26 березня 2025 рокуСправа №160/25507/24
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Конєвої С.О.
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, -
19.09.2024р. (згідно відомостей Нова Пошта) ОСОБА_1 звернулася з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 та просить:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві в періоди з 29 січня 2020 року по 01 вересня 2020 року, з 20 листопада 2020 року по 19 листопада 2021 року та з 25 лютого 2022 року по 20 травня 2023 року грошового забезпечення, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, компенсації невикористаної щорічної основної та додаткової відпустки, одноразової грошової допомоги при звільненні, премії, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01.01.2020р., встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» станом на 01.01.2021р., встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01.01.2022р., встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01.01.2023р. на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року №44;
- зобов'язати відповідача здійснити позивачеві перерахунок грошового забезпечення за період з29 січня 2020 року по 01 вересня 2020 року, з 20 листопада 2020 року по 19 листопада 2021 року та з 25 лютого 2022 року по 20 травня 2023 року грошового забезпечення, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, компенсації невикористаної щорічної основної та додаткової відпустки, одноразової грошової допомоги при звільненні, премії, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01.01.2020р., встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» станом на 01.01.2021р., встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01.01.2022р., встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01.01.2023р. на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року №44.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що він проходить військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 . Позивач вважає, що, починаючи з 29.01.2020р. з урахуванням висновків постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020р. у справі №826/6453/18, його грошове забезпечення та всі його складові мало бути відповідачем розраховано із розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня відповідного календарного року, шляхом його множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1,12,13,14 постанови КМУ №704, оскільки Законами України «Про Державний бюджет України» станом на 01.01.2020р. (2102,00 грн.), станом на 01.01.2021р.(2270,00 грн.), станом на 01.01.2022р.(2481,00 грн.), станом на 01.01.2023р. (2684,00 грн.), прожитковий мінімум для працездатних осіб збільшувався. Проте, позивач зазначив, що відповідно до листа відповідача від 23.07.2024р. було проінформовано про розміри його грошового забезпечення, які розраховувалися згідно листа фінансово-економічної служби від 16.07.2024р. з розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначеній законом на 01.01.2018р. (1762,00грн.), що на думку позивача, є неправомірним та нижчим за прожитковий мінімум на 1 січня відповідного календарного року. Тому, на переконання позивача, різниця розміру прожиткового мінімуму на зазначені вище періоди впливає на визначення розміру грошового забезпечення та всіх його складових, а саме: грошову допомогу для оздоровлення, матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань, компенсацію невикористані щорічні основну та додаткову відпустки, одноразову грошову допомогу при звільненні, премію, та з моменту набрання вищенаведеним судовим рішенням законної сили, тобто з 29.01.2020р. по 01.09.2020р., з 20.11.2020р. по 19.11.2021р. та з 25.02.2022р. по 20.05.2023р. позивач вважає, що він має право на отримання грошового забезпечення, обчисленого із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2020р., на 01.01.2021р., на 01.01.2022р., на 01.01.2023р. та помноженого на відповідний коефіцієнт. Також позовні вимоги обґрунтовані і правовими висновками Верховного Суду, викладеними у його постановах від 11.12.2019р. у справі №240/4946/18. Щодо позовних вимог у частині зобов'язання відповідача здійснити нарахування та виплату перерахованого грошового забезпечення, то, на переконання позивача, одночасно із перерахованим грошовим забезпеченням відповідачем має бути одночасно і проведено виплату компенсації сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку №44, яким передбачено, що виплата грошової компенсації військовослужбовцям здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення (а.с.1-4).
Ухвалою суду від 02.10.2024р. було відкрито адміністративне провадження у даній справі, призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами відповідно до ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України та, зокрема, зобов'язано відповідача протягом 15 днів з дня отримання цієї ухвали надати суду відзив на позов та докази в обґрунтування відзиву з дотриманням вимог ст.ст. 162, 261 Кодексу адміністративного судочинства України; надати докази проходження (не проходження) позивачем військової служби у відповідача на даний час; надати докази проходження позивачем військової служби саме у відповідача у період з 25.02.2022р. по 20.05.2023р. (копії відповідних наказів); у разі звільнення позивача з військової служби надати докази вручення позивачеві при звільненні «Повідомлення про суми грошового забезпечення, нараховані та виплачені йому при звільненні» у відповідності до вимог ст.233 КЗпП України у редакції, чинній з 19.07.2022р.; надати докази нарахування та виплати позивачеві грошового забезпечення за спірний період у розмірах, встановлених чинним законодавством, виходячи з вимог ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України (а.с.29-30).
Зазначена ухвала суду разом із адміністративним позовом була отримана, зокрема, відповідачем у його електронному кабінеті 23.09.2024р. (адміністративний позов з додатками), 03.10.2024р. (ухвалу суду), що є належним повідомленням відповідача про час та місце судового розгляду справи у відповідності до вимог ст.18 Кодексу адміністративного судочинства України, що підтверджується довідками про доставку електронного листа, наявними у справі (а.с.33-34).
