справа № 362/4416/21/21 головуючий у суді І інстанції Ковбель М.М.
провадження № 22-ц/824/5729/2025 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Фінагеєв В.О.
Іменем України
26 березня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд
у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого судді Фінагеєва В.О.,
суддів Кашперської Т.Ц., Яворського М.А.,
за участю секретаря Надточий К.О.,
розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_2 на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 20 листопада 2024 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, -
У серпні 2021 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом та просив суд зобов'язати ОСОБА_1 усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою ОСОБА_3 , шляхом знесення (демонтажу) самовільно збудованого паркану по всій площі вказаної земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 3221482001:01:033:0015.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що згідно Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, номер запису про право власності № 21522936, позивач є власником земельної ділянки АДРЕСА_1 кадастровий номер: 3221482001:01:033:0015. Під час проведення вишукувальних робіт землевпорядною організацією для розподілу земельної ділянки площею 0,15 га кадастровий номер 3221482001:05:019:0021 за адресою АДРЕСА_1 , яка належала йому на праві приватної власності було повідомлено про факт накладення на дану ділянку суміжної ділянки кадастровий номер 3221482001:05:019:0043, адреса: АДРЕСА_2 , яка належить на праві приватної власності ОСОБА_1 . Отже, на думку позивача, вбачається факт самовільного зайняття відповідачем та користування земельною ділянкою позивача.
Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 20 листопада 2024 року позов ОСОБА_3 задоволено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції через неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального права, не вірне застосування норм матеріального права та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 зазначає, що згідно висновку експертизи, встановлено факт накладання меж земельних ділянок позивача 3221482001:01:033:0015 та відповідача кадастровий номер 3221482001:05:019:0043. Але, позивач просить суд зобов'язати відповідача демонтувати паркан, який стоїть на межі земельної ділянки. При цьому, на вирішення експерта ставилося питання накладання меж ділянок. І жодний експерт не встановив, що паркан відповідача знаходиться не на межі його ділянки кадастровий номер 3221482001:05:019:0043. Навпаки, експертом встановлено, що паркан відповідача є капітальним в кам'яному цоколі та огороджує саме межу ділянку відповідача кадастровий помер 3221482001:05:019:0043. Отже, позивач обрав невірний спосіб захисту прав, а саме накладання меж ділянок від того, що паркан буде знесений, нікуди не зникне і межі будуть залишатися накладеними одна на одну так саме, як їх наклав позивач в 2017 року при формуванні своєї земельної ділянки, кадастровий 3221482001:01:033:0015. Вказує, що експертизою не встановлено кому належить земельна ділянка, на якій розміщено паркан, хоча одночасно встановлено факт накладання земельних ділянок. Таким чином висновок суду першої інстанції, що паркан розміщений на земельній ділянці позивача є невірним, оскільки існує накладання земельних ділянок. Крім того, звертає увагу суду, що оскільки оскаржуване рішення приймав суддя Ковбель М.М., якому було заявлено відвід, і хоча суддя Ковбель М.М. відмовив в задоволенні відводу, проте вважає, що відвід є обґрунтованим та таким, що підлягав задоволенню. Суддею Ковбель М.М. були допущені порушення норм процесуального права при розгляді даної справи, що є підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового судового рішення.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом встановлено, що ОСОБА_3 , згідно Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 92642034, номер запису про право власності № 21522936, є власником земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 3221482001:01:033:0015, цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
ОСОБА_1 є власником земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 3221482001:01:019:0043, цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що підтверджується договором купівлі-продажу земельної ділянки від 07 грудня 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу.
Відповідно до висновку експерта за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи №1-03/09 від 03 серпня 2019 року, проведеної Українським центром судової експертизи вбачається, що межі земельної ділянки кадастровий номер 3221482001:05:019:0043, що розташована на АДРЕСА_1 , по фактичному користуванню (огорожа) частково наладнаються на межі земельної ділянки кадастровий номер 3221482001:01:033:0015, відповідно до правовстановлюючих документів (див. Схему 1 додатку № 2 до висновку). Площа накладання становить 15,5 кв.м.; ширина ділянки накладання становить від 0,55 м до 0,97 м. Встановити, чи накладаються межі земельної ділянки кадастровий номер 3221482001:05:019:0043, що розташована на АДРЕСА_1 , відповідно до правовстановлюючих документів, на межі земельної ділянки кадастровий номер 3221482001:01:033:0015, відповідно до правовстановлюючих документів, не вбачається можливим, оскільки надані координати меж земельної ділянки кадастровий номер 3221482001:05:019:0043 не відносяться до умовної системи координат 1963 року (СК-бЗ) та Державної геодезичної референцної системи координат УСК-2000.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що земельна ділянка позивача всупереч його волі огороджена парканом відповідача, який знаходиться на земельній ділянці ОСОБА_3 . Конфігурація паркану свідчить про те, що він встановлений таким чином, що його частина розташована на земельній ділянці позивача, чим створено перешкоду у володінні та користуванні його земельною ділянкою. За таких обставин, саме на відповідача слід покласти цивільну відповідальність внаслідок самовільного встановлення паркану на земельній ділянці позивача та порушення його прав.
