Апеляційне провадження Доповідач- Ратнікова В.М.
№ 22-ц/824/2865/2025
м. Київ Справа № 758/14038/21
10 березня 2025 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Ратнікової В.М.
суддів - Борисової О.В.
- Левенця Б.Б.
при секретарі - Уляницькій М.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 25 червня 2024 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Акціонерного товариства "Укрсиббанк" про визнання недійсним кредитного договору, договору іпотеки, договору про внесення змін та доповнень до договору іпотеки та договору поруки,-
У жовтні 2021 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом до Акціонерного товариства "Укрсиббанк" про визнання недійсним кредитного договору, договору іпотеки, договору про внесення змін та доповнень до договору іпотеки та договору поруки.
Позовні вимоги обгрунтовували тим, що між ОСОБА_2 , колишньою дружиною ОСОБА_1 , та AT «Укрсиббанк» був укладений кредитний договір № 26-4LI/05-2005 К від 12.05.2005 року, договір іпотеки № 26-4LI/05-2005 К від 12.05.2005 року, договір про внесення змін та доповнень до договору іпотеки N 26-4LI/05-2005 К від 12.05.2005року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коптєловою O.P. зареєстрований за № 1792 від 14.07.2006рокута договір поруки № 26-4LI/05-2005 К від 12.05.2005 року, де ОСОБА_1 є поручителем, відповідно до якого ОСОБА_2 отримала грошові кошти та придбала квартиру.
Зазначали, що оскільки ОСОБА_1 з ОСОБА_2 на час придбання квартири перебували у шлюбі, то дана квартира АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя, без виділення часток в натурі у ній.
Відповідно допункту 44 Інструкції вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 року № 20/5, затвердженої Міністерством юстиції України 03.03.2004 року за № 283/88882, чинної на момент вчинення вище перерахованих правочинів, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування та розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.?
Договори щодо належного подружжю на праві спільної сумісної власності майна, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також правочини щодо іншого цінного майна можуть бути посвідчені нотаріусом за наявності письмової згоди другого з подружжя. Згода на укладення такого договору повинна бути посвідчена нотаріально.
Вказували, що про наявність згоди другого подружжя зазначається в тексті договору з посиланням на реєстровий номер, за яким ця згода посвідчена, та дату її посвідчення, чого не було зроблено в оскаржуваному договорі іпотеки № 26-41.1/05-2005 К від 12.05.2005 року.
Крім того, відповідно до п.2.4.8. оскаржуваного договору іпотеки, обов'язком іпотекодавця, тобто ОСОБА_2 і ОСОБА_1 , як співвласника цього майна, у день його підписання є наданнянотаріально посвідченої згоди усіх повнолітніх осіб, які мешкають у житловому приміщенні, що є предметом іпотеки, на їх виселення у разі звернення стягнення іпотекодержателем на предмет іпотеки, а також згодивідповідного піклувального органу на виселення неповнолітніх осіб, які мешкають у цьому приміщенні. Такої згоди позивачі не давали. Про це так само нічого не зазначено в оскаржуваному договорі іпотеки.
До того ж, із наявної у ОСОБА_1 копії оспорюваного кредитного договору № 26-41.1/05-2005 від 12.05.2005, який в якості додатку до позову про стягнення заборгованості за кредитним договором до ОСОБА_2 додавав банк і який наявний у ОСОБА_1 , як сторони у справі, вбачається, що він не відповідає оригінальному договору, тобто, його копія зроблена не з оригіналу. Деякі вихідні дані не відповідають дійсності, як то: сума кредиту, процентна ставка та строк його дії.
З урахуванням наведених обставин, позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 просили суд; визнати недійсними з моменту їх укладення кредитний договір № 26-4LI/05-2005 К від 12.05.2005 року, договір іпотеки № 26-4LI/05-2005 К від 12.05.2005 року, договір про внесення змін та доповнень до договору іпотеки № 26-4LI/05-2005 К від 12.05.2005 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коптєловою О.Р. за реєстровим № 1792 від 14.07.2006 року та договір поруки № 26-4LI/05-2005 К від 12.05.2005, кожну із сторін повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.
Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 25 червня 2024 року в задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Акціонерного товариства «Укрсиббанк» про визнання недійсним кредитного договору, договору іпотеки, договору про внесення змін та доповнень до договору іпотеки та договору поруки, відмовлено.
Не погоджуючись з ухваленим рішенням суду першої інстанції, позивач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій за результатом апеляційного перегляду справи просить скасувати рішення Святошинського районного суду міста Києва від 25 червня 2024 року та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги поністю.
В обґрунтування змісту вимог апеляційної скарги зазначає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що для об'єктивного розгляду даної справи необхідно було витребувати оригінали документів для огляду їх у судовому засіданні, про що позивачами заявлено клопотання.
Судом першої інстанції було задоволено таке клопотання, про що постановлена ухвала 28 вересня 2022 року. Проте, відповідач не виконав вказівки суду і надав усі згадані документи в копіях, котрі сам, будучи упередженим, завірив.
Виходячи з суті самого спору у цій справі, а саме щодо дійсності (справжності) документа, котрий створює юридичні наслідки, на переконання сторони позивача, суд першої інстанції позбавлений був можливості об'єктивно розглянути справу, не оглянувши оригінали документів, дійсність (справжність) яких є предметом спору.
Вказує, що впродовж трьох років суд першої інстанції витребовував оригінали документів у відповідача, які останній приніс, та ним, позивачем, заявлено клопотання про призначення почеркознавчої експертизи, однак суд першої інстанції без жодної аргументації відхилив вказане клопотання.
У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача Акціонерного товариства «Укрсиббанк» Гладиш Ярослава Миколаївна просить апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення, а рішення Святошинського районного суду міста Києва від 25.06.2024 року- без змін.
Зазначає, що підписанням договорів ОСОБА_2 та ОСОБА_1 підтвердили, що ознайомлені у письмовій формі з умовами надання кредиту, в тому числі, вартістю кредиту, його особливостями, перевагами та недоліками, методикою, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов'язаних із конвертацією валюти платежу у валюту зобов'язання під час погашення заборгованості за кредитом та процентами за користування ним, інформацією про сукупну вартість кредиту з урахуванням реальної процентної ставки та значення абсолютного подорожчання кредиту, вартості, видів та предметів супутніх послуг, а також іншої інформації, надання якої вимагає чинне законодавство України.
Взаємні права та обов'язки сторін детально визначені у підписаному сторонами кредитному договорі. Вибір умов кредитування з боку позивача був добровільним.
Таким чином, АТ «Укрсиббанк» при укладені оспорюваних договорів було дотримано вимоги чинного законодавства,зокрема, Закону України «Про захист прав споживачів».
На виконання ухвали суду від 14 листопада 2022 року та 28 вересня 2022року представником АТ «Укрсиббанк» було надано витребувані документи.
25.06.2024 року в судовому засіданні представником АТ «Укрсиббанк» надано судді для огляду оригінали документів наданих раніше в завірених копіях.
Сторона відповідача звертає увагу на те, що на даний час зобов'язання позичальника за кредитним договором в повному обсязі виконані, що підтверджує завірена довідка - розрахунок заборгованості станом на 21.11.2022, за кредитним договором №26-4L105-2005R (в САП №10104971000) від 12.05.2005р.(а.с.136-147 том 1).
Спірний договір іпотеки було укладено між позивачем та відповідачем - 12травня 2005 року. Отже, саме з цієї дати позивач мав можливість дізнатися про порушення свого права. Таким чином, строк позовної давності відповідно сплинув - 12 травня 2008 року.
Позивач звернувся до суду із позовом про визнання договорів недійсними в жовтні 2021 року, тобто,через 16 років після вчинення зазначеного правочину, на виконання якого позивачем сплачувались кошти. Отже, такий позов подано до суду з пропуском трирічного строку позовної давності,передбаченого ст. 257 ЦК України.
Сторона відповідача вважає, що обставини, викладені заявником у апеляційній скарзі, не ґрунтуються на нормах матеріального та процесуального права.
В судовому засіданні апеляційного суду позивач ОСОБА_1 повністю підтримав доводи своєї апеляційної скарги та просив її задовольнити.