17.01.2025р., на виконання вищевказаної ухвали суду, через систему "Електронний суд" відповідач подав до суду відзив на позовну заяву, в якому останній просив у задоволенні позовних вимог позивача відмовити в повному обсязі посилаючись на те, що позивач проходив військову службу за контрактом у відповідача з 27.03.2015р. по 01.09.2020р. (накази від 27.04.2015р. №102, та від 01.09.2020р. №623), з 20.11.2020р. по 19.11.2021р. (накази від 20.11.2020р. №693 та від 19.11.2021р. №645); з 03.03.2022р. по дійсний час (наказ від 03.03.2022р. №47). У тотожних цьому спору спірних відносинах Верховний Суд у постанові від 02.08.2022р. у справі №440/6017/21 зауважив, що на момент набрання чинності постановою №704 (01.03.2018р.) п.4 постанови КМУ №704 визначав, що при обчисленні розмірів посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу використовується такий показник як розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018р. (1762,00 грн.), тобто, на переконання відповідача, положення п.4 постанови №704 до 01.01.2020р. - набрання чинності Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» не входили в суперечність із актом вищої юридичної сили. В свою чергу, Закони України «Про Державний бюджет України на 2020, 2021, 2022 та 2023 роки» застережень щодо застосування як розрахункової величини для визначення грошового забезпечення, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня 2018 року, на 2020 та 2021 роки, відповідно, не містять. Тобто, відповідач вважає, що, застосовуючи при обчисленні посадового окладу та окладу за військовим званням таку розрахункову величину як прожитковий мінімум для працездатних осіб щодо визначення суми грошового забезпечення позивачу, визначений Законом України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» на 01.01.2018р. (1762,00 грн.), відповідач діяв правомірно, оскільки станом на 10.06.2020р. діяла редакція пункту 4 постанови №704, яка передбачала таке правове регулювання. Також у відзиві на позов відповідач, як на підставу для відмови у задоволенні даного позову, посилається і на пропущений позивачем тримісячний строк звернення до суду з даним позовом, вважає, що до вказаних правовідносин має застосовуватись стаття 233 КЗпП України у новій редакції та враховуючи те, що спірні виплати грошового забезпечення носять щомісячний характер згідно до приписів п.8 розділу І Порядку №260 від 07.06.2018р., тому за період з 29.01.2020р. по 20.05.2023р. перебіг строку звернення до суду з цим позовом розпочався з 21.05.2023р., а закінчився 21 серпня 2023 року, тобто, вважає, що позивач звернувся до суду з цим позовом поза межами тримісячного строку звернення до суду, встановленого ст.233 КЗпП України в редакції, чинній з 19.07.2022р. (а.с.38-42).
Щодо доводів відповідача про пропущення позивачем тримісячного строку звернення до суду з даним позовом, встановленого ст.233 КЗпП України у редакції, чинній з 19.07.2022р. суд зазначає про таке.
Разом з позовом позивачем було подано заяву про поновлення строку звернення до суду з даним позовом, в якій позивач просив поновити йому строк звернення з даним позовом до суду посилаючись на те, що до 19.07.2022р. КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати про що зазначено і у постанові Верховного Суду від 20.11.2023р. у справі №160/5468/23, в той же час, з 19.07.2022р. такий строк обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник довідався або повинен був дізнатися про порушення свого права, проте, оскільки позивачем не було одержано письмового повідомлення, який розмір прожиткового мінімуму був застосований при розрахунку його грошового забезпечення, а про цей факт позивач довідався лише після отримання відповіді на адвокатський запит від 16.07.2024р., тому з метою забезпечення права позивача на доступу до правосуддя в умовах воєнного стану просив суд поновити йому цей строк (а.с.25-26).
Ухвалою суду від 02.10.2024р. було постановлено вирішити зазначену заяву (клопотання) про поновлення строку звернення з даним позовом після надання учасниками справи відповідних доказів щодо проходження позивачем військової служби та надання відповідачем доказів вручення позивачеві «Повідомлення про суми грошового забезпечення, нараховані та виплачені йому при звільненні» (а.с.29-30).
На вимогу ухвали суду, відповідних доказів про дату вручення позивачеві відповідачем «Повідомлення про суми грошового забезпечення, нараховані та виплачені йому при звільненні» за період, що є предметом цього спору, відповідачем суду не надано, причини не повідомлені.
За викладених обставин, вирішуючи заяву позивача про поновлення строку звернення до суду з даним позовом з урахуванням наявних в матеріалах справи копій документів, суд приходить до висновку, про відсутність підстав для задоволення даної заяви позивача через те, що такий строк звернення з даним позовом до суду у цій справі позивачем є не пропущеним, виходячи з наступного.
У відповідності до вимог ч.1 ст.122 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк - ч.5 ст.122 згаданого Кодексу.
Водночас, у вказаних положеннях КАС України норми, які б регулювали строки звернення до суду з позовами у справах щодо стягнення належної працівникам заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці, відсутні.
А відповідно, за загальним правилом, у разі відсутності у спеціальному законі відповідних норм, які врегульовують спірні відносини, підлягають застосуванню приписи загального законодавства про працю, якими, у даному випадку, є положення КЗпП України.
Так, за приписами ст.233 КЗпП України, у редакції, чинній до 19.07.2022р., було передбачено, що строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.
Водночас, у відповідності до ст.233 КЗпП України, у редакції, чинній з 19.07.2022р. та яка діяла і на момент подання даного позову до суду (23.09.2024р.), встановлено, що із заявою про вирішення трудового спору у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні - встановлено тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні.
Разом з тим, на вимогу суду, відповідного письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені позивачеві в частині проведення розрахунку його грошового забезпечення з величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, за спірний період, відповідачем позивачеві не вручалось (таких доказів суду не надано).
