26 березня 2025 року
м. Хмельницький
Справа № 688/3090/24
Провадження № 22-ц/820/449/25
Хмельницький апеляційний суд у складі колегії
суддів судової палати з розгляду цивільних справ
Ярмолюка О.І. (суддя-доповідач), Костенка А.М., Янчук Т.О.,
секретар судового засідання Шевчук Ю.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що не прийняла спадщину, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 11 грудня 2024 року,
встановив:
1.Описова частина
Короткий зміст первісних позовних вимог
У липні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що не прийняла спадщину.
ОСОБА_1 зазначила, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її чоловік ОСОБА_3 , внаслідок чого відкрилася спадщина на чотири земельні ділянки, трикімнатну квартиру та домоволодіння. Позивачка прийняла спадщину шляхом подання нотаріусу відповідної заяви в установлений строк. Іншим спадкоємцем ОСОБА_3 за законом є його дочка ОСОБА_2 , яка прийняла громадянство російської федерації та проживала за кордоном. Нотаріус відмовила позивачці у видачі свідоцтва про право на спадщину з підстав наявності іншого спадкоємця - ОСОБА_2 , якою подано заяву про прийняття спадщини через засоби поштового зв'язку. Відповідачка не зверталася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини та до суду з позовом про визначення додаткового строку для прийняття спадщини, при цьому вона не проживала разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини. Відтак ОСОБА_2 не вчинила дії на прийняття спадщини, а відповідну заяву направлено нотаріусу іншою особою.
За таких обставин ОСОБА_1 просила суд:
встановити факт непроживання ОСОБА_2 з спадкодавцем ОСОБА_3 на час відкриття спадщини - ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
визнати ОСОБА_2 такою, що не прийняла спадщину після смерті спадкодавця ОСОБА_3 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Заочним рішенням Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 11 грудня 2024 року в позові відмовлено.
Суд керувався тим, що ОСОБА_1 обрала неналежний і неефективний спосіб захисту цивільного права, внаслідок чого позов не підлягає задоволенню.
Короткий зміст вимог і доводів апеляційної скарги
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позову посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_2 не зверталася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини та до суду з позовом про визначення додаткового строку для прийняття спадщини, а також не проживала разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини. Отже відповідачка не прийняла спадщину після смерті батька ОСОБА_3 в установленому законом порядку. Встановлення факту непроживання ОСОБА_2 із спадкодавцем на час відкриття спадщини та визнання її такою, що не прийняла спадщину, призведе до відновлення порушеного права позивачки, відтак у суду були відсутні підстави для відмови в позові.
Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи
ОСОБА_2 не подала відзив на апеляційну скаргу.
2.Мотивувальна частина
Позиція суду апеляційної інстанції
Частиною першою статті 375 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) встановлено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанції обставини
ОСОБА_1 є дружиною, а ОСОБА_2 - дочкою ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
28 листопада 2018 року ОСОБА_3 склав заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Шепетівського міського нотаріального округу Хмельницької області Мартиненко А.М. (зареєстровано в реєстрі за №2077), яким земельну ділянку площею 3,1781 га з кадастровим номером 6822188100:04:012:1023 заповів ОСОБА_4 , а земельну ділянку площею 2, 611 га з кадастровим номером 6822188100:04:012:0064 - ОСОБА_5 .
Внаслідок смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина за заповітом на вказані земельні ділянки, а також спадщина за законом на: земельну ділянку площею 0,2482 га з кадастровим номером 6822188100:01:001:0085, земельну ділянку площею 0,1662 га з кадастровим номером 6822188100:01:001:0086, земельну ділянку площею 0,23 га з кадастровим номером 6822188100:01:001:0087, земельну ділянку площею 0,3613 га з кадастровим номером 6822188100:03:001:0037; трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 (загальною площею 67,0 кв.м., житловою площею 48,1 кв.м); домоволодіння АДРЕСА_2 (загальною площею 83,7 кв.м., житловою площею 37,4 кв.м).
На день смерті ОСОБА_3 проживав один у житловому будинку АДРЕСА_2 .
У встановлений законом строк ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 подали нотаріальній конторі заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3
18 січня 2024 року Перша Шепетівська державна нотаріальна контора видала ОСОБА_4 і ОСОБА_5 свідоцтва про право на спадщину за заповітом (зареєстровані в реєстрі за №№209, 210) відповідно на земельну ділянку площею 3,1781 га з кадастровим номером 6822188100:04:012:1023 та земельну ділянку площею 2, 611 га з кадастровим номером 6822188100:04:012:0064.
8 грудня 2023 року Перша Шепетівська державна нотаріальна контора відмовила ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на все майно померлого ОСОБА_3 з посиланням на існування іншого спадкоємця - ОСОБА_2 , яка подала заяву про прийняття спадщини через засоби поштового зв'язку.
Мотиви, з яких виходить суд апеляційної інстанції
Статтями 1216, 1217 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
За змістом статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статях 1261-1265 цього Кодексу.
Як передбачено статтею 1261 ЦК України, у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Згідно зі статтею 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Із положень частини першої 1269, частини першої статті 1270 ЦК України слідує, що спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.
В силу частини першої статті 1272 ЦК України якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Одними із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України).
Із положень частини першої статті 4 ЦПК України слідує, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Як передбачено статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
В силу частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Аналіз указаних норм права дає підстави для висновку, що спадщиною є сукупність прав та обов'язків, які в разі смерті фізичної особи (спадкодавця) переходять від нього до інших осіб (спадкоємців). Ці права та обов'язки мають належати спадкодавцеві на момент його смерті.
