Справа № 308/9795/16-ц
(заочне)
18 березня 2025 року місто Ужгород
Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області в складі:
головуючого судді - Малюк В.М.,
при секретарі судового засідання - Микита М-Н.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в м. Ужгород, цивільну справу за позовною заявою керівника Ужгородської окружної прокуратури до Ужгородської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення Ужгородської міської ради, скасування державної реєстрації прав на земельну ділянку та витребування земельної ділянки,-
Керівник Ужгородської окружної прокуратури звернувся до суду в інтересах держави з позовом до Ужгородської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про скасування рішення Ужгородської міської ради, скасування державної реєстрації земельної ділянки та витребування земельної ділянки на користь територіальної громади міста Ужгорода (з урахуванням поданої заяви про зміну предмета позову).
Позов мотивовано тим, що рішенням 26 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 07.11.2014 за №1507 «Про надання дозволу на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» ОСОБА_1 надано дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки площею 0,0870 га для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 .
У подальшому, рішенням 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 за №1882 вказаній особі затверджено проект землеустрою та передано у власність земельну ділянку площею 0,0870 га для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 .
Оскільки за генеральним планом міста Ужгорода, оспорювана земельна ділянка відносилась до земель загального користування - зелених зон, прийняття рішення Ужгородською міською радою про надання дозволу на розробку проекту землеустрою та його затвердження для будівництва та обслуговування житлового будинку прийнято всупереч вимогам ст.ст. 20, 39 ЗК України та ст. 25 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», ст. ст. 1, 4 Закону України «Про мораторій на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок рекреаційного призначення в містах та інших населених пунктах», ст. 9 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації».
Також в позовній заяві вказано, що відведенням земельної ділянки порушено вимоги санітарно-захисних зон в частині допустимої відстані від кладовища, чим порушено також і вимоги ч. 1 ст. 112, ч.ч. 1, 2 ст. 114 Земельного кодексу України.
Позивач зазначає, що передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним та юридичним особам для містобудівних потреб забороняється у разі відсутності плану зонування або детального плану території, а тому оскільки ні плану зонування, ні детального плану території за рахунок якої відведено земельну ділянку станом на прийняття рішення про їх відведення не було (такі прийняті лише на тій же сесії і не набрали законної сили) передача земельних ділянок відбулась з порушенням ст. ст. 19, 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».
Також у вказаній справі прокурором подано клопотання про прийняття та дослідження нових доказів, відповідно до який 27 сесія 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 відбулася з порушенням вимог Конституції та законодавства України в цілому, що зокрема підтверджується матеріалами досудового розслідування. Вказує на те, що до міської ради відповідного скликання було обрано 60 депутатів. При цьому, як наголошує представник позивача, у голосуванні нібито брали участь депутати, котрі з об'єктивних причин не могли бути присутні на засіданні міської ради. Зазначає про те, що перед початком сесії 09.11.2015 о 10 год. 06 хв., у відповідності до ст. 34 Регламенту, згідно роздруківки ПТК «Віче», шляхом застосування персональних карток «Віче» зареєстровано 30 депутатів. В подальшому, 09.11.2015 о 10 год. 07 хв. проведено повторну реєстрацію, згідно роздруківки ПТК «Віче», шляхом застосування персональних карток «Віче» зареєстровано 33 депутати Ужгородської міської ради. Натомість серед присутніх, зокрема, значаться депутати ОСОБА_3 (пульт для голосування № 57), ОСОБА_4 (пульт для голосування № 33), ОСОБА_5 (пульт для голосування № 13) та ОСОБА_6 (пульт для голосування № 49), які як встановлено, не були присутні на сесії міської ради 09.11.2015 та персональну участь в голосування не приймали.
25.04.2018 представником Ужгородської міської ради було подано відзив на позов, у якому остання просила відмовити у задоволенні позову з підстав викладених у такому.
Представник позивача - прокурор Нірода М.В. в судове засідання надав суду заяву у якій просив розглянути справу без його участі. Позовні вимоги підтримує повністю та просить їх задоволити. Проти винесення заочного рішення по справі не заперечив.