Такі відомості були надані відповідачем на письмовий запит адвоката лише 23.07.2024р., що підтверджується листом в/ч № НОМЕР_2 № НОМЕР_3 та у переліку наданих документів надано було лист начальника фінансово-економічної служби в/ч НОМЕР_1 за №5172/ФЕС у якому повідомлено, що нарахування та виплата грошового забезпечення позивача відбувалася із розміру розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначеній законом на 01.01.2018р. відповідно до телеграми Міністра оборони України, зокрема, від 14.01.2020р. №248/291(а.с. 14-15).
А відповідно, із наведених вище встановлених обставин слідує, що перебіг строку звернення до суду з цим позовом в частині періоду з 19.07.2022р. по 20.05.2023р. розпочався для позивача з 24.07.2024р. і закінчився 24.10.2024р., тому слід дійти висновку, що, звертаючись до суду з цим позовом 23.09.2024р. (вх. №72428/24), позивачем строк звернення не був пропущений, а тому у суду відсутні підстави для його поновлення.
Також є не пропущеним і строк звернення із даним позовом до суду в частині позовних вимог позивача, які стосуються періоду з 29.01.2020р. по 19.11.2021р., оскільки у цей період діяла редакція ст.233 КЗпП України, за якою строк звернення з позовами про стягнення належної заробітної плати працівнику будь-яким строком не обмежувався.
Аналогічний правовий висновок міститься і у постанові Верховного Суду від 03.08.2023р. у справі №280/6779/22.
У цій же постанові Верховний Суд підкреслив, що до правовідносин, які виникли до 18.07.2022 року, застосовується редакції ст. 233 КЗпП України, яка діяла станом на дату виникнення цих правовідносин, а не станом на дату звернення до суду, тобто - в позовах щодо стягнення заробітної плати (грошового забезпечення) до 18.07.2022р. строк звернення до суду є необмеженим незалежно від дати звернення до суду.
Саме на такому способі тлумачення положень ст.233 КЗпП України в редакції як до 18.07.2022р., так і після 19.07.2022р. наголошено і у постанові Верховного Суду від 06.04.2023р. у зразковій справі №260/3564/22, яка переглядалася Великою Палатою Верховного Суду (постанова від 21.09.2023р.) та залишена без змін.
Отже, з 19.07.2022р. у зв'язку зі зміною редакції ст.233 КЗпП України, строк звернення до суду в цій категорії спорів почав складати 3 місяці.
Водночас, судом враховується і те, що предметом у даному спорі є бездіяльність відповідача, яка полягає у не нарахуванні та не виплаті позивачеві грошового забезпечення у періоді з 29.01.2020р. по 20.05.2023р., обчисленої без урахування величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року у відповідності до вимог п.4 постанови КМУ №704 у редакції, яка діяла з 29.01.2020р. по 20.05.2023р. та є триваючим порушенням (носить триваючий характер) і продовжується на момент подання цього адміністративного позову до суду.
Згідно зі сталою судовою практикою триваючим порушенням (бездіяльністю суб'єкта владних повноважень) - є триваюча пасивна поведінка суб'єкта, яка виражається у формі невчинення дії (дій), яку він зобов'язаний був і міг вчинити.
Зазначене формулювання бездіяльності закріплено і у постановах Верховного Суду від 04.03.2021р. у постанові ВП ВС у справі №9901/203/20, від 06.07.2023р. у справі №500/63/20.
Також і у постанові Верховного Суду від 06.07.2023р. у справі №500/63/20 Колегія Суддів зазначила, що при застосуванні строків звернення до адміністративного суду, слід виходити з того, що встановлені процесуальним законом строки та наслідки у вигляді залишення позову без розгляду на підставі їх пропуску не можуть слугувати меті відмови у захисті порушеного права, легалізації триваючого правопорушення, в першу чергу, з боку держави.
З огляду на вимоги позову, які стосуються протиправної бездіяльності відповідача - в/ч НОМЕР_1 , які полягають у не нарахуванні та не виплаті позивачеві грошового забезпечення за період з 29.01.2020р. по 20.05.2023р. без урахування, при його обчисленні, величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року у відповідності до вимог п.4 постанови КМУ №704 у редакції чинній з 29.01.2020р. по 20.05.2023р., тобто, ці правовідносини позивач пов'язує з порушенням свого права, яке є триваючим (носить триваючий характер) і продовжується на момент подання цього адміністративного позову до суду, а відповідно, суд вважає, що позивачем дотримано строки звернення до суду з цим позовом.
При цьому, слід зазначити, що є неспроможними та відхиляються судом аргументи відповідача про необхідність застосування до даних правовідносин ст.233 КЗпП України в редакції, чинній з 19.07.2022р., якою обмежений строк звернення до суду з даним позовом тримісячним строком, оскільки вказані приписи не мають зворотної дії в часі, а відповідно, не можуть бути застосовані до спірного періоду з 29.01.2020р. по 19.11.2021р., виходячи з вимог ст.58 Конституції України та вищенаведених правових висновків Верховного Суду.
Враховуючи встановлені вище обставини та аналізуючи наведені приписи чинного законодавства у їх сукупності, суд приходить до висновку, що у задоволенні заяви позивача про поновлення строку звернення з даним позовом до суду слід відмовити з підстав того, що позивачем такий строк звернення до суду з цим позовом не пропущений.
Згідно ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
У відповідності до вимог ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Ухвалою суду від 26.03.2025р. у зв'язку із перебуванням судді Конєвої С.О. у щорічній відпустці у період грудень 2024р. - січень 2025р., з 06.03.2025р. по 14.03.2025р. та, як наслідок, об'єктивну неможливість прийняття у цей період рішень у справах, на підставі ст. 121 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд даної справи було продовжено до 26.03.2025р. (а.с.52).
