06 березня 2025 року м. Київ
Справа № 755/18588/24
Провадження: № 22-ц/824/5680/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,
суддів Нежури В. А., Соколової В. В.,
секретар Сакалош Б. В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Богуна Василя Миколайовича в інтересах ОСОБА_1
на ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 02 грудня 2024 року, постановлену під головуванням судді Арапіної Н. Є.
у справі за скаргою боржника ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_2 , Переяславський відділ державної виконавчої служби у Бориспільському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), про скасування постанов державного виконавця,
У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду із вказаною скаргою, яка мотивована тим, що 31.12.2020 року державним виконавцем Переяслав-Хмельницького міськрайонного відділу державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Білодід І. Ю. у ВП № НОМЕР_1 винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі п. 2 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження». 15.10.2024 року старшим державним виконавцем Переяславського відділу державної виконавчої служби у Бориспільському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Павлюченко М. А. у ВП № НОМЕР_1 винесено постанови про відновлення виконавчого провадження та про арешт коштів боржника. Однак, вказує, що стягувач не звертався до органу примусового виконання рішення із заявою про повторне пред'явлення виконавчого листа до виконання, а строк для повторного пред'явлення виконавчого документу сплив. Крім того, законом визначено виключний перелік випадків, які можуть слугувати підставою для відновлення виконавчого провадження. У зв'язку з чим просила скасувати постанову старшого державного виконавця Переяславського відділу державної виконавчої служби у Бориспільському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 15.10.2024 про відновлення виконавчого провадження № НОМЕР_1; скасувати постанову старшого державного виконавця Переяславського відділу державної виконавчої служби у Бориспільському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 15.10.2024 «Про арешт коштів боржника» у виконавчому провадженні № НОМЕР_1.
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 02 грудня 2024 року у задоволенні скарги ОСОБА_3 про скасування постанов державного виконавця відмовлено.
Не погодившись із таким судовим рішенням, адвокат Богун В. М. в інтересах ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, ухвалу суду просив скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення скарги ОСОБА_1 .
На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що суд першої інстанції фактично визнав порушення законодавства виконавцем, проте, не вважав це достатньою підставою для визнання рішення незаконним та його скасування, тобто, вважає, що суд першої інстанції фактично самоусунувся від судового контролю, не зважаючи на те, що оскаржуване рішення виконавця прямо суперечило ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про виконавче провадження». Наголошує, що оскаржуваним рішенням були прямо порушені майнові права боржника, оскільки разом з ухваленням постанови про відновлення виконавчого провадження, виконавцем також повторно прийнятті постанови про арешт коштів боржника.
Крім того, адвокат Богун В. М. в інтересах ОСОБА_4 перегляд апеляційної скарги просив здійснювати без їх участі.
Ухвалами Київського апеляційного суду від 21 січня 2025 року відкрито апеляційне провадження у справі та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні.
У відзиві на апеляційну скаргу адвокат Сенін В. Ю. в інтересах ОСОБА_2 заперечував проти доводів апеляційної скарги та вважав їх необґрунтованими, з огляду на те, що в даному випадку йдеться про наявність зобов'язання боржника виконати рішення суду. Зобов'язання на даний час не виконано. За таких обставин, вважає, що судом першої інстанції вірно встановлено відсутність порушення прав саме скаржниці, як сторони виконавчого провадження, а отже, вважає, що оскаржувана ухвала є законною та обґрунтованою.
В судовому засіданні адвокат Сенін В. Ю. в інтересах ОСОБА_2 заперечував проти доводів апеляційної скарги та вважав їх необґрунтованими, ухвалу суду просив залишити без змін.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, а тому колегія суддів, ураховуючи заяву адвоката Богуна В. М. в інтересах ОСОБА_4 про розгляд справи без участі, відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за їх відсутності.
Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Вислухавши пояснення адвоката Богуна В. М., дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, 05 березня 2020 року державним виконавцем Переяслав-Хмельницького міськрайонного відділу державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Свириденко Я. В. відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа у справі № 755/13134/18, виданого Дніпровським районним судом м. Києва 25 січня 2019 року (а. с. 66-67).
12 березня 2020 року державним виконавцем Переяслав-Хмельницького міськрайонного відділу державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Свириденко Я. В. у ВП № НОМЕР_1 винесено постанову про арешт коштів боржника (а. с. 79-80).
03 квітня 2020 року державним виконавцем Переяслав-Хмельницького міськрайонного відділу державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Свириденко Я. В. у ВП № НОМЕР_1 винесено постанову про арешт коштів боржника (а. с. 86-87).