Відповідачі в судове засідання не з'явилася повторно, будучи належним чином повідомленими про час та місце слухання справи, в тому числі і через сайт судової влади. А тому суд приходить до переконання про можливість розглянути справи у відсутності відповідачів згідно вимог ч.3 ст.223, ч.1 ст.280 ЦПК та ухвалює заочне рішення.
Дослідивши матеріали справи, надавши оцінку зібраним у справу доказам в цілому, так і кожному доказу окремо, шляхом їх всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього дослідження, суд приходить до наступного висновку.
Судом встановлено, що Рішенням 26 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 07.11.2014 за №1507 «Про надання дозволу на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» ОСОБА_1 надано дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки площею 0,0870 га для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 .
У подальшому, рішенням 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 за №1882 (п. 1.63) гр. ОСОБА_1 затверджено проект землеустрою та передано у власність земельну ділянку (кадастровий номер 2110100000:31:001:0277) площею 0,0870 га для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 .
Згідно з Інформаційної довідкою №68315961 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна речове право на земельну ділянку (кадастровий номер 2110100000:31:001:0277) зареєстровано 12.11.2015 за відповідачем ОСОБА_7 .
В подальшому спірну земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:31:001:0227, площею 0,0870 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що є предметом позову, відчужено на користь ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу за №105 від 04.11.2020.
За інформацією, що міститься в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно вказана земельна ділянка новим власником ОСОБА_2 об'єднана із іншою належною їй на праві власності земельною ділянкою за кадастровим номером 2110100000:31:001:0278, площею 0,0660 га, а новоствореній земельній ділянці, площею 0,153 га присвоєно кадастровий номер 2110100000:31:001:0392.
Стаття 41 Конституції України наголошує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Частинами першою та другою статті 78 ЗК України визначено, що право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.
Відповідно до частин першої, другої статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.
Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (стаття 14 Конституції України).
Земля є унікальним обмеженим природним та базисним ресурсом, на якому будується добробут суспільства. Отже, розподіл землі є особливо чутливим до принципів справедливості, розумності і добросовісності, які є одними із фундаментальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 3 ЗК України земельні відносини регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Згідно із статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
Згідно ст. 39 Земельного кодексу України, використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм.
Даний принцип використання земельної ділянки визначено також і статтею 25 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» якою встановлено, що режим забудови територій, визначених для містобудівних потреб, встановлюється у генеральних планах населених пунктів, планах зонування та детальних планах територій.
При цьому, вказаний режим забудови територій, визначених для містобудівних потреб, що встановлений у генеральних планах населених пунктів, є обов'язковий для врахування під час розроблення землевпорядної документації (ч. 2 ст. 25 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).
Відповідно до довідки виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 19.09.2016 №2499/03-118 відповідно до публічної кадастрової карти та генплану 2004 року земельна ділянка за кадастровим номером 2110100000:31:001:0227 знаходиться на зеленій зоні загального користування.
Отже, оспорюване рішення суперечить містобудівній документації і, відповідно, ст. 25 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».
Рішення про затвердження проекту землеустрою щодо оспорюваної земельної ділянки також не відповідає вимогам ст. ст. 1, 4 Закону України «Про мораторій на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок рекреаційного призначення в містах та інших населених пунктах».
Зокрема, завданням вказаного Закону є запобігання масовим проявам зміни цільового призначення і забудови окремих земельних ділянок рекреаційного призначення незалежно від форми власності в містах та інших населених пунктах (зелених зон, зелених насаджень, об'єктів фізичної культури і спорту), що призводить до погіршення санітарно-гігієнічних, рекреаційних та спортивно-оздоровчих умов життя громадян, а також фізичного і естетичного виховання дітей та молоді.
