ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
18.03.2025Справа № 910/3152/24
Господарський суд міста Києва у складі:
Судді - Бондаренко-Легких Г. П.
за участю секретаря - Боровик В. В.
розглянувши у відкритому засіданні в залі суду в місті Києві матеріали господарської справи №910/3152/24
За позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; адреса для листування: АДРЕСА_2 )
До 1) ОСОБА_2 ( АДРЕСА_3 )
2) ОСОБА_3 ( АДРЕСА_4 )
За участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета позову на стороні відповідачів: Приватне Підприємство «КОНСУЛ-ПАРТНЕР» (02068, м. Київ, вул. Тростянецька, буд. 4/2)
про визнання договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі недійсним та скасування державної реєстрації
За участі представників сторін:
Позивач: ОСОБА_1 - паспорт;
Представник позивача: Пащенко О. О. - адвокат, довіреність №1122 від 24.06.2024;
Представник відповідача-1: не прибув;
Представник відповідача-2: Калинчук А. С. - адвокат, ордер серії АА №1461054 від 02.07.2024;
Представник третьої особи: не прибув;
ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання недійсним Договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі №1-09/17 від 07.09.2017 між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 та скасування державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу «Зміна або інформації про засновників. Зміна складу засновників (учасників) або зміна відомостей про засновників (учасників) юридичної особи, «Зміни до установчих документів юридичної особи» №10651050014010767 проведену 13.09.2017 року державним реєстратором Редько І. Ю. щодо ПП "Консул-Партнер".
21.03.2024 Господарський суд міста Києва, дослідивши матеріали позовної заяви, дійшов висновку про наявність підстав для залишення її без руху, про що постановив відповідну ухвалу та встановив позивачу п'ятиденний строк з дня вручення ухвали від 21.03.2024 для усунення недоліків позовної заяви.
13.05.2024 після надходження до суду відповіді з Єдиного державного демографічного реєстру щодо відповідача-2 та усунення позивачем недоліків позову, встановлених ухвалою суду від 21.03.2024 року, суд відкрив провадження у справі, розгляд справи ухвалив здійснювати у порядку загального позовного провадження, підготовче засідання призначив на 02.07.2024.
31.05.2024 до суду від відповідача-2 надійшов відзив, а також зустрічна позовна заява до позивача за первісним позовом (відповідач-1 за зустрічним позовом) та до відповідача-1 за первісним позовом (відповідача-2 за зустрічним позовом) про визнання недійсним Договору позики від 15.01.2016, що укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2
04.06.2024 суд ухвалою повернув зустрічну позовну заяву з роз'ясненням того, що позовні вимоги заявлені у зустрічному позову підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, а тому не можуть бути розглянуті в межах даного господарського провадження.
26.06.2024 до суду від позивача, як відповідача-1 за зустрічним позовом надійшов відзив на зустрічний позов.
28.06.2024 до суду від відповідача-1 надійшов відзив.
У судовому засіданні 02.07.2024 суд на місці ухвалив: (1) залучити ПП «Консул-Партнер» в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів (2) зобов'язати позивача направити позовну заяву з додатками третій особі, (3) зобов'язати відповідачів направити відзиви третій особі, (4) відкласти підготовче судове засідання на 27.08.2024.
09.07.2024 до суду від відповідача-2 надійшла заява на виконання вимог протокольної ухвали суду від 02.07.2024.
26.08.2024 до суду від відповідача-2 надійшло клопотання про зупинення провадження у справі.
У судовому засіданні 27.08.2024 суд на місці ухвалив: (1) відмовити у задоволенні клопотання відповідача-2 про зупинення провадження у справі, (2) закрити підготовче провадження та призначити розгляд справи по суті на 08.10.2024.
07.10.2024 до суду від відповідача-2 надійшло клопотання про відкладення судового розгляду.
У судове засідання 08.10.2024 суд, у зв'язку з неявкою всіх учасників справи у судове засідання, суд відклав розгляд справи по суті на 26.11.2024.
