28 березня 2025 рокуСправа №160/25555/24
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Конєвої С.О.
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, -
19.09.2024р. (згідно відомостей Нова Пошта) ОСОБА_1 звернувся з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 та просить:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві в періоди з 10 червня 2020 року по 20 березня 2023 року грошового забезпечення, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01.01.2020р., встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» станом на 01.01.2021р., встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01.01.2022р., встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01.01.2023р. на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року №44;
- зобов'язати відповідача здійснити позивачеві перерахунок грошового забезпечення за період з 10 червня 2020 року по 20 березня 2023 року грошового забезпечення, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01.01.2020р., встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» станом на 01.01.2021р., встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01.01.2022р., встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01.01.2023р. на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року №44.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що він проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 . Позивач вважає, що, починаючи з 10.06.2020р. з урахуванням висновків постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020р. у справі №826/6453/18, його грошове забезпечення та всі його складові мали бути розраховані відповідачем із розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня відповідного календарного року, шляхом його множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1,12,13,14 пункту 4 постанови КМУ №704, оскільки Законами України «Про Державний бюджет України» станом на 01.01.2020р. (2102,00 грн.), станом на 01.01.2021р. (2270,00 грн.), станом на 01.01.2022р. (2481,00 грн.), станом на 01.01.2023р. (2684,00 грн.), прожитковий мінімум для працездатних осіб збільшувався. Проте, позивач зазначив, що відповідно до листа відповідача від 31.05.2024р. його було проінформовано, що при розрахунку грошове забезпечення позивача було використано величину прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначеного законом на 01.01.2018р. у розмірі 1762,00 грн., що, на думку позивача, є неправомірним та нижчим за прожитковий мінімум на 1 січня відповідного календарного року. Тому, на переконання позивача, різниця розміру прожиткового мінімуму на зазначені вище періоди впливає на визначення розміру грошового забезпечення та всіх його складових, а саме: грошову допомогу для оздоровлення, матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань, премію, та з моменту набрання вищенаведеним судовим рішенням законної сили, тобто з 29.01.2020р. та у спірний період з 10.06.2020р. по 20.03.2023р. позивач вважає, що він має право на отримання грошового забезпечення, обчисленого із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2020р., на 01.01.2021р., на 01.01.2022р., на 01.01.2023р. та помноженого на відповідний коефіцієнт. Також позовні вимоги обґрунтовані і правовими висновками Верховного Суду, викладеними у його постановах від 11.12.2019р. у справі №240/4946/18. Щодо позовних вимог у частині зобов'язання відповідача здійснити нарахування та виплату перерахованого грошового забезпечення, то, на переконання позивача, одночасно із перерахованим грошовим забезпеченням відповідачем має бути одночасно і проведено виплату компенсації сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку №44, яким передбачено, що виплата грошової компенсації військовослужбовцям здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення (а.с.1-4).
Ухвалою суду від 02.10.2024р. було відкрито адміністративне провадження у даній справі, призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами відповідно до ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України та, зокрема, зобов'язано відповідача протягом 15 днів з дня отримання цієї ухвали надати суду відзив на позов та докази в обґрунтування відзиву з дотриманням вимог ст.ст. 162, 261 Кодексу адміністративного судочинства України; надати докази проходження позивачем військової служби саме у відповідача у період з 10.06.2020р. по 20.03.2023р. (копії відповідних наказів); надати докази вручення позивачеві «Повідомлення про суми грошового забезпечення, нараховані та виплачені йому при звільненні» у відповідності до вимог ст.233 КЗпП України у редакції, чинній з 19.07.2022р.; надати докази нарахування та виплати позивачеві грошового забезпечення за спірний період у розмірах, встановлених чинним законодавством, виходячи з вимог ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України (а.с.29-30).
Зазначена ухвала суду разом із адміністративним позовом була отримана, зокрема, відповідачем у його електронному кабінеті 23.09.2024р. (адміністративний позов з додатками), 03.10.2024р. (ухвалу суду), що є належним повідомленням відповідача про час та місце судового розгляду справи у відповідності до вимог ст.18 Кодексу адміністративного судочинства України, що підтверджується довідками про доставку електронного листа, наявними у справі (а.с.22-23).