Враховуючи викладене, рішення у даній справі приймається судом 26.03.2025р., тобто, у межах строку, визначеного ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України.
У відповідності до ч.8 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.
Із наявних в матеріалах справи документів судом встановлені наступні обставини у даній справі.
Громадянин України ОСОБА_1 проходив військову службу за контрактом у військовій частині НОМЕР_1 , є учасником бойових дій у період з 27.03.2015р. по 01.09.2020р., з 20.11.2020р. по 19.11.2021р., з 03.03.2022р. по теперішній час про що свідчать копія паспорту позивача, копія посвідчення УБД серії НОМЕР_4 від 18.05.2015р., копії Витягів із наказів від 27.04.2015р. №102, від 01.09.2020р. №623, від 20.11.2020р. №693, від 19.11.2021р. №645 та від 03.03.2022р. №47 (а.с.5-6,8, 45-48).
Зі змісту копії Витягу із наказу командира в/ч НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 01.09.2020р. №623 видно, що старшого прапорщика ОСОБА_1 було звільнено в запас відповідно до п.п. «й» п.2 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» з 01.09.2023р. згідно до наказу командира НОМЕР_5 окремої механізованої бригади №235-рс (а.с.46).
20.11.2020р. позивача у зв'язку з укладенням контракту було зараховано до списків особового складу в/ч НОМЕР_1 з 20.11.2020р. згідно до змісту копії витягу із наказу командира в/ч НОМЕР_1 (по стройовій частині) № 693 (а.с.46-зворот).
Надалі, 19.11.2021р. у зв'язку зі звільненням позивача наказом командира НОМЕР_5 окремої механізованої бригади (по особовому складу) від 13.11.2021р. №259-рс в запас відповідно до п.п. «а» п.2 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», позивача було виключено із списків особового складу в/ч НОМЕР_1 з 19.11.2021р., що підтверджується змістом копії витягу із наказу командира в/ч НОМЕР_1 (по стройовій частині) № 645 (а.с.47).
Згідно змісту витягу із наказу командира в/ч НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 03.03.2022р. №47 відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022р. №69/2022 позивача, призваного на військову службу по мобілізації, було зараховано до списків особового складу військової частини з 03.03.2022р. (а.с.48).
Станом на момент розгляду даної справи позивач проходить військову службу у в/ч НОМЕР_1 з 03.03.2022р. по дійсний час про що зазначено самим відповідачем у відзиві на позов (а.с.39).
У подальшому на адвокатський запит від 09.04.2024р., відповідачем 23.07.2024р. згідно листа №12131 на адресу адвоката позивача було скеровано лист фінансово-економічної служби в/ч НОМЕР_1 за №5172/ФЕС від 16.07.2024р., у якому повідомлено, що нарахування всіх видів грошового забезпечення позивача у період з 29.01.2020р. по 19.11.2021р. здійснювалося у відповідності до пункту 4 Постанови К704 з розміру розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначеній законом на 01.01.2018р. відповідно, зокрема, до телеграми Міністра оборони України від 14.01.2020р. №248/291 та обчислення грошового забезпечення (основних, додаткових та одноразових видів грошового забезпечення) з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня відповідного календарного року не здійснюється (а.с.14).
Тобто, із наведених обставин слідує, що відповідачем у спірний період фактично здійснювалося нарахування та виплата позивачеві грошового забезпечення (основних, додаткових та одноразових його видів) із розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2018р., що становив 1762,00 грн., що не заперечується відповідачем.
Разом з тим, позивач у позові зазначив, що обчислення його грошового забезпечення (у тому числі основних, додаткових та одноразових його видів) за періоди з 29.01.2020р. по 01.09.2020р., з 20.11.2020р. про 19.11.2021р., з 25.02.2022р. по 20.05.2023р. мало бути проведене відповідачем із величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня відповідного календарного року, а саме: на 01.01.2020р.(2102 грн.), на 01.01.2021р. (2270 грн.), на 01.01.2022р.(2481 грн.) та на 01.01.2023р. (2684 грн.) відповідно до пункту 4 Постанови №704 у редакції, яка діяла з 29.01.2020р. та Законів України «Про Державний бюджет України на 2020, 2021, 2022 та 2023 роки» - (а.с.1-4).
З огляду на викладене, позивач вважає, що він має право на нарахування такого грошового забезпечення (у тому числі основних, додаткових та одноразових його видів) за згадані вище періоди із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи за відповідним Законом України про Державний бюджет України станом на 01.01.2020р., на 01.01.2021р. та на 01.01.2022р. та на 01.01.2023р., у зв'язку із чим просив суд визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не проведення позивачеві перерахунку його грошового забезпечення (у тому числі основних, додаткових та одноразових його видів) за спірні періоди на підставі пункту 4 постанови КМУ від 30.08.2017р. №704 виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законами України «Про Державний бюджет України» станом на 01.01.2020р., 01.01.2021р., 01.01.2022р. та 01.01.2023р. помноженого на відповідний тарифний коефіцієнт та здійснити виплату різниці з урахуванням виплачених сум, а також і виплатити йому компенсаційні втрати частини доходів у зв'язку із порушенням строків їх виплати, передбачені постановою КМУ №44.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази у сукупності з нормами чинного законодавства України, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих підстав для часткового задоволення позовних вимог позивача, виходячи з наступного.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначено Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» 20 грудня 1991 року № 2011-XII (надалі - Закон 2011-XII).
Окрім того, цей Закон встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.