Спадкоємці набувають право на спадщину лише за умови, що вони віднесені законом до спадкоємців померлої особи (за законом або за заповітом) та прийняли спадщину в установленому порядку. За відсутності заповіту право на спадкування виникає у спадкоємців за законом почергово.
Дружина та діти спадкодавця відносяться до спадкоємців першої черги за законом. Для прийняття спадщини встановлюється шестимісячний строк, перебіг якого починається з дня смерті спадкодавця. У цей строк спадкоємець, який не проживав із спадкодавцем, вправі подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Якщо протягом указаного строку спадкоємець не подав заяву про прийняття спадщини, він є таким, що не прийняв її.
Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що своєчасно прийняв спадщину.
Право на звернення до суду гарантується чинним законодавством і може бути реалізоване, зокрема, коли особа вважає, що її право порушується, не визнається або оспорюється. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права чи інтереси цієї особи, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Одним із видів цивільного судочинства є окреме провадження, в якому суд при розгляді безспірних справ встановлює юридичні факти або обставини з метою захисту охоронюваних законом інтересів громадян і організацій.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі Chahal v. the United Kingdom (заява №22414/93, пункт 145, рішення від 15 листопада 1996 року) вказав, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань (див. рішення у справі Vilvarajah and Others v. the United Kingdom; заяви №№13163/87, 13164/87, 13165/87, 13447/87, 13448/87 52854/99, пункт 122, від 30 жовтня 1991 року).
Також ЄСПЛ неодноразово зазначав (справа Afanasyev v. Ukraine, заява №38722/02, пункт 75, рішення від 5 квітня 2005 року), що стаття 13 Конвенції гарантує доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча держави-учасники мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов'язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (див. рішення у справі Aydin v. Turkey від 25 вересня 1997 року п. 103 та рішення у справі Kaya v. Turkey від 19 лютого 1998 року, пункт 106).
Отже, застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб'єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду. Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію.
Саме таку правову позицію висловила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21 вересня 2022 року (справа №908/976/19), яка згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України має враховуватися судами при застосуванні норм права.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2019 року (справа №320/948/18) зазначила, що у порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов. А саме, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.
Отже, наявність між учасниками цивільних відносин спору про право виключає судовий розгляд справи у порядку окремого провадження. Такі справи розглядаються у порядку позовного провадження.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року (справа №523/14489/15-ц) сформульовано правовий висновок про те, що у справах позовного провадження юридичні факти належать до предмета доказування та підлягають встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов'язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов'язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України). Вимога про встановлення юридичного факту може бути вирішена в порядку окремого судового непозовного цивільного судочинства, що передбачено розділом ІV ЦПК України, у випадку, якщо між сторонами не існує спору. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах. Висновки судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовної вимоги про встановлення юридичного факту у справі позовного провадження є помилковими, у задоволенні позову в цій частині слід відмовити. Обґрунтування позиції суду щодо підтвердження чи спростування такого факту має бути наведено у мотивувальній частині рішення. У ній, зокрема, мають бути зазначені фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини. В резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах позовного провадження, а лише підставою для вирішення такої справи.
Водночас у постанові від 26 липня 2023 року у майже аналогічній справі №641/3893/20 Верховний Суд зазначив, що предметом позову позивач визначила вимогу про встановлення факту непроживання відповідача із спадкодавцями на час відкриття спадщини та неприйняття відповідачем спадщини після померлих батьків. Однак, виходячи зі змісту позову, позивачка фактично намагалася довести те, що лише вона є спадкоємцем першої черги за законом після смерті спадкодавців. З огляду на викладене у задоволенні позову має бути відмовлено у зв'язку із застосуванням позивачкою способу захисту, який не узгоджується із положеннями статті 16 ЦК України. Обраний позивачкою спосіб захисту не відповідає як змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і характеру його порушення, а також не призводить до поновлення порушеного права цієї особи, тому суд обґрунтовано з цих підстав відмовив їй у позові.
Із матеріалів справи слідує, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виник спір про право на спадщину після смерті ОСОБА_3 , який має бути вирішений у порядку позовного провадження.
Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що заявлення ОСОБА_1 позову про встановлення факту непроживання ОСОБА_2 з спадкодавцем та визнання ОСОБА_2 такою, що не прийняла спадщину після смерті ОСОБА_3 не є належним та ефективним способом захисту цивільного права, а тому цей позов не підлягає задоволенню.
Належним та ефективним способом захисту цивільного права ОСОБА_1 у спірних правовідносинах є пред'явлення нею до ОСОБА_2 позову про визнання права на спадщину в цілому, під час розгляду якого позивачкою мають бути доведені обставини неприйняття ОСОБА_2 спадщини після смерті батька ОСОБА_3 .
Твердження ОСОБА_1 про те, що нею обрано належний та ефективний спосіб захист порушеного права не відповідають фактичним обставинам справи та чинним нормам закону.
Суд першої інстанції правильно визначився з правовими нормами, які регулюють спірні правовідносини. Доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.
3.Висновки суду апеляційної інстанції
Рішення суду першої інстанції ґрунтується на повно і всебічно досліджених обставинах справи та ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому підстав для його скасування в межах доводів апеляційної скарги не вбачається.
Керуючись статтями 374, 375, 381, 382, 384, 389, 390 ЦПК України,
ухвалив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Заочне рішення Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 11 грудня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 28 березня 2025 року.
Судді: О.І. Ярмолюк
А.М. Костенко
Т.О. Янчук
Головуючий у першій інстанції - Козачук С.В.
Доповідач - Ярмолюк О.І. Категорія 39