Позивачка ОСОБА_2 в судове засідання повторно не з'явилась, про день та час розгляду справи судом повідомлялась у встановленому законом порядку, а тому колегія суддів вважає можливим розгляд справи у її відсутності.
Представник Акціонерного товариства « УкрСиббанк»» в судове засідання також повторно не з'явився, про день та час розгляду справи судом повідомлявся у встановленому законом порядку, а тому колегія суддів вважає можливим розгляд справи у відсутності представника відповідача.
Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення позивача, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, вивчивши наявні у справі докази, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга позивача ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що 12.05.2005 року між АТ «Укрсиббанк» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір №26-4LI/05-2005К, відповідно до умов якого Банк надав відповідачу ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 35 530 доларів США 00 центів.
12.05.2005 року ОСОБА_1 надав згоду на одержання дружиною ОСОБА_2 кредиту в АТ «Укрсиббанк» в сумі 35 530 доларів США 00 центів, зі сплатою 11,5% процентів річних на придбання квартири по АДРЕСА_2 та передачу її в заставу.
14.07.2006 року між АТ «Укрсиббанк» та ОСОБА_2 була укладена додаткова угода до кредитного договору №26-4LI/05-2005К від 15.05.2005 року відповідно до якої було збільшено суму наданого кредиту на суму 26000 доларів США 00 центів.
Для забезпечення виконання зобов'язання 12.05.2005 року між АТ «Укрсиббанк» та ОСОБА_2 , ОСОБА_1 (поручитель) був укладений договір поруки №26-4LI/05-2005K, згідно якого поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і позичальник, в тому числі, за повернення основної суми боргу, процентів за виконання кредитних коштів, відшкодування можливих збитків, за сплату пені і інших штрафних санкцій, передбачених в даному кредитному договорі.
14.07.2006 року між АТ «Укрсиббанк» та ОСОБА_2 , ОСОБА_1 (поручитель) була укладена додаткова угода до договору поруки №26-4LI/05-2005K від 12.05.2005 року відповідно до якої поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і позичальник, в тому числі, за повернення додатково отриманих позичальником коштів в сумі 26000 доларів США 00 центів, процентів в розмірі 11,5% річних.
12.05.2005 року між АТ «Укрсиббанк» та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки № 26-4LI/05-2005K, відповідно до умов якого, з метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договром №26-4LI/05-2005К від 12.05.2005 року. Договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коптєловою О.Р., реєстровий номер № 1793.
Відповідно до умрв п.1.4, 1.5 договору іпотеки предмет іпотеки- квартира АДРЕСА_1 стане власністю іпотекодавця на підставі укладеного договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коптєловою О.Р. 12 травня 2005 року, зареєстрованого за № 1784 та зареєстрованого в Державному реєстрі правочинів за номером 983013 та буде зареєстровано в Державному реєстрі прав власності на нерухоме майно.
14.07.2006 року між АТ «Укрсиббанк» та ОСОБА_2 було укладено договір про внесення змін та доповнень до договору іпотеки №26-4LI/05-2005К від 12.05.2005 року щодо забезпечення іпотекою додатково отриманих позичальником коштів в сумі 26000 доларів США 00 центів.
Судом також встановлено, що заочним рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 21.05.2018 року у справі №759/19445/15-ц позовні вимоги ПАТ «Укрсиббанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про стягнення суми заборгованості за кредитним договором, процентів, нарахованих за користування кредитом та пені, задоволено.
Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсиббанк» суми боргу по поверненню кредитних коштів та відсотків за користування кредитом у розмірі 25250 доларів США 28 центів.
Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсиббанк» суму боргу по сплаті пені за кредитним договором у розмірі 122,13 грн.
Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсиббанк» суму сплаченого судового збору у розмірі 8680 грн 30 коп.
Вказане судове рішення ОСОБА_2 та/або ОСОБА_1 не оскаржено в апеляційному порядку та набрало законної сили.
02.07.2018 року Святошинським районним судом міста Києвавидано виконавчі листи на виконання заочного рішення від 21.05.2018 року у справі №759/19445/15-ц.