Апеляційний суд не погоджується з такими висновками суду першої інстанції з наступних підстав.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до ст. ст. 317, 319 Цивільного Кодексу України (далі по тексту - ЦК України) власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном, які, зокрема, означають можливість належним чином використовувати річ для своїх потреб за її призначенням; при здійсненні права власності власник зобов'язаний дотримуватися вимог закону і моральних засад суспільства і не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.
За ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до ч. 4 ст. 373 ЦК України власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення.
Відповідно до ст. 78 Земельного Кодексу України (далі по тексту - ЗК України) право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.
Відповідно до пунктів «г» та «е» частини першої статті 91 ЗК України власники земельних ділянок зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів та дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон. Землекористувачі зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів та дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 103 ЗК України власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цивільного призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив)
Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та фізичним особам рівні умови захисту права власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.
За загальним правилом власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою; захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з частиною третьою статті 152 ЗК України, у тому числі, шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчинення дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.
Згідно з абз. 15 ст. 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» самовільне зайняття земельної ділянки - будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки.
Самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду(ст. 212 ЗК України).
Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
В постанові Верховного Суду у справі № 369/1843/18 від 08 лютого 2023 року зазначено, що інститут земельних відносин добросусідства є нормативно встановленими обмеженнями щодо здійснення прав на землю (включаючи право власності), які мають на меті забезпечити захист інтересів власників (землекористувачів) сусідніх володінь від можливих порушень при використанні земельних ділянок. Основна мета цих правил полягає в сприянні і забезпеченні такому використанню земельних ділянок, при якому власникам сусідніх земельних ділянок і землекористувачам заподіюється менша кількість незручностей.
Згідно з постановою Верховного Суду у справі 264/7200/18 від 18 січня 2021року з аналізу положень статей116,123,124, частини другої статті134, статті 212 ЗК України, статті 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» можна зробити висновок, що відповідно до вимог наведеного законодавства обов'язковою умовою фактичного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує, правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку, а відсутність таких документів може свідчити про самовільне зайняття земельної ділянки.
В Постанові Верховного Суду від 12 серпня 2020 року (справа № 599/340/16-ц) зазначено, що підставою для подання позову про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою є створення іншою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Однією з умов подання такого позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову. Характерною ознакою цього позову є протиправне вчинення перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права на земельну ділянку (невизнання, оспорювання або вчинення перешкод в користуванні, користування з порушенням законодавства, користування з порушенням прав власника або землекористувача тощо). Умовами для задоволення позовних вимог про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою є сукупність таких обставин: майно знаходиться у власника або титульного володільця; інша особа заважає користуванню, розпорядженню цим майном; для створення таких перешкод немає правомірних підстав (припису закону, договору між власником та іншою особою тощо); у позові має бути визначено дії, які повинен здійснити відповідач для усунення порушень права власника (володільця).
Ураховуючи викладене, суд першої інстанції у даних правовідносинах мав встановити наявність у позивача правовстановлюючих документів на земельну ділянку та яке право останнього порушено, а також межі такого порушення.
Звертаючись із даним позовом до суду, позивач вважав, що збудований відповідачем паркан порушує його право власності, оскільки розташований на земельній ділянці, що перебуває у його власності.
В обґрунтування заявлених позовних вимог, ОСОБА_3 посилався висновок судового експерта Лісниченка С.В., який встановив, що межі земельної ділянки кадастровий номер 3221482001:05:019:0043, що розташована на АДРЕСА_1 , по фактичному користуванню (огорожа) частково наладнаються на межі земельної ділянки кадастровий номер 3221482001:01:033:0015, відповідно до правовстановлюючих документів. Площа накладання становить 15,5 кв.м.; ширина ділянки накладання становить від 0,55 м. до 0,97 м.