26.11.2024 до суду від позивача надійшла заява про розгляд справи за його відсутності.
У судовому засіданні 26.11.2024 суд на місці ухвалив: (1) визнати явку позивача обов'язковою, (2) зобов'язати позивача надати позивачем для огляду в судове засідання оригінал паспорта, оригінал договору позики від 15.01.2016, оригінал розписки від 15.01.2016, а також надати для огляду оригінал рішення третейського суду від 02.11.2023, (3) відкласти розгляд справи по суті до 21.01.2025.
21.01.2025 до суду від позивача надійшло клопотання про відкладення судового розгляду.
У судовому засіданні 21.01.2025 суд на місці ухвалив: (1) задовольнити клопотання позивача про відкладення судового засідання, (2) визнати явку позивача на наступне судове засідання обов'язковою, у випадку неявки до позивача будуть застосовані заходи процесуального примусу, (3) відкласти розгляд справи по суті на 18.03.2025.
У судове засідання 18.03.2025 прибув позивач, представник позивача, а також представник відповідача-2. Відповідач-1, а також третя особа або їх уповноважені представники не прибули, про розгляд справи повідомлені належним чином, проте про причини неявки суд не повідомили.
У судовому засіданні 18.03.2025 суд на місці ухвалив: (1) визнати додатки № 11-16,17-22,25,29,30-37,38,39,41-45,48-50 які додані до відзиву на позовну заяву відповідача-2 такими, що не входять до предмету доказування, а отже є неналежними доказами, (2) визнати висновок №7551/7552/21-32 від 16.04.2021 та висновок №КСЕ-19-21/21000 від 16.12.2021 письмовими доказами.
Дослідивши наявні в матеріалах справи докази та заслухавши виступи у судових дебатах представників сторін, які підтримали власні правові позиції, що викладені у заявах по суті справи, Суд -
1. Фактичні обставини, що стали підставою спору (підстави позову).
15.01.2016 року між ОСОБА_1 (надалі- позикодавець, позивач) та ОСОБА_2 (надалі - позичальник, відповідач-1) укладено Договір позики (надалі - Договір позики) відповідно до пункту 1 якого позикодавець передає у власність позичальникові гроші в сумі 150 000 (сто п'ятдесят тисяч) доларів США, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошей до 01 вересня 2017 року. Позика є цільовою, отримані грошові кошти позичальник зобов'язується інвестувати в Приватне підприємство «Консул-партнер» (код ЄДРПОУ 35792900).
На підтвердження передачі позикодавцем позичальнику грошових коштів у розмірі 150 000, 00 доларів США ОСОБА_2 складено розписку.
Пункт 8 Договору позики містить третейське застереження, згідно якого сторони домовились, що усі спори, розбіжності, вимоги або претензії, що виникнуть з цього договору або витікають з нього, у тому числі, пов'язані з виконанням, порушенням, припиненням, дійсністю або недійсністю цього договору, підлягають остаточному вирішенню у Постійно діючому третейському суді при Всеукраїнській громадській організації «Український правовий союз» у відповідності з його Регламентом, який є невід'ємною частиною третейської угоди.
17.10.2021 ОСОБА_1 звернувся до Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Український правовий союз» із позовом до ОСОБА_2 , в якому просив стягнути з відповідачки заборгованість за Договором позики в сумі 150 000 доларів США.
Рішенням Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Український правовий союз» у складі третейського судді Сліпченка Ю. А. від 02.11.2023 року у справі №1/339 позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено повністю та стягнуто з ОСОБА_2 заборгованість у сумі 150000 доларів США. а також витрати по сплаті третейського збору у розмірі 29 926, 50 грн.
Позивач стверджує, що станом на момент звернення з даним позовом до господарського суду ОСОБА_2 не погасила виниклу заборгованість за Договором позики.
Під час розгляду третейської справи №1/339, ОСОБА_2 було подано відзив, з якого позивач дізнався про укладення 07.09.2017 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (відповідач-2) Договору №1-09/17 купівлі-продажу частки у статутному капіталі ПП «Консул-Партнер» (третя особа) (надалі - Договір №01/09-17 від 07.09.2017).