06.10.2024р., на виконання вищевказаної ухвали суду, через систему "Електронний суд" відповідач подав до суду відзив на позовну заяву, в якому останній просив у задоволенні позовних вимог позивача відмовити в повному обсязі посилаючись на те, що позивач проходив військову службу у відповідача з 10.06.2020р. по 20.03.2023р., проте з 19.12.2022р. його було переміщено до в/ч НОМЕР_2 , а 25.01.2023р. позивача було зараховано до списків особового складу в/ч НОМЕР_1 , 15.03.2023р. позивача було допущено до виконання службових обов'язків, а 20.03.2023р. звільнено з військової служби з виключенням з військового обліку. Відповідач зазначив, що він не згоден з твердженням позивача про те, що відповідач мав визначати розмір посадового окладу позивача та його окладу за військовим (спеціальним) званням шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1,12,13,14 з посиланням на постанову суду від 29.01.2020р. у справі №826/6453/18, з огляду на те, що дія такої величини була відновлена саме з 29.01.2020р., а відповідно, в силу ст.58 Конституції України, до спірних правовідносин ця норма, за якою обчислення грошового забезпечення позивача здійснюється із використанням розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року за весь 2020 рік та 2021-2022 роки включно, не може бути застосована. Також, на переконання представника відповідача, оскільки визначення розміру посадових окладів для розрахунку грошового забезпечення належить до делегованих та дискреційних повноважень Кабінету Міністрів України, а не до повноважень Міністерства оборони України, тому бездіяльність з боку відповідача відсутня апріорі. Також, відповідач вказав і на те, що з урахуванням того, що в/ч НОМЕР_1 з 08.03.2022р. по 01.05.2023р. знаходилась на фінансовому забезпеченні у в/ч НОМЕР_3 та у в/ч НОМЕР_4 , а тому не здійснювала нарахувань та розрахунків у зазначений період, вважає, що в/ч НОМЕР_1 не є належним відповідачем у даній справі за період з 08.03.2022р. по 06.10.2022р. (момент переведення позивача), а належними відповідачами є саме згадані військові частини. Окрім того, відповідач зазначив, що позивачем пропущений строк звернення до суду з даним позовом встановлений ст.122 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки позивач повинен був дізнатися про порушення свого права про нарахування грошового забезпечення з 1 січня відповідного року, а саме: 01.01.2021р., 01.01.2022р. та 01.01.2023р., позивач у позові не вказав, що саме порушила в/ч НОМЕР_1 та не надав жодного розрахунку, згідно якого на його думку, в/ч НОМЕР_1 порушила його права. Також відповідач вказав і на те, що у період з 19.12.2022р. по 25.01.2023р. позивач не рахувався у списках в/ч НОМЕР_1 , тобто, відповідач взагалі не здійснював нарахування грошового забезпечення позивачеві (а.с.24-30).
Щодо доводів відповідача про пропущення позивачем строку звернення до суду з даним позовом, встановленого ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України, суд зазначає про таке.
Разом з позовом позивачем було подано заяву про поновлення строку звернення до суду з даним позовом, в якій позивач просив поновити йому строк звернення з даним позовом до суду посилаючись на те, що до 19.07.2022р. КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати про що зазначено і у постанові Верховного Суду від 20.11.2023р. у справі №160/5468/23, в той же час, з 19.07.2022р. такий строк обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник довідався або повинен був дізнатися про порушення свого права, проте, оскільки позивачем не було одержано письмового повідомлення, який розмір прожиткового мінімуму був застосований при розрахунку його грошового забезпечення, а про цей факт позивач довідався лише після отримання відповіді на адвокатський запит від 31.05.2024р., тому з метою забезпечення права позивача на доступ до правосуддя в умовах воєнного стану просив суд поновити йому цей строк (а.с.25-26).
Ухвалою суду від 02.10.2024р. було постановлено вирішити зазначену заяву (клопотання) про поновлення строку звернення з даним позовом після надання учасниками справи відповідних доказів щодо проходження позивачем військової служби та надання відповідачем доказів вручення позивачеві «Повідомлення про суми грошового забезпечення, нараховані та виплачені йому при звільненні» (а.с.18-19).
На вимогу ухвали суду, відповідних доказів про дату вручення позивачеві відповідачем «Повідомлення про суми грошового забезпечення, нараховані та виплачені йому при звільненні» за період, що є предметом цього спору, відповідачем суду не надано, причини не повідомлені.
За викладених обставин, вирішуючи заяву позивача про поновлення строку звернення до суду з даним позовом з урахуванням наявних в матеріалах справи копій документів, суд приходить до висновку, про відсутність підстав для задоволення даної заяви позивача через те, що такий строк звернення з даним позовом до суду у цій справі позивачем є не пропущеним, виходячи з наступного.
У відповідності до вимог ч.1 ст.122 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк - ч.5 ст.122 згаданого Кодексу.
Водночас, у вказаних положеннях КАС України норми, які б регулювали строки звернення до суду з позовами у справах щодо стягнення належної працівникам заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці, відсутні.
А відповідно, за загальним правилом, у разі відсутності у спеціальному законі відповідних норм, які врегульовують спірні відносини, підлягають застосуванню приписи загального законодавства про працю, якими, у даному випадку, є положення КЗпП України.
Так, за приписами ст.233 КЗпП України, у редакції, чинній до 19.07.2022р., було передбачено, що строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.
Водночас, у відповідності до ст.233 КЗпП України, у редакції, чинній з 19.07.2022р. та яка діяла і на момент подання даного позову до суду (19.09.2024р. через засоби поштового зв'язку, зареєстрованого у канцелярії суду 23.09.2024р.), встановлено, що із заявою про вирішення трудового спору у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні - встановлено тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні.
Разом з тим, на вимогу суду, відповідного письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені позивачеві при звільненні в частині проведення розрахунку його грошового забезпечення з величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, за спірний період, відповідачем позивачеві не вручалось (таких доказів суду не надано).
