17 березня 2025 рокуСправа №160/26720/21
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Конєвої С.О.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, -
21.12.2021р. (згідно штемпеля поштового зв'язку) ОСОБА_1 звернувся з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 та просить:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не проведення нарахування грошового забезпечення позивачеві з 29.01.2020р. по 30.08.2021р. з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року;
- зобов'язати відповідача здійснити позивачеві перерахунок грошового забезпечення (щомісячні основні види грошового забезпечення, щомісячні додаткові види грошового забезпечення та одноразові додаткові види грошового забезпечення) за період з 29.01.2020р. по 30.08.2021р., виходячи із розмірів посадового окладу та окладу за військове звання, які визначити шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2020 року, 01 січня 2021 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно додатків 1-14 до постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30 серпня 2017 року №704, та здійснити виплату різниці з урахуванням виплачених сум.
Свої позовні вимоги позивачка обгрунтовує тим, що вона проходила військову службу з 15.04.2010р. по 30.08.2021р. у Військовій частині НОМЕР_1 , є учасником бойових дій згідно посвідчення серії НОМЕР_2 . Позивачка вважає, що, починаючи з 29.01.2020р. з урахуванням висновків постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020р. у справі №826/6453/18 її посадовий оклад повинен був бути розрахований із розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня відповідного календарного року, шляхом його множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1,12,13,14 постанови КМУ №704, а не прожиткового мінімуму станом на 01.01.2018р., що мало місце при нарахуванні та виплаті їй грошового забезпечення у вказаний період, оскільки Законом України «Про Державний бюджет України» на 2018р. розмір такого прожиткового мінімуму складав - 1762 грн., на 2020р. - 2102 грн., на 2021р. - 2270 грн. Позивачка зазначила, що засобами поштового зв'язку зверталася до відповідача із заявою про нарахування та виплату грошового забезпечення розрахованого у наведений вище спосіб, проте, відповіді від відповідача не отримала. Тому, на переконання позивачки, різниця розміру прожиткового мінімуму на зазначені вище періоди впливає на визначення розміру посадового окладу позивачки та з моменту набрання вищенаведеним судовим рішенням законної сили, тобто з 29.01.2020р. по день виключення зі списку особового складу військової частини (30.08.2021р.) позивачка вважає, що вона має право на отримання грошового забезпечення, обчисленого із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2020р., на 01.01.2021р. та помноженого на відповідний коефіцієнт. Також позовні вимоги обгрунтовані і правовими висновками Верховного Суду, викладеними у його постановах від 11.12.2019р. у справі №240/4946/18, від 18.02.2021р. у справі №200/3775-а, від 11.02.2021р. у справі №200/3757/20-а та інші(а.с.1-9).
Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23.12.2021р. вказана справа була розподілена для розгляду судді Юхно І.В. (а.с.21).
Ухвалою судді Дніпропетровського окружного адміністративного суду Юхно І.В. від 28.12.2021р. було відкрито провадження у даній справі та призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами згідно до ст.257 Кодексу адміністративного судочинства України (а.с.22-23).
Надалі, ухвалою судді Юхно І.В. від 01.03.2022р. розгляд справи було призначено за правилами загального позовного провадження (а.с.31-32).
29.03.2022р. ухвалою судді ОСОБА_2 провадження у даній адміністративній справі було зупинено до припинення перебування Військової частини НОМЕР_1 у складі Збройних Сил України, що переведені на воєнний стан, згідно до ст.236 Кодексу адміністративного судочинства України (а.с.37-38).
10.09.2024р. згідно розпорядження в.о. керівника апарату суду за №549д, у зв'язку зі звільненням ОСОБА_2 з посади судді за її поданням заяви про відставку, укладеним рішенням Вищої ради правосуддя від 13.08.2024р. №2451/0/15-24, на підставі Протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, вказану справу було передано для розгляду судді Конєвій С.О. (а.с.46-47).
Ухвалою суду від 23.09.2024р. суддею Конєвою С.О. було прийнято дану справу до свого провадження, провадження у даній справі поновлено та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у відповідності до вимог ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України та зобов'язано, зокрема, відповідача протягом 15 календарних днів з дня отримання цієї ухвали направити відзив на позов та додані до нього документи на адресу позивача і докази такого направлення надати суду згідно до вимог ч.9 ст.79, ч.3 ст.162 Кодексу адміністративного судочинства України (а.с.48).
Наведена ухвала суду була отримана відповідачем у його електронному кабінеті у системі «Електронний суд» 25.09.2024р., що підтверджується довідкою про доставку електронного листа, наявного у справі (а.с.50).