Згідно пункту 1 Договору №01/09-17 продавець (тобто ОСОБА_2 , відповідач-1) передає у власність покупця (тобто ОСОБА_3 , відповідач-2), а покупець приймає у власність частку продавця у статутному капіталі ПП «Консул-Партнер», яке знаходиться за адресою: 02068, м. Київ, вул. Тростянецька, 4/2; ідентифікаційний код 35792700 та сплачує за неї обговорену грошову суму.
Згідно пункту 3 Договору №01/09-17 - розмір частки продавця у статутному капіталі підприємства на момент укладення договору складає 43%, що становить 860000,00 грн, з яких продавець вніс повністю 860000,00 грн.
Згідно пункту 4 Договору №01/09-17 - вартість частки в статутному капіталі підприємства розміром 43% розміру статутного капіталу цього підприємства, яка є предметом цього договору, становить 860 000,00 грн, які покупець сплатив продавцю до моменту підписання цього договору.
Згідно пункту 5 Договору №01/09-17 - з моменту укладення та підписання договору (07.09.2017) до покупця переходять право власності на вищевказану відступлену продавцем частку в статутному капіталі підприємства, а також корпоративні та всі інші, пов'язані з цією часткою майнові права та обов'язки, як засновника (власника) підприємства, що належали продавцю по відношенню до підприємства в межах відступлених 43% розміру статутного капіталу цього підприємства та продавець вважається таким, що втрачає в межах відступлених 43% розміру статутного капіталу підприємства права та обов'язки по відношенню до підприємства, які були обумовлені його статусом, як засновника (власника) підприємства.
За наслідком наведених обставин, 13.09.2017 державним реєстратором Радько І. Ю. було вчинено реєстраційну дію №10651050014010767 «Зміна складу або інформації про засновників. Зміна складу засновників (учасників) або зміна відомостей про засновників (учасників) юридичної особи».
Відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань учасниками ПП «Консул-Партнер» є ОСОБА_4 з часткою, що становить 52 % статутного капіталу, ОСОБА_5 з часткою, що становить 5 % статутного капіталу, ОСОБА_3 з часткою, що становить 43 % статутного капіталу.
Позивач вважає, що укладений Договір №01/09-17 є фраудаторним, оскільки, є таким, що укладений на шкоду позивачу як кредитору ОСОБА_2 за Договором позики та підлягає визнанню недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України) та недопустимості зловживання правом (частина 3 статті 13 Цивільного кодексу України), а державна реєстрація змін до відомостей про юридичну особу №10651050014010767 від 13.09.2017 проведена державним реєстратором Радько І. Ю. підлягає скасуванню як похідна вимога.
2. Предмет позову.
Предметом позову є вимоги позивача до відповідачів про:
- визнання недійсним Договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі №1-09/17 від 07.09.2017 між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ;
- скасування державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу «Зміна або інформації про засновників. Зміна складу засновників (учасників) або зміна відомостей про засновників (учасників) юридичної особи, «Зміни до установчих документів юридичної особи» №10651050014010767 проведену 13.09.2017 року державним реєстратором Редько І. Ю. щодо ПП "Консул-Партнер".
3. Доводи позивача щодо суті позовних вимог.
(1) Договір №1-09/17 є безоплатним та укладеним після настання строку виконання ОСОБА_2 зобов'язань за Договором позики щодо повернення грошових коштів, який згідно договору позики настав 01.09.2017. Отже, Договір №1-09/17 є таким, що укладений з метою уникнення ОСОБА_2 сплати боргу перед ОСОБА_1 ;
(2) зазначені обставини доводять наявність ознак фраудаторності Договору №1-09/17, що підлягає визнанню недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України) та недопустимості зловживання правом (частини 3 статті 13 Цивільного кодексу України);
(3) обраний позивачем спосіб захисту порушеного права шляхом визнання недійсним Договору №1-09/17 та скасування державної реєстрації є ефективним способом захисту прав позивача, що забезпечить відновлення становища позивача, що існувало до порушення.
