Апеляційне провадження Доповідач- Ратнікова В.М.
№ 22-ц/824/5239/2025
м. Київ Справа № 757/41510/21-ц
10 лютого 2025 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Ратнікової В.М.
суддів - Борисової О.В.
- Левенця Б.Б.
при секретарі - Уляницькій М.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 29 жовтня 2024 року, до якої включені заперечення на ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 28 жовтня 2024 року про відмову у призначенні експертизи, ухвалене під головуванням судді Ільєвої Т.Г., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Державної казначейської служби України та Оболонського районного суду м. Києва, суддів Жежери О., Шестаковської О., Родіонова С., Дев?ятка В., Ткач М. , Тиха О. , Банасько І.А. , Пономаренко, Шролик І. , Касьян А.В. про відшкодування моральної та матеріальної шкоди,-
У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, який у подальшому неодноразово уточнювала, до держави Україна в особі Державної казначейської служби України та Оболонського районного суду м. Києва, суддів Жежери О., Шестаковської О., Родіонова С., Дев?ятка В., Ткач М. , Тиха О. , Банасько І.А. , Пономаренко, Шролик І. , Касьян А.В. про відшкодування моральної та матеріальної шкоди.
Позовні вимоги обгрунтовували тим, що вона є потерпілою особою в рамках відкритих кримінальних проваджень та нею до Оболонського районного суду м. Києва подавались скарги набездіяльність прокурорів, слідчих у кримінальному провадженні.
В межах пред?явлених вимог вона не оскаржує вчинення (невчинення) судом (суддями) Оболонського районного м. Києва у судових справах з розгляду її скарг суддями в кримінальному провадженні процесуальних дій і ухвалених у них рішень. Усі процесуальні порушення, допущені Оболонським районним судом м. Києва і суддями, були усунуті в межах відповідних судових справ, шляхом подачі нею скарг до апеляційного суду.
Вимоги позову, з наведенимидоказами, вона обгрунтовує втратою свого приватного часу і порушенням суддями розумних строків розгляду її скарг в кримінальному провадженні, з частими відкладеннями (оголошення перерв) судових засідань, не дивлячись на її перебування в суді в робочий час і час відпочинку, втратою нею роботи, не отримання доходів з вини суддів Оболонського районного суду м. Києва, доведення її до гіперкризів суддями цього суду.
Зазначала, що з 2018 року по сьогоднішній день вона систематично перебуває в Оболонському районному суді міста Києва з розгляду її скарг в кримінальному провадженні, де судді свідомо затягували час судових розглядів і не заявляли самовідводи через її вмотивовану недовіру до суду (суддів).
Також судді Оболонського районного суду міста Києва відмовлялись проводити засідання з розгляду скарг в кримінальному провадженнів поза робочий її час та систематично призначали судові засідання в її робочий час, тому вона не відвідувала роботу і вимушена була писати заяви про звільнення, у зв'язку з чим вона неодноразово втрачала роботу з припиненням щодо неї відрахувань у пенсійний фонд України.
Крім того, вона неодноразово була звільнена з роботи працедавцями, які дізнавались про зміст її справ, так як вони належать до лінії психіатрії і неприємних подій у її житті, які носять конфеденційний характер.
Для організації свого житття вона витрачала додаткові зусилля, особисту енергію та час на суди, витрачала грошові кошти на ксерокопію матеріалів для їх поданння до суду у справах на бездіяльність прокурорів, слідчих, не відвідувала роботу і не відпочивала взагалі. У неї погіршились стосунки із оточуючими людьми.
Непрофесійність і бездіяльність суддів, на думку позивача, вплинула на її складний рівень життя, неможливість виконувати свої професійні обов'язки, а також звернення в лікарню через гіпертонічний криз та перевтому (хронічна втома), що завдало їй моральної шкоди і психологічних страждань.
Наявність обставини, яка виникла на фоні довготривалої конфліктогенної ситуації для неї мала суттєвий вплив як додатковий інтенсивний подраздник та зачепила найбільш індивідуально значимі для неї потреби - загроза здоров?ю, самоповага, соціальний престиж, порушення соціометричного статусу.
Зазначала, що через незаконні дії, рішення, бездіяльність, з вини відповідачів їй завдано моральну і матеріальну шкоду, що полягає в істотній шкоді її здоров'ю, репутації, психоемоційних стражданнях, порушеному гарантованого лікарями права на відпочинок, створеної волокіти, порушеного права на роботу і зайнятість з отриманням доходів, права на приватне життя та інше.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди в сумі 5 000 000 000,00 грн обгрунтовувала тим, що вона у держави хоче викупити трудовий стаж, який їй не зараховується роками згідно довідки ок5 з Пенсійного фонду, і вона не має сили, здоров?я відвідувати роботу і заробляти гроші через стан хронічної втоми, який переріс, на думку позивача, з вини суддів Оболонського районного суду міста Києва у гіпертонічний криз у 2020 році вперше у житті і вона вимушена часто відвідувати лікарів, відкривати лікарняні. Після судових розглядів вона не могла працювати через великий тиск і перевтому та її організм не може вже перебудуватись. Наполягала на тому, що проблеми зі здоров?ям у неї виникли з вини працівників Оболонського районного суд м.Києва та з їх вини вона вимушена була звільнитися з роботи. На сьогодні знею не бажає укладати угоди жоден роботодавець, оскільки вона замість виконання обов?язів перебувала в Оболонському районному суді міста Києва та не відвідувала з вини суддів цього суду роботу, а розгляд скарг, що подані нею у 2019 році на бездіяльність прокурорів, слідчих у кримінальному провадженніта які повинні розглядатися згідно норм КПК України не пізніше 72 годин, відкладався на роки, та які розглянуті у 2021 році і без її присутності, оскільки судді викликали її до суду в її робочий час.
