19 березня 2025 рокуЛьвівСправа № 461/791/25 пров. № А/857/6296/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Пліша М.А.,
суддів Іщук Л.П., Обрізка І.М.,
за участю секретаря судового засідання Хомин Ю.Є.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 січня 2025 року (головуючий суддя Волоско І.Р., м. Львів) по справі за адміністративним позовом Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області до ОСОБА_1 про затримання з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення,-
Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області звернулось в суд першої інстанції з адміністративним позовом до ОСОБА_1 про затримання, з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні ДМС України, терміном на шість місяців, з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі території України.
Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 29 січня 2025 року адміністративний позов задоволено.
Затримано громадянку ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні ДМС України, терміном на шість місяців, з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі території України.
Рішення суду допущено до негайного виконання.
Не погодившись з таким рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 оскаржила його в апеляційному порядку, просить таке скасувати та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
В апеляційній скарзі зазначає, що у відповідності до вимог ч.1ст.289 КАС України за наявності обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства, стосовно якого (якої) прийнято рішення про примусове видворення або реадмісію, ухилятиметься від виконання рішення про його (її) примусове видворення, перешкоджатиме проведенню процедури видворення чи реадмісії відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію або якщо існує ризик його (її) втечі, а так само у разі відсутності в іноземця або особи без громадянства, стосовно якого (якої) прийнято рішення про примусове видворення, документа, що дає право на виїзд з України, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, його територіальний орган чи підрозділ, орган охорони державного кордону, орган Служби безпеки України подає до місцевого загального суду як адміністративного суду за місцезнаходженням зазначених органів (підрозділів) або за місцезнаходженням пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, позовну заяву про застосування судом до іноземця або особи без громадянства одного з таких заходів: 1) затримання з метою ідентифікації та/або забезпечення примусового видворення за межі території України; 2) затримання з метою забезпечення передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію; 3) взяття на поруки підприємством, установою чи організацією; 4) зобов'язання внести заставу.
Отже, умовою для застосування до відповідача заходу із затримання з метою ідентифікації та/або забезпечення примусового видворення за межі території України, є настання наступних умов в сукупності:
по-перше, прийняття центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції, рішення про примусове видворення або реадмісію відповідача;
по-друге, наявність у такого контролюючого органу обґрунтованих підстав вважати, що іноземець, стосовно якого прийнято рішення про примусове видворення або реадмісію, ухилятиметься від виконання рішення про його примусове видворення; перешкоджатиме проведенню процедури видворення чи реадмісії відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію або якщо існує ризик його втечі.
У своєму Адміністративному позові від 29 січня 2025 року в абз.2 стор.3 такого документу ГУ ДМС України у Львівській області вказує про те, що у цей самий день органом державної влади було прийнято рішення про примусове видворення відповідача за межі території України.
Порядок ухвалення вищезазначених рішень регламентовано Інструкцією про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, яка затверджена спільним Наказом МВС України, Адміністрації ДПС України та СБ України №353/271/150 від 23 квітня 2012 року.
Так, п. 2 розд. І вказаної Інструкції вказує про те, що рішення про примусове повернення оголошується іноземцю протягом 72 годин з дати його ухвалення, за винятком випадків, коли місцезнаходження іноземця не встановлено, в присутності перекладача та/або законного представника (на вимогу особи) під підпис та обліковується посадовою особою органу ДМС, органу охорони державного кордону та органу СБУ, яка уповноважена складати документи для примусового повернення, у журналі обліку прийнятих рішень про примусове повернення та видворення з України іноземців та осіб без громадянства. У разі відмови іноземця від особистого підпису в рішенні про примусове повернення посадова особа робить про це запис у рішенні про примусове повернення в присутності двох свідків.
Один з примірників рішення про примусове повернення видається іноземцю, стосовно якого воно прийнято, інший залишається в органі, який його прийняв. Іноземець зобов'язаний самостійно залишити територію України у строк, зазначений у рішенні про примусове повернення на підставі вимог абз.1 п.4 та п.5 розд. ІІ Інструкції про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства.
Однак, відповідне вищезазначене рішення від 29 січня 2025 року ОСОБА_1 не оголошувалося, під підпис не вручалося, примірник їй не надавався, а строк для самостійного залишення території України відповідачу не встановлювався.
Більше того, таке рішення впринципі не долучалося ГУ ДМС України у Львівській області до матеріалів Адміністративного позову від 29 січня 2025 року, про що свідчить відсутність його серед додатків до позовної заяви, які перелічено на стор.5 такої.
Також зазначає, що згаданий документ взагалі є відсутнім серед матеріалів адміністративної справи №461/791/25 і про нього жодного разу не згадується в межах оскаржуваного рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 січня 2025 року.
