Справа № 369/5940/24 Головуючий у суді І інстанції Янченко А.В.
Провадження № 22-ц/824/4628/2025 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
12 березня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Голуб С.А.,
суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою акціонерного товариства «Універсал Банк» на ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 вересня 2024 року у справі за позовом акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Літвінов Артем Володимирович, про визнання недійсним договору дарування,
У квітні 2024 року акціонерне товариство «Універсал Банк» (далі - АТ «Універсал Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , законним представником якого є ОСОБА_1 , про визнання недійсним договору дарування житлового будинку та земельної ділянки, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, поновлення права власності.
11 вересня 2024 року позивач подав заяву про забезпечення позову, обґрунтовуючи її тим, що між сторонами існує спір щодо визнання недійсним договору дарування житлового будинку та земельної ділянки, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , який був укладений відповідачами 19 серпня 2016 року під час судового розгляду справи № 759/6828/15 за позовом АТ «Універсал Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, у якій 02 жовтня 2017 року Святошинським районним судом м. Києва ухвалено заочне рішення про задоволення позовних вимог на суму 77 149,96 швейцарських франків.
Вказував, що відповідачка ОСОБА_1 була обізнана про наявність у неї невиконаного зобов'язання за кредитним договором, однак скористалась моментом, коли ухвалою від 09 серпня 2016 року було скасовано попереднє заочне рішення Святошинського районного суду м. Києва від 09 червня 2015 року та продовжено подальший розгляд справи № 759/6828/15, а державним виконавцем прийнято постанову від 16 серпня 2016 року про закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання цього судового рішення. Тобто, уклавши оспорюваний договір дарування із своїм сином - ОСОБА_2 , відповідачка вчинила дії спрямовані на відчуження майна з метою ухилитись від виконання майбутнього судового рішення без наміру створення правових наслідків, обумовлених договором дарування.
Враховуючи, що відповідачкою проведено ряд дій, які суттєво порушують права кредитора та свідчать про намагання ОСОБА_1 уникнути відповідальності за зобов'язаннями перед АТ «Універсал Банк», а належне їй на праві власності майно на теперішній час зареєстроване на підставі договору дарування за її сином - ОСОБА_2 і за час розгляду справи про визнання цього правочину недійсним особа, за якою зареєстровано право власності на спірне нерухоме майно, може змінитися повторно, позивач вважає, що існує обґрунтована необхідність у застосуванні таких заходів забезпечення позову, як накладення арешту на спірні об'єкти нерухомого майна.
Просив суд вжити заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на домоволодіння загальною площею 182,2 кв. м, житловою площею 86,2 кв. м, та земельну ділянку кадастровий номер 3222482401:01:001:0011 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 та належать ОСОБА_2 , законним представником якого є ОСОБА_1 .
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 вересня 2024 року у задоволенні заяви АТ «Універсал Банк» про забезпечення позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивач в особі представника - Пампури Д.С. звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів неповного з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким вимоги заяви про забезпечення позову задовольнити.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначив, що між АТ «Універсал Банк» та ОСОБА_1 існують невиконані боргові зобов'язання, строк сплати яких настав та вживаються заходи для примусового стягнення заборгованості за кредитним договором. Дії відповідачки свідчать, що нею вже вчинено дії для унеможливлення або ускладнення звернення стягнення на майно, що їй належало на праві власності. Поза розумним сумнівом є обґрунтовані підстави вважати, що ОСОБА_1 , як законним представником неповнолітнього ОСОБА_2 , можуть бути вчинені дії для відчуження майна.
Суд першої інстанції не врахував, що умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що майно, яке є у відповідача на момент пред'явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення. Факт наявності дійсного спору та співмірність запропонованих заходів забезпечення позову відносно заявлених позовних вимог АТ «Універсал Банк» належним чином обґрунтувало, у тому числі з посиланням на судові рішення та докази щодо відчуження майна боржницею.