Такі відомості були надані відповідачем на письмовий запит адвоката лише 31.05.2024р., що підтверджується листом в/ч №1275 №740/33/3746, у якому повідомлено, що нарахування та виплата грошового забезпечення позивача відбувалася із розміру розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначеній законом на 01.01.2018р., що становив 1762 грн. (а.с.14-15).
При цьому, судом встановлено, що предметом даного спору є бездіяльність відповідача, яка полягає у не нарахуванні та не виплаті позивачеві грошового забезпечення за спірний період з 19.07.2022р. по 20.03.2023р. у розрахунку із величини прожиткового мінімуму для працездатних осів, встановленого на 1 січня відповідного календарного року згідно до п.4 постанови №704 у редакції, чинній з 29.01.2020р., така бездіяльність відповідача носить триваючий характер та мала місце і на момент звернення позивача до суду з цим позовом 23.09.2024р. за вх. №72518/24 (а.с.1).
А отже, з урахуванням наведеного, суд приходить до висновку, що за період з 19.07.2022р. по 20.03.2023р. строк звернення до суду з даним позовом позивачем не пропущений.
Також є не пропущеним і строк звернення із даним позовом до суду в частині позовних вимог позивача, які стосуються періоду з 10.06.2020р. по 18.07.2022р., оскільки у цей період діяла редакція ст.233 КЗпП України, за якою строк звернення з позовами про стягнення належної заробітної плати працівнику будь-яким строком не обмежувався.
Аналогічний правовий висновок міститься і у постанові Верховного Суду від 03.08.2023р. у справі №280/6779/22.
У цій же постанові Верховний Суд підкреслив, що до правовідносин, які виникли до 18.07.2022 року, застосовується редакції ст. 233 КЗпП України, яка діяла станом на дату виникнення цих правовідносин, а не станом на дату звернення до суду, тобто - в позовах щодо стягнення заробітної плати (грошового забезпечення) до 18.07.2022р. строк звернення до суду є необмеженим незалежно від дати звернення до суду.
Саме на такому способі тлумачення положень ст.233 КЗпП України в редакції як до 18.07.2022р., так і після 19.07.2022р. наголошено і у постанові Верховного Суду від 06.04.2023р. у зразковій справі №260/3564/22, яка переглядалася Великою Палатою Верховного Суду (постанова від 21.09.2023р.) та залишена без змін.
Отже, з 19.07.2022р. у зв'язку зі зміною редакції ст.233 КЗпП України, строк звернення до суду в цій категорії спорів почав складати 3 місяці.
Водночас, судом враховується і те, що предметом у даному спорі є бездіяльність відповідача, яка полягає у не нарахуванні та не виплаті позивачеві грошового забезпечення у періоді з 10.06.2020р. по 20.03.2023р., обчисленої без урахування величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року у відповідності до вимог п.4 постанови КМУ №704 у редакції, яка діяла з 29.01.2020р. по 20.03.2023р. та є триваючим порушенням (носить триваючий характер) і продовжувалася на момент подання цього адміністративного позову до суду - 19.09.2024р.
Згідно зі сталою судовою практикою триваючим порушенням (бездіяльністю суб'єкта владних повноважень) - є триваюча пасивна поведінка суб'єкта, яка виражається у формі невчинення дії (дій), яку він зобов'язаний був і міг вчинити.
Зазначене формулювання бездіяльності закріплено і у постановах Верховного Суду від 04.03.2021р. у постанові ВП ВС у справі №9901/203/20, від 06.07.2023р. у справі №500/63/20.
Також і у постанові Верховного Суду від 06.07.2023р. у справі №500/63/20 Колегія Суддів зазначила, що при застосуванні строків звернення до адміністративного суду, слід виходити з того, що встановлені процесуальним законом строки та наслідки у вигляді залишення позову без розгляду на підставі їх пропуску не можуть слугувати меті відмови у захисті порушеного права, легалізації триваючого правопорушення, в першу чергу, з боку держави.
З огляду на вимоги позову, які стосуються протиправної бездіяльності відповідача - в/ч НОМЕР_1 , які полягають у не нарахуванні та не виплаті позивачеві грошового забезпечення за період з 10.06.2020р. по 20.03.2023р. при його обчисленні, із розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року у відповідності до вимог п.4 постанови КМУ №704 у редакції чинній з 29.01.2020р. по 20.03.2023р., тобто, ці правовідносини позивач пов'язує з порушенням свого права, яке є триваючим (носить триваючий характер) і продовжується на момент подання цього адміністративного позову до суду, а відповідно, суд вважає, що позивачем дотримано строки звернення до суду з цим позовом.
При цьому, слід зазначити, що є неспроможними та відхиляються судом аргументи відповідача про необхідність застосування до даних правовідносин строків звернення до суду з даним позовом, встановлених ст.122 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки вказана норма є спеціальною і врегульовує строки звернення до суду з позовами про прийняття, проходження та звільнення з публічної служби, проте, не визначає строків звернення до суду з позовами про стягнення недоотриманої заробітної плати (грошового забезпечення), а відповідно, як уже зазначено вище, до таких правовідносин підлягають застосуванню загальні норми права, встановлені положеннями КЗпП України, що підтверджено і вищенаведеною судовою практикою Верховного Суду.