21.02.2022р. засобами поштового зв'язку від відповідача - Військової частини НОМЕР_1 до канцелярії суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому останній просив у задоволенні вимог позивачки відмовити у повному обсязі посилаючись на те, що позивачку було звільнено з лав Збройних Сил України 30.08.2021р., до суду з даним позовом вона звернулася 23.12.2021р., а отже, пропустила місячний строк звернення до суду, встановлений ч.1, ч.5 ст.122 Кодексу адміністративного судочинства України; відповідно до ст.8 Наказу Міністра оборони України №260 від 07.06.2018р. грошове забезпечення виплачується в межах асигнувань, передбачених у кошторисі військової частини на грошове забезпечення військовослужбовців; відповідно до п.8 Наказу Міністра оборони України №550 від 24.10.2016р. (діяв на момент звільнення позивачки) передбачено було, що щомісячна додаткова грошова винагорода не включається до складу грошового забезпечення, з якого здійснюється обчислення одноразових додаткових видів грошового забезпечення. За викладеного, на переконання відповідача, всі дії посадових осіб в/ч НОМЕР_1 грунтуються на положенні чинного законодавства України (а.с.27-28).
Згідно ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
У відповідності до вимог ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Ухвалою суду від 17.03.2025р. у зв'язку із перебуванням судді Конєвої С.О. у щорічній відпустці у період грудень 2024р. - січень 2025р., з 06.03.2025р. по 14.03.2025р. та, як наслідок, об'єктивну неможливість прийняття у цей період рішень у справах, на підставі ст.121 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд даної справи було продовжено до 17.03.2025р. (а.с. 54).
Враховуючи викладене, рішення у даній справі приймається судом 17.03.2025р., тобто, у межах строку, визначеного ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України.
У відповідності до ч.8 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.
Із наявних в матеріалах справи документів судом встановлені наступні обставини у даній справі.
Громадянка України ОСОБА_1 з 15.04.2010р. по 30.08.2021р. проходила військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 , є учасником бойових дій, що підтверджується копією паспорта позивачки, копією посвідчення серії НОМЕР_2 від 25.02.2021р. та копіями Витягів з наказів №82 від 15.04.2020р., №253 від 30.08.2021р., наявних у справі (а.с.10-11, 13-16).
Зі змісту копії Витягу з наказу командира в/ч НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 30.08.2021р. №253 видно, що лейтенанта ОСОБА_1 було виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 з 30.08.2021р., що підтверджується копією відповідного Витягу з наказу, наявною у справі (а.с.15-16).
Позивачка у позові зазначила, що її грошове забезпечення за період з 29.01.2020р. по 30.08.2021р. було розраховано з показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2018р. (1762 грн.), тоді як, такий розрахунок повинен був бути проведений відповідачем із величини прожиткового мінімуму на відповідний рік, а саме: на 01.01.2020р.(2102 грн.), на 01.01.2021р. (2270 грн.)-(а.с.6).
З огляду на викладене, позивачка вважає, що вона має право на нарахування такого грошового забезпечення за згаданий вище період із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи за відповідним Законом України про Державний бюджет України станом на 01.01.2020р., на 01.01.2021р., у зв'язку із чим просила суд визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не проведення нарахування її грошового забезпечення за період з 29.01.2020р. по 30.08.2021р. з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, а також і зобов'язати відповідача здійснити перерахунок її грошового забезпечення (щомісячні основні види грошового забезпечення, щомісячні додаткові види грошового забезпечення та одноразові додаткові види грошового забезпечення) за наведений період, виходячи із розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, які визначити шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2020р., на 1 січня 2021р. на відповідний тарифний коефіцієнт згідно додатків 1-14 до постанови КМУ від 30.08.2017р. №704 та здійснити виплату різниці з урахуванням виплачених сум.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази у сукупності з нормами чинного законодавства України, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих підстав для задоволення позовних вимог позивачки, виходячи з наступного.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначено Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» 20 грудня 1991 року № 2011-XII (надалі - Закон 2011-XII).
Окрім того, цей Закон встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.
Згідно частин першої - третьої статті 9 Закону 2011-XII визначено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
За приписами частини четвертої статті 9 Закону 2011-XII передбачено, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
30 серпня 2017 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», яка набрала чинності 01 березня 2018 року (надалі - Постанова КМУ №704).
Зазначеною Постановою КМУ №704 було збільшено розмір грошового забезпечення військовослужбовців з 01.03.2018р.