4. Заперечення відповідачів щодо суті позовних вимог та третьої особи.
З метою повідомлення відповідача-1 ( ОСОБА_2 ) про розгляд справи судом та про право подати відзив на позовну заяву, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України, ухвала суду про відкриття провадження у справі від 13.05.2024 була направлена судом рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження відповідача-1 а саме: АДРЕСА_3 ).
Згідно рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення відповідач-1 отримав ухвалу суду від 13.05.2024 - 17.05.2024 (поштове відправлення №0600266522760), що у розумінні пункту 3 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України є днем вручення судового рішення.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.05.2024 відповідачам надано строк на подання відзиву 15 днів з дня вручення ухвали.
Таким чином, останнім днем строку для подання відзиву відповідачем-1 було 03.06.2024 (оскільки 01.06.2024 та 02.06.2024 є вихідними днями).
Натомість, ОСОБА_2 звернулась до суду із відзивом лише 28.06.2024, тобто поза межами встановленого судом процесуального строку.
Суд констатує, що до закінчення процесуального строку, а саме до 03.06.2024 ОСОБА_2 , не зверталась із клопотання про продовження процесуального строку встановленого судом у порядку статті 119 Господарського процесуального кодексу України.
Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом (частина 2 статті 118 Господарського процесуального кодексу України).
У разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи (частина 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України).
Таким чином, оскільки, ОСОБА_2 не було подано відзиву у строк встановлений судом без поважних причин, суд у порядку частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України здійснює розгляд справи без врахування заперечень відповідача-1.
Відповідач-2 ( ОСОБА_6 ) відзив подала у строк встановлений судом та проти задоволення позовних вимог заперечила з підстав того, що Договір №1-09/17 не порушує жодних прав ОСОБА_1 , а Договір позики та розписку ОСОБА_1 та ОСОБА_2 фактично підписали лише перед зверненням до третейського суду, для створення видимості правочину, а також відповідач-2 сумнівається у наявності оригіналу договору позики між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та наявності оригіналу розписку, з огляду на що звернувся з клопотанням про витребування даних документів в оригіналі, а також витребування в оригіналі рішення третейського суду про стягнення заборгованості з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 .
Третя особа (ПП «Консул-Партнер») правом на подання до суду власних письмових пояснень не скористалась.
5. Оцінка доказів судом та висновки суду.
З урахуванням предмету та підстав позову, суд констатує, що суду належить надати відповіді на наступні питання:
- з метою захисту якого порушеного права позивач звернувся з даним позовом до суду;
- чи доведено порушення права позивача, за захистом якого він звернувся до господарського суду, та чи обрано позивачем ефективний спосіб захисту його права;
- чи наявні ознаки фраудаторності Договору №1-09/17 про купівлю-продажу частки ПП "Консул-Партнер", як підстави для визнання такого договору недійсним;
Оцінивши наявні в справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, Суд вирішив відмовити у задоволенні позовних вимог з огляду на наступне.
Відповідно до положень статті 4 Господарського процесуального кодексу України і статей 15, 16 Цивільного кодексу України підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, про захист якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (схожі висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі №905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц (пункт 7.23) та від 16.11.2022 у справі №911/3135/20 (підпункт 8.47)).
У підпунктах 11.82-11.85 постанови від 09.02.2022 у справі №910/6939/20 та підпунктах 8.43-8.46 постанови від 16.11.2022 у справі №911/3135/20 Велика Палата Верховного Суду вказувала, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. При цьому, суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому, для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), який саме і чи це право (інтерес) порушено відповідачем чи відповідачами.
При розгляді справи судом встановлено, що позивач звернувся за захистом свого майнового права на повернення позичених коштів на підставі договору позики від позичальника - відповідача-1 ( ОСОБА_2 ). При цьому, позивач вважає, що таке право на отримання коштів може бути поновлено шляхом визнання недійсним договору №1-09/17 від 01.09.2017 року купівлі-продажу частки в статутному капіталі ПП "Консул-партнер", укладеному між відповідачами у справі.