Приватним виконацем відкрито виконавче провадження ВП № НОМЕР_1 з виконання заочного рішення від 21.05.2018 року у справі №759/19445/15-ц.
04.10.2021року приватним виконавцем виконавчого округу м. Київ Бережним Я.В. винесено постанову ВП № НОМЕР_1 про опис та арешт майна (коштів) боржника, а саме: обєкту нерухомого майна за адресою АДРЕСА_2 .
28.10.2021 року межах виконавчого провадження ВП № НОМЕР_1 складено звіт про визначення ринкової вартості квартири за адресою АДРЕСА_2 на рівні 1 012 100 грн.
В подальшому, квартиру за адресою АДРЕСА_2 ДП «Сетам» було виставлено на електронні торги, які мали відбутися 01.12.2021 року о 09.00, що підтверджується листом від 05.11.2021 року № 5870/08-18-21.
Відповідно до листа ДП «Сетам» від 10.12.2021 року, адресованого боржнику ОСОБА_2 , наступні електроні торги з продажу квартири АДРЕСА_1 відбудуться 04 січня 2022 року, о 09-00 годині, початкова ціна продажцу майна - 860 285,00 грн.
Згідно довідки АТ « УкрСиббанк» № 57-1-06/34/39 від 07 лютого 2022 року, АТ «УкрСиббанк» повідомляє про виконання кредитних зобов'язань на дату 31 січня 2022 року. Довідка надана боржнику- ОСОБА_2 . Кредитний договір № 26-4LI/05-2005K від 12 травня 2005 року втратив чинність у зв'язку з виконанням боржником усіх зобов'язань в повному обсязі. Договір іпотеки №26-4L105-2005К від 12 травня 2005 року втратив чинність. Просять виключити запис з рєстру заборон, реєстру іпотеук, тощо, відносно майна, що належить боржнику або ОСОБА_2 , НОМЕР_2, а саме: квартира АДРЕСА_1 .
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до АТ «Укрсиббанк» про визнання недійснимикредитного договору, договору іпотеки, договору про внесення змін та доповнень до договору іпотеки та договору поруки, суд першої інстанції вказав, що підписанням договорів позивачіпідтвердили, що ознайомлені у письмовій формі з умовами надання кредиту, в тому числі, вартістю кредиту, його особливостями, перевагами та недоліками, методикою, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов'язаних із конвертацією валюти платежу у валюту зобов'язання під час погашення заборгованості за кредитом та процентами за користування ним, інформацією про сукупну вартість кредиту з урахуванням реальної процентної ставки та значення абсолютного подорожчання кредиту, вартості, видів та предметів супутніх послуг, а також іншої інформації, надання якої вимагає чинне законодавство України.
На даний час зобов'язання позичальника за кредитним договором в повному обсязі виконані, що підтверджує завірена довідка - розрахунок заборгованості станом на 21.11.2022 року за кредитним договором №26-4L105-2005R (в САП №10104971000) від 12.05.2005 року.
Позивач звернувся із позовом до суду в жовтні 2021 року, тобто, після спливу трирічного строку позовної давності, що відповідно до вимог пункту 4 статті 267 Цивільного кодексу України є підставою для відмови у позові.
Суд апеляційної інстанції не може повністю погодитись з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення Святошинського районного суду міста Києва від 25 червня 2024 року в повній мірі не відповідає.
Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, пункти 138-140 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду 7 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12).
Вирішуючи спір у справі, яка переглядається, суд першої інстанції дійшов в цілому правильного висновку про наявність підстав для відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання недійснимикредитного договору, договору іпотеки, договору про внесення змін та доповнень до договору іпотеки та договору поруки, проте помилився щодо підстав відмови в їх задоволенні, оскільки дійшов взаємовиключних висновків та одночасно відмовив за недоведеністю позовних вимог та з підстав пропуску строк позовної давності.
За наведених обставин, колегія суддів апеляційного суду вважає за необхідне апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 задовольнити частково, рішення суду першої інстанції змінити в частині обгрунтування мотивів вирішення позовних вимог ОСОБА_3 та ОСОБА_2 до АТ «Укрсиббанк» про визнання недійснимикредитного договору, договору іпотеки, договору про внесення змін та доповнень до договору іпотеки та договору поруки.