Відповідно до пункту 4 Постанови КМУ №704 розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з Додатками 1, 12, 13, 14.
Приміткою 1 Додатку 1 до Постанови №704 визначено, що посадові оклади за розрядами тарифної сітки визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт.
21 лютого 2018 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» (надалі - Постанова КМУ № 103), якою внесено зміни до Постанови КМУ № 704, зокрема, пункт 4 викладено в новій редакції: установлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14» (пункт 6 Постанови КМУ № 103).
Постанова КМУ №103 набула чинності 24 лютого 2018 року.
Разом з тим, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі №826/6453/18 визнано протиправним та скасовано пункт 6 Постанови КМУ №103, яким були внесені зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України №704.
З огляду на вказане, слід дійти висновку про необхідність застосування з 29 січня 2020 року (дати набрання чинності постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі №826/6453/18) положень пункту 4 Постанови КМУ №704 в редакції до 24 лютого 2018 року, тобто в редакції, яка була чинна до набрання законної сили Постановою КМУ № 103.
Тож, з 01 січня 2020 року положення пункту 4 Постанови КМУ № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою КМУ № 704 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений на відповідний рік у тому числі як розрахункова велична для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів.
Через зростання прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, зокрема, згідно із Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», у осіб з числа військовослужбовців виникло право на нарахування та виплату грошового забезпечення, яке визначається шляхом застосування пункту 4 Постанови КМУ № 704 у редакції, яка була чинна до набрання законної сили Постанови КМУ №103 (тобто, до 24.02.2018р.) із використанням для його визначення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (через його збільшення на відповідний рік).
Таким чином з 29.01.2020р., тобто з дня набрання законної сили судовим рішенням у справі №826/6453/18, діяв п.4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017р. №704 у первісній редакції, згідно з якою розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, на тарифний коефіцієнт згідно до додатками 1,12,13,14.
Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 02 серпня 2022 року у справі №440/6017/21 та від 28.02.2023р. у справі №380/18850/21.
При цьому, статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» було встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01.01.2018р. - 1762 грн.
Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» було встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01.01.2020р. - 2102 грн.
Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» було встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01.01.2021р. - 2270 грн.
Отже, із аналізу наведених норм слідує, що протягом спірного періоду з 29.01.2020р. по 30.08.2021р. прожитковий мінімум для працездатних осіб, що встановлений законом на 1 січня календарного року збільшувався.
При цьому, слід зазначити, що різниця між розміром прожиткового мінімуму на 2018 рік та 2020,2021 роки впливає на визначення розміру посадового окладу та з 29.01.2020р., тобто, з моменту набрання законної сили постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020р. у справ №826/6453/18, наявні правові підстави для визначення розміру посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року (2020,2021 роках), на відповідний тарифний коефіцієнт.
А відповідно, із наведеного слід дійти висновку, що у період з 29.01.2020р. по 30.08.2021р. позивачка мала право на отримання грошового забезпечення, обчисленого виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2020р. (2102грн.), на 01.01.2021р. (2270 грн.), виходячи з вимог пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017р. №704, у редакції, яка діяла з 29.01.2020р. та із застосуванням наведених вище розмірів прожиткових мінімумів для працездатних осіб, встановлених на 1 січня відповідного календарного року згідно до Законів України «Про Державний бюджет України» на 2020р., 2021р.
При цьому, право позивачки на визначення її посадового окладу шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, на відповідний коефіцієнт згідно з додатками 1,12,13,14, а не прожиткового мінімуму станом на 01.01.2018р., передбачено і пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017р. №704, яка діяла з 29.01.2020р.
Наведена правова позиція висловлена і у постанові Верховного Суду від 11.02.2021р. у справі №200/3757/20-а, яка є обов'язковою для врахуванням адміністративним судом у відповідності до ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.
За таких обставин, суд приходить до висновку, що у період з 29.01.2020р. по 30.08.2021р. грошове забезпечення позивачки мало б обчислюватися відповідачем із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2020р. (2102 грн.), станом на 01.01.2021р. (2270 грн.).
Так, судом вище було встановлено, що позивачка проходила військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 у період з 15.04.2010р. по 30.08.2021р., що не заперечується учасниками справи.
Разом з тим, доказів застосування відповідачем прожиткового мінімуму станом на 2020, 2021 роки при обчисленні відповідачем у спірний період з 29.01.2020р. по 30.08.2021р. грошового забезпечення позивачки та інших додаткових виплат згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України №704, яка діяла в редакції з 29.01.2020р., матеріали справи не містять, а відповідачем суду не надано.