При обчислені матеріальноїшкодиу розмірі 302 733,22 грн позивач посилалась на те, що через вимушені заяви про звільнення і причини, вказані у заявах про звільнення, вона не отримувала доходи з вини суддів Оболонського районного суду м. Києва в періоди: грудень 2018 року - серпень 2019 рокувключно, зквітня 2020 року по вересень 2020 року. Середня заробітна плата, яку б вона могла отримувати, якби повноцінно відвідувала роботу освітянина, складає 21 623,73 грн. Отже, матеріальна шкода, завдана їй Оболонським районним судом міста Києва, становить 302 733,22 грн (14 місяців х 21 623,73 грн). Також зазначала, що 07 травня 2021 року навчальним закладом було складено акт відсутності її на робочому місці із фіксацією неодноразових прогулів роботи, однак, всі ці дні вона перебувала виключно в суді м. Києва Оболонського району за викликом судддів повістками і вона вимушена була це робити (з?являтися до суду), бо без неї судові засідання відбувались би без реалізації її прав (стаття 56 КПК України).
Майнову шкоду у розмірі 885,00 грн, що завдана Оболонським районним судом міста Києва, пов?язувала із витратами, що понесені нею на оплату послуг з ксерокопіювання матеріалів та друку тексту (а.с. 224 том 1).
З урахуванням наведених обставин, уточнивши позовні вимоги, позивач ОСОБА_1 просила суд:
стягнути з державного бюджету України (01601, м. Київ, вул. Бастіонна, 6, Код ЄДРПОУ - 37567646) на її користь моральну шкоду, що завдана Оболонським районним судом м. Києва, в розмірі 5 000 000 000 грн;
стягнути з державного бюджету України (01601, м. Київ, вул. Бастіонна, 6, Код ЄДРПОУ - 37567646) на її користь матеріальну шкоду, що завдана Оболонським районним судом м. Києва, в розмірі 302 732, 22 грн.;
стягнути з державного бюджету України (01601, м. Київ, вул. Бастіонна, 6, Код ЄДРПОУ - 37567646) на її користь судові витрати, що завдано Оболонським районним судом м. Києва, в розмірі 885 грн(а.с. 141-148 том 6).
В окремо поданому клопотанні від 03 жовтня 2021 року позивач просила суд призначити у справі судову психологічну експертизу з метою визначення (встановлення) ступеню, рівня і розміру моральної шкоди і перенесених нею вимушених стресів, душевних хвилювань і страждань, психотравм, психотравмуючих страждань з вини відповідача (а.с. 21-36 том 3).
Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 28 жовтня 2024 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про призначення судової психологічної експертизи у цивільній справі № 757/41510/21-ц за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Державної казначейської служби України та Оболонського районного суду м. Києва, суддів Жежери О., Шестаковської О., Родіонова С., Дев?ятка В., Ткач М. , Тиха О. , Банасько І.А. , Пономаренко, Шролик І. , Касьян А.В. про відшкодування моральної та матеріальної шкоди.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 29 жовтня 2024 року відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до держави Україна в особі Державної казначейської служби України та Оболонського районного суду м. Києва, суддів Жежери О., Шестаковської О., Родіонова С., Дев?ятка В., Ткач М. , Тиха О. , Банасько І.А. , Пономаренко, Шролик І. , Касьян А.В. про відшкодування моральної та матеріальної шкоди.
Не погоджуючись з ухваленим рішенням суду першої інстанції, позивач ОСОБА_1 подала апеляційну скаргуна рішення Печерського районного суду міста Києва від 29 жовтня 2024 року, до якої включені заперечення на ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 28 жовтня 2024 року про відмову у призначенні експертизи, в якій за результатом апеляційного перегляду справи просить скасувати рішення суду першої інстанції від 29 жовтня 2024 року і ухвалу суду від 28 жовтня 2024 року та ухвалити нове судове рішення, яким стягнути з державного бюджету України на користь позивачки ОСОБА_1 моральну шкоду у сумі 5 000 000 000 грн; стягнути з державного бюджету України на користь позивачки ОСОБА_1 матеріальну шкоду, а саме кошти на копіювання матеріалів судової справи (яка була не вбережена Оболонським районним судом на чек сумою 2050 грн), матеріальну шкоду внаслідок не відвідування роботи з вини відповідача роками через створену відповідачами волокіту і величезні терміниперенесення судових справ через їх недбалість у роботі за рахунок не відвідування позивачки роботи роками у сумі 302 732, 22 грн, купівлю медичних препаратів на реабілітацію організму з вини відповідача у сумі 1272 грн.; стягнути судові витрати з державного бюджету України на користь позивачки ОСОБА_1 в сумі 885грн + 944 грн+2823 грн (на підготовку доказів, без яких розгляд справи був би неможливим.
Врахувати прецеденту практику ЄСПЛ і, відповідно до ч. 4 ст 10 ЦПК України, згідно якої суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
В обґрунтування змісту вимог апеляційної скарги зазначає, що судові рішення суду першої інстанції - рішення Печерського районного суду міста Києва від 29 жовтня 2024 рокута ухвала Печерського районного суду міста Києва від 28 жовтня 2024 року про відмову у призначенні експертизи є незаконними.
Позивач вважає, що рішення суду першої інстанції є неповне, необгрунтоване, ухвалено без дотримання всіх необхідних норм матеріального права та норм процесуального права, без врахування принципу верховенства права, без повного і всебічного з'ясування обставин, на які позивачка посилалась, як на підставу своїх вимог, які підтверджені тими доказами, що були долучені позивачкою до матеріалів справи, і які не були досліджені в судовому засіданні.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції неповно надав оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, без мотивів відхилення та без врахування групи доказів, які були долучені позивачкою.
Зазначає, що суд першої інстанції відмовився досліджувати предмет позову і долучені докази щодо завдання їй моральної і матеріальної шкоди з вини відповідачів, а також досліджувати причинно-наслідковий зв'язок між діями відповідачів та завданою шкодою.
Вказує, що вона звернулась до суду з тим, щоб відшкодувати моральну і матеріальну шкоду, завлдану їй з вини відповідача внаслідок ушкодження здоров?я, проте, суд першої інстанції не досліджував медичні документи, як докази завдання шкоди її здоров?ю з вини відповідачів, а також відмовився встановлювати причинно-наслідковий зв?язок.