Посилання районного суду, як на підставу відмови у задоволенні заяви про забезпечення позову, на ту обставину, що не встановлено реальної загрози невиконанню рішення суду, а доводи заяви ґрунтуються на припущеннях, є помилковими та не відповідають меті забезпечення позову та принципам належної обґрунтованості припущень можливості відчуження майна. Необхідність застосування заходів забезпечення позову обумовлено саме вірогідністю настання в майбутньому обставин, що можуть перешкодити виконанню судового рішення у разі задоволення позовних вимог. При цьому обраний банком вид забезпечення позову не призведе до невиправданого обмеження майнових прав відповідача, оскільки арештоване майно фактично перебуватиме у володінні власника, а обмежується лише можливість розпоряджатися ним.
24 грудня 2024 року до апеляційного суду від представника ОСОБА_1 - адвоката Миролюбової О.В. надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому порушено клопотання про поновлення строку для його подання з посиланням на те, що лише 15 грудня 2024 року відповідачка повідомила свого представника, що 15 грудня 2024 року вона побачила ухвалу апеляційного суду від 05 грудня 2024 року про відкриття апеляційного провадження у справі, скачала її разом із апеляційною скаргою з додатками з електронного кабінету і попросила написати відзив.
Суд апеляційної інстанції визнав зазначені причини пропуску встановленого строку на подання відзиву на апеляційну скаргу неповажними та дійшов висновку про залишення його без розгляду на підставі статей 126, 360 ЦПК України, оскільки наведені представником підстави не свідчать про наявність об'єктивних перешкод у відповідачки реалізувати право на подання відзиву у встановлений п'ятиденний строк з моменту отримання вказаної ухвали в електронному кабінеті підсистеми «Електронний суд», що мало місце 11 грудня 2024 року (а.с. 125).
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник відповідачки, яка одночасно є законним представником відповідача Сергієнка Б.П., заперечувала проти задоволення апеляційної скарги, просила залишити ухвалу суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову без змін.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином, причини неявки до апеляційного суду не повідомили, тому колегія суддів дійшла висновку, що їх неявка відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення представника відповідачки в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити з таких підстав.
За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відмовляючи у задоволенні заяви про забезпечення позову, суд першої інстанції, надаючи оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів у вигляді арешту нерухомого майна, враховуючи не співмірність заходів забезпечення позову змісту заявлених позовних вимог, дійшов висновку, що вимоги заяви про забезпечення позову є необґрунтованими, а її доводи не свідчать про те, що невжиття відповідних заходів може утруднити чи унеможливити виконання рішення суду у майбутньому.
Також суд зауважив, що позивачем не надано відомостей про вартість майна, яке він просить обтяжити арештом, тому суд позбавлений можливості встановити співмірність між заявленою позивачем вимогою та вартістю усього майна відповідача.
Крім того, місцевий суд вказав, що надана заявником інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно виготовлена 30 січня 2024 року, а позов пред'явлено до суду 08 квітня 2024 року, тому суд позбавлений можливості встановити хто є власником спірного майна на момент подання позовної заяви і чи не будуть порушенні права третіх осіб при забезпеченні позову.
Проте колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що предметом спору між АТ «Універсал Банк» та ОСОБА_1 , неповнолітнім ОСОБА_2 у межах даної справи є визнання недійсним договору дарування житлового будинку та земельної ділянки, скасування рішення про державну реєстрацію права власності та поновлення права власності на зазначене майно.
Позивач, пред'являючи вказаний позов, посилався на те, що дії відповідачів, як сторін договору дарування, були направлені на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича (сина) з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок грошового зобов'язання шляхом звернення стягнення на майно в порядку виконання судового рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором, що відповідно до вимог статті 234 ЦК України є підставою для визнання правочину недійсним.
Відповідно до наданих банком інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 30 січня та 14 червня 2024 року право власності на домоволодіння загальною площею 182,2 кв. м, житловою площею 86,2 кв. м, та земельну ділянку площею 0,1498 га, кадастровий номер 3222482401:01:001:0011, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстроване за відповідачем ОСОБА_2 на підставі договорів дарування від 19 серпня 2016 року № 453 та № 452 відповідно (а.с. 50-53).