Так, відповідно до статті 1 Закону України «Про мораторій на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок рекреаційного призначення в містах та інших населених пунктах» введено мораторій строком на п'ять років на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок рекреаційного призначення незалежно від форми власності в містах та інших населених пунктах, а саме: земельних ділянок зелених зон і зелених насаджень; земельних ділянок об'єктів фізичної культури і спорту.
Відповідно до ст. ст. 50, 51 Земельного кодексу України, до земель рекреаційного призначення належать землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів.
До земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації.
Натомість згідно документації із землеустрою земельну ділянку надано у власність зовсім для інших цілей, а саме визначено код цільового використання 02.01 (землі індивідуальної житлової забудови), що є неприпустимим в силу порушень вимог Закону України «Про мораторій на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок рекреаційного призначення в містах та інших населених пунктах».
Аналогічного правового висновку дійшов Вищий адміністративний суд України по справі № 876/5150/14 (ухвала від 08.07.2015).
За ст. 9 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» визначено, що проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок особливо цінних земель, земель лісогосподарського призначення, а також земель водного фонду, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення підлягають обов'язковій експертизі.
Отже з урахуванням того, що оспорювана земельна ділянка є зеленою зоною загального користування і в силу вимог ст. 51 ЗК України відноситься саме до земель рекреації, прийняттям рішення про затвердження проекту із землеустрою щодо відведення цієї землі також грубо порушено і вимоги ст. 9 «Про державну експертизу землевпорядної документації» (у проекті із землеустрою такий висновок відсутній).
Рішення про затвердження проекту землеустрою оспорюваної земельної ділянки також не відповідає вимогам ст. ст. 19, 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».
Зокрема, правові та організаційні основи містобудівної діяльності визначені у Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17.02.2011.
У пункті 3 частини 1 статті 1 вказаного Закону визначено, що детальний план території - це містобудівна документація, що визначає планувальну організацію та розвиток території.
Відповідно до частини 6 статті 19 Закону склад, зміст, порядок розроблення та затвердження детального плану території визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування.
З 1 січня 2015 року набрали чинності частини 3 та 4 статті 24 даного Закону, відповідно до яких передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним та юридичним особам для містобудівних потреб забороняється у разі відсутності плану зонування або детального плану території.
Отже оскільки, ні плану зонування ні детального плану території за рахунок якої відведено земельну ділянку станом на прийняття рішення ро їх відведення не було (такі прийняті лише на тій же сесії і не набрали законної сили) передача земельних ділянок відбулась також з порушенням ст. ст. 19, 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».
Також, матеріалами справи, зокрема викопіюванням з проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у приватну власність гр. ОСОБА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , встановлено, на земельній ділянці встановлено санітарну захисну зону від кладовища площею 0,0870 га., тобто на всю площу земельної ділянки.
Зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 112 Земельного кодексу України охоронні зони створюються: навколо особливо цінних природних об'єктів, об'єктів культурної спадщини, гідрометеорологічних станцій тощо з метою охорони і захисту їх від несприятливих антропогенних впливів; уздовж ліній зв'язку, електропередачі, земель транспорту, навколо промислових об'єктів для забезпечення нормальних умов їх експлуатації, запобігання ушкодження, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, суміжні землі та інші природні об'єкти.
Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 114 Земельного кодексу України санітарно-захисні зони створюються навколо об'єктів, які є джерелами виділення шкідливих речовин, запахів, підвищених рівнів шуму, вібрації, ультразвукових і електромагнітних хвиль, електронних полів, іонізуючих випромінювань тощо, з метою відокремлення таких об'єктів від територій житлової забудови.
У межах санітарно-захисних зон забороняється будівництво житлових об'єктів, об'єктів соціальної інфраструктури та інших об'єктів, пов'язаних з постійним перебуванням людей.
Відповідно до ч. 3 ст. 375 ЦК України право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.