Разом з тим, зазначений висновок ніяким чином не підтверджує порушення прав позивача діями відповідача з огляду на наступне.
Відповідно до вищезазначеного висновку експерта було встановлено, що фактично огороджена земельна ділянка відповідача (3221482001:05:019:0043) частково накладається на межі земельної ділянки позивача (3221482001:01:033:0015), що визначені у відповідності до технічної документації на дану земельну ділянку.
Однак, зазначене ніяким чином не спростовує, що паркан, що огороджує земельну ділянку відповідача може бути розташований на її земельній ділянці чи на межі земельних ділянок.
В даному випадку для вирішення питання про місце розміщення зазначеного паркану, позивач повинен був надати суду докази, що межі земельних ділянок 3221482001:05:019:0043 та 3221482001:01:033:0015 не мають взаємного перетину у відповідності до правовстановлюючих документів і, що межі земельної ділянки відповідача, у відповідності до правовстановлюючих документів, збігаються з фактичними межами її ділянки.
Лише в такому разі у суду були б наявні підстави вважати доведеним, що розміщення паркану в межах земельної ділянки позивача, є порушенням прав останнього.
Крім того, у разі наявності взаємного перетинання меж зазначених ділянок у відповідності до правовстановлюючих документів, чого позивач не довів, а суд не встановив, визначальне значення мав би факт часу формування кожної земельної ділянки та у зв'язку з цим встановлення факту накладення земельної ділянки позивача на земельну ділянку відповідача чи навпаки.
У висновку експерта, також вказано, що встановити, чи накладаються межі земельної ділянки кадастровий номер 3221482001:05:019:0043, що розташована на АДРЕСА_1 , відповідно до правовстановлюючих документів, на межі земельної ділянки кадастровий номер 3221482001:01:033:0015, відповідно до правовстановлюючих документів, не вбачається можливим, оскільки надані координати меж земельної ділянки кадастровий номер 3221482001:05:019:0043 не відносяться до умовної системи координат 1963 року (СК-бЗ) та Державної геодезичної референцної системи координат УСК-2000.
У відповідності до наданого суду державного акту про право власності на землю від 18 грудня 2007 року, земельна ділянка відповідача була сформована та передана у приватну власність попередньому власнику 24 травня 2007 року.
Відповідно до наданого суду витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 24 липня 2017 року позивач набув свою земельну ділянку 3221482001:01:033:0015 у власність, 24 липня 2017 року на підставі договору купівлі-продажу. Зазначена земельна ділянка належала попередньому власнику на підставі витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 04 вересня 2013 року.
Жодного доказу про формування меж земельної ділянки позивача раніше 2013 року матеріали справи не містять.
За таких обставин, апеляційний суд приходить до висновку, що у разі наявності взаємного перетину меж земельних ділянок, визначених у технічній документації з землеустрою, підстав стверджувати про накладення земельної ділянки відповідача на земельну ділянку позивача немає.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.
Аналогічний за змістом висновок міститься у постанові Верховного Суду в справі № 466/2132/21 від 10 квітня 2024 року.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч.ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України).
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 78 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст.ст. 79, 80 ЦПК України).
Частиною першою, шостою статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Встановивши відсутність доказів взаємного перетину меж земельної ділянки позивача кадастровий номер 3221482001:01:033:0015 з межами земельної ділянки відповідача, кадастровий номер 3221482001:05:019:0043 у відповідності до правовстановлюючих документів, суд залишив поза увагою, що зазначене не дає йому підстав вважати доведеним факт перебування спірного паркану не в межах земельної ділянки відповідача.
На зазначене суд першої інстанції уваги не звернув, висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи, не ґрунтуються на наявних у справі доказах, що у відповідності до ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду та ухвалення нового рішення по суті вимог позивача.
Згідно з ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
При подачі апеляційної скарги ОСОБА_1 сплатила судовий збір у розмірі 1 362,00грн. Оскільки апеляційний суд приходить до висновку про наявність підстав до задоволення апеляційної скарги, сплачений відповідачем судовий збір підлягає стягненню з позивача у зазначеному розмірі.
На підставі викладеного та керуючись статтями 374, 376, 381, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 задовольнити.
Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 20 листопада 2024 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.
У задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою відмовити.
Стягнути з ОСОБА_3 , місце проживання: АДРЕСА_3 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 судовий збір у розмірі 1 362 (одна тисяча триста шістдесят дві) гривні.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Повне судове рішення виготовлене 31 березня 2025 року.
Головуючий Фінагеєв В.О.
Судді Кашперська Т.Ц.
Яворський М.А.