В частині матеріальної шкоди судом першої інстанції проігноровано письмові докази: вимушені заяви про звільнення її з роботи з вини відповідачів, які роками переносили судові засідання, та не отриманння нею доходів, що відображено у довідці ок 7 Пенсійного фонду України.
Вважає, що у 2019 році з вини судддів Оболонського районного суду м. Києва 307 разів відкладались судові засідання через створення ними волокіти і задіянння в інших судових процесах, відтак, вона вимушено голодувала і не відвідувала роботу.
Суд першої інстанції проігнорував надані нею пояснення, які свідчать про те, що їй було завдано моральної шкоди, яка полягає у тривалих моральних і психологічних стражданнях, у тривалому розладі здоров'я, що перешкодило їй у реалізації найважливішої людської потреби - залишатися здоровим і провадити нормальний і збалансований ритм життя. Тоді як ситуація в Оболонському районному суді міста Києва призвела до стресів на ґрунті переживань і психологічного перевантаження. У неї не втішний прогноз щодо здоров'я на майбутнє і в46 роківїйвже важко відвідувати роботу і працювати, так як у неї виснажений організм і проблеми з тиском та попередження лікарями про передінсультний стан.
Зазначала, що вона маєправо подавати клопотанняз доказами і це прямо передбачено ст. 43 ЦПК України, при цьому не зловживала своїми правами, як невірно послався суд першої інстанції в ухвалі від 11 липня 2022 року та, відмовляючи у їх прийнятті, безпричинно посилався на ст. 44 ЦПК України, нічим не мотивуючи такі висновки.
Окрім того, 18 лютого 2022 року суд першої інстанції безпідставно відмовив їй в долученні заявлених клопотань з доказами завдання реальної шкоди її здоров?ю і життю з вини суддів Оболонського райсуду м. Києва.
Отже, надані нею докази судом першої інстанції не досліджувались та суд безпідставно відмовив у їх дослідженні, а ці докази були представлені нею щоб захистити себе згідно вимог ст 76, 95 ЦПК України.
Також суд першої інстанції, всупереч вимогам ст. 90 ЦПК України, відмовив допитувати позивачку як свідка з метою представлення, дослідження ще одного доказу.
Суд першої інстанції проігнорував її доводи щодо наявності підстав для проведення судової психологічної експертизи для визначення рівня завдання їй моральної шкоди відповідачами.
Позивачка вважає, щовона не повинна сама замовляти експертизи. Суд повинен її направити на ці експертизи на рівень завдання їй моральної шкоди і вона має на це право.
На переконання сторони позивача, вона довела в суді першої інстанції наявність елементів цивільно-правової відповідальності відповідачів за завдану їй шкоду в результаті вчинення протиправних дій та бездіяльності, з вини держави Україна в особі Оболонського районного суду м. Києва, і презумпція вини відповідачів по відношенню до неї не була спростована відповідачами в суді першої інстанції. Але суд першої інстанції відмовився досліджувати долучені докази щодо завдання їй моральної шкоди, які підкріплені рядом медичних документів ( письмовими доказами) і обгрунтування причинно-наслідкового зв?язку, та проігнорував долучені докази на підтвердження завдання їй матеріальної шкоди, з поясненнями причинно-наслідкового зв?язку, чим порушив норми процесуального права, зокрема, ст. 89 ЦПК України, ст. 76, 95 ЦПК України, ст. 90 ЦПК України, п. п. 1, 2 , 4 ст. 95 ЦПК України, ст. 12 ЦПК України, ст. 81 ЦПК України, ст. 76 ЦПК України, ч. 1 ст. 89 ЦПК України, частини 1 статті 81 ЦПК України, пункту 1 частини 1 статті 264 ЦПК України.
Також суд першої інстанції повністю порушив норми матеріального права та не врахував важливу прецедентну практику ЄСПЛ, враховуючи долучені письмові докази до матеріалів справи, які відмовився досліджувати.
З огляду на викладене, позивачка вважає, що суд першої інстанції порушив норми статті 214 ЦПК України і,відповідно до завдання цивільного судочинства, не керувався належно і професійно, всебічно і повно ходом судового засідання, не забезпечив додержання послідовності і порядку вчинення процесуальних дій, здійснення учасниками судового процесу їх процесуальних прав і виконання ними обов'язків, не спрямовував судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного та об'єктивного з'ясування обставин справи, усунув незаконно із судового розгляду все, що має істотне значення для вирішення справи.
Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив.
Відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду судового рішення суду першої інстанції - частина 3 статті 360 ЦПК України.
В судове засідання, призначене судом апеляційної інстанції, учасники справи не з'явились.
Про день та час слухання справи судом апеляційної інстанції учасники справи повідомлялись у встановленому законом порядку.
05 лютого 2025 року від позивача ОСОБА_1 надійшло клопотання до Київського апеляційного суду про відкладення розгляду справи, призначеного судом апеляційної інстанціїна 10 лютого 2025 року, посилаючись на те, що на понеділок 10 лютого 2025 року у неї призначено співбесіду на роботу. При визначені наступної дати судового засідання позивач просила призначити розгляд справи на понеділок з 15-30 годин, а краще у п?ятничний день, крім 17 березня, 14 квітня, 7 лютого та 14 лютого, які вже зайняті.
Відповідно до норм Цивільного процесуального законодавства відкладення розгляду справи є правом суду, яке реалізується в залежності від обставин неможливості вирішення спору. Неявка учасника справи, належним чином повідомленого про дату, час і місце судового розгляду, не відноситься до обставин, що унеможливлюють розгляд справи. Доказів на підтвердження обставин, викладених у клопотанні суду не надано, отже, відсутні підстави для визнання причини неявки позивачки в судове засідання поважною, а тому колегія суддів відмовляє у задоволенні клопотання позивача ОСОБА_1 про відкладення розгляду справи.
З урахуванням вжитих судом апеляційної інстанції заходів щодо належного та завчасного повідомлення учасників справи, у тому числі позивача, про розгляд справи, колегія суддів апеляційного суду, керуючись положеннями вимог статті 128, 130, 372 ЦПК України, вважає, що неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи, а тому вважає можливим слухати справу у відсутності учасників справи.
Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., вивчивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що Київською місцевою прокуратурою № 5 здійснювалося процесуальне керівництво у кримінальних провадженнях № 420141000900000042 за фактом вчинення стосовно ОСОБА_1 протиправних дій та № НОМЕР_1 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого статтею 384 КК України (а.с. 87 том 6, а.с. 90 том 10 зворот).
В рамках вказаних кримінальних проваджень ОСОБА_1 оскаржувала до Оболонського районного суду м. Києва рішення, дії та бездіяльність органів досудового розслідування/прокурора під час досудового розслідування у кримінальних провадженнях.
Вказані скарги перебували, зокрема, у провадженні слідчих суддів Оболонського районного суду м. Києва Жежери О., Шестаковської О., Родіонова С., Дев?ятка В. , Ткач М. , Тиха О. , Банасько І.А. , Пономаренко , Шролик І. , Касьян А.В .
Із наданих позивачем в копіях заяв, скарг вбачається, що ОСОБА_1 зверталась до голови Оболонського районного суду м. Києва із заявою від 20 серпня 2019 року про те, що деякі скарги, що подані нею, не розглянуті судом у строк 72 години, із заявою від 20 січня 2021 року про надання їй довідок про те, що вона перебувала в суді, до керівника апарату Оболонського районного суду м. Києва стосовно дій судді Шестаковської О., а також окремо до слідчих суддів Оболонського районного суду м. Києва із заявами, клопотаннями (запереченнями), зокрема, щодо порушення розумних строків розгляду скарг, порушення її конституційних прав, щодо проведення судових засідань без її участі, щодо погодження дати судових засідань, оголошення перерви у судовому засіданні через погане самопочуття, про відвід суддям, у зв?язку з чим не проводити засідання по її скаргам (а.с. 158-159, 215, 216, 237-238, 238, 239, 240- 250 том 1, а.с. 1-22, 24, 41, 46-47 том 2).
Із медичної документації вбачається, що ОСОБА_1 зверталась за медичною допомогою до закладів охорони здоров?я, їй відкривались лікарняні листки, видавались довідки, зокрема, у 2020 та 2021 роках з приводу гіпертонічного кризу, астенічного синдрому, перевтоми (а.с. 132, 133, 195, 196, 197, 198, 199, 200, 205, 206, 207, 208, 209, 210, 211, 212 том 1).
Позивачем надана довідка ОК-7 щодо індивідуальних відомостей про застраховану особу з реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування за період з 2011 по 2020 роки (а.с. 135 том 1).
Із ксерокопій заяв на звільнення за 2018 - 2020 роки, що долучені позивачем до матеріалів позовної заяви, вбачається, що ОСОБА_1 за своєю ініціативою просила роботодавців звільнити її з роботи, обгрунтовуючи це тим, що вона не може поєднувати встановлений розклад занять (лекцій) зі щоденною боротьбою з бездіяльністю слідчих і прокурорів в рамках відкритих кримінальних проваджень, систематичним відволіканням на суди (а.с.141, 142, 143 том 1). 07 травня 2021 року комісією Державного навчального закладу «Київське регіональне вище профісійне училище будівництва» складено акт про відсутність викладача ОСОБА_1 о 9-10 год на робочому місці (а.с. 141, 142, 143, 146 том 1, а.с. 229 том 3).
24 червня 2021 року Державний навчальний заклад «Київське регіональне вище профісійне училище будівництва» повідомив ОСОБА_1 про те, що контракт, укладений з нею, який закінчується 31 серпня 2021 року, переукладатися не буде (а.с. 147 том 1).
У відзиві на позовну заяву відповідач Державна казначейська служба України просила відмовити у позові ОСОБА_1 у повному обсязі, посилаючись на те, що позивач не надала доказів, якими б підтверджувався факт заподіяння їй моральних та фізичних страждань, наявності причинного зв'язку між шкодою та протиправним діянням відповідача та вини останнього в її заподіянні. Відсутні документальні підтвердження протиправних дій судової влади, а тому Казначейство ставить під сумнів незаконні та протиправні дії Оболонського районного суду міста Києва. Зазначав, що висновки позивача ґрунтуються лише на власних переконаннях та довгих строках розгляду судової справи, однак, жодних навмисних протиправних дій з боку працівників Оболонського суду Казначейство не вбачає(а.с.228-239 том 2).
У письмовому клопотанні відповідач Оболонський районний суд міста Києва просив суд закрити провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, посилаючись на те, що оскарження діянь суду (суддів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається.
Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов'язання судів та суддів до вчинення певних процесуальних дій. Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені (а.с. 241-244 том 2).
В окремо поданому клопотанні від 03 жовтня 2021 року позивач просила суд призначити у справі судову психологічну експертизу з метою визначення (встановлення) ступеню, рівня і розміру завданої їй моральної шкоди і перенесених нею вимушених стресів, душевних хвилювань і страждань, психотравм, психотравмуючих страждань з вини відповідачів (а.с. 21-36 том 3).
Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 28 жовтня 2024 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про призначення судової психологічної експертизи у цивільній справі № 757/41510/21-ц (а.с. 16-18 том 15).
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 до держави Україна в особі Державної казначейської служби України та Оболонського районного суду м. Києва, суддів Жежери О., Шестаковської О., Родіонова С., Дев'ятка В., Ткач М., Тиха О. , Банасько І.А., Пономаренко, Шролик І. , Касьян А.В. про відшкодування моральної та матеріальної шкоди, суд першої інстанції свій висновок мотивував тим, що позивачем не доведено належними доказами самого факту протиправності описаних в позовній заяві дій (бездіяльності) посадових осіб Оболонського районного суду м. Києва, а також факту заподіяння їй внаслідок таких дій шкоди.
Суд першої інстанції виснував, що дії/бездіяльність суддів Оболонського районного суду м. Києва при розгляді скарг позивача не визнані незаконними, а тому твердження позивача з цього приводу є безпідставними та не підтверджені жодними доказами.
