20 березня 2025 року м. Миколаїв
Миколаївський апеляційний суд у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3
за участю секретаря ОСОБА_4
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_5 на ухвалу Ленінського районного суду м. Миколаєва від 12 березня 2025 року, якою щодо
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ,
обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ч.2 ст. 286-1 КК України,
продовжено строк дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до 10.05.2025 року включно,
учасники судового провадження:
захисник ОСОБА_6
встановив:
Короткий зміст вимог апеляційної скарги.
В апеляційній скарзі обвинувачений просить ухвалу суду скасувати, постановити нову, якою застосувати до нього більш м'який запобіжний захід у вигляді домашнього арешту.
Короткий зміст ухвали.
Ухвалою суду обвинуваченому ОСОБА_5 продовжено строк дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до 10.05.2025 року включно.
Узагальнені доводи апеляційної скарги.
В апеляційній скарзі обвинувачений зазначає, що ухвала суду є незаконною, необґрунтованою та такою що підлягає скасуванню.
Апелянт вказує на те, що прокурором не надано доказів на підтвердження існування ризиків, передбачених ст. 177 КПК України, не доведено й того, що вказані ризики не зменшились, або з'явились нові ризики, які виправдовують тримання особи під вартою.
Пояснює, що не має наміру ухилятись від слідства, оскільки провину визнає повністю.
Наголошує, що має певні захворювання, які призвели до інвалідності та перебуваючи в умовах слідчого ізолятора він не може отримувати належну медичну допомогу, а тому просить застосувати до нього запобіжний захід у вигляді домашнього арешту.
Обставини встановлені судом першої інстанції.
В провадженні Ленінського районного суду м. Миколаєва знаходиться кримінальне провадження № 12024152040000948 від 14.07.2024 року за обвинуваченням ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 286-1 КК України.
Прокурором було заявлено клопотання про продовження обвинуваченому ОСОБА_5 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
Врахувавши ступінь тяжкості інкримінованого ОСОБА_5 кримінального правопорушення, дані про особу обвинуваченого, та те, що заявлені ризики не зменшились, суд дійшов висновку про необхідність продовження відносно ОСОБА_5 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, оскільки запобігти вказаним ризикам інакше, ніж шляхом тримання обвинуваченого під вартою, наразі не видається за можливе.
Обставини встановлені судом апеляційної інстанції.
Заслухавши доповідь судді, вивчивши матеріали провадження та обговоривши викладені в апеляційній скарзі доводи, апеляційний суд дійшов наступного.
Згідно ч. 3 ст. 331 КПК України, незалежно від наявності клопотань суд зобов'язаний розглянути питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою до спливу двомісячного строку з дня надходження до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру чи з дня застосування судом до обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. За наслідками розгляду питання суд своєю вмотивованою ухвалою скасовує, змінює запобіжний захід у вигляді тримання під вартою або продовжує його дію на строк, що не може перевищувати двох місяців.
Відповідно до матеріалів судового провадження в провадженні Ленінського районного суду м. Миколаєва знаходиться кримінальне провадження № 12024152040000948 від 14.07.2024 року за обвинуваченням ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 286-1 КК України.
Прокурор звернувся до суду із клопотанням про продовження строку дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою обвинуваченого ОСОБА_5 . В обґрунтування клопотання прокурор зазначив, що ОСОБА_5 обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286-1 КК України, що відповідно до ст. 12 КК України відноситься до категорії тяжких злочинів, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення волі. Прокурор вказав на ризики, які були враховані під час обрання запобіжного заходу, а саме можливість переховуватись від суду та вчинення інших кримінальних правопорушень. Запобігти вказаним ризикам шляхом обрання більш м'якого запобіжного заходу неможливо.
Приймаючи рішення про продовження строку дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою обвинуваченому ОСОБА_5 суд, пославшись на тяжкість інкримінованого йому злочину, прийшов до висновку, що заявлені раніше ризики не зменшилися, а тому запобігти вказаним ризикам інакше, ніж шляхом тримання обвинуваченого під вартою, наразі не видається за можливе.
З матеріалів провадження вбачається, що ОСОБА_5 обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, яке відповідно до ст.12 КК України, відносяться до категорії тяжких злочинів, санкція якого передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк до 8 років, а отже з огляду на тяжкість покарання, що загрожує йому в разі визнання його винуватим у інкримінованому злочині, обвинувачений може переховуватись від суду.