Враховуючи встановлені вище обставини та аналізуючи наведені приписи чинного законодавства у їх сукупності, суд приходить до висновку, що у задоволенні заяви позивача про поновлення строку звернення з даним позовом до суду слід відмовити з підстав того, що позивачем такий строк звернення до суду з цим позовом не пропущений.
Згідно ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
У відповідності до вимог ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Ухвалою суду від 28.03.2025р. у зв'язку із перебуванням судді Конєвої С.О. у щорічній відпустці у період грудень 2024р. - січень 2025р., з 06.03.2025р. по 14.03.2025р. та, як наслідок, об'єктивну неможливість прийняття у цей період рішень у справах, на підставі ст. 121 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд даної справи було продовжено до 28.03.2025р. (а.с.42).
Враховуючи викладене, рішення у даній справі приймається судом 28.03.2025р., тобто, у межах строку, визначеного ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України.
У відповідності до ч.8 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.
Із наявних в матеріалах справи документів судом встановлені наступні обставини у даній справі.
Громадянин України ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 у період з 10.06.2020р. по 20.03.2023р., є учасником бойових дій про що свідчать копія паспорту позивача, копія військового квитка серії НОМЕР_5 від 23.09.2020р., копія посвідчення серії НОМЕР_6 від 10.06.2021р., копії Витягів із наказів командира в/ч НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 10.06.2020р. №114, від 31.12.2020р. №260, від 05.08.2022р. №210, від 19.12.2022р. №353, від 25.01.2023р. №17, від 15.03.2023р. №56 та від 20.03.2023р. №60 (а.с.5-6,8-10, 32-35).
Зі змісту копії Витягу із наказу командира в/ч НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 10.06.2020р. №114 видно, що матроса ОСОБА_1 було зараховано до списків особового складу на всі види грошового забезпечення в/ч НОМЕР_1 з 10.06.2020р. (а.с.32).
19.12.2022р. на підставі п. 5 витягу із наказу командира в/ч НОМЕР_1 (по стройовій частині) №353 позивача, у зв'язку з перебуванням на тривалому лікуванні, було визнано таким, що перебуває у розпорядженні командира в/ч НОМЕР_7 , що підтверджується змістом копії наведеного витягу із наказу, наявного у справі (а.с.33-зворот).
25.01.2023р., з метою належної організації обліку особового складу та з метою соціального захисту військовослужбовців, позивача, який утримувався у списках особового складу в/ч НОМЕР_2 , було зараховано до списків особового складу в/ч НОМЕР_1 згідно витягу із наказу командира в/ч НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 25.01.2023р. №17 (а.с.34).
15.03.2023р. у зв'язку з прибуттям до розташування підрозділу після довгострокового лікування позивача було зараховано на всі види забезпечення в/ч НОМЕР_1 про що свідчить зміст копії витягу із наказу командира в/ч НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 15.03.2023р. №56 (а.с.34-зворот).
Надалі, 20.03.2023р. у зв'язку зі звільненням позивача наказом командира в/ч НОМЕР_2 (по особовому складу) від 20.03.2024р. №44-РС у відставку з виключенням з військового обліку відповідно до ч.5 п. «3» п.п. «б» (за станом здоров'я за висновком ВЛК) ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», позивача було виключено із списків особового складу в/ч НОМЕР_1 з 20.03.2023р., що підтверджується змістом копії витягу із наказу командира в/ч НОМЕР_1 (по стройовій частині) № 60 (а.с.35).
У подальшому на адвокатський запит від 14.05.2024р., відповідачем 31.05.2024р. згідно листа №740/33/3746 повідомлено, що нарахування всіх видів грошового забезпечення позивача здійснювалося з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що становив 1762 грн. (а.с.11).
Тобто, із наведених обставин слідує, що відповідачем у спірний період фактично здійснювалося нарахування та виплата позивачеві грошового забезпечення (основних, додаткових його видів) із розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2018р., що становив 1762,00 грн., що не заперечується відповідачем.
Разом з тим, позивач у позові зазначив, що обчислення його грошового забезпечення (у тому числі основних, додаткових його видів) за періоди з 10.06.2020р. по 20.03.2023р. мало бути проведене відповідачем із розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, а саме: на 01.01.2020р.(2102 грн.), на 01.01.2021р. (2270 грн.), на 01.01.2022р.(2481 грн.) та на 01.01.2023р. (2684 грн.) відповідно до пункту 4 Постанови №704 у редакції, яка діяла з 29.01.2020р. та Законів України «Про Державний бюджет України на 2020, 2021, 2022 та 2023 роки» (а.с.1-4).
