27 березня 2025 р. Справа № 520/18035/24
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: П'янової Я.В.,
Суддів: Присяжнюк О.В. , Русанової В.Б. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 03.10.2024, головуючий суддя І інстанції: Лук'яненко М.О., м. Харків, повний текст складено 03.10.24 у справі № 520/18035/24
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України
про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі за текстом також - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (далі за текстом також - відповідач), в якому просив:
1) визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо непроведення з ОСОБА_1 остаточного розрахунку при звільненні 31.01.2024, яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 грошового забезпечення з 03.11.2022 по 20.05.2023 за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня кожного календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії;
2) зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України здійснити ОСОБА_1 перерахунок та виплату грошового забезпечення (з урахуванням раніше сплачених сум) за періоди:
- з 03.11.2022 по 31.12.2022 за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" на 1 січня 2022 року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії,
- з 01.01.2023 по 20.05.2023 за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" на 1 січня 2023 року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії;
3) зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України здійснити ОСОБА_1 нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні зі служби за період з 31.01.2024 (день звільнення) по день фактичної виплати перерахованих сум грошового забезпечення (але не більше шести місяців), виходячи з нормативної формули положень ст.117 КЗпП України та приписів Постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, з урахуванням принципу співмірності, законодавчо закріпленого ст.117 КЗпП України, у спосіб множення показника середньоденного грошового забезпечення за два останні місяці перед звільненням на кількість днів затримки розрахунку, але не більше шести місяців (з урахуванням обмежень, встановлених ст.117 КЗпП України).
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 03 жовтня 2024 року позовні вимоги задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 грошового забезпечення з 03.11.2022 по 20.05.2023 за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня кожного календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії.
Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України здійснити ОСОБА_1 перерахунок та виплату грошового забезпечення за періоди: з 03.11.2022 по 31.12.2022 за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" на 1 січня 2022 року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії; з 01.01.2023 по 20.05.2023 за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" на 1 січня 2023 року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії, з урахуванням раніше сплачених сум.
В іншій частині позовних вимог - відмовити.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції в частині, відносно якої позов задоволено щодо визнання бездіяльності відповідача протиправною, та в частині, щодо якої відмовлено у задоволенні позову щодо притягнення відповідача до спеціальної відповідальності, визначеної ст.117 КЗпП України, позивач оскаржив його в апеляційному порядку, оскільки вважає його ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права в цій частині.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач зазначає, що спір виник саме внаслідок непроведення з позивачем остаточного розрахунку при його звільненні 31.01.2024, тобто бездіяльності відповідача, яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 грошового забезпечення з 03.11.2022 по 20.05.2023 за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня кожного календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії. У свою чергу, суд першої інстанції, не відмовляючи у частині позову щодо саме такої бездіяльності відповідача, фактично перефразував з незрозумілих підстав та, у позапроцесуальний спосіб, основну позовну вимогу. Враховуючи викладене, уважає, що резолютивна частина оскаржуваного рішення в частині, щодо якої позов було задоволено відносно визнання бездіяльності відповідача протиправною, підлягає зміні на той спосіб, котрий заявлено позивачем у позові.
Поряд з цим указує, що судом першої інстанції залишено поза увагою, що при непроведенні остаточного розрахунку при звільненні для роботодавця настає відповідальність, яка визначена ст.117 КЗпП України. Відтак суд, у межах розгляду справи, констатувавши порушення права у вигляді непроведення остаточного розрахунку при звільненні, повинен захистити це право у спосіб, передбачений законодавством. Однак фактично судового захисту у даній частині порушеного права позивача не відбулось. Звертає увагу, що розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні обчислюється шляхом множення показника середньоденної заробітної плати за два останні місяці перед звільненням, на кількість днів затримки розрахунку при звільненні, з урахуванням обмежень ст.117 КЗпП, що становить, шість місяців або 180 днів. Водночас застосування принципу співмірності при обчисленні середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є недоречним в обставинах обмеження нині чинною редакцією норми ст.117 КЗпП періоду обрахунку затримки розрахунку шістьма місяцями.