31 грудня 2020 року державним виконавцем Переяслав-Хмельницького міськрайонного відділу державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Білодід І.Ю. у ВП № НОМЕР_1 винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі п. 2 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» (а. с. 89-90).
15 жовтня 2024 року начальником Переяславського відділу державної виконавчої служби у Бориспільському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Соколовим Г. О. винесено постанову про перевірку виконавчого провадження, якою постановлено в межах здійснення виконавчого провадження № НОМЕР_1 скасувати постанови від 03 квітня 2020 року про накладення арешту на кошти боржника; винести постанову про відновлення виконавчого провадження. Мотивами для винесення вказаної постанови слугувало неврахування державним виконавцем Білодід І. Ю. положень ч. 3 ст. 36 Закону України «Про виконавче провадження» та порушення вимог ч. 3 ст. 18 п. 7 Закону України «Про виконавче провадження» при винесенні постанови від 03 квітня 2020 року (а. с. 91-92).
15 жовтня 2024 року старшим державним виконавцем Переяславського відділу державної виконавчої служби у Бориспільському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Павлюченко М. А. у ВП № НОМЕР_1 винесено постанову про відновлення виконавчого провадження (а. с. 100-101).
15 жовтня 2024 року старшим державним виконавцем Переяславського відділу державної виконавчої служби у Бориспільському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Павлюченко М.А. у ВП № НОМЕР_1 винесено постанову про арешт коштів боржника (а. с. 103-104).
В обґрунтування заявлених вимог скаржниця зазначала про те, що стягувач не звертався до органу примусового виконання рішення із заявою про повторне пред'явлення виконавчого листа до виконання. Строк для повторного пред'явлення виконавчого документу сплив. Крім того, законом визначено виключний перелік випадків, які можуть слугувати підставою для відновлення виконавчого провадження.
Відмовляючи у задоволенні скарги, суд першої інстанції, ураховуючи правову позицію Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 654/3323/20, дійшов висновку про те, що скаржником не доведено чим порушено його права як сторони боржника виконавчого провадження оскаржуваними постановами державного виконавця від 15 жовтня 2024 року, в той час, як всі дії, які передували вказаним постановам порушували права стягувача, а сама оскаржувана постанова про відновлення виконавчого провадження фактично є способом відновити порушені права саме стягувача.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанцій відповідає.
У статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії (частина перша статті 18 Закону України «Про виконавче провадження»).
Статтею 447 ЦПК України встановлено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
Відтак, суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспоренні права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права та можливість його захисту в обраний ним спосіб.
Тлумачення зазначених норм права та положень статті 447 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У порядку судового контролю за виконанням судових рішень такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси сторони виконавчого провадження порушені, а скаржник використовує цивільне судочинство для такого захисту. По своїй суті ініціювання справи щодо судового контролю за виконанням судових рішень не для захисту прав та інтересів є недопустимим.
Звертаючись до суду, сторона виконавчого провадження зобов'язана обґрунтувати, а суд, в свою чергу, зобов'язаний встановити, яке саме право скаржника як сторони виконавчого провадження порушено та підлягає захисту в порядку судового контролю за виконанням.
У порядку судового контролю за виконанням судових рішень правовий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси сторони виконавчого провадження порушені, а скаржник використовує цивільне судочинство для такого захисту.
По своїй суті ініціювання справи щодо судового контролю за виконанням судових рішень не для захисту прав та інтересів сторони виконавчого провадження - є неприпустимим, саме по собі порушення норм законодавства ще не є достатньою підставою для задоволення скарги в порядку судового контролю; необхідно також довести та встановити порушення прав саме скаржника як сторони виконавчого провадження.
Тобто, якщо державний виконавець або інша посадова особа державної виконавчої служби, порушив встановлений порядок вчинення виконавчих дій, проте при цьому не порушив права скаржника (скаржник не обґрунтував, а суд не встановив порушення прав саме скаржника), то така скарга задоволенню не підлягає.
Аналогічна правовий висновок висловлено Верховним Судом у постановах від 22 квітня 2020 року у справі № 641/7824/18, від 09 грудня 2020 року у справі № 641/9433/19, від 16 грудня 2020 року у справі № 520/6667/14-ц, від 21 січня 2021 року у справі № 2-5398/11, від 15 лютого 2021 року у справі № 522/21761/18, від 11 березня 2021 року у справі № 755/6875/18, від 14 липня 2021 року у справі №654/3323/20 (провадження № 61-1993св21), на яку, зокрема посилався й суд в оскаржуваній ухвалі.
