Апеляційне провадження: Доповідач - Кафідова О.В.
№ 22-ц/824/7099/2025
м. Київ Справа № 758/1159/24
31 березня 2025 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Кафідової О.В.
суддів: Оніщука М.І.
Шебуєвої В.А.
розглянувши у письмовому провадженні справу за апеляційною скаргою представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Божок Михайла Івановича на рішення Богуславського районного суду Київської області від 13 грудня 2024 року, ухвалене під головуванням судді Романенко К.С. у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів на повнолітню дитину з інвалідністю,-
У липні 2024 року ОСОБА_2 звернулась до Богуславського районного суду Київської області з позовом до ОСОБА_1 про стягнення аліментів на повнолітню дитину з інвалідністю.
В обґрунтування заявлених вимог зазначала, що вона є матір'ю повнолітнього сина, який є особою з інвалідністю з дитинства першої підгрупи «А».
Син потребує постійного та стороннього догляду, що, в свою чергу, потребує постійних коштів на його лікування. Зазначає, що вона не може влаштуватися на роботу та матеріально забезпечувати сина самостійно, оскільки йому потрібен постійний сторонній догляд. Розмір соціальної допомоги по догляду за інвалідом І групи, яку вона отримує від Управління соціального захисту населення Тернопільської районної державної адміністрації не вистачає на життя, її розмір є недостатнім для його утримання і не забезпечує повністю його потреби.
Зазначає, що відповідач може матеріальну допомогу надавати, тому просила позовні вимоги задовольнити.
З огляду на вище викладене просила суд стягнути з відповідача на користь позивача утримання повнолітнього сина з інвалідністю ОСОБА_3 в розмірі 1/4 частки від усіх видів заробітку (доходу) відповідача щомісячно, з моменту подання позовної заяви до суду.
Рішенням Богуславського районного суду Київської області від 13 грудня 2024 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів на повнолітню дитину з інвалідністю задоволено.
Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання повнолітнього сина, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 1/4 частки від усіх видів заробітку (доходу) відповідача щомісячно, починаючи стягувати від дня пред'явлення позову до суду, тобто з 22 липня 2024 року, протягом всього часу проживання та опікування ОСОБА_2 над ОСОБА_3 .
Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, 17 січня 2025 року представник відповідача ОСОБА_1 адвокат Божок М.І. подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким стягнути на користь позивача аліменти на утримання повнолітнього сина у розмірі 1/8 частки усіх видів заробітку.
Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що рішення суду першої інстанції постановлено з неповним з'ясуванням обставин справи.
Зазначає, що звертаючись до суду з позовом, позивач не повідомила, що син отримує пенсі, розмір якої достатній для його утримання.
Вказує на те, що позивачу також відомо, що у відповідача на утриманні перебуває ще одна дитина, проте звертаючись до суду з позовом, вона приховала цю обставину.
Вважає, що з урахуванням обставин справи існують підстави для зменшення розміру аліментів, які були стягнуті рішенням суду першої інстанції до 1/8 частки усіх видів заробітку.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , виданого 28.03.2005 виконкомом Вільховецької сільської ради Богуславського району Київської області вбачається, що ОСОБА_3 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , його батьками зазначені, батько - ОСОБА_1 , мати - ОСОБА_2 .
З позивачем проживає повнолітній син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який є особою з інвалідністю з дитинства 1 групи, підгрупа «А», потребує постійного стороннього догляду, що підтверджується довідкою до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12 ААГ № 242241. Інвалідність встановлена довічно.
За Витягом про зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 09.07.2024 № 219/3-16 вбачається, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 проживають за адресою: АДРЕСА_1 .
Таким чином встановлено, що повнолітній син ОСОБА_3 є особою з інвалідністю першої групи, тобто непрацездатною особою.
Задовольняючи позовну заяву ОСОБА_2 суд першої інстанції посилався на те, що виходячи із засад справедливості, добросовісності та розумності, на яких регулюються сімейні відносини, враховуючи що відповідач не скористався своїм правом на подачу відзиву суд вважав, що наявні підстави для задоволення позовних вимог.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Відповідно до приписів статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Вказаним вимогам оскаржуване рішення суду відповідає.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Так, стягнення аліментів на утримання повнолітньої непрацездатної дитини є способом захисту її інтересів, забезпечення одержання нею коштів, необхідних для її життєдіяльності.
За статтею 198 СК України, батьки зобов'язані утримувати своїх повнолітніх непрацездатних дочку, сина, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони можуть надати таку матеріальну допомогу.
Згідно зі ст. 1 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", непрацездатними є особи, які досягли встановленого законом пенсійного віку або визнані інвалідами, у тому числі діти-інваліди, а також особи, які мають право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника відповідно до цього Закону. Важливою є непрацездатність повнолітньої дитини за станом здоров'я, тобто наявність у дитини статусу інваліда. Інвалідом визнається особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності, викликає в особи потребу в соціальній допомозі і посиленому соціальному захисті, а також виконання з боку держави відповідних заходів для забезпечення її законодавчо визначених прав (ст. 1 Закону України "Про реабілітацію інвалідів в Україні"). Подібне визначення інваліда міститься і у Законі України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні".
При цьому не має значення, яку групу інвалідності має дитина. Батьки, за загальним правилом, мають добровільно утримувати свою непрацездатну дитину. В разі відмови батьків від надання утримання аліменти можуть бути стягнені з них рішенням суду за позовом як самої дитини, так і того з батьків, з яким проживає дитина.
Відповідно до ст. 200 Сімейного кодексу України суд визначає розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) платника аліментів з урахуванням обставин, зазначених у статті 182 Сімейного кодексу України.