За результатами апеляційного розгляду позивач просить змінити резолютивну частину рішення Харківського окружного адміністративного суду від 03.10.2024 у справі №520/18035/24 в частині, що прийнята на користь позивача щодо основної позовної вимоги про оскарження бездіяльності відповідача з наведеного судом формулювання та те формулювання, котре заявлено в адміністративному позові; скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 03.10.2024 у справі №520/18035/24 в частині, щодо якої відмовлено у задоволенні позову про притягнення відповідача до спеціальної відповідальності, унормованої ст.117 КЗпП та прийняти у цій частині постанову про задоволення позову.
Відповідач правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.
Відповідно до пункту третього частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі також - КАС України) суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Колегія суддів, розглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час розгляду у суді апеляційної інстанції, що позивач проходив службу у Військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України у періоді з 03.11.2022 по 31.01.2024, що підтверджується довідкою та наказом командира Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України від 31.01.2024 за №28.
За твердженням позивача, що також не заперечується відповідачем, при обрахунку сум грошового забезпечення позивача під час проходження служби відповідач керувався приписами Постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 за № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» зі змінами, які були внесені Постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 за № 103, зокрема, п.4 Постанови КМУ від 30.08.2017 за № 704 в частині визначення відповідних посадових окладів та окладів за спеціальне звання для осіб рядового та начальницького складу шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.
Листом від 25.05.2024 за №40/17/13-5751 на звернення представника позивача від 10.05.2024 відповідачем повідомлено, що посадовий оклад та оклад за військовим званням за 2022 та 2023 роки нараховано відповідно до пункту 4 Постанови КМУ від 30 серпня 2017 р №704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядових і начальницького складу та деяких інших осіб", а саме шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого строком на 1 січня 2018 року (1 762 грн) на відповідний тарифний коефіцієнт.
Вважаючи протиправною бездіяльність відповідачів щодо ненарахування та невиплати грошового забезпечення за період з 03.11.2022 по 20.05.2023 за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня кожного календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії, позивач звернувся до суду із позовом у цій справі.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку, що бездіяльність відповідача, яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 грошового забезпечення з 03.11.2022 по 20.05.2023 за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня кожного календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії, є протиправною, з огляду на що зобов'язав відповідача здійснити ОСОБА_1 перерахунок та виплату грошового забезпечення за періоди: з 03.11.2022 по 31.12.2022 за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" на 1 січня 2022 року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії; з 01.01.2023 по 20.05.2023 за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" на 1 січня 2023 року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії, з урахуванням раніше сплачених сум.
Відмовляючи у задоволенні вимоги позову про зобов'язання відповідача виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні зі служби з 31.01.2024 (день звільнення) по день фактичної виплати перерахованих сум грошового забезпечення (але не більше шести місяців), виходячи з нормативної формули положень ст.117 КЗпП України та приписів постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, суд першої інстанції виходив з того, що такі позовні вимоги заявлені на майбутнє та є передчасними.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам та доводам учасників справи, суд апеляційної інстанції виходить з такого.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною четвертою статті 9 Закону України від 20.12.1991 за № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» передбачено, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Згідно з частиною другою статті 9 Закону № 2011-ХІІ до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону (частина третя статті 9 Закону № 2011-ХІІ).
Постановою № 704 встановлено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу.
Пунктом 2 Постанови № 704 установлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.
Додатком 1 до Постанови № 704 визначено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу.
Пунктом 4 Постанови № 704 (в первинній редакції на дату прийняття) встановлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.
Також додатки 1, 12, 13, 14 до Постанови № 704 містять примітки, відповідно до яких, зокрема посадові оклади за розрядами тарифної сітки та оклади за військовим (спеціальним) званням визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт.
21.02.2018 Кабінет Міністрів України ухвалив Постанову № 103, пунктом 6 якої внесено зміни до постанов Кабінету Міністрів України, що додаються. Зокрема, у Постанові № 704 пункт 4 викладено в такій редакції: «4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р., на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.».
Пункт 6 Постанови КМУ №103 втратив чинність у зв'язку із набранням законної сили постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі №826/6453/18.
Тобто з 29 січня 2020 року відновлена дія пункту 4 Постанови КМУ №704 у первісній редакції, яка визначала розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, а не на 01 січня 2018.
Отже, з 29 січня 2020 року - з дня набрання чинності судовим рішенням у справі № 826/6453/18 виникли підстави для розрахунку грошового забезпечення позивача з урахуванням розміру посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2020 на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14 до Постанови Кабінету Міністрів України №704 від 30.08.2017 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб", оскільки з цієї дати позивач мав право на отримання грошового забезпечення, виходячи з розміру складових, розрахованих згідно з Постановою № 704 відповідно до вимог статті 9 Закону №2011-ХІІ.