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина 1 статті 215 Цивільного кодексу України).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлені законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина 3 статті 215 Цивільного кодексу України).
Таким чином, правом оспорити правочин наділені не лише сторони такого правочину, але й інші заінтересовані особи.
Позивач не є стороною оскаржуваного Договору №01-09/17 і оспорює його як заінтересована особа, оскільки вважає, що його укладено з метою завдання шкоди позивачу як кредитору ОСОБА_2 за Договором позики.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що: "позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 Цивільного кодексу України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 Цивільного кодексу України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 Цивільного кодексу України ".
Тобто, Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження №14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як: фіктивного (стаття 234 Цивільного кодексу України); такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 Цивільного кодексу України); такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 Цивільного кодексу України).
У Цивільному кодексі України немає окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав. Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій з виведення майна боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов'язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах.
Однак, у пункті 10.26. постанови від 07.09.2022 у справі №910/16579/20 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що фраудаторні правочини у цивілістичній доктрині - це правочини, які вчиняються сторонами з порушенням принципів доброчесності та з метою приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за зобов'язаннями боржника, завдаючи тим самим шкоди цьому кредитору.
Добросовісність є однією з основоположних засад цивільного законодавства та імперативним принципом щодо дій усіх учасників цивільних правовідносин (пункт 6 частини 1 статті 3 ЦК України).
Добросовісність - це відповідність дій учасників цивільних правовідносин певному стандарту поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю, повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям та уявленням про честь і совість.
Обов'язок діяти добросовісно поширюється на усі сторони дійсного правочину та особу, яка прийняла виконання (пункт 38 постанови від 29.09.2020 року у справі №688/2908/16-ц Великої Палати Верховного Суду).
Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили.
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина 3 статті 13 Цивільного кодексу України).
Зловживання правом - це особливий тип правопорушення, яке вчиняється правомочною особою при здійсненні нею належного їй права, пов'язаний з використанням недозволених конкретних форм у межах дозволеного їй законом загального типу поведінки.
Формулювання "зловживання правом" передбачає у собі певну суперечність. Так, особа, яка користується власним правом, має дозвіл на певну поведінку, а якщо її дія не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права (дія без права). Такі випадки трапляються, якщо особа діє недобросовісно, всупереч меті наданого їй права (пункт 10.31. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.09.2022 у справі №910/16579/20).
Зловживання правом і використання приватноправового інструментарію всупереч його призначенню проявляється у тому, що: 1) особа (особи) "використовувала / використовували право на зло"; 2) наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки є певним станом, у який потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів / умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які "потерпають" від зловживання нею правом, або не перебувають); 3) враховується правовий статус особи / осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а й про обсяг прав інших учасників цих правовідносин і порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах, або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (пункти 76.3, 76.5 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11.11.2021 року у справі № 910/8482/18 (910/4866/21)).
У Рішенні від 28 квітня 2021 року №2-р(II)/2021 у справі за конституційною скаргою Публічного акціонерного товариства акціонерного комерційного банку "Індустріалбанк" щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 13, частини третьої статті 16 Цивільного кодексу України Конституційний Суд України визнав, що зазначені положення Цивільного кодексу України є конституційними та такими, що не суперечать частині другій статті 58 Конституції України. Оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Цивільного кодексу України Конституційний Суд України констатував, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов'язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука "а також зловживання правом в інших формах", що також міститься у частині третій статті 13 цього Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв'язку з установленими Цивільного кодексу України та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Цивільного кодексу України або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв'язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Цивільного кодексу України мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною) (абзаци другий, третій пункту 5.3, пункт 5.4 та абзац другий пункту 8.2 мотивувальної частини цього Рішення).
Використання особою належного їй суб'єктивного права не для задоволення легітимних інтересів, а з метою заподіяння шкоди іншим учасникам цивільних правовідносин, задля приховування дійсного наміру сторін при вчиненні правочину є очевидним використанням приватноправового інструментарію всупереч його призначенню та за своєю суттю є "вживанням права на зло". За таких умов недійсність договору як приватно-правова категорія є інструментом, який покликаний не допускати, або припиняти порушення цивільних прав та інтересів, або ж їх відновлювати (пункт 10.35. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.09.2022 у справі № 910/16579/20).
Отже, порушення загальних засад цивільного законодавства (засад справедливості, добросовісності та розумності), визначених імперативно пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України, які мають наслідком вихід учасниками правочину за межі здійснення цивільних прав, наданих договором чи актами цивільного законодавства, з наміром завдати шкоди іншій особі (частина третя статті 13 Цивільного кодексу України) може бути самостійною підставою недійсності правочину.
Формулювання критеріїв фраудаторності правочину залежить від того, який правочин на шкоду кредитору використовує боржник для уникнення задоволення їх вимог.
Критеріями, для кваліфікації договору, як фраудаторного, є, зокрема:
- відчуження майна за наявності значної непогашеної заборгованості;
- відчуження майна боржником після пред'явлення до нього позову про стягнення такої заборгованості (необхідно довести, що боржник розумів, що має заборгованість і ухилявся таким чином від її сплати);
- майно відчужено на підставі безвідплатного правочину (з цього правила є також виключення, зокрема, якщо ціна за оплатним договором занижена тощо);
- майно відчужене на користь пов'язаної особи (родичу або на користь власної юридичної особи);
- після відчуження майна у боржника відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов'язаннями перед кредитором.
Саме ці обставини і є вирішальними при доведенні фраудаторності, а отже й недійсності відповідного договору, адже наявність вказаних обставин свідчить про те, що боржник діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника. Наведені висновки викладені у постановах Верховного Суду від 18.02.2025 у справі №916/5751/23, від 16.10.2024 у справі №911/3706/23, від 14.06.2023 у справі №910/8044/22, від 02.05.2023 у справі № 904/648/22, від 24.07.2019 у справі № 405/1820/17, від 14.07.2020 у справі №754/2450/18.
Поряд з цим, слід звернути увагу, що у пункті 10.35. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.09.2022 у справі № 910/16579/20 сформульовано висновок про те, що фраудаторним правочином може бути як оплатний, так і безоплатний договір, а також може бути як односторонній, так і двосторонній чи багатосторонній правочин (пункт 10.37. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.09.2022 у справі № 910/16579/20).
У зв'язку з вказаним суд також враховує, що одним з критеріїв фраудаторності оплатних правочинів, що має враховуватись судом є ціна (ринкова, неринкова ціна). Означений критерій наведений, зокрема у постанові Верховного Суду від 11.04.2023 по справі 910/15194/20 (910/21692/21).
З пунктів 1-4 Договору №1-09/17 вбачається, що укладений між відповідачами договір є оплатним, а не безоплатним, як помилково зазначає позивач.
Натомість, позивач не доводить суду про те, що визначена у Договорі №1-09/17 вартість частки у статутному капіталі ПП «Консул-Партнер» є заниженою (не ринковою).
Крім того, як встановлено судом, позивач звернувся за захистом свого порушеного права за договором позики лише в 2021 році, тобто через п'ять років після укладення оскаржуваного ним правочину, і Рішенням Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Український правовий союз» у складі третейського судді Сліпченка Ю. А. від 02.11.2023 року у справі №1/339 позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено повністю та стягнуто з ОСОБА_2 заборгованість у сумі 150000 доларів США. а також витрати по сплаті третейського збору у розмірі 29 926, 50 грн. Зазначено, що рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Український правовий союз» підлягає негайному виконанню.
Рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Український правовий союз» є остаточним і оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених Законом України «Про третейські суди».
Суд констатує, що державою гарантується примусове виконання рішень третейського суду у порядку визначеному процесуальними кодексами, а також Законом України «Про третейські суди».
