизи проектів нормативно-правових актів підлягають обов'язковому розгляду під час прийняття рішення щодо видання (прийняття) відповідного нормативно-правового акта.
Обов'язковій антидискримінаційній експертизі підлягають проекти законів України, актів Президента України, інших нормативно-правових актів, що розробляються міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, державними колегіальними органами, органами влади Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями. Порядок проведення органами виконавчої влади антидискримінаційної експертизи проектів нормативно-правових актів визначається Кабінетом Міністрів України.
Так, у пояснювальній записці, копія якої наявна у матеріалах справи зазначено, що у проєкті акта відсутні положення, які створюють підстави дискримінації.
З матеріалів справи вбачається, що проєкт постанови Кабінету Міністрів України №1058 було подано Міністерству юстиції України для проведення правової експертизи та погодження, за результатами якої Міністерством юстиції України було проведено оцінку відповідності проєкту акта законодавства принципу недискримінації (антидискримінаційна експертиза), результати якої відображено у висновку Мін'юсту за результатами правової експертизи проєкту постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 р. № 637» (чек-лист 2).
Відповідно до результатів проведеної Міністерством юстиції України антидискримінаційної експертизи, яке відображено в чек-листі 2 «Оцінка відповідності проєкту акта законодавства принципу недискримінації (антидискримінаційна експертиза)», зазначена підсумкова оцінка: відповідний.
В свою чергу, відповідно до частини першої статті 5 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» формами дискримінації є: пряма дискримінація; непряма дискримінація; підбурювання до дискримінації; пособництво у дискримінації; утиск.
Разом з цим в зазначеній справі, обмеження прав позивача, прийняттям оскаржуваної постанови судом не встановлено.
Зважаючи на викладене та обсяг наданих Кабінету Міністрів України повноважень, суд приходить до висновку, що оскаржуваний пункт 8 «Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній» в редакції постанови КМУ від 27 вересня 2022 р. № 1058, прийнятий ним на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, запобігаючи несправедливій дискримінації, пропорційно та з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямований цей оскаржуваний пункт постанови, а тому позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Згідно з частинами першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно положень статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
При цьому, суд враховує, що згідно п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України, відповідно до п. 58 якого суд вказує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії").
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд дійшов висновку, що підстави для задоволення адміністративного позову відсутні.
Підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись ст.ст. 9, 14, 73 - 78, 90, 139, 143, 242- 246, 250, 255 КАС України, суд,-
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України про визнання протиправним та нечинним пункту 8 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити повністю.
Повний текст судового рішення складено та підписано 31 березня 2025 року.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Головуючий суддя Кочанова П.В.
Судді: Діска А.Б.
Жукова Є.О.