Водночас установлене положеннями пункту 3 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1774-VІІІ обмеження щодо застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою № 704, жодним чином не впливає на спірні правовідносини, оскільки такою розрахунковою величною є прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року. Розмір мінімальної заробітної плати не є розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, а застосований з іншою метою - для визначення мінімальної величини, яка враховується, як складова при визначенні розмірів посадових окладів та окладів за військовим (спеціальним) званням.
Зазначене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 02 серпня 2022 року у справі № 440/6017/21, від 28 лютого 2023 року у справі №380/18850/21, від 06 квітня 2023 року у справі № 380/10075/21.
Верховний Суд у постанові від 02.08.2022 у справі №440/6017/21 на підставі аналізу наведених вище норм права дійшов таких правових висновків:
- з 01.01.2020 положення пункту 4 Постанови № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з постановою № 704 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений на відповідний рік у тому числі як розрахункова велична для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів;
Верховний Суд у постанові від 13 грудня 2022 року у справі №240/12647/21 зазначив, що пунктом 8 Прикінцевих положень Закону України від 23.11.2018 за № 2629-VIII “Про Державний бюджет України на 2019 рік» встановлено у 2019 році для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів як розрахункова величина застосовується прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений на 1 січня 2018 року. Вказано, що в свою чергу, Закон України від 14.11.2019 за № 294-IX “Про Державний бюджет України на 2020 рік» та Закон України № 1082-IX таких застережень щодо застосування, як розрахункової величини для визначення, зокрема грошового забезпечення, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня 2018 року на 2020 та 2021 роки, відповідно, не містять.
Також, Верховний Суд у постанові від 04.04.2023 у справі № 120/5264/22 вказав, що Закон України “Про Державний бюджет України на 2020 рік», Закон України “Про Державний бюджет України на 2021 рік» та Закон України “Про Державний бюджет України на 2022 рік» застережень щодо застосування як розрахункової величини для визначення, зокрема грошового забезпечення, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня 2018 року на 2020, 2021 та 2022 роки, відповідно, не містять.
Слід зазначити, що Законом України "Про Державний бюджет України на 2018 рік" встановлено розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб з 01.01.2018 - 1762,00 грн.
В свою чергу Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" установлено у 2020 році прожитковий мінімум для працездатних осіб у місячному розмірі: з 1 січня - 2102,00 гривень; Законом України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" установлено у 2021 році прожитковий мінімум для працездатних осіб у місячному розмірі: з 1 січня - 2270 гривень.
Тобто різниця між розміром прожиткового мінімуму на 2018 рік та 2020 рік впливає на визначення розміру посадового окладу та з 01.01.2020, наявні правові підстави для визначення розміру посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня календарного року (2020, 2021 років), на відповідний тарифний коефіцієнт.
Отже, враховуючи викладене, грошове забезпечення позивача має обчислюватися із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого законом на 1 січня календарного року.
Разом з цим колегія суддів зазначає, що Кабінет Міністрів України не уповноважений та не вправі установлювати розрахункову величину для визначення посадових окладів із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який не відповідає нормативно-правовому акту вищої юридичної сили.
Так, пунктом 8 Прикінцевих положень Закону України від 23.11.2018 за № 2629-VIII «Про Державний бюджет України на 2019 рік» було установлено, що у 2019 році для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів як розрахункова величина застосовується прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений на 1 січня 2018 року.
У свою чергу, Закон України від 14.11.2019 за № 294-IX «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (далі - Закон № 294-IX) таких застережень щодо застосування як розрахункової величини для визначення, зокрема грошового забезпечення, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня 2018 року, на 2020 рік не містять.
Тобто положення пункту 4 Постанови № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою № 704, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року до 01.01.2020 - набрання чинності Законом № 294-IX не входили у суперечність із актом вищої юридичної сили, натомість з 01.01.2020 не відповідали акту вищої юридичної сили.
Отже, з огляду на визначені в частині третій статті 7 КАС України правила, а також враховуючи на те, що з 01.01.2020 положення пункту 4 Постанови № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений законодавцем на відповідний рік, у тому числі для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів, до спірних правовідносин підлягає застосуванню пункт 4 Постанови № 704 в частині, що не суперечить нормативно-правовому акту, який має вищу юридичну силу - Закону № 294-IX із використанням для визначення розміру посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (через його збільшення на відповідний рік).