Згідно частин першої - третьої статті 9 Закону 2011-XII визначено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
За приписами частини четвертої статті 9 Закону 2011-XII передбачено, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
30 серпня 2017 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», яка набрала чинності 01 березня 2018 року (надалі - Постанова КМУ №704).
Зазначеною Постановою КМУ №704 було збільшено розмір грошового забезпечення військовослужбовців з 01.03.2018р.
Відповідно до пункту 4 Постанови КМУ №704 розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з Додатками 1, 12, 13, 14.
Приміткою 1 Додатку 1 до Постанови №704 визначено, що посадові оклади за розрядами тарифної сітки визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт.
21 лютого 2018 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» (надалі - Постанова КМУ № 103), якою внесено зміни до Постанови КМУ № 704, зокрема, пункт 4 викладено в новій редакції: установлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14» (пункт 6 Постанови КМУ № 103).
Постанова КМУ №103 набула чинності 24 лютого 2018 року.
Разом з тим, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі №826/6453/18 визнано протиправним та скасовано пункт 6 Постанови КМУ №103, яким були внесені зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України №704.
З огляду на вказане, слід дійти висновку про необхідність застосування з 29 січня 2020 року (дати набрання чинності постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі №826/6453/18) положень пункту 4 Постанови КМУ №704 в редакції до 24 лютого 2018 року, тобто в редакції, яка була чинна до набрання законної сили Постановою КМУ № 103.
Тож, з 01 січня 2020 року положення пункту 4 Постанови КМУ № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою КМУ № 704 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений на відповідний рік у тому числі як розрахункова велична для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів.
Через зростання прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, зокрема, згідно із Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», у осіб з числа військовослужбовців виникло право на нарахування та виплату грошового забезпечення, яке визначається шляхом застосування пункту 4 Постанови КМУ № 704 у редакції, яка була чинна до набрання законної сили Постанови КМУ №103 (тобто, до 24.02.2018р.) із використанням для його визначення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (через його збільшення на відповідний рік).
Таким чином з 29.01.2020р., тобто з дня набрання законної сили судовим рішенням у справі №826/6453/18, діяв п.4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017р. №704 у первісній редакції, згідно з якою розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, на тарифний коефіцієнт згідно до додатками 1,12,13,14.
Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 02 серпня 2022 року у справі №440/6017/21 та від 28.02.2023р. у справі №380/18850/21.
При цьому, статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» було встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01.01.2018р. - 1762 грн.
Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» було встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01.01.2020р. - 2102 грн.
Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» було встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01.01.2021р. - 2270 грн.
Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» було встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01.01.2021р. - 2481 грн.
Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» було встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01.01.2023р. - 2684 грн.
Отже, із аналізу наведених норм слідує, що протягом спірного періоду з 29.01.2020р. по 01.09.2023р., з 20.11.2020р. по 19.11.2021р. та з 03.03.2022р. по 19.05.2023р. прожитковий мінімум для працездатних осіб, що встановлений законом на 1 січня календарного року збільшувався.
При цьому, слід зазначити, що різниця між розміром прожиткового мінімуму на 2018 рік та 2020,2021,2022, 2023 роки впливає на визначення розміру посадового окладу та з 29.01.2020р., тобто, з моменту набрання законної сили постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020р. у справ №826/6453/18, наявні правові підстави для визначення розміру посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року (2020,2021,2022, 2023 роках), на відповідний тарифний коефіцієнт.
А відповідно, із наведеного слід дійти висновку, що у спірні періоди з 29.01.2020р. по 01.09.2020р., з 20.11.2020р. по 19.11.2021р. та з 03.03.2022р. по 19.05.2023р. позивач мав право на отримання грошового забезпечення (у тому числі основних, додаткових та одноразових його видів), обчисленого виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2020р. (2102грн.), на 01.01.2021р. (2270 грн.), на 01.01.2022р. (2481 грн.) та на 01.01.2023р. (2684 грн.) згідно до вимог пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017р. №704, у редакції, яка діяла з 29.01.2020р. та із застосуванням наведених вище розмірів прожиткових мінімумів для працездатних осіб, встановлених на 1 січня відповідного календарного року згідно Законів України «Про Державний бюджет України» на 2020р., 2021р., 2022р. та 2023р.
Наведена правова позиція висловлена і у постанові Верховного Суду від 11.02.2021р. у справі №200/3757/20-а, яка є обов'язковою для врахуванням адміністративним судом у відповідності до ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.
За таких обставин, суд приходить до висновку, що у періоди з 29.01.2020р. по 01.09.2020р., з 20.11.2020р. по 19.11.2021р. та з 03.03.2022р. по 19.05.2023р. грошове забезпечення позивача з усіма його складовими мало б обчислюватися відповідачем із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2020р. (2102грн.), станом на 01.01.2021р. (2270 грн.), станом на 01.01.2022р. (2481 грн.) та станом на 01.01.2023р. (2684грн.).
Так, судом вище було встановлено, що позивач проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 у спірні періоди з 29.01.2020р. по 01.09.2020р., з 20.11.2020р. по 19.11.2021р. та з 03.03.2022р. по 19.05.2023р., що підтверджується вище дослідженими судом витягами із наказів та не заперечується відповідачем.
Разом з тим, доказів застосування відповідачем величини прожиткового мінімуму, для працездатних осіб, встановленого законом на відповідний календарний рік станом на 2020, 2021, 2022 та 2023 роки при обчисленні у спірні періоди з 29.01.2020р. по 01.09.2020р., з 20.11.2020р. по 19.11.2021р. та з 03.03.2022р. по 19.05.2023р. грошового забезпечення позивача та основних, додаткових та одноразових його видів згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України №704, яка діяла в редакції з 29.01.2020р., матеріали справи не містять, а відповідачем суду не надано.
