27 березня 2025 року
м. Київ
cправа № 910/11301/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Ємця А.А. (головуючий), Булгакової І.В., Колос І.Б.,
розглянувши матеріали касаційної скарги Комунального підприємства "Київтранспарксервіс" (далі - КП «Київтранспарксервіс», скаржник)
на рішення Господарського суду міста Києва від 12.11.2024
та постанову Північного апеляційного господарського суду від 11.03.2025
у справі № 910/11301/24
за позовом Фізичної особи-підприємця Родіонова Дмитра Олександровича
до Комунального підприємства «Київтранспарксервіс»
про стягнення 47 700,00 грн,
КП «Київтранспарксервіс» звернулося 20.03.2025 через підсистему "Електронний суд" до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Господарського суду міста Києва від 12.11.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 11.03.2025, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
З матеріалів касаційної скарги та Єдиного державного реєстру судових рішень вбачається, що 15.09.2024 Фізична особа-підприємець Родіонов Дмитро Олександрович (далі - ФОП Родіонов Д.О.) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» (далі - КП «Київтранспарксервіс») про стягнення 47 700,00 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 07.11.2019 між КП «Київтранспарксервіс» та ФОП Родіоновим Д.О. був укладений Договір №ДНП-2019-11/02 про надання майданчика для експлуатації, утримання та облаштування, укладеного шляхом електронного аукціону № UA-PS-2019-10-01-000081-1 від 15.10.2019, який є договором найму (оренди) комунального майна (пакувального майданчика), позивач здійснив оплату за лютий та березень 2022 року.
30.03.2022 Київською міською радою прийнято рішення № 4551/4592 «Про деякі питання комплексної підтримки суб'єктів господарювання міста Києва під час дії воєнного стану, введеного Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-IX».
Згідно пункту 1.3.2 вказаного рішення з метою забезпечення життєдіяльності міста Києва в умовах воєнного стану Київська міська рада встановила, що на період воєнного стану, введеного Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, на території міста Києва власники та користувачі транспортних засобів звільняються від оплати за послуги з користування спеціально обладнаними майданчиками для платного паркування транспортних засобів, які надаються комунальним підприємством «Київтранспарксервіс» згідно з переліком, затвердженим рішенням Київської міської ради, а також звільняються від оплати суб'єкти господарювання, які здійснюють діяльність із забезпечення паркування транспортних засобів на майданчиках для паркування у відповідності укладених договорів з комунальним підприємством «Київтранспарксервіс».
Рішенням Київської міської ради від 14.05.2022 № 4577/4618 «Про відновлення роботи автоматизованої системи обліку оплати проїзду в міському пасажирському транспорті міста Києва незалежно від форм власності», яке набрало чинності з 16.05.2022, виключено пункти 1.3.1 та 1.3.2 з рішення Київської міської ради від 30.03.2022 № 4551/4592.
Проте, згідно із рішенням Київської міської ради від 30.03.2022 №4551/4592 (рішення Київської міської ради від 14.05.2022 №4577/4618 та від 18.05.2023 №6332/6373), яке має зворотню дію у часі, оскільки скасовує цивільну відповідальність особи. Позивач на підставі вказаних рішень був звільнений від здійснення оплати за Договором від 07.11.2019 № ДНП-2019-11/02 з 24.02.2022 по 15.05.2022, тому сплачені позивачем кошти на користь відповідача за цей період є безпідставно сплаченими та підлягають поверненню на підставі ст.1212 Цивільного кодексу України.
Господарський суд міста Києва рішенням від 12.11.2024, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 11.03.2025, позовні вимоги задовольнив повністю.
Перевіривши матеріали касаційної скарги КП «Київтранспарксервіс», Касаційний господарський суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження з огляду на таке.
Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Відповідно до п.9 ч.3 ст.2 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), одним з основних засад (принципів) господарського судочинства є забезпечення права на касаційне оскарження у визначених законом випадках.
Згідно із п.2 ч.3 ст.287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Пунктом 1 ч. 1 ст. 163 ГПК України унормовано, що у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.
Відповідно до ч.5 ст. 12 ГПК України для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Згідно з ч.7 ст. 12 ГПК України розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
Аналіз наведеного законодавства дозволяє дійти висновку про те, що особи, які беруть участь у справі, у разі, якщо не погоджуються із ухваленими судовими рішеннями у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, після їх перегляду в апеляційному порядку, можуть скористатися правом їх оскарження у касаційному порядку лише у визначених законом випадках.
Предметом позову є вимога про стягнення безпідставно отриманих коштів у сумі 47 700,00 грн, що не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, тому справа є малозначною згідно з наведеними приписами ГПК України.