Матеріалами справи підтверджено, що з метою отримання виконавчого листа про примусове виконання рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Український правовий союз» ОСОБА_1 29.11.2023 звернувся до Полтавського апеляційного суду у порядку статті 485 Цивільного процесуального кодексу України та статті 56 Закону України «Про третейські суди».
Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 08.02.2024 у справі №814/703/23 заяву ОСОБА_1 про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації "Український правовий союз" від 02.11.2023 року у складі третейського судді Сліпченка Ю. А. задоволено про що видано виконавчий лист (том 2, а. с.51-56).
Згідно виконавчого листа від 08.02.2024 строк його пред'явлення до виконання становить три роки (тобто до 08.02.2027). Матеріали даної господарської справи не містять доказів пред'явлення ОСОБА_1 до виконання виконавчого листа від 08.02.2024 щодо стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за Договором позики та відкриття виконавчого провадження.
Відповідно до частини 4 статті 9 Закону України "Про виконавче провадження" укладення протягом строку, зазначеного в частині третій цієї статті, правочину щодо майна боржника, який призвів до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна, є підставою для визнання такого правочину недійсним, крім випадків продажу у процесі приватизації майна, яке входить до складу єдиного майнового комплексу державного або комунального підприємства, внесеного до Єдиного реєстру боржників.
Натомість, як вбачається з матеріалів справи Договір №1-09/17 укладено між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 у вересні 2017 року - 07.09.2017, тобто за чотири роки до звернення ОСОБА_1 з позовом до третейського суду про стягнення заборгованості з ОСОБА_2 у жовтні 2021 року - 17.10.2021, а також за шість років до звернення ОСОБА_1 до апеляційного суду про видачу виконавчого листа у листопаді 2023 року - 29.11.2023, та до відкриття виконавчого провадження за виконавчим листом від 08.02.2024, яке наразі так і не було відкрито.
Згідно наявної в матеріалах справи Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) від 13.02.2024, в ОСОБА_2 наявне інше нерухоме майно, на яке може бути звернуто стягнення в межах виконавчого провадження про примусове виконання виконавчого листа від 08.02.2024.
У пунктах 47, 48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №2-591/11 зазначено: «В юридичній науці та судовій практиці договори, дії, бездіяльність та рішення органів, що вчиняються з метою завдати шкоди кредитору і така мета досягнута, називають фраудаторними. Правочин, вчинений боржником у період виникнення у нього зобов'язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину як такий, що вчинений боржником на шкоду кредиторам».
На вказану постанову також посилається Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 18.12.2024 у справі №916/379/23 виснуючи про те, що правочин, що вчиняється з метою завдати шкоди кредитору і який досягає цієї мети, є фраудаторним (пункти 112-114).
Суд констатує, що у даному спорі ОСОБА_1 фактично прагне захистити власне порушене майнове право щодо неповернення ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 150 000, 00 доларів США за Договором позики від 15.01.2016., що реалізовано у порядку пункту 8 Договору позики шляхом звернення 17.10.2021 з позовом до Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Український правовий союз» у межах справи 1/339 та наразі може бути відновлено у спосіб пред'явлення виконавчого листа від 08.02.2024 до виконання.
Щодо долучених до відзиву відповідача-2 висновків експертів №7551/7552/21-32 від 16.04.2021 та №КСЕ-19-21/21000 від 16.12.2021 суд зазначає, що надані висновки не є у розумінні статті 98 Господарського процесуального кодексу України висновками експертів, що підготовлені та надані в межах вирішення даної господарської справи, оскільки, підготовлені у ході досудового розслідування кримінального провадження №1202010105020001062 від 10.09.2020, а отже оцінюються судом як письмові докази за правилами статей 86 та 91 Господарського процесуального кодексу України в сукупності з іншими наявними в матеріалах справи доказами.
Суд зазначає, що надані письмові докази стосуються, зокрема, належності підпису в Договорі №1-09/17 ОСОБА_2 .