Згідно з п. 3.5 Державних санітарних правил та норм «Гігієнічні вимоги щодо облаштування і утримання кладовищ в населених пунктах України» ДСанПіН 2.2.2.028-99, затверджених Постановою Головного державного санітарного лікаря України 01.07.1999 № 28, кладовища повинні бути розміщені в приміській зоні міських поселень і поблизу місць розташування сіл. Санітарно-захисна зона від території кладовища традиційного поховання і крематорію до житлових і громадських будівель, зон відпочинку, а також колективних садів та городів повинна бути не меншою 300 м (Державні санітарні правила № 379/1404), а від території кладовища для поховання урн після кремації до житлових і громадських будівель та об'єктів, що прирівнені до них, має бути не меншою 100 м. У примітці до цього пункту зазначено, що у санітарно-захисних зонах не можна допускати розміщення житлових будинків з придомовими територіями, гуртожитків, готелів, будинків для приїжджих.
Отже, відведення земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за рахунок зеленої зони загального користування, розміщеної в санітарній захисні зоні від кладовища, суперечить вищевказаним вимогам законодавства.
Щодо доводів прокурора про відсутність окремих депутатів міської ради на сесії судом встановлено наступне.
Судом встановлено, що у 2010 році до Ужгородської міської ради Закарпатської області обрано 60 депутатів, що підтверджується відомостями з офіційного вебсайту Ужгородської міської ради.
Старшим слідчим слідчого відділу Ужгородського відділу поліції ГУНП в Закарпатській області В.І. Пекарем здійснювалося досудове розслідування у кримінальному провадженні №42015070030000163 від 25.11.2015 за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 366 КК України.
Листом вих. №36687/106/25/1-2017 від 23.11.2017 вказаний слідчий повідомив про виявлення у ході здійснення досудового розслідування факту здійснення не особистого голосування окремими депутатами органу місцевого самоврядування на четвертому пленарному засіданні XXVII сесії Ужгородської міської ради від 09.11.2015 та надав дозвіл на розголошення відомостей досудового розслідування із можливістю виготовлення копій з документів кримінального провадження №42015070030000163.
Як вже зазначалось, 09.11.2015 відбулось голосування за рішення Ужгородської міської ради №1882 від 09.11.2015 «Про затвердження та відмову в затвердженні проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок (проект №1626), відповідно до якого, оспорювану земельну ділянку передано у власність відповідача ОСОБА_1 .
Перед початком 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради, 09.11.2015 о 10 год. 06 хв., у відповідності до ст. 34 Регламенту, згідно з роздруківки ПТК «Віче», шляхом застосування персональних карток «Віче» зареєстровано 30 депутатів. В подальшому, 09.11.2015 о 10 год. 07 хв. проведено повторну реєстрацію, згідно роздруківки ПТК «Віче», шляхом застосування персональних карток «Віче» зареєстровано 33 депутати Ужгородської міської ради.
Відповідно до роздруківки ПТК «Віче», шляхом застосування персональних карток «Віче» щодо прийняття проекту рішення № 1626 за основу проголосувало 32 депутати Ужгородської міської ради.
Серед присутніх, зокрема, значаться депутати ОСОБА_3 (пульт для голосування № 57), ОСОБА_4 (пульт для голосування № 33), ОСОБА_5 (пульт для голосування № 13) та ОСОБА_6 (пульт для голосування № 49).
Відповідно до листа № 394 від 13.04.2016 командира військової частини НОМЕР_1 , полковника м/с ОСОБА_8 , з 05.11.2015 по 08.12.2015 ОСОБА_3 перебував на стаціонарному лікуванні у травматологічному відділенні військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ).
Згідно з інформацією Державної прикордонної служби викладеної в листі № 5/13-93 від 07.04.2016 ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 з 08.11.2015 по 12.11.2015 перебував за межами Державного кордону України.
Свою відсутність на зазначеній сесії ОСОБА_6 підтвердив у розмові з журналістом телеканалу «Тиса», а ОСОБА_4 під час допиту у режимі телефонної розмови про, що складено відповідний рапорт.
