11 березня 2025 року місто Київ
єдиний унікальний номер справи: 369/3951/24
номер провадження: 22-ц/824/5636/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),
суддів: Невідомої Т.О., Нежури В.А.,
за участю секретаря - Олешко Л.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 03 грудня 2024 року у складі судді Пінкевич Н.С., у справі за позовом ОСОБА_1 до Навчально-оздоровчого комплексу Київського військового ліцею імені Івана Богуна про стягнення заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку,
У березні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Навчально-оздоровчого комплексу Київського військового ліцею імені Івана Богуна (далі - НОК КВЛ) про стягнення заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку.
Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 працювала в НОК КВЛ з 2001 року. З 01 липня 2020 року командуванням Київського військового ліцею імені Івана Богуна (далі - КВЛ) з нею припинено безстроковий трудовий договір, як з особою, якій виплачується пенсія за віком, відповідно до п.3 розділу X «Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про повну загальну середню освіту» та укладено з нею строковий трудовий договір строком на один рік з 01 липня 2020 року по 30 червня 2021 року.
Зазначала, що напередодні чергової відпустки, 23 червня 2021 року вона написала заяву про прийняття її на посаду вихователя НОК КВЛ за строковим трудовим договором з дня, який є наступним після закінчення попереднього трудового договору. На вказану заяву позивачка отримала від відповідача лист з відмовою.
Вказувала, що 25 серпня 2021 року вона вийшла на роботу після відпустки в перший робочий день. Зазначала, що її присутність на роботі підтверджена табелем обліку робочого часу, її представлено ліцеїстам і їх батькам, як вихователя взводу, вона приймала участь в нараді з вихователями і писала документацію. Однак 31 серпня 2021 року начальник групи персоналу НОК КВЛ повідомив їй про те, що вона звільнена з роботи.
Позивачка вважала, що трудовий договір з нею продовжено, оскільки згідно зі ст.39-1 КЗпП України, якщо після закінчення строку трудового договору трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не вимагає їх припинення, дія цього договору вважається продовженою на невизначений строк.
Крім того, зазначала, що вона має право на отримання від відповідача щорічної грошової винагороди в розмірі 7 273 грн 20 коп. на підставі ч.1 ст.57 Закону України «Про освіту», якою встановлені державні гарантії педагогічним і науково-педагогічним працівникам, до яких віднесено, зокрема: виплату педагогічним працівникам щорічної грошової винагороди в розмірі до одного посадового окладу (ставки заробітної плати) за сумлінну працю, зразкове виконання покладених на них обов'язків; виплату педагогічним і науково-педагогічним працівникам допомоги на оздоровлення у розмірі місячного посадового окладу (ставки заробітної плати) при наданні щорічної відпустки.
З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просила:
стягнути з НОК КВЛ на свою користь заборгованість по заробітній платі за фактично відпрацьований час з 25 по 30 серпня 2021 року у розмірі 3 386 грн 70 коп.;
стягнути з НОК КВЛ на свою користь щорічну грошову винагороду у розмірі 7 273 грн 20 коп.;
стягнути з НОК КВЛ на свою користь середній заробіток за весь час затримки розрахунку за шість місяців у розмірі 84 667 грн 50 коп.;
стягнути з НОК КВЛ на свою користь судовий збір у розмірі 1 211 грн 20 коп.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 03 грудня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду мотивоване тим, що у даній справі відсутні правові підстави для стягнення із НОК КВЛ на користь позивачки заборгованості по заробітній платі за фактично відпрацьований час з 25 по 30 серпня 2021 року у розмірі 3 386 грн 70 коп., оскільки сам вихід позивачки на роботу 25 серпня 2021 рокуне свідчить про погодження роботодавця на продовження дії трудового договору, так як на той час уже був виданий наказ про її звільнення та направлений на її адресу, що спростовує твердження позивачки про продовження трудового договору на підставі ст.39-1 КЗпП України.
Відмовляючи у стягненні із відповідача на користь позивачки щорічної грошової винагороди у розмірі 7 273 грн 20 коп., суд першої інстанції виходив із того, що матеріли справи не містять доказів заохочення позивачки за сумлінну працю та зразкове виконання обов'язків у спірний період, що надавало відповідачу підстави, в межах фонду оплати праці, видати відповідний наказ про виплату грошової винагороди. До того ж виплата такої винагороди є правом, а не обов'язком керівника навчального закладу і залежить від наведених вище умов. З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають до задоволення за їх недоведеністю та безпідставністю.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким її позов задовольнити в повному обсязі, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, щосудом не досліджено, що наказ від 20 серпня 2021 року №160 про звільнення ОСОБА_2 був прийнятий та направлений їй рекомендованим листом в час коли вона ще перебувала у відпустці 23 серпня 2021 року. Вказує, що такий наказ не може бути визнаний врученим їй, а таке повідомлення не може бути визнане належним повідомленням про звільнення, оскільки на день її виходу на роботу (25 серпня 2021 року) вона не знала та об'єктивно не могла знати про видання наказу про припинення трудових відносин з нею, так як не отримувала цього наказу в передбачений законом спосіб.