Що стосується ІІ частини конструкції правової норми, кодифікованої в межах ч.1 ст.289 КАС України, а саме - наявності у центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції, обґрунтованих підстав вважати, що ОСОБА_1 , стосовно якої прийнято рішення про примусове видворення або реадмісію, ухилятиметься від виконання рішення про її примусове видворення; перешкоджатиме проведенню процедури видворення чи реадмісії відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію або якщо існує ризик її втечі, то ані органом державної влади в межах адміністративного позову від 29 січня 2025 року, ані у оскаржуваному рішенні в справі №461/791/25 від цієї ж дати, в принципі не зазначаються будь-які обґрунтування тих або інших підстав, доводів, переконань, тверджень тощо, на основі яких можна було б обґрунтовано припускати, що відповідач ухилятиметься від виконання покладених на неї відповідним рішенням обов'язків щодо видворення за межі держави.
Більше того, незрозумілою для сторони скаржника залишається та обставина, яким чином судом І інстанції було ухвалено рішення від 29 січня 2025 року - затримання з метою ідентифікації та/або забезпечення примусового видворення за межі території України, якщо згідно тверджень міграційного органу, що задокументовано в абз.2 стор.3 адміністративного позову від 29 січня 2025 року, відповідне рішення було прийнято у цей самий день безпосередньо перед зверненням до Галицького районного суду м. Львова і, відповідно, іноземка, яку було затримано, в принципі не мала і не могла мати фізичної можливості виконати будь-яке рішення компетентного органу державної влади про самостійне і добровільне залишення території України та/або звернутися з відповідними заявами до міграційної служби з метою легалізації свого перебування.
Не може братися до уваги і твердження позивача про неможливість встановлення та ідентифікації особи ОСОБА_1 згідно інформаційних баз даних нашої держави, оскільки 02 грудня 2011 року Головним управлінням Державної податкової служби у Львівській області відповідача було поставлено на облік фізичних осіб-платників податків та присвоєно їй ідентифікаційний номер НОМЕР_1 .
Стосовно тверджень міграційної служби про відсутність у відповідача законних джерел фінансового доходу на території України, а також незазначення місця проживання такої особи, то апелянт вказує, що відповідач - ОСОБА_1 являється рідною дочкою ОСОБА_2 і ОСОБА_3 . Зазначена обставина підтверджується копією довідки про народження №А-00584.
ЇЇ батько, ОСОБА_4 , 30 березня 1995 року розірвав шлюб з матір'ю апелянта - ОСОБА_3 , що засвідчується копією свідоцтва про розірвання шлюбу НОМЕР_2 .
В подальшому, ОСОБА_4 (батько скаржника) прибув на територію України, де уклав шлюб з громадянкою нашої держави - ОСОБА_5 . Після укладення шлюбу батько ОСОБА_1 взяв прізвище своєї дружини - ОСОБА_6 . Вказані обставини підтверджуються свідоцтвом про одруження НОМЕР_3 .
Відтак вважає, що починаючи з середини 1995 року батько відповідачки на законних підставах перебуває на території України як чоловік громадянки України - ОСОБА_5 .
Згодом, в середині 2006 року, батько ОСОБА_7 одержав у ГУ ДМС України у Львівській області посвідку на постійне проживання на території України серії НОМЕР_4 . На підставі вказаного документу він перебуває на території України станом і на зараз.
З вказаного часу ОСОБА_4 веде підприємницьку діяльність, сплачує відповідні податки, збори та інші загальнообов'язкові платежі.
Своєю чергою, ОСОБА_1 прибула на територію України приблизно у 2008 2009 роках за внутрішнім паспортом російської федерації.
Як вже згадувалося вище, у 2011 році відповідач зареєструвала у територіальному органі Львівської області державної фіскальної служби індивідуальний податковий номер, оскільки планувала допомагати своєму батькові у веденні сімейного бізнесу.
Однак, доходів від підприємницької діяльності ОСОБА_4 було цілком достатньо для забезпечення як власних потреб, так і потреб ОСОБА_1 . Вказані твердження можуть бути підтверджені податковими деклараціями батька відповідача за крайні 2023-2024 роки, з яких прослідковується, що дохід такої особи становить більше 1 млн. грн. щорічно. Як наслідок, у відповідача відсутні будь-які проблеми матеріального і фінансового характеру, пов'язані із джерелом одержання доходів на території України.
Не можуть братися до уваги і твердження позивача про відсутність місця постійного проживання затриманої особи.
Вона постійно проживає по АДРЕСА_1 .
Зазначений об'єкт нерухомості (квартира) належить другу сім'ї ОСОБА_8 і надається ОСОБА_1 безоплатно для проживання у ньому.
З огляду на зазначене вважає, що у випадку якщо ГУ ДМС України і справді було прийнято 29 січня 2025 року рішення про примусове видворення за межі території України (яке, однак, відсутнє в матеріалах адміністративної справи №461/791/25 і яке відповідачу не надавалося для ознайомлення і не вручалося), їй повинен був надаватися строк для добровільного і самостійного залишення території України або, як крайній захід - до неї можна було б застосувати п.4 ч.1 ст.289 КАС України - зобов'язання внести заставу.
Вказане твердження повністю відповідає висновку про застосування правових норм в межах ст.289 КАС України, які зроблено КАС ВС в постанові по справі №461/2622/23 від 25 квітня 2024 року.
Так, в ході розгляду вищезазначеної справи, знову ж таки Галицьким районним судом м. Львова аналогічно, як і у справі №461/791/25 відносно ОСОБА_1 , було ухвалено рішення про затримання громадянина російської федерації з метою ідентифікації його особи та забезпечення примусового видворення за межі території України.
Згодом, постановою VIII апеляційного адміністративного суду від 29 червня 2023 року апеляційну скаргу затриманої особи було задоволено, а рішення місцевого загального суду від 12 квітня 2023 року - скасовано.
В подальшому, Верховний Суд у складі колегії Касаційного адміністративного суду у вищезазначеній постанові від 25 квітня 2024 року підтвердив правильність позиції суду апеляційної інстанції щодо відсутності підстав для затримання громадянина російської федерації, вказавши при цьому, наступне: «Згідно з частиною п'ятою статті 26 Закону № 3773-VI іноземець або особа без громадянства зобов'язані самостійно залишити територію України у строк, зазначений у рішенні про примусове повернення.
З аналізу норм статей 26 та 30 Закону № 3773-VI убачається, що процедурі видворення іноземця або особи без громадянства передує прийняття компетентним органом рішення про його примусове повернення, яке може бути оскаржено до суду.
При цьому компетентним органом в розумінні статті 26 Закону № 3773-VI є орган Державної міграційної служби України, орган Служби безпеки України, або орган охорони державного кордону.
Тобто, застосовуючи приписи частини першої статті 30 Закону № 3773-VI, варто зважати, що примусове видворення з України іноземця на підставі прийнятої постанови адміністративного суду застосовується, якщо рішення компетентного органу про примусове повернення не виконано іноземцем в установлений строк без поважних причин.
Отже, зі змісту наведеної норми слідує, що примусовому видворенню іноземця чи особи без громадянства передують дві обставини: 1) прийняття рішення відповідним компетентним органом про примусове повернення; 2) ухилення від виїзду після прийняття рішення про повернення або наявність обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятимуться від виконання такого рішення.
Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 13.02.2019 у справі №359/5975/17, від 28.02.2019 у справі №754/2198/17, від 26.06.2019 у справі №755/12159/18, від 09.08.2019 у справі №359/5823/16-а, від 27.04.2023 у справі № 522/11882/22, від 24.05.2023 у справі № 296/8455/22, на одну з яких посилається скаржник у якості підстави касаційного оскарження за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Водночас судом апеляційної інстанції встановлено, що в матеріалах справи відсутні докази того, що відповідач ухилявся від виконання даного рішення про залишення території України.»
Далі, в описово-мотивувальній частині вищезгаданої постанови КАС ВС від 25 квітня 2025 року в межах справи №461/2622/23 касаційна інстанція зазначає, що: «При цьому, як встановлено судом апеляційної інстанції, позивач не подав жодного доказу негативної поведінки відповідача в Україні, яка б свідчила про його намір ухилитися від добровільного виконання рішення Державної міграційної служби про примусове повернення, намір ухилятися від виконання рішення про примусове видворення, перешкоджання проведенню процедури видворення або існування ризику втечі.
Із огляду на встановлені обставини справи та враховуючи те, що чинним законодавством наведено вичерпний перелік підстав, які передбачають неможливість примусового видворення особи, а затримання особи з метою ідентифікації та/або забезпечення примусового видворення за межі території України можливе лише за їх наявності, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Додатково колегія суддів зазначає, що положеннями статей 9, 29 Загальної декларації прав людини 1948 року, статті 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року та статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно для забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.
Відповідно до пункту «f» частини першої статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім як відповідно до процедури, встановленої законом, у випадку законного арешту або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в'їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.
У пункті 103 рішення Європейського суду з прав людини від 17.04.2014 у справі «Анатолій Руденко проти України», яке стало остаточним 17.07.2014 (№ 50264/08), указано, що тримання особи під вартою є таким серйозним заходом, що він є виправданим лише тоді, коли інші, менш суворі заходи, було розглянуто і визнано недостатніми для гарантування інтересів особи або суспільства, що можуть вимагати того тримання відповідної особи під вартою. Це означає, що відповідність позбавлення волі національному законодавству є недостатньою умовою; воно також має бути необхідним за конкретних обставин (див. для застосування цих принципів у контексті підпункту «e» пункту 1 статті 5 Конвенції рішення у справах «Вітольд Літва проти Польщі», заява № 26629/95, і «Станєв проти Болгарії» [ВП], заява № 36760/06).
Суд наголошує, що відповідно до пункту 1 статті 5 Конвенції мається на увазі фізична свобода особи, і мета цього положення полягає в недопущенні свавільного позбавлення такої свободи. Перелік винятків стосовно права на свободу, яке гарантує пункт 1 статті 5, є вичерпним, і лише вузьке тлумачення цих винятків відповідатиме меті цього положення.
За такого правового регулювання, предмета і підстави позову в цій справі, Верховний Суд встановив, що суд апеляційної інстанції дійшов до обґрунтованого та законного висновку про відмову у задоволенні позову.»
Отже, беручи до уваги такі обставини вважає, що ухвалюючи оскаржуване рішення Галицький районний суд м. Львова, всупереч висновкам КАС ВС, які мали б ним враховуватися на підставі положень ч.5 ст.242 КАС України і ч.5 ст.13 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», застосував найбільш тяжкий обмежуючий захід, передбачений п.1 ч.1 ст.289 КАС України, що не відповідає обставинам справи та вчиненому затриманою особою правопорушенню.
Що стосується визнання позову скаржником, то таке було вчинено внаслідок сильного стресу, переляку, переживань і душевного хвилювання через затримання і впливом працівників правоохоронних органів, які разом з уповноваженою особою ГУ ДМС України у Львівській області проводили вказаний захід.
Крім того, згідно ч.1 ст.160 КАС України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.
Пункт 4 частини 5 вищезазначеної норми говорить про те, що в позовній заяві зазначаються зміст позовних вимог і виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
Отже, на переконання сторони апелянта, право визначати в прохальній частині адміністративного позову конкретно визначений захід забезпечення впливу на іноземця, передбачений ч.1 ст.289 КАС України, належить саме центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції.
Саме тому ОСОБА_1 в прохальній частині цієї апеляційної скарги від 06 лютого 2025 року змушена у відповідності до процесуальних норм адміністративного законодавства України просити саме про скасування оскаржуваного рішення місцевого загального суду повністю і ухвалення нового судового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ГУ ДМС України у Львівській області, з підстав, озвучених вище.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просив таку залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
У відповідності до вимог ч. 1, ч. 2 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних міркувань.
Судом першої інстанції встановлено, що 29.01.2025 о 13.30 год. згідно протоколу про адміністративне затримання за ч. 2 ст. 263 КУпАП працівниками Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області була виявлена та затримана громадянка російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , для забезпечення своєчасного розгляду справи про адміністративне правопорушення. ОСОБА_1 порушила правила перебування іноземців на території України, а саме ухилилась від виїзду з України після закінчення відповідного терміну перебування.
Згідно протоколу про адміністративне правопорушення від 29.01.2025 за ч. 2 ст. 203 КУпАП громадянка російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , перевищила дозволений строк перебування більш як на 30 днів.
Відповідач пояснила, що прибула на територію України 15.06.2015 та до цього часу територію України не залишала, вину визнала. Документи, що посвідчують особу іноземця - відсутні.
Дії громадянки російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , порушують законодавство України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, а саме вчинено адміністративне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 203 КУпАП - перевищення іноземцем або особою без громадянства встановленого строку перебування в Україні більш як на 30 днів, а так само проживання на території України без документів на право проживання (перебування) в Україні, за недійсними документами чи документами, термін дії яких закінчився, - тягнуть за собою накладення штрафу від двохсот до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Постановляючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що згідно п. 14 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» нелегальний мігрант - іноземець або особа без громадянства, які перетнули державний кордон поза пунктами пропуску або в пунктах пропуску, але з уникненням прикордонного контролю і невідкладно не звернулися із заявою про надання статусу біженця чи отримання притулку в Україні, а також іноземець або особа без громадянства, які законно прибули в Україну, але після закінчення визначеного їм терміну перебування втратили підстави для подальшого перебування та ухиляються від виїзду з України
У даній спірній ситуації суд першої інстанції зґясував, що відповідач перевищила дозволений строк свого перебування на території України - більше 90 днів протягом 180 днів, чим порушила п. 2 Порядку продовження строку перебування та проживання або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, затвердженого постановою КМУ від 15.02.2012 № 150. Зазначені норми права містять імперативний припис, обов'язковий до виконання.
Натомість гр. російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ухилилась від виїзду з України, не вживала заходів щодо оформлення легального статусу перебування на території України, з заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту не зверталася, законне джерело існування та підстави для подальшого перебування на території України відсутні.
Відповідно до п.п. 2, 5 Порядку продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2012 року № 150, іноземці та особи без громадянства, які на законній підставі прибули в Україну, можуть тимчасово перебувати на її території не більш як 90 днів протягом 180 днів з дати першого в'їзду з держав з безвізовим порядком в'їзду, якщо інший строк не визначено міжнародними договорами України. Строк перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, паспортні документи або документи, що підтверджують особу без громадянства, яких зареєстровано посадовою особою Держприкордонслужби, продовжується територіальними органами або підрозділами ДМС.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з чим погодилась колегія суддів, виходив з того, що відповідач, нелегально перебуваючи на території України з 2015 року, не має постійного місця проживання та місця праці, не має стабільного джерела доходів для свого існування. Відтак, існує ризик втечі громадянки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та уникнення нею подальшого примусового видворення за межі території України.
Крім того, 29.01.2025 ГУ ДМС у Львівській області прийнято рішення про примусове видворення з України іноземця або особи без громадянства ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідно до пункту 16 частини 1 статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011 року № 3773-VI (далі - Закон № 3773- VI) паспортний документ іноземця це документ, виданий уповноваженим органом іноземної держави або статутною організацією ООН, що підтверджує громадянство іноземця, посвідчує особу іноземця або особу без громадянства, надає право на в'їзд або виїзд з держави і визнається Україною.
Згідно частини 3 статті 3 розділу І Закону № 3773-VI зазначено, що іноземці та особи без громадянства зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.
У відповідності до положень частини 4 статті 30 Закону № 3773-VI іноземці та особи без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України, затримані в установленому порядку та підлягають примусовому видворенню за межі України, у тому числі прийняті відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію, розміщуються в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, протягом строку, необхідного для їх ідентифікації та забезпечення примусового видворення, (реадмісії) за межі України, але не більш як на вісімнадцять місяців.
Крім того, судом встановлено, що відповідач була притягнута до адміністративної відповідальності на території України та проживала без документів та дозволів на право перебування на території держави Україна, до органів та підрозділів міграційної служби з заявою і документами необхідними для вирішення питання про продовження строку перебування або про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не зверталася, чим грубо порушила вимоги ст. ст. 9, 16, 23, 26 Закону № 3773-VI.
Частиною 1 статті 289 КАС України визначено, за наявності обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства, стосовно якої подано адміністративний позов про примусове видворення, ухилятиметься від виконання рішення про її примусове видворення, перешкоджатиме проведенню процедури видворення чи реадмісії відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію або якщо існує ризик її втечі, а так само у разі відсутності в іноземця або особи без громадянства, яка вчинила порушення законодавства України з прикордонних питань або про правовий статус іноземців, документа, що дає право на виїзд з України, центральним органом виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, його територіальним органом чи підрозділом, органом охорони державного кордону або Служби безпеки України подається до місцевого загального суду як адміністративного суду за місцезнаходженням цих органів (підрозділів) або за місцезнаходженням пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, позовна заява про застосування судом до іноземця або особи без громадянства одного з таких заходів:
1) затримання з метою ідентифікації та/або забезпечення примусового видворення за межі території України;
2) затримання з метою забезпечення передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію;
3) взяття на поруки підприємством, установою чи організацією;
4) зобов'язання внести заставу.
Відповідно до ч.11 ст. 289 КАС України, строк затримання іноземців та осіб без громадянства в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, не може перевищувати шести місяців.
Враховуючи наведені норми законодавства та обставини справи, зокрема те, що відповідач перебуває на території України без відповідних законних підстав, суд першої інстанції дійшов до підставного висновку про задоволення позову.
З урахуванням вказаного, колегія судді вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, такі відповідають обставинам справи, рішення суду прийнято з дотриманням норм матеріального та процесуального прав, тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Керуючись ст. 243, ст. 289, ст. 308, ст. 310, п. 1 ч. 1 ст. 315, ст. 316, ст. 321, ст. 322, ст. 325 КАС України, суд, -
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 січня 2025 року по справі №461/791/25 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя М. А. Пліш
судді Л. П. Іщук
І. М. Обрізко
Повне судове рішення складено 19.03.25