З огляду на предмет спору, оскільки ціна спору у даній справі не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, суд першої інстанції визнав справу № 910/11301/24 малозначною, відкрив провадження у справі і вирішив здійснювати судовий розгляд справи у порядку спрощеного провадження (ухвала суду першої інстанції від 23.09.2024).
Отже, справи, на які поширюється дія п. 1 ч.5 ст.12 ГПК України, є малозначними в силу властивостей притаманних їм, виходячи з ціни пред'явленого позову та його предмета (аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 21.05.2021 у справі № 905/1623/20).
Верховний Суд звертає увагу на те, що за такого правового регулювання можливість відкриття касаційного провадження у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, залежить виключно від значення кожної з них для формування єдиної правозастосовчої практики та обставин конкретної справи, при наявності випадків, передбачених підпунктами «а», «б», «в», «г» п.2 ч. 3 ст. 287 ГПК України.
Верховний Суд відзначає, що, визначені підпунктами «а», «б», «в», «г» п.2 ч. 3 ст. 287 ГПК України випадки, є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.
Верховний Суд зазначає, що тягар доказування наявності випадків передбачених підпунктами «а», «б», «в», «г» п.2 ч. 3 ст. 287 ГПК України покладається на скаржника.
Скаржником у касаційній скарзі не наведено жодних аргументів та доводів, які б відповідали вказаним вище критеріям, та не наведено жодних доказів якісного і кількісного виміру щодо наявності питання фундаментального значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Звертаючись із касаційною скаргою, скаржник посилається на пункт «а» п.2 ч.3 ст.287 ГПК України та зазначає, що питання застосування ч. 1 та ч. 2 ст. 5 ЦК України, має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки неправильне застосування ч. 1 та ч. 2 ст. 5 ЦК України до вище зазначених правовідносин може призвести до суперечностей в застосуванні нормативно-правових актів в часі, які датовані після введення воєнного стану, а регулюють та поширюються на правовідносини, які виникли з дня введення воєнного стану та не стосуються пом'якшення та скасування цивільної відповідальності.
Вивчивши доводи скаржника щодо наявності підстав для оскарження судових рішень у справі за підпунктом «а» п. 2 ч. 3 ст. 287 ГПК України, колегія суддів вважає їх необґрунтованими з огляду на таке.
Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду у визначенні правового питання як такого, що має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, потрібно виходити з того, що таке правове питання має бути головним або основним питанням правозастосовчої практики на сучасному етапі її розвитку та становлення, воно повинно мати одночасно винятково актуальне значення для її формування. Такі ознаки визначаються предметом спору, значущістю для держави і суспільства у цілому правового питання, що постало перед практикою його застосування.
Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.
Велика Палата Верховного Суду зазначає, що виключна правова проблема як така має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного показників.
Кількісний показник означає, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.
З точки зору якісного критерію про виключність правової проблеми можуть свідчити такі обставини: з касаційної скарги вбачається, що суди допустили істотні порушення норм процесуального права, які унеможливили розгляд справи з дотриманням вимог справедливого судового розгляду; суди допустили явну й грубу помилку в застосуванні норм процесуального права, у тому числі свавільне розпорядження повноваженнями, й перегляд справи Великою Палатою Верховного Суду потрібен з метою унеможливлення її повторення у подальшій судовій діяльності; норми матеріального чи процесуального права були застосовані судами першої чи апеляційної інстанції таким чином, що постає питання щодо дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між приватними та публічними інтересами; наявні колізії в нормах матеріального права, що викликає необхідність у застосуванні аналогії закону чи права, або постає питання щодо дотримання принципу верховенства права.
Наведені скаржником у касаційній скарзі доводи та аналіз оскаржуваних судових рішень не дають підстав для висновку про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки скаржник належним чином не обґрунтував існування зазначених якісних та кількісних показників щодо наявності виключної правової проблеми.
Крім того, у касаційній скарзі скаржник зазначає про необхідність відступлення від висновку Верховного Суду викладеного у постанові від 15.03.2024 у справі № 910/1248/23, щодо застосування судом ч. 1 та ч. 2 ст. 5 ЦК України, який застосовано Північним апеляційним господарським судом у постанові від 11.03.2025 у справі № 910/11301/34, що слугує підставою для оскарження, оскільки Верховний Суд помилково ототожнив поняття «звільнення від обов'язку» з поняттям «скасування цивільної відповідальності», що в свою чергу потягло неправильне застосування ч. 1 та ч. 2 ст. 5 ЦК України до п. 1.3. Рішення Київської міської ради від 30.03.2022 № 4551/4592 (пункт 2 частини 2 статті 287 ГПК України).