У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до норм статей 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Водночас кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
За вимогами частин першої, другої, четвертої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (стаття 203 ЦК України).
У статті 204 ЦК України закріплено принцип презумпції правомірності правочину: правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
За вимогами статей 525, 526 ЦК України зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору і одностороння відмова від зобов'язання не допускається.
Виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності (частина перша статті 546 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником за останні три роки, які передували зверненню позивача з відповідним позовом до суду.
У статті 554 ЦК України встановлено, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 червня 2024 року в справі № 522/179/16 (провадження № 14-17цс22) виснувала, що в наведених нормах права чітко визначена акцесорність поруки та її додатковий характер, який проявляється у неможливості існування поруки окремо від основного зобов'язання. Вимоги до поручителя можуть бути пред'явлені лише у випадку чинності основного зобов'язання та (якщо в договорі не передбачено інше) лише в тому обсязі, що й до основного боржника.
За загальним правилом, акцесорність означає односторонню залежність забезпечувального зобов'язання від основного зобов'язання та характеризується відсутністю взаємозалежності, а також взаємної акцесорності. Тобто, саме забезпечувальне зобов'язання має похідний характер від основного та саме юридична доля забезпечувального зобов'язання наслідує юридичну долю основного, а не навпаки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2024 року в справі № 754/8750/19 (провадження № 14-202цс21)).
Позивачі у позовній заяві посилаються на те, що банк порушив вимоги пункту 44 Інструкції вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 № 20/5, затвердженої Міністерством юстиції України 03.03.2004 року за № 283/88882, чинної на момент вчинення оспорюваних правочинів, та неотримав згоди ОСОБА_1 на укладення ОСОБА_2 договору іпотеки № 26-41.1/05-2005 К від 12.05.2005, оскільки текст вказаного договору не містить посилання на реєстровий номер наторіально посвідченої згоди.
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
За статтею 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
Стаття 578 ЦК України та частина друга статті 6 Закону України «Про іпотеку» передбачають, що майно, яке є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості.
За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом.
Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення (частина перша статті 236 ЦК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 147/66/17 від 14 грудня 2021 року вказано, що «добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
За статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором та/або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Відповідно, у разі вчинення дій, які не врегульовані нормами цивільного законодавства, перед судом може постати завдання оцінки таких дій.
Виходячи з формулювання статті 11 ЦК України, можна зробити висновок, що такі дії повинні відповідати загальним засадам цивільного законодавства України, які закріплені в статті 3 ЦК України.
Отже, принцип добросовісності передбачає, що сторони повинні діяти добросовісно під час реалізації своїх прав та передбаченого договором та/або законом виконання своїх зобов?язань.
Введення в цивільне законодавство принципу добросовісності як одного з найбільш загальних і важливих принципів цивільного права є заходом, спрямованим на зміцнення моральних засад цивільно-правового регулювання. Саме з позиції моральності слід підходити до оцінки поведінки суб'єкта права як добросовісного або недобросовісного.
У постанові Верховного Суду від 26 травня 2022 року у справі № 459/844/20 викладено висновок про те, що при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. У зв'язку з цим, добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загально соціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 відступила від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 шляхом його уточнення та зазначила, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває у спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента за таким договором.
Зокрема, у пункті 8.65 зазначеної постанови Велика Палата Верховного Суду вказала, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема, знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той із подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента за таким договором.
Отже, суди під час розгляду спорів про недійсність договору у зв'язку з ненаданням одним із подружжя згоди на відчуження спільного майна мають з'ясовувати, чи був добросовісним набувач такого майна (контрагент за договором).
Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.
У постанові Верховного Суду від 22 січня 2024 року у справі № 201/254/23 викладено висновок про те, що «презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно. Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Положення частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України з урахуванням пункту 6 статті 3 ЦК України спрямовані на захист прав саме добросовісного набувача, а тому саме в разі його недобросовісності договір може бути визнаний недійсним. Отже, можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента за таким договором".