Апеляційний суд враховує, що злочин, у вчиненні якого обвинувачується ОСОБА_5 , є необережним, але таким, що спричинив тяжкі тілесні ушкодження потерпілому, вчинений ним у стані алкогольного сп'яніння.
Також є необхідним зазначити, що у розумінні практики Європейського суду з прав людини, тяжкість покарання не є самостійною підставою для утримання особи під вартою, проте таке обвинувачення у сукупності з іншими обставинами збільшує ризик втечі настільки, що його неможливо відвернути, не взявши особу під варту. У справі «Ілійков проти Болгарії» № 33977/96 від 25.07.2001 Європейський суд з прав людини зазначив, що «суворість передбаченого покарання є суттєвим елементом при оцінюванні ризику повторного вчинення злочинів».
Окрім того, апеляційний суд враховує, дані про особу обвинуваченого, а саме того, що на даний час ОСОБА_5 офіційно не працює та не має стабільного джерела доходу, міцних соціальних зв'язків, адреси реєстрації.
Вищенаведене вказує на існування ризиків, визначених ч.1 ст.177 КПК України.
Беручи до уваги доведеність ризиків, визначених п.1,5 ч.1 статті 177 КПК України, а також серйозність висунутого ОСОБА_5 обвинувачення та тяжкість покарання, що загрожує обвинуваченому у разі визнання його винним у вчиненні інкримінованого злочину, апеляційний суд не знаходить підстав для зміни запобіжного заходу останньому.
Доводи апелянта відносно того, що перебуваючи в умовах слідчого ізолятора він не може отримувати належну медичну допомогу є неспроможними з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 11 Закону України «Про попереднє ув'язнення» медичне обслуговування, а також лікувально-профілактична і протиепідемічна робота в СІЗО організовуються і проводяться відповідно до законодавства про охорону здоров'я. Для цього в СІЗО створюється медична частина, яка є її структурним підрозділом.
Положеннями наказу Міністерства юстиції України № 460/5 від 18.03.2013 року «Про затвердження Правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України», наказу Міністерства юстиції України та Міністерства охорони здоров'я України № 239/5/104 від 10.02.2012 року «Про затвердження Порядку взаємодії закладів охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби України із закладами охорони здоров'я з питань надання медичної допомоги особам, узятим під варту» визначено, що медична частина забезпечує надання первинної лікувально-профілактичної допомоги ув'язненим і засудженим. Вона включає консультацію лікаря, діагностику і лікування основних найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь, профілактичні заходи, направлення хворого ув'язненого чи засудженого для надання спеціалізованої та високоспеціалізованої допомоги. У випадках, коли лікарі медичної частини СІЗО не можуть самостійно встановити діагноз, начальник медичної частини СІЗО подає запит до керівництва СІЗО щодо направлення хворого на лікування до обраного закладу охорони здоров'я з орієнтовного переліку або залучення відповідного лікаря-фахівця закладу охорони здоров'я. Керівництво СІЗО забезпечує допуск відповідного лікаря-фахівця чи направлення хворого на лікування до обраного начальником медичної частини СІЗО закладу охорони здоров'я з орієнтовного переліку.
Особа, узята під варту, має право на вільний вибір лікаря. У разі звернення особи, узятої під варту, до лікаря медичної частини СІЗО з проханням про допуск обраного лікаря-фахівця лікар медичної частини СІЗО готує медичну довідку про стан її здоров'я та запит до керівництва СІЗО. Керівництво СІЗО забезпечує допуск обраного особою лікаря-фахівця.
В матеріалах провадження не міститься жодних медичних документів з приводу того, що обвинувачений ОСОБА_5 не може отримувати належне лікування в умовах утримання в СІЗО, вільно обирати лікаря чи бути направленим на лікування до обраного закладу охорони здоров'я в передбаченому законом порядку. Таких медичних документів не надано і апеляційному суду.
Апеляційним судом не встановлено істотних порушень положень КПК України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод при розгляді судом першої інстанції питання про продовження запобіжного заходу до обвинуваченого ОСОБА_5 у вигляді тримання під вартою, які б були безумовною підставою для скасування оскаржуваної ухвали.
З урахуванням викладеного, апеляційний суд не вбачає підстав для скасування ухвали суду першої інстанції, а відтак, і для задоволення апеляційної скарги.
Керуючись ст. ст. 376, 405, 407, 418, 419, 422-1, 424, 532 КПК України,
Апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_5 - залишити без задоволення.
Ухвалу Ленінського районного суду м. Миколаєва від 12 березня 2025 року, щодо ОСОБА_5 , - залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Головуючий
Судді