Згідно із частиною першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до частин першої, другої статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
Забезпечення позову по суті - це тимчасове обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).
За змістом статті 151 ЦПК України заява про забезпечення позову повинна містить, зокрема, предмет позову та обґрунтування необхідності забезпечення позову.
Обґрунтування необхідності забезпечення позову полягає у доказуванні обставин, з якими пов'язано вирішення заяви про забезпечення позову. Крім того, особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна довести відповідність (адекватність) засобу забезпечення позову.
У частині першій статті 150 ЦПК України закріплено види забезпечення позову. Зокрема позов забезпечується накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб.
Водночас заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (частина третя статті 150 ЦПК України).
Співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, з майновими наслідками заборони відповідачу здійснювати певні дії.
Ці обставини є істотними і необхідними для забезпечення позову.
Інститут забезпечення позову є сукупністю встановлених законом заходів, що вживаються судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, якщо у них існують побоювання, що виконання ухваленого у справі рішення виявиться у майбутньому утрудненим чи неможливим.
Отже, умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може утруднити або унеможливити виконання рішення по суті позовних вимог.
Під час розгляду заяви про забезпечення позову суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 травня 2021 року у справі № 914/1570/20 зазначено, що «під забезпеченням позову розуміють сукупність процесуальних дій, що гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Таким чином, особам, які беруть участь у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. При цьому важливим є момент об'єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника клопотання) будуть порушені, на підтвердження чого є належні й допустимі докази. Також важливо, щоб особа, яка заявляє клопотання про забезпечення позову, мала на меті не зловживання своїми процесуальними правами, порушення законних прав відповідного учасника процесу, до якого зазначені заходи мають бути застосовані, а створення умов, за яких не існуватиме перешкод для виконання судового рішення. Отже, при використанні механізму забезпечення позову учасники спору повинні належним чином обґрунтовувати підстави застосування відповідного заходу забезпечення позову у конкретній справі; зазначати обставини, які свідчать про те, що неприйняття зазначеного заходу може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду; підтверджувати такі обставини належними й допустимими доказами».
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 вересня 2020 року у справі № 753/22860/17 виснувала, що «умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Гарантії справедливого суду діють не тільки під час розгляду справи, але й під час виконання судового рішення. Тому суд, розглядаючи заяву про забезпечення позову, повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання. Конкретний захід забезпечення позову буде співмірним позовній вимозі, якщо при його застосуванні забезпечується: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору; можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками; можливість виконання судового рішення у разі задоволення вимог, які є ефективними способами захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача».
Колегія суддів враховує, що забезпечення позову є тимчасовим обмеженням і його значення полягає в тому, що ним захищаються законні інтереси позивача на той випадок, коли відповідач буде діяти недобросовісно або коли невжиття заходів забезпечення позову може потягти за собою неможливість виконання судового рішення. Крім цього, інститут забезпечення позову захищає в рівній мірі інтереси як позивача, так і відповідача.
Під час вирішення питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не учасниками даного судового процесу.
Адекватність заходу забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, та інтересів сторін та інших учасників судового процесу.
Підстави для забезпечення позову є оціночними та враховуються судом в залежності від конкретного випадку.
Під час вжиття заходів забезпечення позову повинна бути наявність зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову.
Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 21 лютого 2024 року у справі № 201/9686/23 (провадження № 61-18173св23).
Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2024 року у справі № 754/5683/22 викладено висновки, які є застосовними у справі, яка переглядається:
«39. До набрання чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII) процесуальний закон передбачав, що забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.
40. Після набрання чинності Законом № 2147-VIII частини першу, другу статті 149 ЦПК України викладено в такій редакції: «Суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 ЦПК України заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом».
41.Тобто з 15 грудня 2017 року законодавець серед передумов забезпечення позову визначає можливий вплив невжиття заходів забезпечення позову не тільки на виконання рішення суду, а й на можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
42. Тлумачення наведених норм процесуального права дає підстави для висновку, що можливість забезпечення судом позову не пов'язується з тим, чи підлягає рішення суду, ухвалене по суті спору, примусовому виконанню.