З викладеного слідує, що у період з 03.11.2022 по 31.12.2022 грошове забезпечення позивача мало обчислюватися із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб - 2481 грн, з 01.01.2023 по 20.05.2023 (кінцева дата перебування позивача на службі) - із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб - 2684 грн.
Натомість відповідачем при обчисленні розміру грошового забезпечення позивача розраховано з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року, що не відповідає вимогам законодавства, висновки про що також сформував Верховний Суд у постанові від 02.08.2022 у справі № 440/6017/21, зазначивши, що з 01.01.2020 положення пункту 4 Постанови № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з постановою № 704 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений на відповідний рік у тому числі як розрахункова велична для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів.
Зазначена правова позиція підтримана також Верховним Судом у постанові від 12.09.2022 у справі № 500/1813/21.
З урахуванням вказаної вище правової позиції Верховного Суду колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що бездіяльність відповідача, яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 грошового забезпечення з 03.11.2022 по 20.05.2023 за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня кожного календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії, є протиправною.
Разом з цим суд апеляційної інстанції вважає за необхідне задовольнити позовні вимоги у цій частині у спосіб, обраний позивачем, та змінити рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
Щодо висновків суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про притягнення відповідача до спеціальної відповідальності, унормованої ст.117 КЗпП, колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до приписів абзацу 1 статті 3 Кодексу законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Згідно зі статтею 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Ні Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 за № 2011-XII, ні іншими підзаконними нормативними актами не врегульовані питання порушення роботодавцем строків проведення розрахунків при звільненні, а також наслідків такого порушення.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Ця позиція висловлена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20.05.2020 у справі № 816/1640/17, від 16.07.2020 у справі № 400/2884/18.
Відтак, оскільки наведеними нормативними актами не врегульовано питання строків проведення повного розрахунку при звільненні з військової служби, а також не установлено правових наслідків недотримання такого строку, колегія суддів дійшла висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
Згідно зі ст. 116 КЗпП України (в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 за № 2352-ІХ, яка була чинною на час звільнення позивача зі служби), при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.
Частиною першою цієї статті встановлено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Тож у випадку встановлення порушення роботодавцем вищевказаних норм та наявності для застосування до останнього наслідків, передбачених статтею 117 КЗпП України, належним способом захисту порушених прав працівника буде стягнення з такого роботодавця суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Відмовляючи у задоволенні вимоги щодо середнього заробітку за час затримки розрахунку за статтею 117 КЗпП України, суд першої інстанції дійшов висновку, що така заявлена на майбутнє і є передчасною.
Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки судом першої інстанції залишено поза увагою той факт, що у цій справі позовна вимога про стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, з дня звільнення позивача по день фактичного розрахунку, заявлена одночасно з вимогою про зобов'язання відповідача здійснити перерахунок та виплату грошового забезпечення за період з 03.11.2022 по 20.05.2023 за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня кожного календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії (сум, які належали позивачу при звільненні), тобто вказана вимога є похідною від вимоги щодо виплати належного грошового забезпечення.
У свою чергу сталою та послідовною є практика Верховного Суду про наявність підстав при вирішенні спору про стягнення невиплаченої у строки, що встановлено статтею 116 КЗпП України, належної працівнику заробітної плати (її частини), одночасно вирішувати питання про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, вимоги щодо якого є похідними від вимог про стягнення невиплаченої (несвоєчасно виплаченої) працівнику заробітної плати (її частини) при звільненні (зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, постанови Верховного Суду від 11.08.2021 у справі № 640/9375/20, від 09.02.2023 у справі № 620/2338/20, від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19).
Крім того, Верховний Суд уже наголошував у постановах від 21.03.2023 у справі №640/11699/21, від 26.09.2023 у справі № 640/2534/21, від 28.09.2023 у справі № 640/36441/21 на помилковості висновків судів попередніх інстанцій про передчасність позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку за статтею 117 КЗпП України, у випадку коли вона заявлена одночасно з вимогою про стягнення на користь позивача сум, які належали останньому при звільненні.