Водночас, у постанові від 15.03.2024 у справі №910/1248/23, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, Верховний Суд дійшов висновку, що оскільки рішення Київської міської ради від 30.03.2022 №4551/4592 звільняє орендарів від орендної плати за договорами оренди комунального майна територіальної громади міста Києва на період воєнного стану, введеного 24.02.2022, і це рішення пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи, то воно має зворотну дію у часі і, відповідно, відповідач отримав право не здійснювати оплату за договором саме з 24.02.2022.
Передбачені підпунктами «а», «б», «в», «г» п. 2 ч. 3 ст. 287 ГПК України випадки не є тотожними з поняттям підстав касаційного оскарження, які передбачені п. 1- 4 ч. 1 ст. 287 ГПК України.
Касаційна скарга фактично зводиться до спроби переконати суд у необхідності переглянути зміст рішення, ухваленого судами попередньої інстанції, однак Верховний Суд не може ставити під сумнів законність рішення суду тільки через те, що таке рішення скаржник вважає незаконним. Незгода із судовим рішенням не свідчить про винятковість справи, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для скаржника внаслідок прийняття цього рішення, оскільки настання відповідних наслідків у випадку прийняття судового рішення не на користь позивача/відповідача є звичайним передбачуваним процесом.
Верховний Суд дослідив та оцінив ціну позову, предмет позову, складність справи, а також значення справи для сторін і суспільства. З урахуванням цього, колегія суддів вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
При цьому використання оціночних чинників, зокрема, таких понять, як: "суспільний інтерес", "значення для формування єдиної правозастосовчої практики", "малозначні справи", тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже виходячи з високого статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію "суду права", що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є "судом фактів".
Учасники судового процесу повинні розуміти, що визначені п.2 ч.3 ст.287 ГПК України випадки є винятком із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, як від заінтересованих осіб, так і від суду, оскільки в іншому випадку принцип "правової визначеності" буде порушено.
Рекомендацією №R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07.02.1995 державам-членам рекомендовано вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до ч."с" ст.7 Рекомендації, скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися щодо тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути більш суворими ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23.10.1996; "Brualla Gomez de la Torre v. Spain" від 19.12.1997).
Таким чином, законодавець цілком свідомо надав Верховному Суду право використовувати процесуальний фільтр, закріплений у п.1 ч.1 ст.293 ГПК України, і це повністю узгоджується з положеннями ст.129 Конституції України, завданнями та принципами господарського судочинства.
Згідно з п.1 ч.1 ст.293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Отже, в касаційній скарзі скаржником належним чином не обґрунтовано та не доведено обставин, які можуть бути визнані такими, що підпадають під дію підпунктів а), б) в), г) п.2 ч.3 ст.287 ГПК України.
Оскільки скаржник належним чином не обґрунтував та не довів обставин, які могли б бути визнані такими, що підпадають під дію підпунктів а), б) в), г) п.2 ч.3 ст.287 ГПК України, Верховний Суд вважає, що скаржник не дотримався умови допуску цієї справи до касаційного оскарження.
З урахуванням викладеного, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою КП "Київтранспарксервіс" на рішення Господарського суду міста Києва від 12.11.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 11.03.2025, оскільки касаційна скарга подана на судові рішення, що не підлягають касаційному оскарженню.
Крім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що Рішенням Конституційного Суду України від 22 листопада 2023 року №10-р(ІІ)/2023 щодо гарантування права на судовий захист у малозначних спорах визнано таким, що відповідає Конституції України (є конституційним), пункт 2 частини третьої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (щодо процесуальних фільтрів касаційної інстанції) та визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) пункти 1, 5 частини шостої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (щодо ціни позову для визначення малозначних справ у цивільному процесі). Пункти 1, 5 частини шостої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України, які визнані неконституційними, утрачають чинність через шість місяців із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Отже зазначене Рішення Конституційного Суду України не стосується застосування положень Господарського процесуального кодексу України, а саме частини 5 ст. 12 та п. 2 ч. 3 ст. 287 ГПК України та не визнає неконституційним процесуальні фільтри в касаційній інстанції.
Керуючись статтями 234, 235, 287, 293 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Відмовити у відкритті касаційного провадження у справі №910/11301/24 за касаційною скаргою Комунального підприємства "Київтранспарксервіс" на рішення Господарського суду міста Києва від 12.11.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 11.03.2025.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та не підлягає оскарженню.
Суддя А. Ємець
Суддя І. Булгакова
Суддя І. Колос