43. Цивільний процесуальний закон не забороняє вживати заходи забезпечення позову у справі, рішення у якій не підлягає примусовому виконанню, якщо забезпечення позову сприятиме ефективному захисту порушених прав позивача. І навпаки, якщо рішення у справі підлягатиме примусовому виконанню, вжиття заходів забезпечення позову, зокрема накладення арешту на майно, не завжди може бути необхідним та співмірним із пред'явленими вимогами позову і відповідати характеру порушеного права позивача.
44. У частині першій статті 150 ЦПК України наведено перелік видів забезпечення позову, серед яких у пункті 1 законодавець вирізняє накладення арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб.
45. Жодних обмежень щодо застосування такого виду забезпечення позову, як накладення арешту на майно (грошові кошти), лише у сфері майнових спорів або заборони його застосування при вирішенні немайнового спору цивільне процесуальне законодавство не містить.
46. Тому Велика Палата Верховного Суду констатує, що як характер спору (майновий або немайновий), так і те, чи підлягає судове рішення у конкретній справі примусовому виконанню, не мають вирішального значення при дослідженні судом питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову.
47. Ключовим є встановлення судом: 1) наявності спору між сторонами; 2) ризику незабезпечення ефективного захисту порушених прав позивача, який може проявлятися як через вплив на виконуваність рішення суду у конкретній справі, так і шляхом перешкоджання поновленню порушених чи оспорюваних прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду; 3) співмірності обраного позивачем виду забезпечення позову з пред'явленими позовними вимогами; 4) дійсної мети звернення особи до суду з заявою про забезпечення позову, зокрема, чи не є таке звернення спрямованим на зловживання учасником справи своїми правами».
Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства (стаття 13 ЦПК України), суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
У справі, яка переглядається, між сторонами існує спір щодо правомірності відчуження ОСОБА_1 на користь неповнолітнього сина - ОСОБА_2 на підставі безоплатного правочину житлового будинку та земельної ділянки, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , під час судового розгляду справи № 759/6828/15 за позовом АТ «Універсал Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, у якій 02 жовтня 2017 року Святошинським районним судом м. Києва було ухвалено заочне рішення про задоволення позовних вимог на суму 77 149,96 швейцарських франків.
Позивач заявив позовні вимоги про визнання недійсним договору дарування житлового будинку та земельної ділянки, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, поновлення права власності.
У порядку забезпечення пред'явленого позову просив суд накласти арешт на вказане домоволодіння та земельну ділянку, що належать ОСОБА_2 , законним представником якого є ОСОБА_1 .
Відмовляючи у застосуванні зазначеного виду забезпечення позову до закінчення розгляду справи по суті, суд першої інстанції не врахував наявність дійсного спору між сторонами та ризику незабезпечення ефективного захисту порушених прав позивача, який може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду в цій справі, співмірність обраного банком виду забезпечення позову з пред'явленими позовними вимогами.
Крім того, дійсна мета звернення АТ «Універсал Банк» до суду із заявою про забезпечення позову підтверджується тим, що суд першої інстанції не встановив, а учасники справи не посилаються на те, що таке звернення позивача спрямоване на зловживання ним своїми правами.
Навпаки, підставами подання заяви про забезпечення позову у цій справі позивач зазначив необхідність забезпечення його можливості ефективного захисту та поновлення права на звернення стягнення на майно боржника у межах відкритого виконавчого провадження, яке він вважав порушеним.
Так, звертаючись з відповідною заявою, позивач обґрунтовував її тим, що забезпечення позову обраним ним способом направлено саме на недопущення переходу права власності на спірні об'єкти нерухомості до третіх осіб, що може значно утруднить або взагалі унеможливить виконання рішення суду у разі задоволення позову про визнання договору дарування недійсним, метою якого у свою чергу є власний інтерес позивача, який полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи (боржника, відчужувача) чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала (перебували) у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації прав позивача як стягувача (кредитора) за рішенням суду, що набрало законної сили.
Позивач вважав, що є документально підтверджені та обґрунтовані підстави вважати, що з огляду на попередню поведінку ОСОБА_1 і наявність невиконання рішення суду про стягнення заборгованості за кредитним договором, відповідачка, як законний представник ОСОБА_2 , діючи недобросовісно та зловживаючи своїми правами, має реальну можливість вільно розпорядитися зареєстрованим за останнім нерухомим майно.
З огляду на наведене, обґрунтованими є доводи позивача про те, що не виключається можливість повторного відчуження житлового будинку та земельної ділянки, що може істотно ускладнити чи унеможливити виконання в майбутньому рішення суду, а також забезпечити ефективний захист і поновлення його порушених прав та інтересів.
Суду першої інстанції було надано достатньо доказів і наведено значимі факти того, що захист прав та інтересів позивача у зазначеній справі є неможливим без вжиття заходів забезпечення позову у вигляді накладення арешту на спірне нерухоме майно.
Посилання суду на те, що позивачем не надано відомостей про вартість майна, на яке він просить накласти арешт, тому він позбавлений можливості встановити співмірність між заявленою позивачем вимогою та вартістю усього майна відповідача, безпідставні.
В контексті установлення співмірності запропонованих позивачем заходів забезпечення позову ринкова вартість майна визначається у позовах, в яких заявлені вимоги майнового характеру (наприклад, про стягнення коштів), тоді як у даній справі АТ «Універсал Банк» заявлені позовні вимоги немайнового характеру про визнання недійсним правочину, предметом якого і є майно, яке позивач просив обтяжити арештом.
Також помилковими є висновки місцевого суду щодо неможливості встановлення власника спірного майна на момент подання позовної заяви, оскільки відповідно до пункту 1 частини першої статті 150 ЦПК України позов може бути забезпечений накладенням арешту на майно, що належать відповідачу або знаходяться у нього чи в інших осіб.
При цьому суд не звернув увагу, що АТ «Універсал Банк» до заяви про забезпечення позову додало інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно як станом на 30 січня 2024 року, так і станом на 14 червня 2024 року, яка залишалась незміною, тоді як позов пред'явлено позивачем 08 квітня 2024 року, а у випадку наявності обґрунтованих сумнівів щодо власника житлового будинку та земельної ділянки суд не був позбавлений можливості скористатись відомостями із вказаного реєстру через функціонал підсистеми «Електронний суд».
Отже, суд першої інстанції обставини справи щодо застосування у цій справі заходів забезпечення позову належним чином не дослідив, не врахував наявність між сторонами спору про визнання недійсним договору щодо безоплатного відчуження спірного майна, а також існування підстав для вжиття заходів забезпечення позову, які є доцільними та співмірними із предметом позову, а також усунуть ризики істотного порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача та утруднення виконання рішення суду в разі задоволенні позовних вимог.
Та обставина, що можливе рішення суду про задоволення позову у цій справі не підлягає примусовому виконанню, як зазначалося Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 24 квітня 2024 року у справі № 754/5683/22, не свідчить про неможливість застосування такого виду забезпечення позову, як накладення арешту на майно, яке є предметом оспрюваного правочину, якщо невжиття заходів забезпечення позову негативно впливатиме на можливість позивача ефективно захистити (поновити) свої порушені права.
У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» ЄСПЛ зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, як наголошується у рішенні ЄСПЛ, ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.
При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) ЄСПЛ вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
На це вказується, зокрема, і в пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 у справі № 1-33/2004, в якому зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом, як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.
Також Конституційний Суд України у пункті 9 мотивувальної частини рішення від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 у справі № 1-12/2003 наголошує на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
ЄСПЛ у рішенні від 20 липня 2004 року у справі «Шмалько проти України» вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (пункт 43).
Верховний Суд у справах № 910/11069/21 та № 910/8298/21 також вважав за необхідне у справах, в яких заявлені вимоги немайнового характеру, а рішення у разі задоволення позовних вимог не підлягатимуть примусовому виконанню, вжити заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на спірне майно.