В частині пред?явлених вимог щодо відшкодування моральної шкоди позивач обмежилась лише посиланнями на дії та бездіяльність, що спричинили їй моральну шкоду, не довівши ні факту наявності такої шкоди, ні в чому вона полягає у відповідності до ст. 23 ЦК України, ким та в якій мірі вона була завдана, наявності причинного зв'язку між протиправною бездіяльністю, діями суду та можливим завданням такої шкоди.
Доводи позивача про те, що їй завдано матеріальну шкоду, яка виразилась у її звільнені з роботи та, відповідно, невиплаті заробітної плати та відповідних відрахувань із заробітної плати до Пенсійного фонду України, суд першої інстанції визнав такими, що грунтуються на власних переконаннях (припущеннях) позивача.
Посилаючись на те, що позивачем не доведено наявності усіх трьох складових частин, які є обов'язковими для настання цивільно-правової відповідальності за заподіяння шкоди, суд першої інстанції дійшов висновку про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .
З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів апеляційного суду у повній мірі погодитися не може, виходячи з наступного.
Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
У частинах першій та другій статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.
Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Статтями 126, 129 Конституції України визначено, що рішення суду і відповідно до цього дії або бездіяльність судів у питаннях здійснення правосуддя, пов'язаних з підготовкою, розглядом справ у судових інстанціях тощо, можуть оскаржуватися у порядку, передбаченому процесуальними законами, а не шляхом оскарження їх дій (чи відшкодування шкоди одночасно з оскарженням таких дій) до іншого суду, оскільки це порушуватиме принцип незалежності судів і заборону втручання у вирішення справи належним судом.
Згідно з частинами першою та третьою статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права.
Відповідно до частин першої, одинадцятої статті 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку. За шкоду, завдану судом, відповідає держава на підставах та в порядку, встановлених законом.
Законом встановлено імунітет суду і він не може бути відповідачем у цивільній справі. Наявність імунітету, за своєю суттю, є засобом, який гарантує належне функціонування системи правосуддя і дозволяє судам виконувати свою судову функцію незалежно та неупереджено.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що питання імунітету суддів вже зустрічалося при розгляді однієї зі справ, і в ній Суд дійшов висновку, що такий імунітет мав законну мету, оскільки був засобом забезпечення належного здійснення правосуддя. Суд також постановив, що з огляду на обставини тієї справи таке обмеження було пропорційним (рішення від 12 березня 2009 року у справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України», заява № 20347/03).
Подібний висновок висловив Верховний Суд України, зокрема, у постанові від 01 березня 2017 року у справі № 6-3139цс16, в якій зазначив, що законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Належним відповідачем у спорах про відшкодування шкоди, заподіяної судом, може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя.
Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом (частини перша та третя статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Закони України не передбачають розгляду у суді позовних вимог про визнання незаконними дій/бездіяльності іншого суду після отримання останнім позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду чи про зобов'язання іншого суду до вчинення процесуальних дій, оскільки такі дії/бездіяльність є пов'язаними з розглядом судової справи навіть після його завершення. Вирішення у суді спору за такими позовними вимогами буде втручанням у здійснення правосуддя іншим судом.
Оскарження діяльності суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов'язання судів та суддів до вчинення певних процесуальних дій.
Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони, відповідно, були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені.
Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, можуть бути усунуті лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені. Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді).
Приписи «справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України) стосуються як позовів, які не можуть розглядатися за правилами цивільного судочинства, так і тих позовів, які взагалі не можуть розглядатися судами.
Позовні вимоги про визнання незаконними пов'язаних з розглядом судової справи дій/бездіяльності суду (судді чи посадових осіб суду), а також вимоги про зобов'язання суду (судді) до вчинення певних процесуальних дій не можуть розглядатися за правилами будь-якого судочинства.
Позовні вимоги про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої незаконними діями чи бездіяльністю суду, можуть бути предметом розгляду у випадках, передбачених статтею 1176 ЦК України.
У разі надходження позовної заяви з вимогами про визнання незаконними пов'язаних з розглядом судової справи дій/бездіяльності суду (судді чи посадових осіб суду), про зобов'язання суду (судді) до вчинення певних процесуальних дій або про відшкодування завданої незаконними діями чи бездіяльністю суду (судді) шкоди з підстав, не передбачених статтею 1176 ЦК України, суд відмовляє у відкритті провадження у справі (пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України).
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 454/3208/16-ц (провадження № 14-500цс19).
ЄСПЛ неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьев проти України», заяви № 17160/06 та № 35548/06).
Відсутність правової регламентації можливості оскаржити процесуальні рішення судді інакше, ніж у порядку апеляційного та касаційного перегляду, а також неможливість притягнення суду (судді) до цивільної відповідальності за такі рішення є легітимними обмеженнями, покликаними забезпечити правову визначеність у правовідносинах учасників справи між собою та з судом, а також загальновизнаними гарантіями суддівської незалежності.
Такі обмеження не шкодять суті права на доступ до суду та є пропорційними означеній меті, оскільки вона досягається гарантуванням у законі порядку оскарження рішень, дій і бездіяльності суду, відповідно ухвалених або вчинених після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, а також встановленням у законі особливостей відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду.
Правові висновки щодо відповідальності судді чи суду викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 454/143/17-ц (провадження № 14-185цс18), від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (провадження № 14-399цс18), від 29 травня 2019 року у справі № 489/5045/18 (провадження № 14-191цс19), від 20 листопада 2019 року у справі № 454/3208/16-ц (провадження № 14-500цс19).
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів апеляційної скарги (частина друга статті 377 ЦПК України).
З огляду на підстави та зміст позову, викладені мотиви та висновки, позов ОСОБА_1 в частині вимог до Оболонського районного суду м. Києва, суддів Жежери О., Шестаковської О., Родіонова С., Дев?ятка В., Ткач М., Тиха О. , Банасько І.А. , Пономаренко, Шролик І. , Касьян А.В. про відшкодування моральної та матеріальної шкоди не може розглядатися за правилами будь-якого судочинства, оскільки оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається.Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов'язання судів та суддів до вчинення певних процесуальних дій. Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді).