Звертає увагу на те, що 23 серпня 2021 року є вихідним днем відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України №1191-р, у зв'язку із святкуванням Дня незалежності України - перенесено робочий день з понеділка 23 серпня на суботу 28 серпня. Наступні дні, а саме, 24 та 25 серпня 2021 року були вихідними днями, тому відділення Укрпошти не працювали.
Зазначає, що відповідачем не було надано суду копії повідомлення про вручення вказаного листа (відправленого з повідомленням про вручення), на який посилається відповідач у справі, а тому відсутні підстави вважати, що вона була повідомлена належним чином про звільнення.
Вказує, що відповідно до діючого законодавства вона 25 серпня 2021 року вийшла на роботу після відпустки разом з іншими вихователями у зв'язку з прибуттям на навчання ліцеїстів (за наказом командира роти), оскільки добросовісно вважала, що трудовий договір з нею продовжено відповідно до ст.39-1 КЗпП України. Тому вважала, що існують підстави для стягнення заробітної плати за фактично відпрацьований час, оскільки навіть якщо не приймати до уваги продовження трудових відносин, трудового договору, вона без будь-якого сумніву була присутня на робочому місці та добросовісно виконувала свої обов'язки вихователя та фактично виконувала роботу, за яку має право отримати заробітну плату.
Звертає увагу на те, що доводи відповідача, які були прийняті судом першої інстанції, про те, що вона за власною ініціативою з'явилась на робочому місці та приступила до виконання обов'язків, оскільки у ці дні був вільний вхід на територію НОК КВЛ, не відповідають дійсності, оскільки: по-перше, відповідачем не надано суду жодного доказу про встановлення вільного входу та доступу сторонніх осіб на територію НОК КВЛ у вказані дні; по-друге, доступ на територію НОК КВЛ здійснюється тільки через КПП відповідно до наказів та розпоряджень керівництва і лише для осіб, які мають право на вхід; по-третє, її пропускали через КПП на роботу офіційно, оскільки вона готувала взвод до початку навчального року, тобто до 1 вересня, у зв'язку з відсутністю командира взводу, який перебував у відпустці.
Зазначила, що лише 31 серпня 2021 року начальник НОК КВЛ полковник ОСОБА_5 не пустив її на територію комплексу КВЛ, у зв'язку з її звільненням та, при цьому, він не вручив їй копію відповідного наказу, трудової книжки та розрахункового листа.
Представник НОК КВЛ подав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає, що звільнення позивачки відбувалось з дотриманням вимог чинного законодавства України, зокрема, позивачка була більш як за два місяці попереджена про звільнення у зв'язку із закінченням строкового трудового договору, вона за власним бажанням написала заяву з проханням надати щорічну основну відпустку з подальшим звільненням останнім днем відпустки, підтвердивши те, що вона знала про своє майбутнє звільнення. Керівництвом НОК КВЛ було видано наказ №160 від 20 серпня 2021 року про звільнення позивачки з 23 серпня 2021 року (останній день відпустки), у зв'язку із закінченням строку трудового договору відповідно до п.2 ст.36 КЗпП України. Оскільки у день звільнення позивачка перебувала у щорічній основній відпустці, то на її домашню адресу було надіслано рекомендованого листа з витягом з наказу про її звільнення та повідомленням про необхідність прибути до НОК КВЛ для отримання трудової книжки або ж надання письмової згоди на відправлення трудової книжки поштою. З урахуванням наведеного, представник відповідача просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги та залишити рішення першої інстанції без змін.
Позивачка ОСОБА_1 подала відповідь на відзив, в якій вказує, що відповідачем не надано суду жодних належних та допустимих доказів про вручення їй наказу про звільнення. Вказує, що в копії табеля обліку робочого часу, наданого нею до суду, вбачається, що він підписаний вихователем 7 роти ОСОБА_3 та командиром 7 роти ОСОБА_4 , які є відповідальними за заповнення цього документу. Відсутність на представленому табелі погодження начальника НОК КВЛ ОСОБА_5 не спростовує її присутності на роботі. Щодо висновків відповідача про зловживання позивачкою правами шляхом її появи в НОК КВЛ та виконанням службових обов'язків, то позивачка зазначає, що такі висновки не підтверджені доказами. Більше того, оскільки відповідач визнає обставини того, що позивачка виконувала свої обов'язки з 25 серпня 2021 року по 31 серпня 2021 року, то вони не потребують доказуванню.
Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін у справі, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, враховуючи доводи, викладені у відзиві на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Відповідно до ч.1 ст. 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, дотримуючись внутрішнього трудового розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Згідно зі ст.23 КЗпП України трудовий договір може бути: безстроковим, що укладається на невизначений строк; на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладають у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи або умов її виконання, або інтересів працівника, та в інших випадках, визначених законодавчими актами.
Правові, організаційні та економічні засади функціонування і розвитку системи загальної середньої освіти визначено Законом України «Про повну загальну середню освіту» № 463-ІХ, прийнятого 16 січня 2020 року (далі - Закон № 463-ІХ).
У відповідності до абз.3 ч.2 ст.22 Закону № 463-ІХ в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, що педагогічні працівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, працюють на основі трудових договорів, що укладаються строком від одного до трьох років.
Підпунктом 2 пункту 3 розділу Х «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 463-ІХ передбачено, що до 01 липня 2020 року керівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти зобов'язані припинити безстрокові трудові договори з педагогічними працівниками таких закладів освіти, яким виплачується пенсія за віком, з одночасним укладенням з ними трудових договорів строком на один рік. У разі незгоди з продовженням трудових відносин на умовах строкового трудового договору педагогічні працівники, яким виплачується пенсія за віком, звільняються згідно з пунктом 9 частини першої статті 36 КЗпП України. Після закінчення строку трудового договору з такими педагогічними працівниками можуть укладатися строкові трудові договори відповідно до абзацу третього частини другої статті 22 цього Закону.
Судом першої інстанції встановлено та не заперечується сторонами, що ОСОБА_1 працювала на посаді вихователя навчальної роти ліцеїстів НОК КВЛ за безстроковим трудовим договором, що підтверджується копією трудової книжки (а.с.15-21).
Установлено, шо на підставі письмової заяви ОСОБА_1 від 23 квітня 2020 року, наказом начальника КВЛ (по стройовій частині) від 30 квітня 2020 року № 83, з 01 липня 2020 року між позивачкою та відповідачем було припинено дію безстрокового трудового договору, як із особою, якій виплачується пенсія за віком та, за її згодою, укладено трудовий договір строком на один рік з 01 липня 2020 року по 30 червня 2021 року (а.с.22).
На підставі рішення начальника КВЛ листом-повідомленням від 16 квітня 2021 року ОСОБА_1 було повідомлено про припинення з нею трудових відносин 30 червня 2021 року, відповідно до п.2 ст.36 КЗпП України. Із цим листом-повідомленням позивач ознайомилася під особистий підпис 22 квітня 2021 року.
По справі встановлено, що на підставі заяви ОСОБА_1 від 02 червня 2021 року, за її бажання їй було надано щорічну основну відпустку у кількості 56 календарних днів з 29 червня 2021 року по 23 серпня 2021 року за робочий рік з 24 вересня 2020 року по 23 вересня 2021 року із продовженням чинного трудового договору до закінчення відпустки, відповідно до вимог ст.3 Закону України «Про відпустки».
У цій заяві від 02 червня 2021 року ОСОБА_1 просила надати щорічну основну відпустку з подальшим звільненням останнім днем відпустки (а.с.24).
Проте у подальшому ОСОБА_1 подала заяву від 23 червня 2021 року про прийняття її на роботу з 25 серпня 2021 року на посаду вихователя навчальної роти ліцеїстів НОК КВЛ (а.с.26).
На цю заяву позивачки від 23 червня 2021 року відповідачем було надано відповідь листом від 02 липня 2021 року № 680, згідно з якою ОСОБА_1 було відмовлено у прийнятті на роботу (а.с.27).
Наказом відповідача від 20 серпня 2021 року № 160 ОСОБА_1 звільнено з 23 серпня 2021 року відповідно до п.2 ст.36 КЗпП України у зв'язку із закінченням строку трудового договору (а.с.23).
З матеріалів справи вбачається, що 23 серпня 2021 року відповідач надіслав на домашню адресу позивачки рекомендований лист з повідомленням та описом вкладенням, в якому містились витяг з наказу № 160 та повідомлення від 23 серпня 2021 року № 596/155 (про припинення дії 23 серпня 2021 року трудового договору та необхідності прибути до відповідача за отриманням трудової книжки) (а.с.180).
Ці обставини підтверджуються наявними у справі доказами та сторонами не заперечуються, а тому відповідно до ч.1 ст.82 ЦПК України не підлягають доказуванню.
На обґрунтування позову ОСОБА_1 вказувала, що факт її виходу та присутності на роботі з 25 по 30 серпня 2021 року підтверджено табелем обліку використання робочого часу, а тому вважала, що трудовий договір з нею продовжено відповідно до ст.39-1 КЗпП України, що є підставою для стягнення з відповідача на її користь заробітної плату за фактично відпрацьований час з 25 по 30 серпня 2021 року у розмірі 3 386 грн 70 коп.
Відповідно до п.2 ч.1 ст. 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є закінчення його строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не поставила вимогу про їх припинення.
У вказаній нормі права передбачено підставу припинення трудового договору, що укладався на певний строк, а саме: у тих випадках, коли трудовий договір укладався до настання певного факту, такий договір вважається укладеним на певний строк. Тому настання обумовленого факту є підставою для припинення трудового договору у зв'язку з закінченням строку.
Припинення трудового договору після закінчення строку не вимагає заяви або якогось волевиявлення працівника. Свою волю на укладення строкового трудового договору він уже виявив. Коли написав заяву про прийняття на роботу за строковим трудовим договором. У цей час він виразив і волю на припинення такого трудового договору після закінчення строку, на який він був укладений. Власник також не зобов'язаний попереджати або в інший спосіб інформувати працівника про майбутнє звільнення за пунктом 2 частини першої статті 36 КЗпП України.
Закінчення строку трудового договору (контракту) припиняє трудові відносини тоді, коли вимогу про звільнення заявила одна зі сторін трудового договору - працівник чи власник або уповноважений ним орган. При такому волевиявленні однієї зі сторін друга сторона не може перешкоджати припиненню трудових відносин.
Відповідно до ст.39-1 КЗпП України якщо після закінчення строку трудового договору (пункти 2 і 3 статті 23) трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не вимагає їх припинення, дія цього договору вважається продовженою на невизначений строк. Трудові договори, що були переукладені один чи декілька разів, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 23, вважаються такими, що укладені на невизначений строк.
Як встановлено судом першої інстанції, відповідач вчинив всі дії, направлені на припинення строкового трудового договору з позивачкою, завчасно надавши їй для ознайомлення під підпис письмове повідомлення про припинення дії трудового договору із 30 червня 2021 року.
Позивачка погодилась на таке припинення, подавши роботодавцю 02 червня 2021 року заяву про надання відпустки зі подальшим звільненням останнім днем відпустки у зв'язку з закінченням трудового договору.
Натомість 23 червня 2021 року позивачка подала заяву про прийняття її на роботу з 25 серпня 2021 року, тобто укладення нового строкового трудового договору, яка не була задоволена відповідачем.
Тобто, відповідач виявив своє бажання щодо припинення дії трудового договору з позивачкою і довів до неї цю інформацію. Позивачка була обізнана, що останній день її відпустки 23 серпня 2021 року є останнім днем її роботи.
Відповідач видав наказ від 20 серпня 2021 року про звільнення ОСОБА_1 з 23 серпня 2021 року, який був надісланий на її поштову адресу, яка була зазначена в особовій справі. Докази направлення наказу містяться в матеріалах справи, утім це відправлення позивачка не отримала, а 25 серпня 2021 року вийшла на своє попереднє робоче місце в НОК КВЛ.
Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що сам вихід позивачки на роботу не свідчить про погодження роботодавця на продовження дії трудового договору, оскільки на той час уже був виданий наказ про її звільнення, направлений на її адресу, а тому про продовження трудового договору стверджувати не можна.
Такі дії позивачки є недобросовісними, оскільки вона була достеменно обізнана з тим, що дія її трудового договору припиняється в останній день її відпустки, їй було відмовлено в укладені нового трудового договору, однак, з'явившись на робочому місці, не повідомила про зазначені обставини свого безпосереднього керівника в НОК КВЛ.
Також колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в частині стягнення з НОК КВЛ на її користь щорічної грошової винагороди у розмірі 7 273 грн 20 коп.
Відповідно до ч.1 ст.57 Закону України «Про освіту» держава забезпечує педагогічним і науково-педагогічним працівникам: належні умови праці та медичне обслуговування; оплату підвищення кваліфікації; правовий, соціальний, професійний захист; диференціацію посадових окладів (ставок заробітної плати) відповідно до кваліфікаційних категорій, встановлення підвищених посадових окладів (ставок заробітної плати) за педагогічні звання, надбавок за почесні звання, доплат за наукові ступені та вчені звання; виплату педагогічним працівникам щорічної грошової винагороди в розмірі до одного посадового окладу (ставки заробітної плати) за сумлінну працю, зразкове виконання покладених на них обов'язків; виплату педагогічним і науково-педагогічним працівникам допомоги на оздоровлення у розмірі місячного посадового окладу (ставки заробітної плати) при наданні щорічної відпустки; надання пільгових довгострокових кредитів на будівництво (реконструкцію) чи придбання житла або надання службового житла у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України; пенсію за вислугу років; інші гарантії, визначені законом України.
Порядок надання щорічної грошової винагороди педагогічним працівникам навчальних закладів державної та комунальної форми власності за сумлінну працю, зразкове виконання службових обов'язків, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 05 червня 2000 року № 898 (далі - Порядок № 898).
Так, пунктом 2 Порядку №898 передбачено, що щорічна грошова винагорода педагогічним працівникам надається за сумлінну працю, зразкове виконання службових обов'язків за умови досягнення ними успіхів у вихованні дітей, навчанні, вихованні, професійній підготовці учнівської та студентської молоді, методичному забезпеченні, відсутність порушень виконавчої і трудової дисципліни та здійснюється в межах загальних коштів, передбачених кошторисом навчального закладу чи методичної установи на оплату праці.
Положеннями пункту 3 цього Порядку № 898 встановлено, що щорічна грошова винагорода за сумлінну працю, зразкове виконання службових обов'язків надається відповідно до положення, яке затверджується керівником навчального закладу чи методичної установи за погодженням з профспілковим комітетом і може включати в себе додаткові критерії, крім визначених у пункті 2 цього Порядку, з урахуванням специфіки навчального закладу чи методичної установи.
Згідно з пунктом 4 Порядку №898 щорічна грошова винагорода педагогічним працівникам видається на підставі наказу керівника навчального закладу чи методичної установи, а керівникам - за погодженням з організацією вищого рівня.
Системний аналіз наведеного Порядку №898 вказує на те, що ним не передбачено конкретних строків виплати грошової винагороди, але її виплата залежить від певних умов наведених у пункті 2 Порядку, в межах загальних коштів, передбачених кошторисом навчального закладу чи методичної установи на оплату праці, та на підставі відповідного наказу керівника навчального закладу чи методичної установи.
Відповідно до ст.ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно зі ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Матеріли справи не містять доказів заохочення позивача за сумлінну працю та зразкове виконання обов'язків у спірний період, що надавало відповідачу підстави, в межах фонду оплати праці, видати відповідний наказ про виплату спірної грошової винагороди.
До того ж виплата такої винагороди є правом, а не обов'язком керівника навчального закладу і залежить від наведених вище умов.
З урахуванням наведеного, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 не надала суду належних та допустимих доказів, що з нею не був проведений повний розрахунок при звільненні та те, що вона мала право на отримання щорічної грошової винагороди.
За змістом ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму.
Відповідно до ч.1 ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Оскільки у справі не встановлено незаконної затримки чи відсутності належного розрахунку відповідачем з позивачкою під час її звільнення, то позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення з НОК КВЛ на її користь відповідно до вимог ст.ст. 116, 117 КЗпП України середнього заробітку за весь час затримки розрахунку за шість місяців у розмірі 84 667 грн 50 коп., є безпідставними.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що наказ відповідача від 20 серпня 2021 року №160 про її звільнення вона не отримувала, оскільки на день її виходу на роботу (25 серпня 2021 року) вона не знала та об'єктивно не могла знати про видання цього наказу з тих підстав, що 23 серпня 2021 року було вихідним та пошта не працювала, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки ці доводи не спростовують правильних висновків суду першої інстанції про те, що сам вихід позивачки 25 серпня 2023 року на роботу не свідчить про погодження роботодавця на продовження дії трудового договору, оскільки на той час уже був виданий наказ про її звільнення, який направлений на її адресу.
Судом першої інстанції правильно враховано, що такі дії позивачки не можуть вважатись добросовісними, оскільки вона була достеменно обізнана з тим, що дія її трудового договору припиняється в останній день її відпустки та їй було відмовлено в укладені нового трудового договору, однак, з'явившись на робочому місці, вона не повідомила про зазначені обставини свого безпосереднього керівника в НОК КВЛ.
Інші доводи та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження у суді першої інстанції і висновки з цього приводу, зроблені судом, ґрунтуються на встановлених обставинах та досліджених у судовому засіданні доказах, яким судом дана належна правова оцінка.
При цьому апеляційний суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому це рішення суду відповідно до ст.375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
Керуючись ст.ст.374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 03 грудня 2024 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 18 березня 2025 року.
Головуючий
Судді: