25 березня 2025 року місто Київ.
Справа №756/1023/25
Апеляційне провадження № 22-ц/824/7669/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Желепи О.В.,
суддів: Мазурик О.Ф., Шкоріної О.І
за участю секретаря судового засідання Рябошапки М.О.
розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 на ухвалу Оболонського районного суду м. Києва від 23 січня 2025 року (постановлено у складі судді Шролик І.С.)
у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа Товариство з обмеженою відповідальністю «Доставка квітів «УФЛ», про захист прав інтелектуальної власності
До Оболонського районного суду міста Києва 22 січня 2025 року надійшла позовна заява ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа ТОВ «Доставка квітів «УФЛ», в якій позивач просить суд заборонити відповідачу використання, розміщення торговельної марки позивача за Свідоцтвом України на торговельну марку № НОМЕР_1 від 10 квітня 2018 року та/або позначення, схожі з вказаною торговельною маркою, стосовно наведених у Свідоцтві України на торговельну марку № НОМЕР_1 від 10 квітня 2018 року послуг за класами Міжнародної класифікації товарів і послуг для реєстрації знаків: НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, № НОМЕР_2 , в мережі "Інтернет", зокрема, на веб-сайті ІНФОРМАЦІЯ_2 чи будь-яких інших веб сайтах або в рекламі. Вирішити питання розподілу судових витрат.
В обґрунтування позову зазначено, що ОСОБА_2 є власником Свідоцтва України на торговельну марку № НОМЕР_1 від 10 квітня 2018 року: «Доставляя счастье». Вказаній торговельній марці надано правову охорону для товарів і послуг за наступними класами Міжнародної класифікації товарів і послуг для реєстрації знаків № НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, НОМЕР_2 (зокрема послуг з доставки різноманітних товарів, у тому числі квітів, букетів, подарунків та інших суміжних послуг).
Позивач безпосередньо використовує вказану торгівельну марку у власній господарській діяльності як фізична особа-підприємець, а саме: діяльності з доставки квітів, букетів і подарунків по всій території України та за кордоном за допомогою розміщення відповідної інформації на власному вебсайті https:// www. flowers.ua. Власником домену flowers.ua є позивач ОСОБА_2 .
У листопаді 2022 року позивачем виявлено факт того, що відповідач через вебсайт ІНФОРМАЦІЯ_2, який аналогічно позивачу спеціалізується на доставці квітів, букетів, подарунків, неправомірно використовує торговельну марку позивача « ІНФОРМАЦІЯ_1 », розміщуючи її без дозволу позивача, що є порушенням права інтелектуальної власності позивача, як законного власника торгівельної марки.
Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 23 січня 2025 року у відкритті провадження відмовлено.
Суд першої інстанції, відмовляючи у відкритті провадження, виходив з того, що спір між двома суб'єктами господарювання щодо прав на використання торговельної марки, під час здійснення господарської діяльності, не може розглядатися в порядку цивільного судочинства, а підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
Не погоджуючись з такою ухвалою, представник позивача - ОСОБА_1 4 грудня 2025 року подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, якою просить скасувати оскаржувану ухвалу та направити справу для продовження розгляду.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, зазначає, що оскаржувана ухвала є необґрунтованою, незаконною та такою, що порушує право позивача на доступ до правосуддя.
Звертає увагу, що суть даного спору полягає у захисті порушених прав інтелектуальної власності позивача (фізичної особи ОСОБА_2 ), а саме забороні відповідачу (фізичній особі ОСОБА_3 ) використовувати торгівельну марку без дозволу позивача. Тобто сторонами у справі є саме фізичні особи, а не суб'єкти господарювання.
Крім того зазначає, що законодавство не передбачає реєстрацію торгівельних марок на фізичних осіб-підприємців.
Вказує, що у серпні 2023 року позивач звертався з позовом до ТОВ «Доставка квітів «УФЛ» про захист інтелектуальної власності, оскільки на той час не знав дійсного власника сайту. Проте, ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 23.08.2023 року у відкритті провадження було відмовлено, оскільки на думку суду такий спір підлягав вирішенню відповідним господарським судом. А тому позивачем у вересні 2023 року було подано зазначений позов до Господарського суду м. Києва. Під час провадження у справі були зібрані нові додаткові докази, а саме був встановлений власник домену - фізична особа ОСОБА_3 , якого в подальшому було залучено до справи співвідповідачем. Ухвалою Господарського суду м. Києва від 31.10.24 року було закрито провадження у справі у зв'язку з тим, що спір у даній справі не підлягав вирішенню у порядку господарського судочинства.