З огляду на викладене, позивач вважає, що він має право на нарахування такого грошового забезпечення (у тому числі основних, додаткових його видів) за згаданий вище період із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи за відповідним Законом України про Державний бюджет України станом на 01.01.2020р., на 01.01.2021р. та на 01.01.2022р. та на 01.01.2023р. згідно до пункту 4 постанови КМУ №704 у редакції, чинній з 29.01.2020р., у зв'язку із чим просив суд визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не проведення позивачеві перерахунку його грошового забезпечення (у тому числі основних, додаткових його видів) за спірний період на підставі пункту 4 постанови КМУ від 30.08.2017р. №704, у редакції, чинній з 29.01.2020р., виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законами України «Про Державний бюджет України» станом на 01.01.2020р., 01.01.2021р., 01.01.2022р. та 01.01.2023р. помноженого на відповідний тарифний коефіцієнт та здійснити виплату різниці з урахуванням виплачених сум, а також і виплатити йому компенсаційні втрати частини доходів у зв'язку із порушенням строків їх виплати, передбачені постановою КМУ №44.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази у сукупності з нормами чинного законодавства України, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих підстав для часткового задоволення позовних вимог позивача, виходячи з наступного.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначено Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» 20 грудня 1991 року № 2011-XII (надалі - Закон 2011-XII).
Окрім того, цей Закон встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.
Згідно частин першої - третьої статті 9 Закону 2011-XII визначено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
За приписами частини четвертої статті 9 Закону 2011-XII передбачено, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
30 серпня 2017 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», яка набрала чинності 01 березня 2018 року (надалі - Постанова КМУ №704).
Зазначеною Постановою КМУ №704 було збільшено розмір грошового забезпечення військовослужбовців з 01.03.2018р.
Відповідно до пункту 4 Постанови КМУ №704 розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з Додатками 1, 12, 13, 14.
Приміткою 1 Додатку 1 до Постанови №704 визначено, що посадові оклади за розрядами тарифної сітки визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт.
21 лютого 2018 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» (надалі - Постанова КМУ № 103), якою внесено зміни до Постанови КМУ № 704, зокрема, пункт 4 викладено в новій редакції: установлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14» (пункт 6 Постанови КМУ № 103).
Постанова КМУ №103 набула чинності 24 лютого 2018 року.
Разом з тим, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі №826/6453/18 визнано протиправним та скасовано пункт 6 Постанови КМУ №103, яким були внесені зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України №704.
З огляду на вказане, слід дійти висновку про необхідність застосування з 29 січня 2020 року (дати набрання чинності постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі №826/6453/18) положень пункту 4 Постанови КМУ №704 в редакції до 24 лютого 2018 року, тобто в редакції, яка була чинна до набрання законної сили Постановою КМУ № 103.
Тож, з 01 січня 2020 року положення пункту 4 Постанови КМУ № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою КМУ № 704 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений на відповідний рік у тому числі як розрахункова велична для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів.
Через зростання прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, зокрема, згідно із Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», у осіб з числа військовослужбовців виникло право на нарахування та виплату грошового забезпечення, яке визначається шляхом застосування пункту 4 Постанови КМУ № 704 у редакції, яка була чинна до набрання законної сили Постанови КМУ №103 (тобто, до 24.02.2018р.) із використанням для його визначення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (через його збільшення на відповідний рік).
Таким чином, з 29.01.2020р., тобто з дня набрання законної сили судовим рішенням у справі №826/6453/18, діяв п.4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017р. №704 у первісній редакції, згідно з якою розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, на тарифний коефіцієнт згідно до додатками 1,12,13,14.
Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 02 серпня 2022 року у справі №440/6017/21 та від 28.02.2023р. у справі №380/18850/21.
При цьому, статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» було встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01.01.2018р. - 1762 грн.
Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» було встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01.01.2020р. - 2102 грн.
Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» було встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01.01.2021р. - 2270 грн.
Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» було встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01.01.2021р. - 2481 грн.
Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» було встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01.01.2023р. - 2684 грн.
Отже, із аналізу наведених норм слідує, що починаючи з 29.01.2020р. та у спірний період з 10.06.2020р. по 20.03.2023р., прожитковий мінімум для працездатних осіб, що встановлений законом на 1 січня календарного року збільшувався.
При цьому, слід зазначити, що різниця між розміром прожиткового мінімуму на 2018 рік та 2020, 2021, 2022, 2023 роки впливає на визначення розміру посадового окладу та з 29.01.2020р., тобто, з моменту набрання законної сили постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020р. у справ №826/6453/18, наявні правові підстави для визначення розміру посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року (2020, 2021, 2022, 2023 роках), на відповідний тарифний коефіцієнт.
А відповідно, із наведеного слід дійти висновку, що, починаючи з 29.01.2020р. та у спірний період з 10.06.2020р. по 20.03.2023р., позивач мав право на отримання грошового забезпечення (у тому числі основних, додаткових його видів), обчисленого виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2020р. (2102грн.), на 01.01.2021р. (2270 грн.), на 01.01.2022р. (2481 грн.) та на 01.01.2023р. (2684грн.) згідно до вимог пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017р. №704, у редакції, яка діяла з 29.01.2020р. та із застосуванням наведених вище розмірів прожиткових мінімумів для працездатних осіб, встановлених на 1 січня відповідного календарного року згідно Законів України «Про Державний бюджет України» на 2020р., 2021р., 2022р. та 2023р.