У постанові від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц Велика Палата Верховного Суду погодилася з доводом колишньої дружини про те, що «сама по собі відсутність письмової згоди одного з подружжя на відчуження спільного сумісного майна не є достатньою підставою для визнання відповідного правочину недійсним. Необхідно, щоб той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та кінцева набувачка - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема щоб кінцева набувачка знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя».
Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частинами першою-другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, прояку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.
Дослідивши надані позивачем та наявні в матеріалах справи докази, колегія суддів встановила, що 12.05.2005 року ОСОБА_1 власноручно підписав згоду на одержання дружиною ОСОБА_2 кредиту в АТ «Укрсиббанк» в сумі 35 530 доларів США 00 центів, зі сплатою 11,5% процентів річних на придбання квартири по АДРЕСА_2 та передачу її в заставу (а.с. 180 том 1).
За встановлених обставин немає підстави вважати, що контрагент за договором іпотеки від 12.05.2005року № 26-41.1/05-2005 К - АТ «Укрсиббанк», під час укладення з ОСОБА_2 вказаного договору діяв недобросовісно, оскільки не отримав згоди на укладення вказаного правочину другого співвласника ОСОБА_1 ..
Крім того, дослідивши надані позивачем та наявні в матеріалах справи докази, колегія суддів вважає, що вимоги законодавства про надання споживачу інформації перед укладенням кредитного договору відповідачем належно виконані, сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі. Доказів зворотнього позивачем ні суду першої інстанції, ні суду апеляційної інстанції не надано.
ОСОБА_2 на момент укладення договору не заявляла додаткових вимог щодо умов договору та в подальшому виконувала його, сторони дійшли згоди щодо всіх істотних умов кредитування, при цьому ознак для кваліфікації умов договору несправедливими колегією суддів також не встановлено.
Оскільки при укладенні оспорюваних договорів позивачі діяли свідомо і повністю розуміли природу кредитного договору,договору іпотеки, договору поруки, свої зобов'язання за ними та обсяг своєї відповідальності, то колегія суддів приходить до висновку про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до АТ «Укрсиббанк» про визнання недійснимикредитного договору, договору іпотеки, договору про внесення змін та доповнень до договору іпотеки та договору поруки, як недоведеного та необґрунтованого, а підстави передбаченінормами статей 215, 216, 369 ЦК України, статті 65 СК України - відсутні.
Щодо заяви відповідача про застосування строків позовної давності, колегія суддів, вважає за необхідне зазначити, наступне.
Відповідно до статті 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Частиною четвертою статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
ЄСПЛ зауважує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Періоди позовної давності, які є звичним явищем у національних правових системах Договірних держав, переслідують декілька цілей, що включають гарантування правової визначеності й остаточності та запобігання порушенню прав відповідачів, які могли би бути ущемлені у разі, якщо би було передбачено, що суди ухвалюють рішення на підставі доказів, які могли стати неповними внаслідок спливу часу» (див. mutatis mutandis рішення у справах «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» від 20 вересня 2011 року («OAO Neftyanaya Kompaniya Yukos v. Russia», заява № 14902/04, § 570), «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року («Stubbings and Others v. the United Kingdom», заяви № 22083/93 і № 22095/93, § 51)).
Частинами другою, третьою статті 267 ЦК України визначено, що заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України.
Позовна давність відповідно до частини першоїстатті 260 ЦК України обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього кодексу.
Відповідно достатті 253 ЦК України, перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Початок перебігу позовної давності визначаєть сястаттею 261 ЦК України. Так, за загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина першастатті 261 ЦК України). А за зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку (частина п'ята цієї статті).
Отже, виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.
Оскільки колегія суддів прийшла до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до АТ «Укрсиббанк» про визнання недійснимикредитного договору, договору іпотеки, договору про внесення змін та доповнень до договору іпотеки та договору поруки з підстав відсутності порушення права або охоронюваного законом інтересу позивачів, то підстав для відмови в задоволенні позову у зв'язку зі спливом позовної давності - немає.
Доводи позивача про те, що відсутність саме нотаріально посвідченої згоди на укладення іпотечного договору є безумовною підставою для визнання оспорюваних правочинів недійсними, колегія суддів відхиляє, з огляду на наступне.
У постанові від 29 червня 2021 року в справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що: «укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя».
Тобто, ненадання одним із подружжя нотаріальної згоди на передання іншим з подружжя спільного майна в іпотеку саме по собі не має правового значення без доведення обставини недобросовісності банку та не може бути єдиною підставою для визнання договору іпотеки недійсним.
У справі, що переглядається, позивачі на обставину наявності в діях банку ознак недобросовісності при укладенні договору іпотеки не посилалися і судом під час розгляду справи не встановлено.
Навпаки, в матеріалах справи наявна згода від 12.05.2005 року підписана ОСОБА_4 , якою він надав згоду на одержання дружиною ОСОБА_2 кредиту в АТ «Укрсиббанк» в сумі 35 530 доларів США 00 центів, зі сплатою 11,5% процентів річних на придбання квартири по АДРЕСА_2 та передачу її в заставу.
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зроблено висновок про те, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) ґрунтується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Очевидно, що дії ОСОБА_1 , який 12.05.2005 року надав банку письмову згоду на передачу квартири АДРЕСА_1 в заставу, а через 16 років - 06.10.2021 року пред'являє позов про визнання договору іпотеки від 12.05.2005 року недійсним з підстав відсутності його нотаріально посвідченої згоди, суперечать його попередній поведінці і є недобросовісними. Договір іпотеки від 12.05.2005 року був укладеним після досягнення сторонами усіх істотних умов і підстав вважати спірний договір недійсним, немає
Доводи позивача про те, що відповідачем не надано для огляду оригіналів оспорюваних правочинів, колегія суддів вважає безпідставними оскільки, 25.06.2024 року, на виконання ухвали суду від 14 листопада 2022 року та 28 вересня 2022 року, представником АТ «УкрСиббанк» було надано для огляду оригінали документів наданих раніше в завірених копіях, що підтверджується і самим позивачем у апеляційній скарзі.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції без жодної аргументації відхилив клопотання позивача про призначення у справі експертизи колегія суддів вважає безпідставними, оскільки призначення експертизи є правом, а не обов'язком суду, при цьому, питання призначення експертизи вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням предмета, підстав позову та обставин справи.
Оскільки підставою позову у даній справіє питання права, а саме: чи відсутність нотаріально посвідченої згоди на укладення договору іпотеки є безумовною підставою для визнання договору іпотеки недійсним, враховуючи обставин, які входять до предмета доказування у даній справі, встановлення якихнепотребує наявних у експерта спеціальних знань, то суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку провідсутністьпідстав для призначення у даній справі почеркознавчої експертизи.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин.
В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Отже, вирішуючи спір у справі, яка переглядається, суд першої інстанції дійшов в цілому правильного висновку про наявність підстав для відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Акціонерного товариства «Укрсиббанк» про визнання недійснимикредитного договору, договору іпотеки, договору про внесення змін та доповнень до договору іпотеки та договору поруки, проте помилився щодо підстав відмови, оскільки дійшов взаємовиключних висновків та одночасно відмовив за недоведеністю позовних вимог та застосуванням строку позовної давності.
Відповідно до статті 376 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
За наведених обставин, колегія суддів апеляційного суду вважає за необхідне апеляційну скаргупозивача ОСОБА_1 задовольнити частково, рішення суду першої інстанції змінити в частині обгрунтування мотивів вирішення позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Акціонерного товариства «Укрсиббанк» про визнання недійснимикредитного договору, договору іпотеки, договору про внесення змін та доповнень до договору іпотеки та договору поруки, виклавши мотивувальну частину оскаржуваного судового рішення в редакції даної постанови.
Згідно вимог ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат
Оскільки судове рішення змінено тільки в частині мотивів прийняття оскаржуваного рішення, то розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись ст.ст. 3, 11, 13, 15, 16, 202, 203, 204, 215, 253, 256, 257, 261, 267, 369, 525, 526, 553, 554, 578 ЦК України, ст.ст. 60, 65 СК України, ст.ст.4, 12, 13, 1, 89, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 25 червня 2024 року змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редації цієї постанови.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.
Головуючий Судді: