Справа: № 362/3327/21 Головуючий у суді першої інстанції: ОСОБА_1
Провадження: № 11-кп/824/3592/2025 Доповідач у суді апеляційної інстанції: ОСОБА_2 Категорія: ст. 399 КПК України
12 березня 2025 року суддя-доповідач - суддя судової палати з розгляду кримінальних справ Київського апеляційного суду ОСОБА_2 , отримавши апеляційну скаргу обвинуваченої ОСОБА_3 на ухвалу Васильківського міськрайонного суду Київської області від 26 лютого 2025 року щодо останньої у об'єднаному кримінальному провадженні № 120 191 101 400 015 51 від 08 листопада 2019 року та № 120 211 101 400 001 17 від 24 березня 2021 року за ч. 2 ст. 191, ч. 3 ст. 191, ч. 1 ст. 366, ч. 4 ст. 191 КК України, -
Ухвалою Васильківського міськрайонного суду Київської області від 26.02.2025 на задоволення клопотання обвинуваченої ОСОБА_3 постановлено провести судове засідання, що призначене на 16:15 27.02.2025, в режимі відеоконференції (надалі ВКЗ).
Не погоджуючись з судовим рішенням, обвинувачена ОСОБА_3 в апеляційній скарзі просить скасувати ухвалу Васильківського міськрайонного суду Київської області від 26.02.2025 та призначити новий розгляд у суді першої інстанції, з обґрунтуванням апеляційних вимог.
Перевіривши апеляційну скаргу обвинуваченої ОСОБА_3 на ухвалу Васильківського міськрайонного суду міста Києва від 26.02.2025, слід дійти висновку про необхідність відмови у відкритті провадження за апеляційною скаргою за наступним.
Як установлено ч. 3 ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення.
У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Згідно норми ст. 129 Конституції України, однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення, що знайшло своє відтворення і в ст. 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" № 1402-VIII від 02.06.2016, з послідуючими змінами.
У відповідності до ст. 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні й конституційному поданні щодо тлумачення ч. 2 ст. 55 Основного Закону України, у Рішенні від 14.12.2011 № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. 3 Конституції України).
Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, установлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії.
Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист (п. 4.1 мотивувальної частини вказаного Рішення).
Також, як ухвалено цим Рішенням, в аспекті конституційного звернення положення ч. 2 ст. 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному.
Реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом.
Процесуальним законом, який конкретизує положення Конституції України, у даному провадженні виступає Кримінальний процесуальний кодекс України.
Завданнями кримінального провадження, як висвітлено в ч. 1 ст. 2 КПК України, - є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Згідно з вимогами п. 17 ч. 1 ст. 7, ч. 1 ст. 24 КПК України, зміст і форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких, зокрема, відноситься забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності, у тому числі, суду в порядку, передбаченим цим Кодексом.
Порядок та перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку, чітко визначений та регламентований Главою 31 Кримінального процесуального кодексу України.
Так, за положеннями ч. 1 ст. 392 КПК України, в апеляційному порядку можуть бути оскаржені судові рішення, які були ухвалені судами першої інстанції і не набрали законної сили, а саме:
1) вироки, крім випадків, передбачених статтею 394 цього Кодексу;
2) ухвали про застосування чи відмову у застосуванні примусових заходів медичного або виховного впливу;
3) інші ухвали у випадках, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до норми ч. 2 вказаного закону, ухвали, постановлені під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судових рішень, передбачених ч. 1 цієї статті, окремому оскарженню не підлягають, крім випадків, визначених цим Кодексом. Заперечення проти таких ухвал можуть бути включені до апеляційної скарги на судове рішення, передбачене ч. 1 цієї статті.
Ухвали суду про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою, про зміну іншого запобіжного заходу на запобіжний захід у виді тримання під вартою або про продовження строку тримання під вартою, постановлені під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судового рішення по суті, підлягають апеляційному оскарженню в порядку, передбаченому цим Кодексом.
Крім того, положення ч. 3 ст. 392 КПК України передбачають можливість оскарження в апеляційному порядку ухвали слідчого судді у випадках, передбачених цим Кодексом.
Отже, кримінальним процесуальним законом визначений певний перелік рішень, які підлягають окремому оскарженню в апеляційному порядку, що розширеному тлумаченню не підлягає.
Водночас, і у своїй практиці Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), неодноразово наголошував на тому, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить п. 1 ст. 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута, як приклад: п. 53 Рішення від 08.04.2010 у справі "Меньшакова проти України".
Воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг.
Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (п. 33 Рішення ЄСПЛ від 21.12.2010 у справі "Перетяка та Шереметьєв проти України").
За змістом Рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 щодо "порушеного права", за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес".
Щодо останнього, то у цьому ж Рішенні Конституційний Суд України вказав, що "поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який:
а) виходить за межі змісту суб'єктивного права;
б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони;
в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб;
г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права;
д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом;
є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.
Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Як убачається з матеріалів з кримінального провадження та судових рішень, що містяться в Єдиному державному реєстрі судових рішень, ухвалою Васильківського міськрайонного суду Київської області від 26.02.2025 на задоволення клопотання обвинуваченої ОСОБА_3 постановлено провести судове засідання, що призначене на 16:15 27.02.2025 в режимі відеоконференції.
У свою чергу, зі змісту цієї норми кримінального процесуального закону не випливає, що ухвала постановлена в порядку ст. 336 КПК України може бути предметом окремого оскарження в апеляційному порядку.
Щодо неможливості оскарження вказаного рішення вказано і в ухвалі суду від 26.02.2025.
Отже, оскільки кримінальним процесуальним законом не передбачено можливості окремого оскарження ухвали суду про задоволення заяви обвинуваченої про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, за приписами ч. 4 ст. 399 КПК України, у відкритті провадження за апеляційною скаргою обвинуваченої ОСОБА_3 на ухвалу Васильківського міськрайонного суду Київської області від 26.02.2025 слід відмовити, а апеляційну скаргу - надіслати особі, яка її подала, як на це вказують положення ч. 5 ст. 399 КПК України.
Ухвалюючи дане рішення слід акцентувати увагу на тому, що в апеляційній скарзі обвинуваченої ОСОБА_3 не має посилання на те, яке ж саме її право/охоронюваний законом інтерес було порушено судом, коли було задоволено її ж клопотання про проведення судового засідання 27.02.2025 в режимі ВКЗ.
Водночас не можна не вказати, що відповідно до ухвали Васильківського міськрайонного суду Київської області від 27.02.2025 у справі № 362/3327/21, що міститься в Єдиному державному реєстрі судових рішень, обвинувачена ОСОБА_3 у судове засідання у визначений час та дату не прибула, а будучи авторизованою на сайті відеоконференцзв'язку, свідомо не підключилася до вказаної системи, що слугувало підставою для ухвалення рішення про привід ОСОБА_3 в судове засідання на 11:00 07.03.2025, а потім і для постановлення ухвали від 07.03.2025 про її привід у судове засідання на 15:30 14.03.2025.
Підсумовуючи, слід визнати, що ОСОБА_3 , подаючи апеляційну скаргу на ухвалу місцевого суду від 26.02.2025 має на меті у поза процесуальний спосіб поставити під сумнів законність ухвал суду першої інстанції про її привід в судове засідання на 07.03.2025 та 14.03.2025, чому повинен надати оцінку суд першої інстанції щодо належного використання обвинуваченою ОСОБА_3 своїх прав та обов'язків.
Керуючись ст. 399 КПК України, -
Відмовити у відкритті провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Васильківського міськрайонного суду Київської області від 26 лютого 2025 року щодо останньої у об'єднаному кримінальному провадженні № 120 191 101 400 015 51 від 08 листопада 2019 року та № 120 211 101 400 001 17 від 24 березня 2021 року за ч. 2 ст. 191, ч. 3 ст. 191, ч. 1 ст. 366, ч. 4 ст. 191 КК України.
Копію ухвали про відмову у відкритті провадження разом з апеляційною скаргою обвинуваченої ОСОБА_3 та доданими до неї матеріалами надіслати особі, яка її подала.
Ухвала може бути оскаржена до Верховного Суду протягом трьох місяців.
Суддя Київського апеляційного суду ОСОБА_2