За викладених обставин, суд приходить до висновку, що бездіяльність відповідача щодо не проведення нарахування та виплати грошового забезпечення (у тому числі основних, додаткових та одноразових його видів) позивачеві за періоди з 29.01.2020р. по 01.09.2020р., з 20.11.2020р. по 21.11.2021р. та з 03.03.2022р. по 19.05.2023р. з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року, згідно до Законів України Про Державний бюджет України станом на 01.01.2020р., на 01.01.2021р., на 01.01.2022р. та на 01.01.2023р., слід визнати протиправною.
У відповідності до вимог ст. 73 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Частина 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.
Проте, відповідачем у відзиві на позов не наведено жодних обґрунтованих підстав, як і не було надано належних, достатніх та допустимих доказів, які б свідчили про правомірність бездіяльності відповідача щодо не застосування при нарахуванні та виплаті йому грошового забезпечення (у тому числі основних, додаткових та одноразових його видів) розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018р. (1762,00 грн.), за періоди з 29.01.2020р. по 01.09.2020р., з 20.11.2020р. по 19.11.2021р. та з 03.03.2022р. по 19.05.2023р. всупереч пункту 4 постанови КМУ № 704 (в редакції, чинній з 29.01.2020) з урахуванням встановлених судом вище обставин та аналізу чинного законодавства, які не спростовані.
Не можуть бути покладені в основу даного судового рішення, тому відхиляються судом, аргументи відповідача з приводу того, що станом на 01.03.2018р. пункт 4 постанови №704 визначав, що при обчисленні грошового забезпечення військовослужбовців використовувався показник прожиткового мінімуму для працездатних осів, встановленого законом на 01.01.2018р. (1762 грн.), оскільки у спірний період з 29.01.2020р. у наведеній відповідачем редакції пункт 4 постанови №704 не діяв, а відповідно, і не міг застосовуватися відповідачем при обчисленні грошового забезпечення позивача у періоди з 29.01.2020р. по 01.09.2020р., з 20.11.2020р. по 19.11.2021р. та з 03.03.2022р. по 19.05.2023р.
Так, у період з 29.01.2020р., як зазначалося вище, після набрання законної сили постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі №826/6453/18 діяв п.4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017р. №704 у первісній редакції, згідно з якою розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, на тарифний коефіцієнт згідно до додатками 1,12,13,14 про що свідчить і правові висновки, викладені Верховним Судом у постановах від 02 серпня 2022 року у справі №440/6017/21 та від 28.02.2023р. у справі №380/18850/21.
А отже, наведені доводи відповідача про те, що у спірний період діяв пункт 4 постанови №704 у редакції станом на 01.03.2018р. спростовуються вище дослідженими судом встановленими обставинами, яка підкріплена і правовими висновками Верховного Суду та відповідачем не спростована.
Окрім того, є безпідставними та необґрунтованими і посилання відповідача на те, що, використовуючи для обчислення грошового забезпечення позивача відповідач правомірно використовував прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 01.01.2018р. (1762 грн.), оскільки п.4 Постанови №704 діяв у редакції станом на 10.06.2020р., яка передбачала таке правове регулювання, оскільки зазначене не відповідає дійсності, оскільки у період з 29.01.2020р. пункт 4 постанови №704 діяв у редакції, яка судом наведена вище та цей пункт передбачав обов'язок відповідача проводити обчислення грошового забезпечення позивача з величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня відповідного календарного року, який кожного року станом на 01 січня збільшувався.
Судом критично надається оцінка і твердженням відповідача про те, що приписи Законів України Про Державний бюджет України на 2020, 2021, 2022, 2023 роки щодо застосування при обчисленні грошового забезпечення прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01.01.2018р. у 2020, 2021, 2022 та 2023 роках застережень не містить та не входить в суперечність із актом вищої юридичної сили, з огляду на те, що наведені обставини не є ні предметом, ні підставами заявленого позову.
Тому ці доводи не можуть бути обрані відповідачем підставами для відмови у задоволенні даного позову, виходячи з того, що сам пункт 4 постанови №704 у редакції, чинній з 29.01.2020р., та у спірний у цій справі період, визначав обов'язок відповідача обчислювати грошове забезпечення позивача з величини прожиткового мінімуму доходів громадян, встановленого законом на 01 січня відповідного календарного року, а розмір такої величини визначався законами Про Державний бюджет України на відповідний календарний рік.
Не підлягають і застосуванню у даних правовідносинах приписи пункту 4 постанови №704 у редакції постанови КМУ №481 від 12.05.2023р., якими установлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців розраховуються з розміру 1762 грн., оскільки вказані приписи набрали законної сили з 20.05.2023р., а відповідно, не мають зворотної дії в часі і не можуть бути застосовані до спірних періодів - з 29.01.2020р. по 01.09.2020р., з 20.11.2020р. по 19.11.2021р. та з 03.03.2022р. по 19.05.2023р. у відповідності до вимог ст.58 Конституції України.
Не можуть бути застосовані у даних правовідносинах і правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 02.08.2022р. у справі №440/6017/21, про застосування яких зазначає відповідач у відзиві, оскільки вони сформовані не у подібних правовідносинах, а стосувалися проведення перерахунку пенсії, тоді як у цій справі предметом спору є визначення грошового забезпечення військовослужбовця, який проходить військову службу і не стосується призначення пенсії.