Допущені судом першої інстанції порушення процесуального закону згідно з частиною 4 статті 367 та частини другої статті 377 ЦПК України становлять підставу скасування оскаржуваного судового рішення в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Оболонського районного суду м. Києва, суддів Жежери О., Шестаковської О., Родіонова С., Дев?ятка В., Ткач М., Тиха О. , Банасько І.А. , Пономаренко, Шролик І. , Касьян А.В. про відшкодування моральної та матеріальної шкоди із закриттям у відповідній частині провадження у справі за пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України.
Надаючи оцінку зібраним у справі доказам в частині вимог ОСОБА_1 до держави Україна про відшкодування моральної та матеріальної шкоди в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду виходить з такого.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Згідно з частинами першою та другою статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 56 Конституції України встановлено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди (стаття 16 ЦК України).
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто, спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.
Виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб'єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року в справі № 216/3521/16-ц (провадження № 14-714цс19)).
Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилалась на те, що тривалим розглядом судом (суддями), поданих неюскарг набездіяльність прокурорів, слідчих в кримінальних провадженнях № 420141000900000042, № 42019101050000249порушено її права, у зв'язку з чим їй завдана моральна шкода, яку вона оцінила у 5 000 000 000 грн, майнова шкода в розмірі 302 732,22 грн, та нею понесені судові витрати у розмірі 885 грн, і вказана шкода та судові витрати підлягають стягненню за рахунок Державного бюджету України.
За загальним правилом зобов'язання з відшкодування шкоди (майнової та немайнової) є прямим наслідком правопорушення, тобто, порушення охоронюваних законом суб'єктивних особистих немайнових і майнових прав та інтересів учасників цивільних відносин. При цьому одне і те ж правопорушення може призводити до негативних наслідків як у майновій, так і у немайновій сферах, тобто, виступати підставою для відшкодування майнової та моральної шкоди одночасно.
Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені статтею 1167 ЦК України, відповідно до якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені статями 1173 та 1174 ЦК України відповідно.
Згідно зі статтею 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.
Отже, ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює як вказані органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.
Подібний висновок щодо застосування зазначених норм матеріального права викладений у постановах Верховного Суду: від 20 вересня 2021 року у справі № 686/8422/20 (провадження № 61-2846св21), від 15 листопада 2021 року у справі № 686/24617/20 (провадження № 61-10922св21), від 20 березня 2023 року у справі № 757/57509/20 (провадження № 61-727св23), від 18 березня 2024 року у справі № 760/24262/19 (провадження № 61-10177св23) та інших.
Застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи,відповідно, їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування (див. пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18)).
Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв'язок між ними. За змістом статей 1173, 1174 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини. Водночас, потерпілий має довести належними доказами факт завдання шкоди за участю відповідача, розмір завданої шкоди, а також факт того, що відповідач є заподіювачем шкоди.
Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності, на підставі чого суди першої та апеляційної інстанцій встановлюють наявність факту заподіяння позивачу посадовими особами органів державної влади моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом (суддею).
Відсутність причинного зв'язку означає, що шкода заподіяна не діями заподіювача, а викликана іншими обставинами. При цьому причинний зв'язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою має бути безпосереднім, тобто таким, коли саме конкретна поведінка без якихось додаткових факторів стала причиною завдання шкоди.
Верховний Суд неодноразово висловлював правову позицію, відповідно до якої протиправну бездіяльність суб'єкта владних повноважень слід розуміти як зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу, що полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб'єкта владних повноважень, були об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.
Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту несвоєчасного виконання обов'язкових дій, а важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов'язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів особи. Самі по собі строки поза зв'язком із конкретною правовою ситуацією, набором фактів, умов та обставин, за яких розгорталися події, не мають жодного значення. Сплив чи настання строку набувають (можуть набути) правового сенсу в сукупності з подіями або діями, для здійсненнячи утримання від яких встановлюється цей строк.
Такий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 19 квітня 2018 року (провадження № 11-138заі18), від 09 вересня 2019 року у справі № 9901/486/19, від 12 вересня 2019 року у справі № 9901/120/19, у постановах Верховного Суду: від 17 квітня 2019 року у справі № 342/158/17, від 15 травня 2019 року у справі № 688/4321/16-а, від 28 квітня 2020 року у справі № 347/1906/16 та інших.
Фактичні обставини справи, встановлені судом, свідчать про те, що позивач ОСОБА_1 завдання моральної та майнової шкоди пов'язує із тривалістю розгляду судом (суддями) поданих нею скарг на бездіяльність прокурорів, слідчих в кримінальних провадженнях № 420141000900000042, № 42019101050000249, що, на її думку, є порушенням розумних строків їх розгляду.
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Наявність або відсутність підстав для задоволення позову про відшкодування шкоди, завданої порушенням державою розумного строку розгляду справи, а також розмір такого відшкодування суд мав би оцінювати з урахуванням критеріїв, вироблених у практиці ЄСПЛ, серед яких: юридична та фактична складність справи; поведінка сторін, а також інших учасників судового процесу; поведінка держави, її органів; важливість результату судового процесу для особи, яка скаржиться на його надмірну тривалість (див. mutatis mutandis рішення від 29 вересня 2011 року у справі «Скороход проти України» (Skorokhod v. Ukraine, заява № 47305/06, § 13), від 02 серпня 2010 року у справі «Федіна проти України» (Fedina v. Ukraine, заява № 17185/02, § 78), від 18 червня 2009 року у справі «Пилипей проти України» (Pilipey v. Ukraine, заява № 9025/03, § 29), від 11 грудня 2008 року у справі «Лошенко проти України» (Loshenko v. Ukraine, заява№ 11447/04, § 36), від 13 листопада 2008 року у справі «Кушнаренко проти України» (Kushnarenko v. Ukraine, заява № 18010/04, § 19), від 21 грудня 2006 року у справі «Мороз та інші проти України» (Moroz and Others v. Ukrainе, заява № 36545/02, § 55), від 10 серпня 2006 року у справі «Кухарчук проти України» (Kukharchuk v. Ukrainе, заява № 10437/02, § 33), від 08 листопада 2005 року у справі «Смірнова проти України» (Smirnova v. Ukraine, заява № 36655/02, § 66) та інші).
Для встановлення розумності строку розгляду конкретної справи ЄСПЛ (до прикладу, рішення від 27 червня 2000 року у справі «Фрідлендер проти Франції») виробив у своїй практиці кілька критеріїв, а саме: складність справи; поведінка скаржника; поведінка судових та інших державних органів; важливість предмета розгляду для заявника. Суд у своїй практиці неодноразово відзначав, що такий критерій є суб'єктивним і має трактуватись у кожному випадку, залежно він певних обставин. Таким чином, розумність строку повинна оцінюватись через призму наведених вище критеріїв на предмет можливості розгляду справи протягом більш або менш тривалого строку. Тому навіть значна тривалість розгляду справи може бути визнана розумною, з урахуванням певних індивідуальних обставин. Тут слід приділити особливу увагу тому, які саме причини сприяли більш тривалому розгляду справи та пропуску строків, встановлених законодавством (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2019 року у справі № 9901/120/19).
Аналіз практики ЄСПЛ щодо тлумачення положення «розумний строк» свідчить, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.
У розумінні ЄСПЛ для визначення того, чи була тривалість певного строку розумною, передусім встановлюється початок цього строку та його закінчення. Строк, який слід брати до уваги у зазначеному відношенні, охоплює собою все провадження.
Поняття розумних строків розгляду справи в контексті статті 6 Конвенції нетотожне (неідентичне) поняттю процесуальних строків в національних системах права. Право ЄСПЛ є «автономним» і його тлумачення Конвенції не пов'язане з тлумаченням права національними судами.
У пункті 1.6. Європейської хартії про статус суддів (Рада Європи, 1998 рік) з урахуванням положень статті 6 Конвенції, якою передбачено, що «кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом» зазначено, що на державу покладається обов'язок забезпечувати суддів всіма засобами, необхідними для належного виконання їхніх завдань, і зокрема, для розгляду справ в межах розумного періоду часу.
Стосовно критерію поведінки держави під час розгляду відповідної справи, то оцінка такої поведінки з боку суду, який розглядатиме справу про відшкодування шкоди, завданої порушенням державою гарантії розумного строку, має бути обмеженою та враховувати неможливість оцінювання в одній судовій справі діянь суду (судді) під час розгляду іншої справи.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов'язання судів та суддів до вчинення певних процесуальних дій. Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді) (див., наприклад, висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (пункти 62-65), від 13 березня 2019 року у справі № 462/32/17, від 20 березня 2019 року у справі № 295/7631/17, від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (пункти 24-26), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (пункт 21)).
У справі, яка переглядається, встановлено, що Київською місцевою прокуратурою № 5 здійснювалося процесуальне керівництво у кримінальних провадженнях № 420141000900000042 за фактом вчинення стосовно ОСОБА_1 протиправних дій та № НОМЕР_1 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого статтею 384 КК України (а.с. 87 том 6, а.с. 90 том 10 зворот).
В рамках вказаних кримінальних проваджень ОСОБА_1 оскаржувала рішення, дії та бездіяльність органів досудового розслідування/прокурора під час досудового розслідування у кримінальних провадженнях.
Вказані скарги у період часу з 2019 року по 2021 року перебували на розгляді в Оболонському районному суді міста Києва, зокрема, у провадженні слідчих суддів Жежери О., ОШестаковської О., Родіонова С., Дев?ятка В., Ткач М. , Тиха О. , Банасько І.А. , Пономаренко , Шролик І. , Касьян А.В. , з постановленням суддями процесуальних рішень за результатом розгляду скарг ОСОБА_1 (а.с. 148-153, 162, 163, 164, 167, 168, 169, 170, 171, 213, 228-229, 230, 231-232, 233-236 том 1, а.с. 23, 26-39, 43, 44, 48-49 том 2).
ОСОБА_1 скористалась процесуальним правом оскарження постановлених ухвал слідчими суддями Оболонського районного суду м. Києва в апеляційному та касаційному порядку (а.с. 154-155, 156-157, 220-221, 226-том 1, а.с. 113-115, 127-128 том 11).
13 січня 2020 року ОСОБА_1 звернулась до Київського апеляційного суду з клопотанням про направлення її скарг у кримінальних провадженнях № 420141000900000042 та № 42019101050000249 з Оболонського районного суду м. Києва до іншого суду в межах територіальної юрисдикції Київського апеляційного суду, в задоволенні якого відмовлено, з постановленням Київським апеляційним судом ухвали від 20 січня 2020 року (а.с. 214 том 1).
Ухвалою Київського апеляційного суду від 06 вересня 2021 року відмовлено в задоволенні подання голови Оболонського районного суду м. Києва про вирішення питання про передачу матеріалів справи за клопотанням ОСОБА_1 про зобов?язання вчинити певні дії слідчого та прокурора на розгляд до іншого суду (а.с. 97-100 том 6).
Надаючи оцінку загальній тривалості розгляду судом (суддями) справ, колегія суддів враховує, що тривалість не була надмірною та не свідчить про порушення розумних строків розгляду справ, оскільки на їх тривалість вплинули, зокрема, об'єктивні причини, такі як складність справ; розгляд справ судами трьох інстанцій, а також суб'єктивні причини, а саме процесуальна поведінка учасників справи, у тому числі й ОСОБА_1 , заявлення відводів, клопотань, подання апеляційних скарг.
Вирішуючи позов ОСОБА_1 в частині вимог до держави Україна про відшкодування моральної шкоди та надаючи оцінку її доводам щодо розгляду судом справ за скаргами ОСОБА_1 на рішення, дії та бездіяльність органів досудового розслідування/прокурора під час досудового розслідування у кримінальних провадженнях, що перебували у провадженні слідчих суддів Оболонського районного суду міста Києва Жежери О., ОШестаковської О., ОРодіонова С., Дев?ятка В. , Ткач М. , Тиха О. , Банасько І.А. , Пономаренко , Шролик І. , Касьян А.В. , з порушенням розумних строків, як підставу, покладену в основу обґрунтування відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції урахував наявні в матеріалах справи докази та дійшов обгрунтованого висновку про те, що позивач не довела фактів безпідставного, невиправданого затягування або невжиття необхідних заходів щодо розгляду судом зазначених справ, і що такою протиправною бездіяльністю їй завдано моральну шкоду на визначену нею суму. Також позивач не довела, а суд не встановив, самого факту завдання їй моральної шкоди та наявність причинного зв'язку між такою шкодою і протиправністю дій її заподіювача.