За викладених обставин, суд приходить до висновку, що бездіяльність відповідача щодо не проведення нарахування та виплати грошового забезпечення позивачці з 29.01.2020р. по 30.08.2021р. з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня 2020р. (з 2102 грн.), на 1 січня 2021р. ( з 2270 грн.) та шляхом множення їх на тарифний коефіцієнт згідно до додатками 1-14 до постанови КМУ №704, слід визнати протиправною.
У відповідності до вимог ст. 73 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Частина 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.
Проте, відповідачем у відзиві на позов не наведено жодних обгрунтованих підстав, належних, достатніх та допустимих доказів також не було надано, які б свідчили про правомірність вищенаведеної бездіяльності відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачеві з 29.01.2020р. по 30.08.2021р. грошового забезпечення позивачки (щомісячні основні види грошового забезпечення, щомісячні додаткові види грошового забезпечення та одноразові додаткові види грошового забезпечення) з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, виходячи із встановлених вище судом обставин даної справи та аналізу чинного наведеного законодавства.
Не можуть бути покладені в основу даного судового рішення, тому відхиляються судом, аргументи відповідача з приводу пропущення позивачкою місячного строку звернення до суду з даним позовом, встановленого ч.1, ч.5 ст.122 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки зазначені приписи застосуються у разі вирішення спорів при прийнятті осіб на публічну службу та звільнення з неї.
В той же час, строки звернення з позовами, що стосуються оплати праці вказаними приписами не врегульовані, а відповідно, за загальним правилом, до таких правовідносин мають застосовуватися приписи трудового законодавства, зокрема, Кодексу законів про працю України.
Так, згідно з ч.2 ст.233 КЗпП України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин 30.08.2021р-23.12.2021р.) було передбачено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Конституційний Суд України в п.2.3 мотивувальної частини Рішення №9-рп/2013 від 15.10.2013р. вказав, що спір щодо стягнення не виплачених власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати є трудовим спором, пов'язаним з недотриманням законодавства про оплату праці.
У цьому Рішенні, Конституційний Суд України також зазначив, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем.
З огляду на викладене, та враховуючи, що даний позов, пов'язаний з порушенням законодавства про оплату праці, тобто, даний позов стосується невиплати відповідачем позивачці грошового забезпечення у розмірі, встановленому чинним законодавством України у період з 29.01.2020р. по 30.08.2021р., тому суд приходить до висновку, що подання даного позову не обмежується будь-яким строком звернення до суду, у зв'язку із чим строк звернення за цим позовом позивачкою не пропущений.
Судом відхиляються і доводи відповідача про те, що згідно до ст.8 Наказу Міністра оборони України №260 від 07.06.2018р. грошове забезпечення виплачується у межах асигнувань, передбачених у кошторисі військової частини на грошове забезпечення військовослужбовців, оскільки норми згаданого Наказу є підзаконним нормативно-правовим актом, які не відповідають вимогам Закону України «Про Державний бюджет України» на 2020 рік, 2021р., який має вищу юридичну силу, а відповідно, у такому разі підлягають застосуванню саме положення Закону, які носять вищу юридичну силу.
Також у даному контексті судом враховується і рішення Європейського Суду з прав людини "Щокін проти України» (заяви №23759/03, №37943/06) від 14.10.2010р., яке набуло статусу остаточного 14.01.2011р. де Суд визначив концепцію якості закону, наявна вимога, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні. Як зазначено у вказаному рішенні відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості і точності порушує вимогу «якості закону». А у разі, коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав і обов'язків осіб, національні органи зобов'язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід.
Тобто, із наведеного аналізу судової практики ЄСПЛ слідує, що вирішення колізій у законодавстві завжди тлумачиться на користь особи.
А відповідно, з урахуванням вищенаведених правових висновків, викладених у тому числі у рішенні ЄСПЛ, у постанові Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020р. у справі №826/6453/18, яке набрало законної сили 29.01.2020р. та висновках Верховного Суду, викладених у його постановах від 11.02.2021р. у справі №200/3757/20-а, від 18.02.2021р. у справі №200/3775/20-а, відповідач, як суб'єкт владних повноважень, у період з 29.01.2020р. по 30.08.2021р. мав би проводити обчислення та виплату грошового забезпечення позивачки (щомісячні основні види грошового забезпечення, щомісячні додаткові види грошового забезпечення та одноразові додаткові види грошового забезпечення) з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, тобто, на 01 січня 2020р. (з 2102 грн.), на 01 січня 2021р. (з 2270 грн.) у відповідності до вимог пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України №704, яка діяла в редакції з 29.01.2020р. та положень ст.7 Законів України «Про Державний бюджет України на 2020 рік, на 2021 рік».
