27 березня 2025 року
м. Київ
справа № 570/3862/16-к
провадження № 51- 732 ск 25
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши касаційну скаргу засудженого ОСОБА_4 на вирок Рівненського районного суду Рівненської області від 28 лютого 2024 року та ухвалу Рівненського апеляційного суду від 16 грудня 2024 року,
встановив:
За вироком Рівненського районного суду Рівненської області від 28 лютого
2024 року, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, не працюючого, визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК) та призначено йомупокарання у виді позбавлення волі на строк
9 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.
Згідно з вироком, ОСОБА_4 , 08 листопада 2015 року близько 20:15, керуючи автомобілем «ВАЗ 217230», д.н.з. НОМЕР_1 , рухаючись по проїзній частині автодороги Київ-Чоп, зі сторони м. Києва у напрямку м. Львова, порушуючи підпункт б) пункту 2.3 та пункт 12.3 Правил дорожнього руху, проявив неуважність до дорожньої обстановки, при виникненні небезпеки для руху заходів для зменшення швидкості аж до зупинки транспортного засобу негайно не вжив та на 326 км + 700 м вказаної автодороги, поблизу повороту до готельно-ресторанного комплексу «Айвенго», що за адресою: Рівненська область, Рівненський район,
с. Колоденка, вул. Зелена, 53, виїхав на праве узбіччя, де допустив наїзд на пішоходів ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , які знаходились поза межами проїзної частини. Внаслідок дорожньо-транспортної пригоди ОСОБА_5 загинула на місці події, ОСОБА_9 отримала тілесні ушкодження, від яких 09 листопада 2015 року померла у Рівненській центральній міській лікарні, ОСОБА_7 отримав тяжкі тілесні ушкодження, ОСОБА_8 отримав легкі тілесні ушкодження. Порушення водієм ОСОБА_4 вимог підпункту б) пункту 2.3 та пункту 12.3 Правил дорожнього руху, які вимагають від водія для забезпечення безпеки дорожнього руху бути уважним, стежити за дорожньою обстановкою, відповідно реагувати на її зміну, а у разі виникнення небезпеки для руху або перешкоди, яку він об'єктивно спроможний виявити, негайно вжити заходів для зменшення швидкості аж до зупинки транспортного засобу або безпечного для інших учасників руху об'їзду перешкоди, перебуває у прямому причинному зв'язку з виникненням дорожньо-транспортної пригоди і суспільно небезпечними наслідками, що настали.
Рівненськийапеляційний суд ухвалою від 16 грудня 2024 року апеляційні скарги ОСОБА_4 та його захисника ОСОБА_10 залишив без задоволення, а вищезазначений вирок суду без змін.
У касаційній скарзі засуджений, посилаючись на невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та його особі, просить змінити вказані судові рішення у частині призначеного покарання та призначити йому покарання за ч. 3 ст. 286 КК у виді позбавлення волі на строк
5 років. Обгрунтовуючи свої вимоги, зазначає, зокрема, що суд, під час призначення покарання, не повною мірою врахував його позитивну характеристику, повне визнання вини, часткове відшкодування завданої шкоди потерпілим, а тому вважає, що є підстави для пом'якшення йому покарання.
Перевіривши доводи касаційної скарги та наявні у Суді копії судових рішень, колегія суддів не вбачає підстав для відкриття касаційного провадження з мотивів, наведених у скарзі.
Згідно з ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Відповідно до ч. 1 ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
Висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, за яке його засуджено, та кваліфікація його дій за ч. 3 ст. 286 КК у касаційній скарзі не оспорюються.
Як убачається зі змісту касаційної скарги, засуджений порушує питання про недотримання судами визначених законом вимог, що стосуються призначення покарання, які пов'язані із суддівським розсудом (дискреційними повноваженнями).
Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Питання призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер злочину, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання.
Згідно з ч. 2 ст. 50 КК покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого. Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.
Відповідно до вимог ст. 65 КК суд призначає покарання: у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 53 цього Кодексу; відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу; враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Згідно зі ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або суворість.
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з позиції суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом (хоча й у межах відповідної санкції статті) видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначено, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Колегія суддів вважає, що вказаних вимог закону місцевим та апеляційним судами дотримано у повному обсязі.
Так, місцевий суд, під час призначення ОСОБА_4 покарання, врахував ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, яке відповідно до ст. 12 КК, є тяжким, особу обвинуваченого, який характеризується посередньо, а також відсутність обставин що пом'якшують та обтяжують покарання. При цьому, місцевий суд взяв до уваги, що ОСОБА_4 , хоча і діяв з необережності, однак проявив злочинну самовпевненість, здійснивши маневр з'їзду на узбіччя дороги, не переконавшись у тому, що там знаходяться інші учасники руху, візуально бачивши, що інші транспортні засоби здійснюють об'їзд місця дорожньо-транспортної пригоди, яка відбулася раніше, тобто маючи об'єктивну і реальну можливість недопущення події дорожньо-транспортної пригоди, нехтуючи особистою безпекою та безпекою інших учасників руху, порушив Правила дорожнього руху, що призвело до непоправних трагічних наслідків - смерті декількох людей та отримання тяжких тілесних ушкоджень потерпілим. Крім того, суд врахував також ту обставину, що вживання алкоголя ОСОБА_4 після вчинення ДТП потягнуло за собою неможливість встановлення як досудовим слідством, так і судом впливу наявності стану алкогольного сп'яніння на механізм ДТП та причини його виникнення.
З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку про необхідність призначення ОСОБА_4 покарання у виді позбавлення волі в межах санкції ч. 3 ст. 286 КК у виді позбавлення волі на строк 9 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.
З таким рішенням слушно погодився й суд апеляційної інстанції, який належно перевірив доводи апеляційних скарг ОСОБА_4 та його захисника, надав на них вичерпні відповіді та навів в ухвалі достатні мотиви, з яких апеляційну скаргу визнав необґрунтованою.
Так, апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції виконав вимоги статей 50, 65 КК в повній мірі, встановив належним чином і врахував всі обставини, які за законом повинні бути врахованими при призначенні особі покарання, та дійшов обґрунтованого висновку, що виправлення і перевиховання, а також попередження вчинення нових кримінальних правопорушень обвинуваченим можливо лише з призначенням йому остаточного покарання у виді позбавлення волі на вказаний строк.
При цьому, апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції правильно встановив та врахував під час призначення покарання те, що протягом всього часу розгляду кримінального провадження ОСОБА_4 щиро не розкаювався і свою вину визнавав частково, лише наприкінці розгляду справи, під час надання йому останнього слова, розкаявся і визнав свою вину повністю. Разом з цим, суд врахував часткове відшкодування завданої шкоди потерпілим, думку всіх потерпілих, відсутність обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання, та, в межах своїх дискреційних повноважень, належним чином вмотивувавши прийняте рішення, призначив ОСОБА_4 покарання, яке, з врахуванням обставин вчиненого злочину та тяжких, непоправних наслідків - смерті двох осіб і отримання ще двома особами тілесних ушкоджень, одне з яких є тяжким, не можна вважати надто суворим.
Крім того, суд апеляційної інстанції зауважив, що потерпілий ОСОБА_11 під час апеляційного розгляду зазначив, що не вбачає в діях обвинуваченого щирого каяття, оскільки визнання ним вини майже наприкінці розгляду кримінального провадження, досудове розслідування і судовий розгляд якого тривало декілька років, свідчить лише про те, що останній намагається такими діями пом'якшити покарання. До того ж, потерпілий зауважив, що ОСОБА_4 робив спроби відшкодувати заподіяну йому шкоду, однак, це відшкодування мало умовний характер, пов'язаний з його згодою на застосування до обвинуваченого положень статей 69, 75 КК.
Отже, колегія суддів ВерховногоСуду вважає, що за встановлених фактичних обставин цього кримінального провадження, даних про особу засудженого, призначенеОСОБА_4 покарання є справедливим і співмірним характеру вчинених дій, а тому Суд не вбачає підстав вважати таке покарання явно несправедливим через суворість.
На переконання Суду, при призначенні засудженому покарання судами попередніх інстанцій з достатньою повнотою враховано наведені у касаційній скарзі обставини, у даному випадку засудженому призначено покарання, яким в повній мірі досягається мета покарання, і саме таке покарання буде достатнім для виправлення ОСОБА_4 та запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень.
За обставин цього кримінального провадження відсутні підстави вважати призначене ОСОБА_4 покарання явно несправедливим через суворість, в аспекті приписів ст. 414 КПК, оскільки у даній конкретній справі досягнуто справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи, а також враховано інтереси усіх суб'єктів кримінально-правових відносин.
Переконливих аргументів, які б свідчили про наявність підстав для зміни оскаржуваних судових рішень, у касаційній скарзі не наведено та Судом не встановлено.
З урахуванням викладеного, Верховний Суд вважає, що обґрунтування касаційної скарги не містить належних доводів, які викликають необхідність їх перевірки за матеріалами кримінального провадження, а з касаційної скарги та копій судових рішень вбачається, що підстав для задоволення скарги немає, тому
у відкритті касаційного провадження слід відмовити.
Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК, Суд
постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою засудженого ОСОБА_4 на вирок Рівненського районного суду Рівненської області від 28 лютого 2024 року та ухвалу Рівненського апеляційного суду від 16 грудня 2024 року.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3