Однак, оцінивши надані письмові докази, суд констатує, що такі жодним чином не впливають на суть прийнятого судом рішення, оскільки, у даному спорі предметом доказування є обставина фраудаторності укладення Договору №1-09/17 (укладення на шкоду кредитора) як порушення загальних засад цивільного законодавства, а не підписання такого договору неуповноваженими особами, або за відсутності волевиявлення сторін, як підстава для визнання оспорюваного договору недійним.
Також попри те, що згідно висновків суду викладених у розділі 4 мотивувальної частини рішення, відзив ОСОБА_2 не приймається судом до уваги, суд зазначає, що ОСОБА_2 наполягала на тому, що фактично пунктом 7 Договору позики нею у якості забезпечення було передано ОСОБА_1 частку у статутному капіталі ПП «Консул-Партнер» у розмірі 43 %.
Згідно пункту 7 Договору позики - у випадку неповернення грошових коштів у строк, визначений пунктом 1 цього Договору позичальник зобов'язується передати позикодавцю частку в розмірі 43 % Статутного капіталу ПП «Консул-Партнер» (код ЄДРПОУ 35792900), яку передає у заставу позичальнику одночасно з підписанням цього Договору.
Отже, як вбачається з пункту 7 Договору позики, позивач та відповідач-1 не передбачили жодних істотних умов Договору застави майнових (корпоративних) прав, що визначені Законом України «Про заставу», зокрема статтею 49 вказаного закону (вартість предмета застави тощо).
Відтак, позивач не довів суду, що внаслідок укладення оспорюваного Договору №1-09/17 боржник, а саме ОСОБА_2 стала неплатоспроможною, внаслідок чого є неможливим виконання рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації "Український правовий союз" від 02.11.2023 згідно виданого виконавчого листа від 08.02.2024.
За вище наведеного суд вважає недоведеними твердження позивача про те, що Договір №1-09/17 укладений з метою уникнення сплати боргу перед позивачем, є безоплатним або укладений із значним заниженням вартості продажу частки у статутному капіталі підприємства, та як наслідок містить ознаки фраудаторності.
Позивач у позові зазначає, що ним обрано спосіб захисту визначений пунктом 4 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України, тобто відновлення становища яке існувало до порушення.
Тлумачення змісту частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України свідчить, що недійсний правочин не створює для сторін тих прав і обов'язків, які він мав створювати, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов'язані з його недійсністю.
Такими наслідками є відновлення становища сторін, яке існувало до порушення (двостороння реституція), тобто взаємне повернення переданого за недійсним правочином та відшкодування збитків, якщо їх завдано.
Двостороння реституція є обов'язковим наслідком визнання судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами.
Тлумачення абзацу 2 частини 5 статті 216 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку про те, що суду надається можливість самостійно застосувати правові наслідки недійсності тільки нікчемного правочину.
Натомість, звернення до суду із вимогами про визнання недійсним фраудаторного правочину з метою відновлення становища позивача яке існувало до порушення (якби таке порушення було доведено), проте без обов'язкового застосування наслідків недійсності правочину (повернення виконаного) не є ефективним способом захисту.
За обставин вище наведеного суд вважає, що позивачем не доведено обставин фраудаторності Договору №1-09/17, а обраний позивачем спосіб захисту є неефективний, у зв'язку з чим, у задоволенні позову слід відмовити.
6. Розподіл судових витрат.
У зв'язку з відмовою у задоволенні позовних вимог, суд, враховуючи приписи статті 129 Господарського процесуального кодексу України, покладає понесені позивачем судові витрати на останнього.
Відповідач-1 у відзиві заявив про понесення ним судових витрат, що складаються з витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 200 000, 00 грн.
Розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України).
Втім, жодних доказів на підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу відповідач суду не подав, а також не заявив до закінчення судових дебатів у порядку статті 129 Господарського процесуального кодексу України про намір подання у майбутньому доказів на підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу після ухвалення рішення, а відтак суд покладає такі витрати на сторону яка їх понесла, тобто на відповідача-1.
На підставі викладеного, керуючись статтями 13, 73-77, 86, 129, 236-238 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. У задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено 21.03.2025.
Суддя Г. П. Бондаренко - Легких