Відсутність даних депутатів підтверджується і протоколом огляду DVD-R диску на якому міститься відеозапис пленарного засідання Ужгородської міської ради від 09.11.2015, проведеного 25.10.2017 в рамках кримінального провадження за № 42015070030000163 від 25.11.2015 згідно якого встановлено, що замість депутатів Ужгородської міської ради ОСОБА_3 (пульт для голосування №57), ОСОБА_4 (пульт для голосування № 33), ОСОБА_5 (пульт для голосування № 13) та ОСОБА_6 (пульт для голосування № 49) за всі питання, які виносились на розгляд сесії, з використанням персональних карток згаданих депутатів, голосування проводили інші особи, і чітко видно, що за весь час тривалості відеозапису вказані депутати у сесійній залі не з'являлись.
Частиною 6 статті 49 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та статтею 19 Законом України «Про статус депутатів місцевих рад» встановлено, що депутат має право ухвального голосу з усіх питань, які розглядаються на сесіях ради, а також на засіданнях постійної та інших комісій ради, до складу яких його обрано. При цьому правовий статус депутата ради також врегульований Законом України «Про статус депутатів місцевих рад». Згідно з частиною 1 статті 19 цього Закону, депутат місцевої ради користується правом ухвального голосу з усіх питань, що розглядаються на засіданнях ради та її органів, до складу якої він входить, та з урахуванням п. 2 ч. 2 цієї ж норми чітко визначено, що депутат ради має виключно один голос.
Частиною 12 ст. 46 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлено, що сесія ради є повноважною, якщо в її пленарному засіданні бере участь більше половини депутатів від загального складу ради.
Відповідно до ч. 2 ст. 5 вказаного Закону рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом. При встановленні результатів голосування до загального складу сільської, селищної, міської ради включається сільський, селищний, міський голова, якщо він бере участь у пленарному засіданні ради, і враховується його голос.
Отже, матеріали справи свідчать про те, що оспорюване рішення прийнято за відсутності більшості депутатів від загального складу ради.
За ст. 55 Конституції України, кожному гарантується право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, у тому числі безпосередньо у судовому засіданні.
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 ЦК України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої вказаної статті).
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала, зокрема, у постановах від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 (пункт 67), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16.02.2021 у справі №910/2861/18 (пункт 98), від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22.06.2021 у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29.06.2021 у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31.08.2021 у справі №903/1030/19 (пункт 68), від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14.12.2021 у справі №643/21744/19 (пункт 61), від 25.01.2022 у справі №143/591/20 (пункт 8.31), від 88.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 21)).
Згідно зі ст. 21 Земельного кодексу України, порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам.
Статтею 21 Цивільного кодексу України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
З огляду на викладене, пункт 1.63 рішення 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 за № 1882 повинен бути визнаний незаконним і скасований.
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст. 387 ЦК України).
Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі ч. 1 ст. 388 ЦК України пов'язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.
Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.
За змістом ст. 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі, зокрема, за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.
Відповідно до приписів ч. 5 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Частиною 5 ст. 60 цього Закону визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності.
Отже, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Ужгородська міська рада.
При цьому ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Територіальна громада міста як власник спірної земельної ділянки делегує міській раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом.
Тобто воля територіальної громади як власника може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади.
Здійснення сільською радою права власності, зокрема розпорядження земельною ділянкою, не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених законом, не може вважатись вираженням волі територіальної громади.
У даній справі земельна ділянка вибула з володіння власника (територіальної громади міста Ужгорода) незаконно, тобто поза його волею, оскільки рішення про її передачу у приватну власність суперечить діючому законодавству.
Отже, пред'явлення прокурором позову в інтересах держави до добросовісного набувача про витребування цього майна на підставі ст. 388 ЦК України відповідає вимогам закону.
Аналогічні висновки у подібних правовідносинах Верховний Суд України сформулював у постановах від 23.11.2016 у справі № 916/2144/15, від 05.10.2016 у справі № 916/2129/15, від 25.01.2017 у справі № 916/2131/15, від 29.05.2019 в справі № 367/2022/15-ц, від 13.04.2022 у справі №658/2250/20 та багатьох інших.
Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17.12.2014 у справі № 6-140цс14, власник майна може витребувати належне йому майно від будь якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Аналогічний висновки викладені у постанові Великої палати Верховного Суду у постанові від 30.05.2018 у справі №368/1158/16-ц.
Також згідно правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 04.07.2018 № 361/3009/16-ц, майно може бути витребувано від кінцевого набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, оскільки вимоги власника про визнання недійсними правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після визнання незаконним і скасування первинного рішення про його відчуження, не підлягають задоволенню.
Із вказаною позиціями погодилася також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.12.2018 у справі № 522/2202/15-ц, зазначивши, що віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
Разом з цим, на даний час земельна ділянка за кадастровим номером 2110100000:31:001:0277 як об'єкт цивільних прав не існує. За інформацією, що міститься в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно вказана земельна ділянка новим власником ОСОБА_2 об'єднана із іншою належною їй на праві власності земельною ділянкою за кадастровим номером 2110100000:31:001:0278, площею 0,0660 га, а новоствореній земельній ділянці, площею 0,153 га присвоєно кадастровий номер 2110100000:31:001:0392.
Згідно з ч. 1 ст. 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки. Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (ч. 1 ст. 182 ЦК України).
Відповідно до частин 1, 3, 4 статті 79-1 Земельного кодексу України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав, передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають реєстрації в Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номеру. Відповідно до ч. 10 ст. 79-1 Земельного кодексу України державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.
При цьому формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об'єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб. Вказаний висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (провадження № 12-58гс21, пункти 57-60, 73).
Аналогічних висновків щодо можливості захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб у разі формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об'єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик, Велика Палата Верховного Суду дійшла і в ряді інших постанов. а саме: від 29.05.2019 у справі №367/2022/15-ц (провадження N 14-376цс18, пункт 56), від 01.10.2019 у справі № 922/2723/17 (провадження 12-2гс19, пункт 7.36), від 01.09.2020 у справі № 233/3676/19 (провадження № 14-65цс20, пункт 61), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (провадження 14-2цс21, пункт 200).
Згідно із правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 25.07.2018 у справі № 640/8456/16-ц, у разі об'єднання земельних ділянок не відбувається виникнення чи створення іншого нового майна, відмінного від попереднього, не має місця перетворення або переробка тощо, фактично та юридично відбувається заміна кількох правовстановлюючих документів на один новий, яким засвідчено право власності на те саме майно, що й у попередніх документах. Залишаються попередніми як правові, так і фізичні характеристики об'єднаних ділянок, зокрема, не відбувається зміна їх цільового призначення, розташування тощо.
За таких обставин, ефективним способом захисту інтересів держави буде витребування земельної ділянки за кадастровим номером 2110100000:31:001:0227 від ОСОБА_2 в координатах, межах та конфігурації, що була передана у власність ОСОБА_1 на підставі п. 1.63 рішення 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради № 1882, що неможливо без скасування державної реєстрації земельної ділянки за кадастровим номером 2110100000:31:001:0392 у Державному земельному кадастрі.
Під ефективністю судового захисту розуміється спроможність судового рішення (за наслідками його виконання) призвести до усунення невизначеності у праві позивача та відновити права та законні інтереси особи, на захист яких було подано відповідний позов.
Дану правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 10.11.2021 у справі № 910/8060/19.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19, зазначено про те, що застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту (принцип процесуальної економії).
Частиною 13 ст. 79-1 Земельного кодексу України земельна ділянка припиняє існування як об'єкт цивільних прав, а її державна реєстрація скасовується в разі скасування державної реєстрації земельної ділянки на підставі судового рішення внаслідок визнання незаконною такої державної реєстрації.
Відповідно до ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються.