Колегія суддів також звертає увагу, що Верховний Суд, надаючи оцінку застосуванню положень статті 117 КЗпП, неодноразово наголошував на обов'язку визначення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку органом, який виносить рішення по суті спору, зокрема у постановах від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19, від 26.11.2020 у справі № 520/1365/2020, від 29.11.2021 у справі № 120/313/20-а.
За обставин цієї справи остаточний розрахунок з позивачем усіх належних сум при звільненні станом на день розгляду цієї справи ще не проведений, відтак періодом, протягом якого відповідач не виконував свій обов'язок щодо виплати належних позивачеві сум, є проміжок часу з 01.02.2024 (з дня, наступного за датою звільнення) по 27.03.2025 (день розгляду цієї справи).
Разом із тим, відповідно до статті 117 КЗпП України, у чинній редакції, згідно з Законом № 2352-ІХ, час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.
Порядок обчислення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум визначено Порядком обчислення середньої заробітної плати, який затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100).
Абзацом четвертим пункту 2 Порядку № 100 передбачено, що у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
Відповідно до абзацу першого пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
При обчисленні середньої заробітної плати не враховуються одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо) (п.п. б п. 4 Розділу ІІІ Порядку № 100).
Згідно з абзацом 2 п. 7 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, який затверджено Наказом Міністерства оборони України 07.06.2018 за № 260, та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 26.06.2018 за № 745/32197, середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.
За змістом позову та апеляційної скарги розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, беручи до уваги кількість днів затримки розрахунку при звільненні, з урахуванням обмежень ст.117 КЗпП України, обчислюється множенням показника середньоденної заробітної плати за шість місяців (на вимогу позивача).
Судом першої інстанції не було враховано наведеного, що призвело до неправильного вирішення справи у відповідній частині.
Разом з цим, колегія суддів зазначає, що позивачем до матеріалів справи довідку про середньоденне грошове забезпечення ОСОБА_1 за два останні місяці перед звільненням (листопад та грудень 2023 року) не надано.
Ухвалою Другого апеляційного адміністративного суду від 05 лютого 2025 року зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України надати довідку про середньоденне грошове забезпечення ОСОБА_1 за два останні місяці перед звільненням (листопад та грудень 2023 року), проте вимоги ухвали суду відповідачем не виконано, зазначену довідку до матеріалів справи не надано.
Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про задоволення відповідної позовної вимоги у спосіб, обраний позивачем, зобов'язавши відповідача здійснити ОСОБА_1 нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні зі служби за період з 31.01.2024 (день звільнення) по день фактичної виплати перерахованих сум грошового забезпечення (але не більше шести місяців), виходячи з нормативної формули положень ст.117 КЗпП України та приписів Постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, у спосіб множення показника середньоденного грошового забезпечення за два останні місяці перед звільненням на кількість днів затримки розрахунку, але не більше шести місяців (з урахуванням обмежень, встановлених ст.117 КЗпП України).
Доводи апеляційної скарги позивача у відповідній частині приймаються колегією суддів у якості належних.
Згідно з приписами пункту другого частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Відповідно до статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Оскільки рішення суду першої інстанції ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, колегія суддів дійшла висновку про необхідність змінити рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовної вимоги щодо визнання бездіяльності відповідача протиправною та скасування рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог з прийняттям в цій частині постанови про задоволення позовних вимог.
Ураховуючи положення статті 139 КАС України, підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 139, 242, 243, 250, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 03.10.2024 у справі № 520/18035/24 змінити, виклавши 2 абзац резолютивної частини в такій редакції:
«Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо непроведення з ОСОБА_1 остаточного розрахунку при звільненні 31.01.2024, яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 грошового забезпечення з 03.11.2022 по 20.05.2023 за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня кожного календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії».
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 03.10.2024 у справі № 520/18035/24 в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 скасувати.
Прийняти в цій частині постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України здійснити ОСОБА_1 нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні зі служби за період з 31.01.2024 (день звільнення) по день фактичної виплати перерахованих сум грошового забезпечення (але не більше шести місяців), виходячи з нормативної формули положень ст.117 КЗпП України та приписів Постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, у спосіб множення показника середньоденного грошового забезпечення за два останні місяці перед звільненням на кількість днів затримки розрахунку, але не більше шести місяців (з урахуванням обмежень, встановлених ст.117 КЗпП України).
В іншій частині рішення Харківського окружного адміністративного суду від 03.10.2024 у справі № 520/18035/24 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя Я.В. П'янова
Судді О.В. Присяжнюк В.Б. Русанова