Вважає, що такі обставини та судові рішення створили ситуацію, коли позивач фактично позбавлений доступу до правосуддя в Україні.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 11 лютого 2025 року відкрито апеляційне провадження за вказаною апеляційною скаргою.
27 лютого 2025 року до Київського апеляційного суду надійшов відзив ОСОБА_3 на апеляційну скаргу, яким просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу - без змін.
Вказує, що посилання скаржника на неправильне визначення юрисдикції спору у цій справі є необґрунтованим, оскільки за встановленими Великою палатою Верховного Суду критеріями предметної юрисдикції дана справа підлягає розгляду у порядку господарського судочинства.
Вказує, що суб'єктний склад правовідносин у даній справі не дає підстав для віднесення даної справи до компетенції суду загальної юрисдикції, оскільки, по-перше, визначальним критерієм визначення підвідомчості справи є характер спірних правовідносин; по-друге, за своїм змістом позов зводиться до порушення та необхідності захисту прав позивача як ФОПа та заборони використання спірної торгівельної марки суб'єктом господарювання; по-третє, відповідач не є власником спірного доменного імені.
У судовому засіданні представник ОСОБА_2 - ОСОБА_1 підтримав доводи апеляційної скарги. Представник відповідача - ОСОБА_4 заперечував проти задоволення апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до частин 1, 2, 6 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково наданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно з вимогами статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Колегія судді вважає, що вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд першої інстанції невірно визначився з характером спірних правовідносин та нормами процесуального права, які підлягають застосуванню.
Мотиви прийняття аргументів, викладених в апеляційній скарзі
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Згідно зі статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.
Відповідно до частини першої статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та статті 10 ЦПК України зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Колегія суддів наголошує на тому, що визначальною ознакою для правильного визначення юрисдикції спору є характер правовідносин, з яких виник спір: зміст прав та обов'язків його учасників, правовий статус сторін правовідносин та їх матеріально-правове регулювання.
Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Згідно зі статтею 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Відповідно до статті 48 ЦПК України сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
Відповідач у цивільному процесі це особа, яка має безпосередній зв'язок зі спірними матеріальними правовідносинами та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред'явленими вимогами.
Статтею 20 ЦПК України встановлено, що не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа-учасник приватноправових відносин.
Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можуть розглядатися будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
З 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі Закон № 2147-VІІІ), яким ГПК України викладено у новій редакції.
Стаття 20 ГПК України в редакції, чинній на час звернення до суду з позовом у цій справі, передбачає, що Вищий суд з питань інтелектуальної власності розглядає справи щодо прав інтелектуальної власності, зокрема: справи у спорах щодо прав на винахід, корисну модель, промисловий зразок, торговельну марку (знак для товарів і послуг), комерційне найменування та інших прав інтелектуальної власності, в тому числі щодо права попереднього користування; справи у спорах щодо реєстрації, обліку прав інтелектуальної власності, визнання недійсними, продовження дії, дострокового припинення патентів, свідоцтв, інших актів, що посвідчують або на підставі яких виникають такі права, або які порушують такі права чи пов'язані з ними законні інтереси.
Проте Вищий суд з питань інтелектуальної власності роботу не розпочав.
При цьому згідно з пунктом 16 розділу ХІ Перехідних положень ГПК України відтерміновано початок дії вказаних положень, а саме регламентовано, що до початку роботи Вищого суду з питань інтелектуальної власності справи щодо прав інтелектуальної власності розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу, судами відповідно до правил юрисдикції (підвідомчості, підсудності), які діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
За змістом статей 1, 2, 12 ГПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам статті 1 ГПК України, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер.
За нормами ГПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, фізичні особи не входили до кола осіб, які за суб'єктним складом могли брати участь у розгляді господарського спору щодо захисту порушених прав інтелектуальної власності.