Наведена правова позиція висловлена і у постанові Верховного Суду від 11.02.2021р. у справі №200/3757/20-а, яка є обов'язковою для врахуванням адміністративним судом у відповідності до ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.
За таких обставин, суд приходить до висновку, що, починаючи з 29.01.2020р. та у спірний період з 10.06.2020р. по 20.03.2023р. грошове забезпечення позивача з усіма його складовими мало б обчислюватися відповідачем із використанням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2020р. (2102грн.), станом на 01.01.2021р. (2270 грн.), станом на 01.01.2022р. (2481 грн.) та станом на 01.01.2023р. (2684грн.).
Так, судом вище було встановлено, що позивач проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 у спірний період з 10.06.2020р. по 20.03.2023р., що підтверджується вище дослідженими судом витягами із наказів та не заперечується відповідачем.
Разом з тим, доказів застосування відповідачем величини прожиткового мінімуму, для працездатних осіб, встановленого законом на відповідний календарний рік станом на 2020, 2021, 2022 та 2023 роки при обчисленні у спірний період з 10.06.2020р. по 20.03.2023р. грошового забезпечення позивача та основних, додаткових його видів згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України №704, яка діяла в редакції з 29.01.2020р., матеріали справи не містять, а відповідачем суду не надано.
За викладених обставин, суд приходить до висновку, що бездіяльність відповідача щодо не проведення нарахування та виплати грошового забезпечення (у тому числі основних, додаткових його видів) позивачеві за період з 10.06.2020р. по 20.03.2023р. з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року, згідно до пункту 4 постанови КМУ №704, у редакції, чинній з 29.01.2020р. та яка діяла у спірний наведений вище період, а також з урахуванням Законів України Про Державний бюджет України станом на 01.01.2020р., на 01.01.2021р., на 01.01.2022р. та на 01.01.2023р., слід визнати протиправною.
У відповідності до вимог ст. 73 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Частина 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.
Проте, відповідачем у відзиві на позов не наведено жодних обґрунтованих підстав, як і не було надано належних, достатніх та допустимих доказів, які б свідчили про правомірність бездіяльності відповідача щодо застосування при нарахуванні та виплаті йому грошового забезпечення (у тому числі основних, додаткових його видів) розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018р. (1762,00 грн.), за період з 10.06.2020р. по 20.03.2023р. всупереч пункту 4 постанови КМУ №704 (в редакції, чинній з 29.01.2020) та ст.7 Законів України Про Державний бюджет України на відповідний календарний рік, з урахуванням встановлених судом вище обставин та аналізу чинного законодавства, які не спростовані.
Не можуть бути покладені в основу даного судового рішення, тому відхиляються судом, доводи відповідача з приводу того, що дія такої величини як прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року та необхідність його помноження на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1,12,13,14 відновлена згідно постанови суду у справі №826/6453/18 з 29.01.2020р., тому в силу ст.58 Конституції України, до спірних правовідносин за весь 2020 рік та 2021-2022 роки включно застосована бути не може, з огляду на наступне.
Статтею 58 Конституції України визначено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Це означає, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття ними чинності.
Так, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі №826/6453/18 відновлено дію пункту 4 постанови КМУ №704 , якою визначалося, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, на тарифний коефіцієнт згідно до додатками 1,12,13,14.
Отже, у вказаній редакції пункт 4 постанови КМУ №704 відновив свою дію (набрав чинності) з 29.01.2020р.
А отже, виходячи з того, що спірний період - 10.06.2020р. по 20.03.2023р. календарно іде після 29.01.2020р. (чого не міг не знати представник відповідача, готуючи відзив на позов) та станом на 29.01.2020р. прожитковий мінімум для працездатних осіб становив 2102 грн., а не 1762 грн., що в розумінні ст.58 Конституції України не є зворотною дією закону в часі, а відповідно, після 29.01.2020р. та у згаданий вище період підлягали застосуванню відповідачем саме приписи пункту 4 постанови КМУ №704, у редакції, чинній з 29.01.2020р., яка наведена вище.
Тому із наведеного слід дійти висновку, що відповідач, як суб'єкт владних повноважень, у період з 10.06.2020р. по 20.03.2023р. мав обов'язок нараховувати та виплачувати позивачеві грошове забезпечення з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01.01.2020р. та який діяв і на 29.01.2020р. - 2102 грн.
Зазначені встановлені судом обставини спростовують наведені вище доводи відповідача, тому вони визнаються судом неспроможними.
Є безпідставними та необґрунтованими доводи відповідача з приводу того, що він не є належним відповідачем у даній справі через те, що в/ч НОМЕР_1 у період з 08.03.2022р. по 06.10.2022р. знаходилася на фінансовому забезпеченні інших в/ч НОМЕР_3 та в/ч НОМЕР_4 , оскільки зазначені факти не звільняли в/ч НОМЕР_1 від нарахування та виплати грошового забезпечення військовослужбовцям в/ч НОМЕР_1 у розмірі, встановленому п.4 постанови КМУ №704, у редакції, чинній з 29.01.2020р.
При цьому, слід зазначити, що у цей період військовослужбовці в/ч НОМЕР_1 не переводилися до зазначених вище військових частин (такі докази відповідачем не надані), а відповідно, виходячи із того, що в/ч НОМЕР_1 приймала накази про зарахування військовослужбовців до особового складу частини на всі види грошового забезпечення, призначала виплати грошового забезпечення, у тому числі і щодо позивача, суд вважає, що саме в/ч НОМЕР_1 має нести юридичну відповідальність за правильність нарахування та виплати грошового забезпечення позивача у спірний період з 10.06.2020р. по 20.03.2023р.
Судом критично надається оцінка аргументам відповідача про не зазначення позивачем у позові про те, що саме порушила в/ч НОМЕР_1 та не надання позивачем розрахунку згідно якого на його думку в/ч порушила його права, з огляду на те, що зазначене не відповідає дійсності, з огляду на таке.
По-перше, позивач вказав у позові, що відповідачем були порушені його права щодо не нарахування та не виплати йому відповідачем грошового забезпечення обрахованого згідно до п.4 постанови КМУ №704, у редакції, чинній з 29.01.2020р. із розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, який кожного року, починаючи з 01.01.2020р., з 01.01.2021р., з 01.01.2022р., з 01.01.2023р. збільшувався, що було проігноровано відповідачем про що свідчить зміст позову (а.с.1-4).
По-друге, обов'язок доказування правомірності прийняття рішення, дії чи бездіяльності в адміністративних справах покладено на відповідача згідно до вимог ч.2 ст.77 КАС України, а отже, саме відповідач мав надати суду розрахунок грошового забезпечення позивача, як суб'єкт, який має безпосередній обов'язок по його нарахуванню, на спростування підстав поданого позивачем позову, а тому перекладання відповідачем обов'язку щодо надання такого розрахунку саме на позивача, є неприпустимим.
Не заслуговують на увагу твердження відповідача про те, що з 19.12.2022р. по 25.01.2023р. позивач не рахувався у списках в/ч НОМЕР_1 та позивачеві відповідачем взагалі не здійснювалося нарахування грошового забезпечення, оскільки такі твердження не підтверджені жодними доказами та спростовуються наданими самим відповідачем копіями витягів із наказів про зарахування позивача до списків особового складу в/ч НОМЕР_1 з 10.06.2020р. та виключення позивача зі списків особового складу даної в/ч з 20.03.2023р. (а.с.32,35), а надання копій витягів із наказів стосовно позивача щодо увільнення його від займаної посади та зарахування у розпорядження командира в/ч у зв'язку з довготривалим лікуванням не можуть позбавляти позивача права на соціальні гарантії, зокрема, на отримання грошового забезпечення у встановленому розмірі на період його лікування та не звільняють саме відповідача - в/ч НОМЕР_1 від обов'язку нараховувати та виплачувати такому військовослужбовцю грошове забезпечення, таких підстав відповідачем у відзиві на позов не наведено та доказів суду не надано.
З огляду на зазначене, всі інші аргументи відповідача щодо відсутності підстав для застосування до спірних правовідносин, пов'язаних з визначенням грошового забезпечення (у тому числі основних, додаткових його видів) позивача у наведений спірний період з 10.06.2020р. по 20.03.2023р. за норми п.4 Постанови КМУ №704 в попередній редакції до 29.01.2020р. із розміру (прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом станом на 01.01.2018р.) 1762 грн. є неспроможними, спростовуються вищенаведеними доводами, тому і не заслуговують на увагу.
Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
З урахуванням вимог ч.2 ст.2 вказаного Кодексу, перевіривши правомірність бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві грошового забезпечення та усіх його складових з розрахункової величини розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року за період з 10.06.2020р. по 20.03.2023р., суд приходить до висновку, що відповідач, як суб'єкт владних повноважень, діяв не у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, не обґрунтовано та без врахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
Отже, судом встановлено, що, вказаною вище бездіяльністю відповідача щодо не нарахування та виплати позивачеві грошового забезпечення та усіх його складових (основних, додаткових його видів) з розрахункової величини розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року за період з 10.06.2020р. по 20.03.2023р. всупереч вимогам пункту 4 постанови КМУ № 704 (в редакції, чинній з 29.01.2020р.), відповідач, допустив порушення прав та інтересів позивача, які підлягають судовому захисту шляхом визнання таких такою бездіяльності відповідача протиправною, виходячи з повноважень адміністративного суду, встановлених ст.ст. 9, 245 Кодексу адміністративного судочинства України.
Також підлягають задоволенню і похідні позовні вимоги позивача про зобов'язання відповідача здійснити позивачеві перерахунок та виплату за період з 10.06.2020р. по 20.03.2023р. грошового забезпечення (основних, додаткових його видів), визначивши їх розмір виходячи з розміру посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року, а саме: встановленого Законом України “Про державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01.01.2020р., встановленого Законом України “Про державний бюджет України на 2021 рік» станом на 01.01.2021р., встановленого Законом України “Про державний бюджет на 2022 рік» станом на 01.01.2022р., встановленого Законом України «Про державний бюджет України на 2023 рік», згідно до вимог пункту 4 постанови КМУ №704 у редакції, чинній з 29.01.2020р., з урахуванням раніше виплачених сум, виходячи з того, що судом встановлено протиправність дій (бездіяльності) відповідача у наведеній частині позову, а тому належним і ефективним способом захисту порушеного права позивача є саме зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії, направлені на усунення порушеного права позивача виходячи із повноважень адміністративного суду, визначених ст.245 Кодексу адміністративного судочинства України.