За подібних підстав Верховний Суд у постанові від 31.01.2023 у справі №924/504/20 зазначив, що «…повернення земельної ділянки у володіння власника (титульного володільця) шляхом задоволення позовної вимоги про витребування майна в повній мірі не відбувається з огляду на те, що спірна земельна ділянка з кадастровим номером 6822484100:03:001:0128 втратила статус об'єкта цивільних прав, тому рішення суду про витребування майна не є підставою для здійснення реєстратором відповідних дій щодо проставлення відмітки про скасування державної реєстрації прав і відкриття закритого розділу державного реєстру прав та відповідної реєстраційної справи, оскільки за відповідачами зареєстровано право не на витребувану спірну земельну ділянку, а на новоутворену земельну ділянку, що не відповідатиме меті віндикаційного позову, спрямованого на захист прав власника земельної ділянки.»
Отже, з метою ефективності способу захисту порушених інтересів держави є також підстави скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:31:001:0392, площею 0,153 га, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та державну реєстрацію вказаної земельної ділянки у Державному земельному кадастрі.
Такі висновки щодо ефективності обраного прокурором способу захисту, з урахуванням встановлених обставин, відповідають правовим висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 24.03.2021 у справі № 672/1790/18.
Судом було взято до уваги, що предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
В питаннях оцінки «пропорційності» Європейського суду з прав людини, як і в питаннях наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за виключенням випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах (рішення в справах «Спорронґ і Льоннорт проти Швеції», «Булвес» АД проти Болгарії»).
ЄСПЛ, оцінюючи можливість захисту права особи за ст. 1 Першого протоколу, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося в зв'язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22 лютого 1994 року, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 05 липня 2001 року, «Аркурі та інші проти Італії» від 05 липня 2001 року, «Ріела та інші проти Італії» від 04 вересня 2001 року, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 06 листопада 2008 року).
Отже, ст. 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
Водночас, Ужгородською міською радою протиправно, всупереч вимог земельного законодавства передано у приватну власність земельну ділянку за рахунок зеленої зони загального користування, розміщеної в санітарній захисні зоні від кладовища. При цьому набувачі земельної ділянки ОСОБА_1 та в подальшому ОСОБА_9 повинні були усвідомлювати встановлені законом обмеження щодо передачі відповідної земельної ділянки у приватну власність та обмеження щодо її подальшого використання, що ставить їх добросовісність під час набуття земельної ділянки у власність під обґрунтований сумнів та підтверджує дотримання «справедливого балансу» у даних правовідносинах.
З огляду на вищенаведене суд приходить до висновку, що даний позов ґрунтується на вимогах закону, є підставним та обґрунтованим, а тому підлягає до задоволення.
Що стосується сплаченого позивачем при зверненні до суду судового збору у розмірі 4134,00 грн., то суд виходячи з положень п.1 ч.2 ст. 141 ЦПК України, вважає, що слід стягнути з ОСОБА_2 на користь Закарпатської обласної прокуратури судовий збір у розмірі - 4134, 00 грн.
Керуючись ст.ст. 2, 4, 12, 141, 142, 223, 263-265 ЦПК України, ст. ст. 78, 80, 83, 84, 116,118,152 ЗК України, ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», суд,-
Позовну заяву - задоволити.
Визнати незаконним та скасувати пункт 1.63 рішення 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11.20158 за №1882.
Скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:31:001:0392, площею 0,153 га, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та державну реєстрацію вказаної земельної ділянки у Державному земельному кадастрі.
Витребувати земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:31:001:0277, площею 0,0870 га від ОСОБА_2 в координатах, межах та конфігурації, що була передана у власність ОСОБА_1 на підставі пункт 1.63 рішення 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11.20158 за №1882 на користь територіальної громади міста Ужгорода в особі Ужгородської міської ради (ідентифікаційний код юридичної особи 33868924).
Стягнути з ОСОБА_2 на користь Закарпатської обласної прокуратури, сплачений останніми судовий збір, у розмірі - 4134, 00 грн.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому ЦПК України.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до апеляційного суду Закарпатської області.
Повний текст рішення суду складено 21.03.2025 року.
Суддя Ужгородського
міськрайонного суду В.М. Малюк