Положеннями ст. 201 СК України визначено, що щодо застосування норм цього Кодексу до відносин щодо обов'язку батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, до відносин між батьками і дочкою, сином щодо надання їм утримання застосовуються норми статей 187, 189-192 і 194-197 цього Кодексу.
Згідно зі ст. 182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує стан здоров'я та матеріальне становище дитини; стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; наявність на праві власності, володіння та/або користування у платника аліментів майна та майнових прав, у тому числі рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, корпоративних прав; доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; інші обставини, що мають істотне значення.
Відповідно до ч. 2ст. 182 СК України розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину становить розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і може бути присуджений судом у разі достатності заробітку (доходу) платника аліментів. Суд не обмежується розміром заробітку (доходу) платника аліментів у разі встановлення наявності у нього витрат, що перевищують його заробіток (дохід), і щодо яких таким платником аліментів не доведено джерело походження коштів для їх оплати.
Частиною 1 статті 191 СК України встановлено, що аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред'явлення позову, а в разі подання заяви про видачу судового наказу - із дня подання такої заяви.
За частиною 1 та частиною 5 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно до частини 1 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Як встановлено судом і підтверджується матеріалами справи, відповідач є батьком ОСОБА_3 , який досяг повноліття та має інвалідність першої підгрупи («А») інвалідності з дитинства, інвалідність встановлена безстроково (копія довідки до акту огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12 ААГ № 242241 від 24 березня 2023 року).
Під час апеляційного перегляду справи відповідач є працездатною особою.
Стосовно посилань скаржника про недоведеність позивачкою обставин понесення нею будь-яких витрат на придбання ліків тощо, колегія судді звертає увагу на таке.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" непрацездатні громадяни - особи, які досягли встановленого цим Законом віку, що дає право на призначення пенсії за віком, у тому числі на пільгових умовах, та дострокової пенсії, або особи з інвалідністю, у тому числі діти з інвалідністю, а також особи, які мають право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника відповідно до закону.
Колегія суддів зазначає, що критеріями встановлення підгрупи А І групи інвалідності є ступінь втрати здоров'я, що спричиняє повну нездатність до самообслуговування та повну залежність від інших осіб (необхідність постійного стороннього нагляду, догляду та допомоги.
Повнолітньою непрацездатною дитиною у розумінні ст. 198 СК України є повнолітні син або дочка, визнані в установленому порядку особами з інвалідністю (таке ж тлумачення указаного поняття здійснено Конституційним Судом України у рішенні від 11 лютого 2014 року № 1-рп/2014).
Отже, встановлення ОСОБА_3 інвалідності з дитинства першої підгрупи «А»,і безстроково свідчить про те, що він є непрацездатною особою, що додаткових доказів не потребує, і кореспондується з визначеним ст. 198 СК України, обов'язком, зокрема, відповідача, як його батька, надавати утримання сину.
Звертаючись до суду апеляційної інстанції відповідач в апеляційній скарзі зазначав, що у відповідача на утриманні перебуває ще одна дитина ІНФОРМАЦІЯ_5 .
На підтвердження своїх доводів до апеляційної скарги відповідачем було долучено копію свідоцтва про народження ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , батьками якої є ОСОБА_1 та ОСОБА_5 . Також було надано копію виконавчого листа з якого вбачається, що з ОСОБА_1 було стягнуто аліменти на користь ОСОБА_5 у розмірі 1/6 частина всіх видів заробітку.
З приводу подання відповідачем нових доказів на стадії перегляду справи в суді апеляційної інстанції колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ч. 3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом
За ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно зі ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
За своєю природою змагальність судочинства засновується на розподілі процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов'язків сторін. Отже, принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача.
Наведене узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суд від 02 жовтня 2019 року у справі № 522/16724/16-ц.
Колегія суддів звертає увагу на те, що відповідач був належним чином повідомлений про розгляд справи в суді першої інстанції, проте не скористався своїм право подати відзив на позовну заяву та не долучив дози, що на його утриманні перебуває ще одна дитина.
В апеляційні скарзі відповідач не наводить підстав, які унеможливлювали подання доказів до суду першої інстанції, а тому колегія суддів приходить до висновку, що подані відповідачем додаткові докази до апеляційної скарги не приймаються до уваги.
Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Якщо особа, яка має право на оспорення документу (наприклад, свідоцтва про право на спадщину) чи юридичного факту (зокрема, правочину, договору, рішення органу юридичної особи), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що не буде реалізовувати своє право на оспорення, то така особа пов'язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право на оспорення суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права.
Також колегією суддів враховано, що відповідачем також не надано суду доказів його скрутного матеріального становища і не доведено обставин, що він отримує заробітну плату, розмір якої нижче прожиткового мінімуму доходів громадян, та того, що він не має інших доходів.
Доказів неможливості надавати матеріальну допомогу на утримання непрацездатного сина у визначеному судом розмірі відповідачем не надано.
З урахуванням вище зазначеного колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції прийшов до правильного та обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовної заяви.
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Бюрг та інші проти Франції" (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гору проти Греції" №2) [ВП], § 41" (Gorou v. Greece no.2).Отже доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про порушення судом норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
За таких обставин колегія суддів вважає, що відсутні підстави для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції, з мотивів наведених у скарзі.
У відповідності ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення Богуславського районного суду Київської області від 13 грудня 2024 року ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Божок М.І.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Божок Михайла Івановича залишити без задоволення.
Рішення Богуславського районного суду Київської області від 13 грудня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий Судді: