27 березня 2025 рокуЛьвівСправа № 460/27075/23 пров. № А/857/11558/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Заверухи О.Б.,
суддів Гінди О.М., Гудима Л.Я.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 30 січня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Рівненського обласного центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат Департаменту соціального захисту Рівненської обласної державної адміністрації про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинення певних дій,
суддя (судді) в суді першої інстанції - Зозуля Д.П.,
час ухвалення рішення - не зазначено,
місце ухвалення рішення - м. Рівне,
дата складання повного тексту рішення - 30 січня 2024 року,
24 листопада 2023 року ОСОБА_1 звернувся в суд з адміністративним позовом до Рівненського обласного центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат Департаменту соціального захисту Рівненської обласної державної адміністрації, в якому просив: визнати протиправними дії щодо невиплати йому інфляційних втрат та 3 % річних; зобов'язати нарахувати та виплатити за рахунок коштів Державного бюджету шляхом списання з Єдиного казначейського рахунку на його користь інфляційні втрати в розмірі 3559,60 грн та 3 % річних у розмірі 639,45 грн; зобов'язати нарахувати та виплатити за рахунок коштів Державного бюджету шляхом списання з Єдиного казначейського рахунку на його користь моральну шкоду у розмірі 1000 грн.
На обґрунтування позовних вимог зазначає, що на підставі постанови Житомирського апеляційного адміністративного суду від 11.11.2014 у справі № 570/3703/14-а, яка набрала законної сили, у Рівненського обласного центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат Департаменту соціального захисту населення Рівненської обласної державної адміністрації виникли перед ним грошові зобов'язання щодо виплати щорічної разової грошової допомоги до 05 травня за 2014 рік відповідно до ст. 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» у розмірі семи мінімальних пенсій за віком, виходячи з розміру мінімальної пенсії за віком, встановленої ч. 1 ст. 28 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», з урахуванням встановленого законодавством прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, з урахуванням раніше проведених виплат. З огляду на те, що відповідач здійснив виплату коштів за вищевказаним судовим рішенням у розмірі 4623 грн зі значною затримкою лише у квітні 2019 року, вважає, що у нього виникло право на застосування наслідків такого порушення у вигляді стягнення інфляційних втрат і 3% річних відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Вказує, що на його заяву щодо ненарахування індексації та 3% річних по справі № 570/3703/14-а відповідач повідомив, що постанову суду було виконано в повному обсязі у квітні 2019 року. Крім того, оскільки судове рішення було виконано зі значною затримкою, вважає, що ним доведено факт заподіяння йому відповідачем моральної шкоди у вигляді душевних страждань, які полягають у переживаннях, викликаних судовими процесами та тривалим невиконанням рішення суду.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 30 січня 2024 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Рівненського обласного центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат Департаменту соціального захисту населення Рівненської обласної державної адміністрації стосовно тривалого неналежного виконання постанови Житомирського апеляційного адміністративного суду від 11.11.2014 у справі № 570/3703/14-а. Стягнуто з Рівненського обласного центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат Департаменту соціального захисту населення Рівненської обласної державної адміністрації на користь ОСОБА_1 1000,00 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди. В решті вимог - відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що положення ст. 625 ЦК України не застосовуються до спірних правовідносин у цій справі, які регулює спеціальне законодавство - Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Оскільки Рівненський обласний центр по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат Департаменту соціального захисту населення Рівненської обласної державної адміністрації не є боржником, що прострочив виконання грошового зобов'язання, у розумінні ст. 625 ЦК України, тому положення статті 625 ЦК України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин. Суд першої інстанції зазначив, що відповідальність за несвоєчасну виплату позивачу доходу передбачена положеннями Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку із порушенням строків їх виплати» та Порядку № 159. Враховуючи те, що протиправна бездіяльність відповідача перешкоджає отримати позивачу виконання рішення суду, ухваленого на його користь, протягом тривалого часу (понад 4 роки з часу відкриття виконавчого провадження з примусового виконання судового рішення від 11.11.2014), що становить втручання у його право на мирне володіння своїм майном та є порушенням вимог §1 ст.6 Конвенції та ст.1 Протоколу № 1, суд першої інстанції прийшов до висновку, що через душевні страждання, які позивач зазнав у зв'язку з надмірно тривалим невиконанням остаточного рішення суду з вини відповідача, за бездіяльність якого держава несе відповідальність, відповідно до статті 56 Конституції України, статей 23, 1167, 1173, 1174 Цивільного кодексу України, позивач має право на відшкодування за рахунок держави моральної шкоди у розмірі 1000,00 грн.
Не погодившись з прийнятим рішенням в частині відмови у задоволенні позовних вимог, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просив змінити оскаржуване рішення шляхом його доповнення в частині стягнення за рахунок коштів Державного бюджету шляхом списання з Єдиного казначейського рахунку на його користь інфляційних виплат в розмірі 3559,60 грн та 3% річних у розмірі 639,45 грн.
Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог, є незаконним та необґрунтованим, прийняте з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Зокрема, зазначає, що згідно із ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Покликаючись на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 09.11.2023 у справі № 420/2411/19, вказує, що у разі неналежного виконання (прострочення) державою підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням її грошового зобов'язання перед кредитором до правовідносин щодо прострочення виконання грошового зобов'язання слід застосовувати приписи ч. 2 ст. 625 ЦК України.
Суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження) (п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України).
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу з наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Рішення в частині задоволення позовних вимог не оскаржене, тому відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України в апеляційному порядку не переглядається.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 має статус інваліда війни ІІІ групи, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 , виданим управлінням праці на соціального захисту населення Рівненської області 11.07.2002, а також є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, про що Рівненською облдержадміністрацією 05.07.2005 видано посвідчення серії НОМЕР_2 (категорія 1).
Постановою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 11.11.2014 у справі № 570/3703/14-а, яка набрала законної сили, апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, постанову Рівненського районного суду Рівненської області від 08 вересня 2014 року скасовано. Прийнято нову постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано неправомірними дії Управління соціального захисту населення Рівненської районної державної адміністрації щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 щорічної допомоги на оздоровлення за 2014 рік у розмірах нижчих, ніж передбаченому ст. 48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Зобов'язано Управління соціального захисту населення Рівненської районної державної адміністрації здійснити ОСОБА_1 нарахування та виплату щорічної допомоги на оздоровлення за 2014 рік у розмірі п'яти мінімальних заробітних плат, відповідно до ст.48 Закону України «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», з урахуванням раніше проведених виплат. Зобов'язано Центр по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат Департаменту соціального захисту населення Рівненської обласної державної адміністрації ОСОБА_1 , як інваліду війни ІІІ групи, щорічну разову грошову допомогу до 5 травня за 2014 рік відповідно до ст. 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» у розмірі семи мінімальних пенсій за віком, виходячи з розміру мінімальної пенсії за віком, встановленої ч.1 ст.28 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», з урахуванням встановленого законодавством прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, з урахуванням раніше проведених виплат. В решті позову відмовлено.
Ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 17.03.2015 у справі № 570/3703/14-а, яка набрала законної сили, виправлено описку, допущену в шостому абзаці резолютивної частини постанови Житомирського апеляційного адміністративного суду від 11.11.2014 року. Шостий абзац резолютивної частини постанови від 11.11.2014 р. викладено в такій редакції: «Зобов'язати Центр по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат Департаменту соціального захисту населення Рівненської обласної державної адміністрації здійснити ОСОБА_1 перерахунок та виплату, як інваліду війни ІІІ групи, щорічну разову грошову допомогу до 5 травня за 2014 рік відповідно до ст.13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» у розмірі семи мінімальних пенсій за віком, виходячи з розміру мінімальної пенсії за віком, встановленої ч.1 ст.28 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», з урахуванням встановленого законодавством прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, з урахуванням раніше проведених виплат».
Зі змісту листа Рівненського обласного центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат Департаменту соціального захисту населення Рівненської обласної державної адміністрації від 12.09.2019 № 01-42-10/30 слідує, що на виконання постанови у справі № 570/3703/14-а ОСОБА_1 нараховано та виплачено 4623,00 грн у квітні 2019 року.
Вказані обставини також підтверджуються випискою із карткового рахунку позивача згідно якої на рахунок позивача у безспірному порядку було списано із рахунку Рівненського обласного центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат Департаменту соціального захисту населення Рівненської обласної державної адміністрації кошти у розмірі 4623,00 грн, які зараховано 05.04.2019.
На заяву позивача від 03.09.2019 щодо не нарахування індексації та 3% річних по справах, зокрема, № 570/3703/14-а від 11.11.2014 Рівненський обласний центр по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат Департаменту соціального захисту населення Рівненської обласної державної адміністрації листом від 12.09.2020 повідомив, що постанову суду було виконано в повному обсязі в квітні 2019 року.
Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції прийшов до висновку про безпідставність позовних вимог в частині визнання протиправними дій відповідача щодо нездійснення нарахування та виплати інфляційних втрат та компенсації 3% річних та зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу за рахунок коштів Державного бюджету шляхом списання з Єдиного казначейського рахунку на користь позивача інфляційних втрат в розмірі 3559,60 грн та 3% річних в розмірі 639,45 грн.
Колегія суддів погоджується з обґрунтованістю такого висновку суду першої інстанції з наступних підстав.
Згідно із ч. 3 ст. 11 ЦК України, ч. 1 ст. 13 ЦК України цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.
Частина 1 ст. 509 ЦК України передбачає, що зобов'язання як правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до ч.2 ст.509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Цивільне зобов'язання передбачає наявність обов'язку боржника відносно кредитора, якому кореспондується право кредитора вимагати у боржника виконання відповідного обов'язку, і таке зобов'язання, відповідно до ч.2, 3 ст.11 ЦК України може виникати на підставі договорів та інших правочинів, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інших юридичних фактів, безпосередньо з актів цивільного законодавства тощо.
З системного аналізу наведених вище правових норм слідує, що цивільне зобов'язання передбачає наявність обов'язку боржника відносно кредитора, якому кореспондується право кредитора вимагати у боржника виконання відповідного обов'язку, і таке зобов'язання в силу частин 2 та 3 ст.11 ЦК України може виникати на підставі договорів та інших правочинів, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інших юридичних фактів, безпосередньо з актів цивільного законодавства тощо.
Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов'язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Наведені приписи цивільного законодавства дають підстави дійти висновку про те, що нарахування інфляційних витрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних витрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів, отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
З аналізу приписів статей 524, 533-535 і 625 ЦК України можна дійти висновку про те, що грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. Вказане узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 11 квітня 2018 року у справі №758/1303/15-ц.
Крім того, колегія суддів враховує, що Верховним Судом України у постановах від 06 червня 2012 року у справі №6-49цс12, від 24 жовтня 2011 року у справі №6-38цс11 викладена правова позиція про те, що за змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (постанови Верховного Суду України).
Така позиція підтримана Верховним Судом у постанові від 18 липня 2018 року у справі №2а-11853/10/1570.
У постанові від 18.03.2020 у справі №711/4010/13-ц Великою Палатою Верховного Суду було сформовано висновок, відповідно до якого приписи статті 625 ЦК України не застосовуються до трудових правовідносин, сімейних та інших правовідносин, які регулює спеціальне законодавство.
Колегія суддів зазначає, що спірні правовідносини виникли у зв'язку з несвоєчасною виплатою позивачу перерахованої на виконання постанови Житомирського апеляційного адміністративного суду від 11.11.2014 у справі № 570/3703/14-а щорічної разової грошової допомоги до 5 травня за 2014 рік відповідно до ст. 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
Тобто, Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» є спеціальним законом, який визначає правовий статус ветеранів війни, забезпечує створення належних умов для їх життєзабезпечення.
Вказані обставини свідчать на користь висновку, що положення ст. 625 ЦК України не застосовуються до спірних правовідносин у цій справі, які регулює спеціальне законодавство.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» від 05 червня 2012 року № 4901-VI (далі - Закон № 4901-VI) держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація; юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства.
Частиною другою статті 6 Закону № 1404-VIII (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.
За частиною першою статті 5 Закону № 4901-VI у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
ЦК України, прийнятий 16 січня 2003 року, набрав чинності 1 січня 2004 року, тоді як Закон № 4901-VI був прийнятий 5 червня 2012 року та набрав чинності 01 січня 2013 року. Стаття 625 ЦК України діє у незмінній редакції з часу набрання чинності цим Кодексом. Так само незмінним залишається припис частини першої статті 5 Закону № 4901-VI, який не встановлює іншого, ніж у частині другій статті 625 ЦК України, розміру процентів.
Згідно із частинами першою, другою статті 4 ЦК України основу цивільного законодавства України становить Конституція України. Основним актом цивільного законодавства України є ЦК України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу. Якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проєкт закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов'язаний одночасно подати проєкт закону про внесення змін до ЦК України. Поданий законопроєкт розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проєктом закону про внесення змін до ЦК України.
Оскільки парламент прийняв Закон № 4901-VI після прийняття ЦК України, то його приписи не мають суперечити приписам зазначеного Кодексу. Прийняття законів, які регулюють однопредметні цивільні відносини інакше, ніж ЦК України, можливе тільки з одночасним внесенням змін до цього Кодексу (аналогічного підходу дотримався Конституційний Суд України у Рішенні від 13 березня 2012 року № 5-рп/2012 (абзац сьомий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини)). Якщо ЦК України та інший нормативно-правовий акт, який має юридичну силу закону України, містять однопредметні приписи різного змісту, то пріоритетними є приписи ЦК України (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17, від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/17, від 29 червня 2022 року у справі № 477/874/19).
Велика Палата Верховного Суду вже зауважувала, що стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України. Тому приписи цього розділу поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).
Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц, від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18), від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц)).
Окрім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18) зробила висновок, за яким положення статті 625 ЦК України передбачають, що зобов'язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов'язки можуть виникати з деліктного зобов'язання та рішення суду.
Судове рішення про стягнення коштів є рішенням про примусове виконання обов'язку в натурі, тобто підтверджує грошове зобов'язання, зокрема те, що виникло у боржника у зв'язку із завданням ним шкоди потерпілому (кредитору) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21 (провадження № 14-91цс22)).
У постанові від 09.11.2023 у справі № 420/2411/19 Велика Палата Верховного Суду прийшла до висновку про те, що у разі неналежного виконання (прострочення) державою підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням її грошового зобов'язання перед кредитором до правовідносин щодо прострочення виконання грошового зобов'язання слід застосовувати приписи частини другої статті 625 ЦК України.
Закон № 4901-VI не обмежує поширення дії статті 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання боржником (зокрема, державою) його грошового зобов'язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежує можливість стягнення інфляційних втрат, які є об'єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у статті 625 ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовуються лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами.
Однак, колегія суддів звертає увагу на те, що постановою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 11.11.2014 у справі № 570/3703/14-а, яка набрала законної сили, зокрема, зобов'язано Центр по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат Департаменту соціального захисту населення Рівненської обласної державної адміністрації здійснити ОСОБА_1 перерахунок та виплату, як інваліду війни ІІІ групи, щорічну разову грошову допомогу до 5 травня за 2014 рік відповідно до ст. 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» у розмірі семи мінімальних пенсій за віком, виходячи з розміру мінімальної пенсії за віком, встановленої ч.1 ст.28 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», з урахуванням встановленого законодавством прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, з урахуванням раніше проведених виплат.
Тобто вищевказаним рішенням визначено обов'язок пенсійного органу перерахувати та виплатити пенсію позивачу, однак без визначення конкретної суми грошового зобов'язання.
З огляду на вищевказане, оскільки постанова Житомирського апеляційного адміністративного суду від 11.11.2014 у справі № 570/3703/14-а не є рішення про стягнення коштів, тому положення частини другої статті 625 ЦК України щодо стягнення з відповідача на користь позивача інфляційних втрат та 3 % відсотків не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
При цьому, колегія суддів зауважує про те, що питання, пов'язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані спеціальним Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19 жовтня 2000 року №2050-ІІІ та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159.
Відповідно до ст. 1, 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку із порушенням строків їх виплати» підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), така компенсація провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії або щомісячне довічне грошове утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством); соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення); сума індексації грошових доходів громадян; суми відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що дія зазначених вище нормативних актів поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендія, заробітна плата).
Основною умовою для виплати громадянину передбаченої ст. 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку із порушенням строків їх виплати» та Порядком № 159 компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів. При цьому, компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 20 лютого 2018 року у справі №522/5664/17, від 21 червня 2018 року у справі №523/1124/17, від 03 липня 2018 року у справі №521/940/17, від 05 жовтня 2018 року у справі №127/829/17, від 12 лютого 2019 року у справі №814/1428/18, від 08 серпня 2019 року у справі № 638/19990/16-а.
Таким чином, з огляду на те, що відповідальність за несвоєчасну виплату позивачу доходу передбачена положеннями Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку із порушенням строків їх виплати» та Порядку № 159, суд першої інстанції прийшов до обгрунтованого висновку, що у межах спірних правовідносин відсутні підстави для застосування ст. 625 ЦК України.
Враховуючи, що спірні правовідносини врегульовані спеціальним законодавством та на нього не поширюються приписи цивільного законодавства, колегія суддів вважає, що у відповідача не виникло перед позивачем конкретно визначеного грошового зобов'язання у розумінні ЦК України, як зобов'язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України, а відтак відповідач не є боржником, що прострочив виконання грошового зобов'язання, у розумінні статті 625 ЦК України, тому положення статті 625 ЦК України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Таким чином, аналізуючи вищенаведені законодавчі приписи та фактичні обставини справи у їх сукупності, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відсутні підстави для задоволення позовних вимог в частині визнання протиправними дій Рівненського обласного центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат Департаменту соціального захисту населення Рівненської обласної державної адміністрації щодо нездійснення нарахування та виплати інфляційних втрат та компенсації 3% річних та зобов'язання з Рівненського обласного центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат Департаменту соціального захисту населення Рівненської обласної державної адміністрації нарахувати та виплатити позивачу за рахунок коштів Державного бюджету шляхом списання з Єдиного казначейського рахунку на користь позивача інфляційних втрат в розмірі 3559,60 грн та 3% річних в розмірі 639,45 грн.
Колегія суддів також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Також згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Таким чином, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.
За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, тому оскаржуване рішення слід залишити без змін.
Керуючись ст. 243, ст. 308, ст. 311, п. 1 ч. 1 ст. 315, ст. 316, ч. 1 ст. 321, ст. 322, ст. 325 КАС України, суд -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 30 січня 2024 року у справі № 460/27075/23 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України.
Головуючий суддя О. Б. Заверуха
судді О. М. Гінда
Л. Я. Гудим