З матеріалів справи убачається, що 31 грудня 2020 року державним виконавцем винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі п. 2 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» та зазначено, що виконавчий документ може бути пред'явлено до виконання в строк до 31.12.2023 року (при цьому, згідно ЗУ «Про внесення зміни до розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» ЗУ «Про виконавче провадження» визначені цим законом строки перериваються та встановлюються з дня припинення або скасування воєнного стану) (а. с. 89-90), а 15 жовтня 2024 року старшим державним виконавцем Переяславського відділу державної виконавчої служби у Бориспілському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Павлюченко М. А. винесено постанову про відновлення виконавчого провадження та винесено постанову про арешт коштів боржника (а. с. 100-101, 103-104).
При цьому, з матеріалів справи убачається, що державний виконавець Павлюченко М. А. діяла у межах своїх повноважень, виконуючи постанову про перевірку виконавчого провадження, винесену начальником Переяславського відділу ДВС Соколовим Г. О. (а. с. 91-92). Водночас, такі дії виконавця не порушили прав боржника, а були спрямовані на виконання судового рішення, яке залишалося невиконаним. Ураховуючи вказане, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні скарги, оскільки заявник не довів фактичного порушення своїх прав як сторони виконавчого провадження
Поряд з цим, колегія суддів відмічає, що по своїй суті ініціювання справи щодо судового контролю за виконанням судового рішення не для захисту прав та інтересів сторони виконавчого провадження є неприпустимим, достатньою підставою для задоволення скарги в порядку судового контролю є необхідність доведення та встановлення порушення прав саме скаржника, як сторони виконавчого провадження.
Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 14.07.2021 року у справі №654/3323/20.
Тобто, скасування державним виконавцем постанови про повернення виконавчого документа стягувачу не скасовує обов'язок заявника зі сплати наявної у нього заборгованості, яка, до речі, на час апеляційного перегляду справи є непогашеною.
ОСОБА_1 , звертаючись до суду зі скаргою на рішення, дії та бездіяльність державного виконавця не зазначила, яким чином зазначені дії виконавця призвели до позбавлення її можливості отримання захисту її прав та інтересів, чи перешкоджає таке порушення у реалізації нею своїх прав та свобод як боржника у виконавчому провадженні. Адже, державним виконавцем постановою від 15.10.2024 року лише усунуто попередні недоліки та накладено арешт саме в межах боргового зобов'язання ОСОБА_1 .
Відповідно до частини третьої статті 451 ЦПК України якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.
Отже, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні скарги. Встановлені судом обставини та наведені у скарзі доводи не доводять факту протиправної бездіяльності державного виконавця чи порушення прав скаржника.
Таким чином, оскільки державний виконавець Павлюченко М. А. діяв у межах своїх повноважень, а доводи скаржника не свідчать про порушення його прав, суд обґрунтовано відмовив у задоволенні скарги. Посилання на окремі процедурні порушення без доведення порушення прав боржника не є підставою для задоволення скарги відповідно до чинного законодавства та правових висновків Верховного Суду.
Доводи, викладені в апеляційній скарзі,з посиланням на загальні принципи прав власника майна щодо того, що право власності є непорушним та ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи бути обмеженим у його здійсненні не приймаються до уваги колегією суддів, оскільки, у даному випадку, йдеться про наявність зобов'язання боржника виконати рішення суду, яке на даний час є невиконаним. За загальними правилами цивільного законодавства зобов'язання припиняється його належним виконанням, а отже у зв'язку із відсутністю добровільності на виконання рішення суду дане зобов'язання боржника знаходиться у площині виконавчого провадження та його виконання (з накладенням арешту на кошти боржника) має на меті виконання рішення суду та захист порушених прав стягувача, а отже ніяким чином не порушує право власності боржника, оскільки таке обмеження як арешт коштів, має тимчасовий характер та діє, як вже було зазначено вище, до повного виконання простроченого зобов'язання.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що оскаржувана постанова про відновлення виконавчого провадження є формальною, так як не зазначено які саме виконавчі дії не було вчинено у виконавчому провадженні і які планується вчинити є необґрунтованими, з огляду на те, що Законом не передбачено таких дій та вимог.
Інші доводи апеляційної скарги скаржника не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині ухвали суду, та фактично зводяться до незгоди скаржника з висновками суду. При цьому, докази та обставини, на які посилається скаржник у апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи вищевикладене, апеляційна скарга адвоката Богуна В. М. в інтересах ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а ухвала Дніпровського районного суду м. Києва від 02 грудня 2024 року залишенню без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу адвоката Богуна Василя Миколайовича в інтересах ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 02 грудня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.
Повне судове рішення складено 21 березня 2025 року.
Головуючий Т. О. Невідома
Судді В. А. Нежура
В. В. Соколова