Водночас, і проаналізований зміст вказаного судового рішення містить висновки про те, що через зростання прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня відповідного календарного року, виникли підстави для перерахунку пенсії військовослужбовців виходячи з розміру складових, розрахованих згідно з постановою № 704 у відповідності до вимог статей 43 і 63 Закону №2262-ХІІ та статті 9 Закону №2011-ХІІ, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (пункти 57,58 постанови Верховного Суду).
Тобто, і наведені висновки Верховного Суду узгоджуються із правовою позицією суду у цій справі щодо протиправності бездіяльності відповідача, яка полягає у не нарахуванні та не виплаті позивачеві грошового забезпечення (у тому числі основних, додаткових та одноразових його видів) у періоди з 29.01.2020р. по 01.09.2020р., з 20.11.2020р. по 19.11.2021р. та з 03.03.2022р. по 19.05.2023р. виходячи з величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня календарного року згідно до пункту 4 постанови №704 у редакції, чинній з 29.01.2020р.
З огляду на наведене, всі інші аргументи відповідача щодо відсутності підстав для застосування до спірних правовідносин, пов'язаних з визначенням грошового забезпечення (у тому числі основних, додаткових та одноразових його видів) позивача у наведені спірні періоди за норми п.4 Постанови КМУ №704 в попередній редакції до 29.01.2020р. є неспроможними, спростовуються вищенаведеними доводами, тому і не заслуговують на увагу.
Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
З урахуванням вимог ч.2 ст.2 вказаного Кодексу, перевіривши правомірність дій відповідача щодо застосування при нарахуванні та виплаті позивачці грошового забезпечення та усіх його складових розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018р. (1762 грн.) за період з 29.01.2020р. по 01.09.2020р., з 20.11.2020р. по 19.11.2021р. та з 03.03.2022р. по 19.05.2023р., суд приходить до висновку, що відповідач, як суб'єкт владних повноважень, діяв не у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, не обґрунтовано та без врахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
Отже, судом встановлено, що, застосовувавши при нарахуванні та виплаті позивачеві грошового забезпечення та усіх його складових (основних, додаткових та одноразових його видів) розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018р. (1762 грн.) при нарахуванні їй грошового забезпечення за періоди з 29.01.2020р. по 01.09.2020р., з 20.11.2020р. по 19.11.2021р. та з 03.03.2022р. по 19.05.2023р. всупереч пункту 4 постанови КМУ № 704 (в редакції, чинній з 29.01.2020), відповідач допустив порушення прав та інтересів позивача, які підлягають судовому захисту шляхом визнання таких дій протиправними, виходячи з повноважень адміністративного суду, встановлених ст.ст. 9, 245 Кодексу адміністративного судочинства України.
Також підлягають задоволенню і похідні позовні вимоги позивача про зобов'язання відповідача здійснити позивачеві перерахунок та виплату за періоди з 29.01.2020р. по 01.09.2020р., з 20.11.2020р. по 19.11.2021р. та з 03.03.2022р. по 19.05.2023р. грошового забезпечення (основних, додаткових та одноразових його видів), визначивши їх розмір виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня відповідної календарного року, а саме: встановленого Законом України “Про державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01.01.2020, встановленого Законом України “Про державний бюджет України на 2021 рік» станом на 01.01.2021р., встановленого Законом України “Про державний бюджет на 2022 рік» станом на 01.01.2022р., встановленого Законом України «Про державний бюджет України на 2023 рік», з урахуванням раніше виплачених сум, виходячи з того, що судом встановлено протиправність дій (бездіяльності) відповідача у наведеній частині позову, а тому належним і ефективним способом захисту порушеного права позивача є саме зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії, направлені на усунення порушеного права позивача виходячи із повноважень адміністративного суду, визначених ст.245 Кодексу адміністративного судочинства України.
Так, за приписами ст.245 вказаного Кодексу, встановлено, що у разі задоволення позову, суд може прийняти постанову про зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії.
Окрім того, і за приписами ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, дає найбільший ефект.
Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права та відповідати наявним обставинам.
Також слід зазначити, що за приписами ст.6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Статтею 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Суду як джерело права.
Так, Європейський Суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011р. (остаточне) по справі “Чуйкіна проти України» констатував: “ 50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює “право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів ( див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі “Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. The United Kingdom),п.п.28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє всіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати “вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені.
Таким чином, з урахуванням наведеної правової позиції, суд приходить до висновку, що задоволення позовних вимог позивача в частині зобов'язання відповідача здійснити позивачеві перерахунок грошового забезпечення та усіх його складових за періоди з 29.01.2020р. по 01.09.2020р., з 20.11.2020р. по 19.11.2021р., з 03.03.2022р. по 19.05.2023р. виходячи із величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року згідно до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30 серпня 2017 року №704, у редакції, чинній з 29.01.2020р. та здійснити виплату різниці з урахуванням виплачених сум, є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.
Водночас, позовні вимоги позивача про визнання протиправною бездіяльності відповідача, яка полягає у не нарахуванні та не виплаті йому грошового забезпечення з величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня відповідного календарного року та зобов'язання відповідача вчинити дії по такому нарахуванню і виплаті за період з 25.02.2022р. по 02.03.2022р. задоволенню не підлягають, оскільки на вимогу суду (згідно ухвали про відкриття провадження) жодних належних доказів (наказів, розпоряджень та інше) про проходження позивачем військової служби саме у військовій частині НОМЕР_1 ні позивачем, ні відповідачем суду не надано.