Розгляд справ за позовами, що виникають з приводу порушення майнових прав інтелектуальної власності з використанням мережі Інтернет з участю фізичної особи за правилами ЦПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, відносилось до цивільної юрисдикції за правилами виключної підсудності.
Розгляд справ щодо порушення майнових прав інтелектуальної власності з використанням мережі Інтернет здійснюється судами залежно від суб'єктного складу та характеру правовідносин, що виникли між сторонами у справі.
У порядку цивільного судочинства вирішуються справи у спорах з інтелектуальної власності, де мають місце приватноправові відносини і учасником яких є фізична особа.
Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника справи.
Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.
З огляду на наведені приписи процесуальних законів правильне визначення юрисдикції суду у цій справі залежить від змісту правовідносин та складу учасників справи.
Схожі правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 19.10.2022 року у справі №757/19365/19.
Звертаючись до суду з вказаним позовом ОСОБА_2 вказувала, що вона є власником Свідоцтва України на торговельну марку №240294 від 10 квітня 2018 року: «Доставляя счастье».
У листопаді 2022 року позивачем виявлено факт того, що відповідач через вебсайт ІНФОРМАЦІЯ_2, який аналогічно позивачу спеціалізується на доставці квітів, букетів, подарунків, неправомірно використовує торговельну марку позивача «Доставляя счастье», розміщуючи її без дозволу позивача, що є порушенням права інтелектуальної власності позивача, як законного власника торговельної марки.
Згідно статей 418 - 424 ЦК України право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом.
Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом.
До об'єктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать: винаходи, корисні моделі, промислові зразки, торгівельні марки (знаки для товарів та послуг). Суб'єкт, якому належать майнові права на об'єкти права інтелектуальної власності, має виключне право дозволяти використовувати та забороняти таке використання таких об'єктів.
За таких обставин, помилковими є висновки суду першої інстанції, що позивач фактично звернувся до суду за захистом не власних прав та інтересів як фізичної особи, а в інтересах суб'єкта господарської діяльності, засновником та директором яких він є.
Право позивача, як власника торговельної марки, на користування та розпорядження ним є виключним правом власника - позивача як фізичної особи. Саме на порушення свого права інтелектуальної власності і посилалась як на підставу позову ОСОБА_2 у позовній заяві.
Схожі правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 05.12.2018року у справі № 552/561/17.
Крім того, відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції безпідставно не врахував, що позивачем у вересні 2023 року було подано зазначений позов до Господарського суду м. Києва. Під час провадження у справі були зібрані нові додаткові докази, а саме був встановлений власник домену - фізична особа ОСОБА_3 , якого в подальшому було залучено до справи співвідповідачем. Ухвалою Господарського суду м. Києва від 31.10.24 року було закрито провадження у справі у зв'язку з тим, що спір у даній справі не підлягав вирішенню у порядку господарського судочинства.
Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами.
У рішенні від 09 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» (заяви №7714/06 та №23654/08) ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади. Крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§27, 28, 38-40).
У рішенні від 01 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» (заява №34036/06) ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України. Натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§13, 14, 23, 25, 26).
У рішенні від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» (заява №52013/08) ЄСПЛ встановив, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції, через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§116, 119, 122, 125).
У рішенні від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» (заява №55339/07) ЄСПЛ зробив висновок, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз'яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§13, 18, 24).
Таким, чином, з огляду на те, що в доступі до суду в порядку Господарського судочинства позивачу вже було відмовлено, відмовляючи у відкритті провадження в порядку цивільного судочинства, суд безпідставно відмовив позивачу в доступі до суду, що є порушенням ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до вимог ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
За вищевикладених обставин колегія суддів вважає, що ухвала суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження у справі, як така, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, та постановлена з порушенням норм процесуального права, підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції .
Керуючись ст.367, п.1 ч.1 ст.374, ст.379, ст.382,ст.384 ЦПК України, апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 - задовольнити.
Ухвалу Оболонського районного суду м. Києва від 23 січня 2025 року- скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Постанова суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного суду протягом 30 днів з дня складання повного судового рішення.
Повна постанова складена 31 березня 2025 року.
Головуючий О.В. Желепа
Судді О.Ф. Мазурик
О.І. Шкоріна