Разом з тим, у ході судового розгляду справи доказів нарахування грошового забезпечення позивачки у період з 29.01.2020р. по 30.08.2021р. з урахуванням вищенаведеного розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, відповідачем суду не надано.
Тому, у даних правовідносинах правомірність зазначеної вище бездіяльності відповідача у встановленому законодавством порядку останнім не доведена.
Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
З урахуванням вимог ч. 2 ст. 2 вказаного Кодексу, перевіривши правомірність бездіяльності відповідача щодо не проведення нарахування та виплати позивачці грошового забезпечення з 29.01.2020р. по 30.08.2021р. з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, суд приходить до висновку, що відповідач, вчинивши наведену бездіяльність, діяв не у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, не обґрунтовано та без врахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
Отже, судом встановлено, що своєю бездіяльністю щодо не проведення нарахування та виплати позивачці грошового забезпечення з 29.01.2020р. по 30.08.2021р. з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, відповідач порушив права та інтереси позивачки, які підлягають судовому захисту шляхом визнання такої бездіяльності протиправною, виходячи з повноважень адміністративного суду, встановлених ст.ст. 9, 245 Кодексу адміністративного судочинства України.
Також підлягають задоволенню і похідні позовні вимоги позивача про зобов'язання відповідача здійснити позивачці перерахунок грошового забезпечення (щомісячні основні види грошового забезпечення, щомісячні додаткові види грошового забезпечення, та одноразові додаткові види грошового забезпечення) за період з 29.01.2020р. по 30.08.2021р. виходячи із розмірів посадового окладу та окладу за військове звання, шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2020 року, на 01 січня 2021 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно додатків 1-14 до постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30 серпня 2017 року №704, та здійснити виплату різниці з урахуванням виплачених сум, виходячи з того, що судом встановлено протиправність бездіяльності відповідача у наведеній частині позову, а тому належним і ефективним способом захисту порушеного права позивача є саме зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії, направлені на усунення порушеного права позивача виходячи із повноважень адміністративного суду, визначених ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України.
Так, за приписами ст.245 вказаного Кодексу, встановлено, що у разі задоволення позову, суд може прийняти постанову про зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії.
Окрім того, і за приписами ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, дає найбільший ефект.
Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права та відповідати наявним обставинам.
Також слід зазначити, що за приписами ст.6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Статтею 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Суду як джерело права.
Так, Європейський Суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011р. (остаточне) по справі “Чуйкіна проти України» констатував: “ 50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює “право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів ( див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі “Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. The United Kingdom),п.п.28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє всіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати “вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені.
Таким чином, з урахуванням наведеної правової позиції, суд приходить до висновку, що задоволення позовних вимог позивачки в частині зобов'язання відповідача здійснити позивачці перерахунок грошового забезпечення (щомісячні основні види грошового забезпечення, щомісячні додаткові види грошового забезпечення та одноразові додаткові види грошового забезпечення) за період з 29.01.2020р. по 30.08.2021р. виходячи із розмірів посадового окладу та окладу за військове звання, шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно додатків 1-14 до постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30 серпня 2017 року №704, та здійснити виплату різниці з урахуванням виплачених сум, є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.
За викладених обставин, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих правових підстав для задоволення позовних вимог позивачки повністю.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд не вбачає підстав для їх розподілу у порядку, встановленому ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки позивачем не надано жодних доказів, які б підтверджували понесення ним будь-яких судових витрат, пов'язаних із розглядом цієї справи з урахуванням того, що позивач звільнений від сплати судового збору за п.13 ч.1 ст.5 Закону України “Про судовий збір».
Керуючись ст. ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 241-246, 250, 251, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити повністю.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення нарахування та виплати грошового забезпечення ОСОБА_1 з 29.01.2020р. по 30.08.2021р. з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) здійснити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_4 ) перерахунок грошового забезпечення (щомісячні основні види грошового забезпечення, щомісячні додаткові види грошового забезпечення та одноразові додаткові види грошового забезпечення) за період з 29.01.2020р. по 30.08.2021р., виходячи із розмірів посадового окладу та окладу за військове звання, які визначити шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2020 року, на 01 січня 2021 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно додатків 1-14 до постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30 серпня 2017 року №704, та здійснити виплату різниці з урахуванням виплачених сум.
Розподіл судових витрат не здійснюється відповідно до ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення відповідно до вимог статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя С.О. Конєва