Окрім того, і згідно змісту картки особового рахунку військовослужбовця №409-ФЕС за 01/2022-12/2022 судом встановлено, що за лютий 2022р. позивачеві відповідачем грошове забезпечення не нараховувалось і не виплачувалось, а згідно копії витягу із наказу від 03.03.2022р. №47 видно, що позивача було зараховано до списків особового складу в/ч НОМЕР_1 лише з 03.03.2022р. (а.с.43-зворот, а.с.48).
Зазначені встановлені судом обставини не спростовані позивачем жодними іншими доказами, а, відповідно, свідчать про те, що підстави для нарахування та виплату позивачеві грошового забезпечення саме за період з 25.02.2022р. по 02.03.2022р. у відповідача були відсутні.
Також не можуть бути і задоволені позовні вимоги позивача у наведеній частині, які стосуються періоду нарахування та виплати позивачеві грошового забезпечення за 20.05.2023р., з огляду на наступне.
12.05.2023р. постановою Кабінету Міністрів України №481 до пункту 4 постанови КМУ №704 внесені зміни за змістом яких установлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб розраховуються виходячи з розміру 1762 гривні та визначаються шляхом множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1,12,13 і 14.
Зазначені зміни набрали законної сили з 20.05.2023р.
А відповідно, враховуючи внесені зміни до п.4 постанови №704 за яким грошове забезпечення військовослужбовців має розраховуватися з 1762 грн. з 20.05.2023р., тому зазначене свідчить про те, що позивач не має права на нарахування та виплату йому грошового забезпечення з величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня відповідного календарного року станом на 01.01.2023р. саме за 20.05.2023р.
А отже, суд приходить до висновку, що у задоволенні наведених позовних вимог позивачеві слід відмовити.
Також і не підлягають задоволенні і позовні вимоги позивача в частині визнання протиправною бездіяльності відповідача, яка полягає у не нарахування та не виплаті йому грошового забезпечення з величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня відповідного календарного року за спірний період з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 постанови КМУ №44 за спірний наведений у позові період, з огляду на таке.
Верховний Суд у своїх постановах від 05.03.2020р. у справі №140/1547/19 та від 15.05.2024р. у справі №200/5032/20-а зазначив, що «Згідно з положеннями ст.4 Закону № 2050-III виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць. Відповідно до статті 6 Закону №2050-III компенсацію виплачують за рахунок коштів Пенсійного фонду України, а також коштів, що спрямовуються на їх виплату з бюджету. З системного аналізу правових норм вбачається, що основними умовами для виплати суми компенсації є: 1) порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі пенсії) та 2) виплата нарахованих доходів. При цьому виплата компенсації втрати частини доходів здійснюється в день виплати основної суми доходу.».
Такий же висновок зроблено Верховним Судом і у його більш пізнішій постанові від 15.05.2024р. у справі №200/5032/20-а.
Висновки щодо застосування наведених норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для врахування адміністративними судами при застосуванні згаданих норм права згідно ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.
Таким чином, із наведеного вище аналізу приписів законодавства та судової практики слідує, що суми компенсації втрати частини доходів, у разі порушення підприємствами, організаціями, установами (роботодавцями) строків (термінів) виплати грошових доходів, виплачуються громадянам у тому місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості (виплата основної суми).
Оскільки у даних правовідносинах заборгованість грошових доходів за цим судовим рішенням не нараховувалась та не виплачувалась, тобто, відсутня така умова як виплата нарахованих доходів, то позовні вимоги позивача в частині нарахування та виплати компенсації втрати частини доходів є передчасними, а тому задоволенню не підлягають.
Приймаючи до уваги все вищевикладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача підлягають задоволенню частково.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат по сплаті судового збору за подання даного позову до суду, суд не вбачає підстав і для їх розподілу у порядку, встановленому ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки жодних доказів, які б підтверджували понесення саме судових витрат, пов'язаних зі сплатою судового збору за подання цього позову до суду першої інстанції, позивачкою не надано з урахуванням того, що він звільнений від сплати судового збору за подання позову, предметом якого є невиплата заробітної плати (грошового забезпечення) у повному обсязі згідно п.1 ч.1 ст.5 Закону України “Про судовий збір».
Керуючись ст. ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 241-246, 250, 251, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення та усіх його складових (основних, додаткових та одноразових його видів) за періоди з 29.01.2020р. по 01.09.2020р., 20.11.2020р. по 19.11.2021р. та з 03.03.2022р. по 19.05.2023р. згідно до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року № 704 “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», у редакції, чинній з 29.01.2020р. виходячи з величини розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, згідно Законів України Про Державний бюджет України станом на 01.01.2020р., станом на 01.01.2021р., станом на 01.01.2022р. та станом на 01.01.2023р. шляхом їх множення на відповідні тарифні коефіцієнти.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_6 ) здійснити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_7 ) перерахунок грошового забезпечення та усіх його складових (основних, додаткових та одноразових його видів) згідно до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року № 704 “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», у редакції, чинній з 29.01.2020р. виходячи з величини розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, згідно Законів України Про Державний бюджет України станом на 01.01.2020р., станом на 01.01.2021р., станом на 01.01.2022р. та станом на 01.01.2023р. шляхом їх множення на відповідні тарифні коефіцієнти за періоди з 29.01.2020р. по 01.09.2020р., 20.11.2020р. по 19.11.2021р. та з 03.03.2022р. по 19.05.2023р. та здійснити виплату різниці з урахуванням виплачених сум.
У задоволенні решти позову - відмовити.
Розподіл судових витрат не здійснюється відповідно до ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення відповідно до вимог статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя С.О. Конєва