Крім того, у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03 березня 2023 року у справі № 905/448/22звернуто увагу на те, що можливість відповідача в будь-який момент як розпорядитися коштами, які знаходяться на його рахунках, так і відчужити майно, яке знаходиться у його власності, є беззаперечною, що в майбутньому утруднить виконання судового рішення, якщо таке буде ухвалене на користь позивача. За таких умов вимога надання доказів щодо очевидних речей (доведення нічим не обмеженого права відповідача в будь-який момент розпорядитися своїм майном) свідчить про застосування судом завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування, що порушує баланс інтересів сторін.
Таким чином, розглядаючи заяву, суд першої інстанції не здійснив оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів, не з'ясував співмірність виду забезпечення позову, який просив застосувати позивач, позовним вимогам, та не оцінив рівноцінність заходів забезпечення позову змісту заявлених позовних вимог.
Відмовляючи позивачу у забезпеченні позову в зазначеній справі, суд першої інстанції не врахував наведені обставини справи та не здійснив оцінку наданих позивачем доказів, в порушення вимог статей 149-153 ЦПК України дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для вжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на спірне нерухоме майно, адже між учасниками справи виник спір, а у відповідачів існує реальна можливість вільно розпорядитися ним на власний розсуд, чим може нівелюватися функція судового рішення як механізму дійсного поновлення порушених прав та інтересів особи, яка звернулася до суду за захистом.
Колегія суддів враховує, що питання обґрунтованості позовних вимог перевіряються судом під час розгляду справи по суті і не мають розглядатися при забезпеченні позову, оскільки дана процесуальна дія є оперативним заходом, що вживається для забезпечення виконання рішення суду у разі його потенційного задоволення.
У даному випадку такі заходи забезпечення позову не обмежують відповідача в реалізації його права володіння нерухомим майном та не перешкоджають у вільному користуванні домоволодінням, а лише запроваджують тимчасові обмеження, існування яких сприятиме поновленню прав позивача у випадку задоволення позовних вимог, а також є дієвою та оптимальною процесуальною дією щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача і попередження потенційно-можливих недобросовісних дій з боку відповідачів щодо вчинення правочинів з відчуження спірного майна.
Крім того, наведений захід забезпечення позову відповідає вимогам розумності, обґрунтованості, адекватності вимог позивача щодо забезпечення позову і спроможний забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову. Невжиття таких заходів забезпечення позову призведе до неможливості виконання судового рішення і породження нових спорів, що не відповідає завданню цивільного судочинства. Будь-які права інших осіб, що не є учасниками судового процесу, не порушуються у зв'язку із вжиттям такого заходу.
Згідно із пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
За таких обставин оскаржувана ухваласуду першої інстанції щодо відмови у задоволенні заяви про забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно, що належать відповідачу, не відповідає матеріалам справи та вимогам статей 260, 263 ЦПК України, постановлена з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи та з порушенням норм процесуального права, що в силу статті 376 ЦПК України є підставою для її скасування з ухваленням нового судового рішення про задоволення заяви про забезпечення позову у даній справі.
Постанова апеляційного суду, яка прийнята з такого процесуального питання, як вжиття заходів забезпечення позову, не стосується вирішення спору по суті та не є остаточним судовим рішенням у справі, тому відповідно до положень статей 141, 382 ЦПК України питання розподілу судових витрат у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції не вирішується.
Керуючись статтями 367 - 369, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу акціонерного товариства «Універсал Банк» задовольнити.
Ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 вересня 2024 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким заяву акціонерного товариства «Універсал Банк» про забезпечення позову задовольнити.
В порядку забезпечення позову акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Літвінов Артем Володимирович, про визнання недійсним договору дарування накласти арешт на домоволодіння загальною площею 182,2 кв. м, житловою площею 86,2 кв. м (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1005540732224) та земельну ділянку площею 0,1498 га, кадастровий номер 3222482401:01:001:0011, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1005540632224), які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані на праві власності за ОСОБА_2 на підставі договорів дарування від 19 серпня 2016 року, до вирішення цивільної справи № 369/5940/24 по суті заявлених позовних вимог.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 13 березня 2025 року.
Головуючий С.А. Голуб
Судді: Т.А. Слюсар
Д.О. Таргоній