Так, за приписами ст.245 вказаного Кодексу, встановлено, що у разі задоволення позову, суд може прийняти постанову про зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії.
Окрім того, і за приписами ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, дає найбільший ефект.
Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права та відповідати наявним обставинам.
Також слід зазначити, що за приписами ст.6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Статтею 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Суду як джерело права.
Так, Європейський Суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011р. (остаточне) по справі “Чуйкіна проти України» констатував: “ 50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює “право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі “Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. The United Kingdom),п.п.28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє всіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати “вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені.
Таким чином, з урахуванням наведеної правової позиції, суд приходить до висновку, що задоволення позовних вимог позивача в частині зобов'язання відповідача здійснити позивачеві перерахунок грошового забезпечення та усіх його складових за періоди з 10.06.2020р. по 20.03.2023р., виходячи із розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року згідно до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30 серпня 2017 року №704, у редакції, чинній з 29.01.2020р., та здійснити виплату різниці з урахуванням виплачених сум, є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.
Між тим, позовні вимоги позивача в частині визнання протиправною бездіяльності відповідача, яка полягає у не нарахуванні та не виплаті йому грошового забезпечення з величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року за спірний період з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 постанови КМУ №44 за спірний наведений у позові період, задоволенню не підлягають, з огляду на таке.
Верховний Суд у своїх постановах від 05.03.2020р. у справі №140/1547/19 та від 15.05.2024р. у справі №200/5032/20-а зазначив, що «Згідно з положеннями ст.4 Закону №2050-III виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць. Відповідно до статті 6 Закону №2050-III компенсацію виплачують за рахунок коштів Пенсійного фонду України, а також коштів, що спрямовуються на їх виплату з бюджету. З системного аналізу правових норм вбачається, що основними умовами для виплати суми компенсації є: 1) порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі пенсії) та 2) виплата нарахованих доходів. При цьому виплата компенсації втрати частини доходів здійснюється в день виплати основної суми доходу.»
Такий же висновок зроблено Верховним Судом і у його більш пізнішій постанові від 15.05.2024р. у справі №200/5032/20-а.
Висновки щодо застосування наведених норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для врахування адміністративними судами при застосуванні згаданих норм права згідно ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.
Таким чином, із наведеного вище аналізу приписів законодавства та судової практики слідує, що суми компенсації втрати частини доходів, у разі порушення підприємствами, організаціями, установами (роботодавцями) строків (термінів) виплати грошових доходів, виплачуються громадянам у тому місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості (виплата основної суми).
Оскільки у даних правовідносинах заборгованість грошових доходів за цим судовим рішенням не нараховувалась та не виплачувалась, тобто, відсутня така умова як виплата нарахованих доходів, то позовні вимоги позивача в частині нарахування та виплати компенсації втрати частини доходів є передчасними, а тому у цій частині позовних вимог позивачеві слід відмовити.
Приймаючи до уваги все вищевикладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача підлягають задоволенню частково.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат по сплаті судового збору за подання даного позову до суду, суд не вбачає підстав і для їх розподілу у порядку, встановленому ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки жодних доказів, які б підтверджували понесення саме судових витрат, пов'язаних зі сплатою судового збору за подання цього позову до суду першої інстанції, позивачем не надано з урахуванням того, що він звільнений від сплати судового збору за подання позову, предметом якого є невиплата заробітної плати (грошового забезпечення) у повному обсязі згідно п.1 ч.1 ст.5 Закону України “Про судовий збір».
Керуючись ст. ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 241-246, 250, 251, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення та усіх його складових (грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії) за період з 10.06.2020р. по 20.03.2023р. згідно до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року № 704 “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», у редакції, чинній з 29.01.2020р. виходячи з величини розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, згідно Законів України Про Державний бюджет України станом на 01.01.2020р., станом на 01.01.2021р., станом на 01.01.2022р. та станом на 01.01.2023р. шляхом їх множення на відповідні тарифні коефіцієнти.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_8 ) здійснити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_9 ) перерахунок грошового забезпечення та усіх його складових (грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії) згідно до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року № 704 “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», у редакції, чинній з 29.01.2020р. виходячи з величини розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, згідно Законів України Про Державний бюджет України станом на 01.01.2020р., станом на 01.01.2021р., станом на 01.01.2022р. та станом на 01.01.2023р. шляхом їх множення на відповідні тарифні коефіцієнти за період з 10.06.2020р. по 20.03.2023р. та здійснити виплату різниці з урахуванням виплачених сум.
У задоволенні решти позову - відмовити.
Розподіл судових витрат не здійснюється відповідно до ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення відповідно до вимог статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя С.О. Конєва