На підставі наданих сторонами доказів та у відповідності із встановленими фактичними обставинами справи колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 і в частині відшкодування майнової шкоди у розмірі 302 733,22 грн, яка за обгрунтуванням позивача полягає у неотриманні заробітної плати (доходу) за періоди: з грудня 2018 року по серпень 2019 року включно, з квітня 2020 року по вересень 2020 року, яку б вона могла отримувати, якби повноцінно відвідувала роботу освітянина, а не суд, з огляду на таке.
Шкода є неодмінною умовою цивільно-правової відповідальності. Під шкодою розуміють зменшення або втрату (загибель) певного особистого чи майнового блага. Залежно від об'єкта правопорушення розрізняють майнову або немайнову (моральну) шкоду.
Грошовий вираз майнової шкоди є збитками.
Відповідно до статті 22 ЦК України, збитками є: 1) втрати, яких зазнала особа у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Відшкодування збитків - це відновлення майнового стану учасника правовідносин за рахунок іншого суб'єкта - правопорушника. Щоб стягнути зазнані збитки, потерпіла особа має довести їх наявність і розмір.
У постанові Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі № 904/3667/19 вказано, що у справах про відшкодування шкоди доведення обґрунтованості заявлених вимог покладається на позивача, який має надати докази наявності шкоди, протиправності поведінки того, хто заподіяв шкоду, та причинного зв'язку такої поведінки із заподіяною шкодою. Для настання цивільно-правової відповідальності відповідача за заподіяння матеріальної шкоди позивачеві необхідно довести наявність усієї сукупності вищезазначених умов, які необхідні для відшкодування шкоди за правилами статей 1173, 1174 ЦК України, тоді як відсутність хоча б однієї з цих умов виключає настання відповідальності.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 02 вересня 2020 року у справі № 910/15758/19.
При вирішенні спору про відшкодування шкоди у порядку статей 1173, 1174 ЦК України необхідно враховувати, що саме протиправна поведінка (дія чи бездіяльність) відповідного органу чи його посадової особи є причиною завданої шкоди. Отже, між діями чи бездіяльністю та шкодою має бути прямий причинний зв'язок. За його наявності збитки підлягають відшкодуванню. За відсутності такого зв'язку збитки не відшкодовуються.
У справі, яка переглядається, позивачем не доведено те, що вказані витрати були необхідними для відновлення її порушеного права, а судом не встановлено у діях заподіювача усіх елементів складу цивільного правопорушення для покладення на нього обов'язку з відшкодування збитків.
Крім того, судом першої інстанції правильно встановлено, що розмір майнової шкоди, яку позивач просить стягнути з відповідача, є сумою неотримання заробітної плати (доходу) за періоди: з грудня 2018 року по серпень 2019 року включно, з квітня 2020 року по вересень 2020 року, яка не є майновою шкодою, що підлягає відшкодуванню на підставі статей 1173, 1174 ЦК України, що спростовує доводи апеляційної скарги у цій частині.
Колегія суддів апеляційного суду враховує та звертає увагу заявника ОСОБА_1 , що правовою підставою відмови у задоволенні її позову стало саме недоведення завдання їй моральної та майнової шкоди разом із складовими елементами (крім вини), необхідними для покладення цивільно-правової відповідальності з її відшкодування на державу Україна, що в силу вимог статті 12, 81 ЦПК України було її процесуальним обов'язком.
Також колегія суддів апеляційного суду погоджується із висновком суду першої інстанції стосовно того, що витрати, понесені позивачем у зв'язку з ксерокопіюванням матеріалів та друку тексту для подання їх до суду у розмірі 885,00 грн, не є майновою шкодою, завданою позивачу у розумінні закону, а виключно способом реалізації останньою своїх процесуальних прав.
Колегія суддів апеляційного суду відхиляє доводи апеляційної скарги позивача, про те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив в долученні заявлених нею клопотань з доказами, з огляду на таке.
З матеріалів справи вбачається, що під час судового розгляду справи позивач ОСОБА_1 брала участь у справі, надавала пояснення, відповідь на відзив, заперечення, та нею подавались письмові заяви та клопотання, які у підготовчому засіданні оголошені та вирішені судом з постановленням протокольної ухвали від 18 лютого 2022 року. Ухвалою від 11 липня 2022 року залишено без розгляду клопотання ОСОБА_1 , які подані з 19 травня 2022 року по 04 липня 2022 року, із закінченням підготовчого провадження у справі та призначення справи до розгляду по суті (а.с. 14-216, 222 -249 том 3, а.с. 1- 206 том 4, а.с. 33-250 том 5, а.с. 223-229 том 6, а.с. 89-97 том 12).
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
У частинах першій та другій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
З огляду на вказане колегія суддів вважає, що відсутні підстави стверджувати, що суд першої інстанції протиправно відмовив позивачеві у долученні нових доказів до матеріалів справи під час судового розгляду.
Враховуючи викладене, колегія суддів апеляційного суду вважає, що суд першої інстанції для повного та всебічного встановлення обставин справи сприяв сторонам у здійсненні ними своїх процесуальних прав, а тому посилання позивача на порушення головуючим суддею суду першої інстанції принципу змагальності сторін та наявності обставин, які викликають сумніви в його об'єктивності, є безпідставними.
Перевіряючи доводи та вимоги апеляційної скарги в частині скасування ухвали Печерського районного суду міста Києва від 28 жовтня 2024 року про відмову ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про призначення судової психологічної експертизи у цивільній справі № 757/41510/21-ц, колегією суддів апеляційного суду виходить з такого.
З матеріалів справи вбачається, що в окремо поданому клопотанні від 03 жовтня 2021 року позивач просила суд призначити у справі судову психологічну експертизу з метою визначення (встановлення) ступеню, рівня і розміру моральної шкоди і перенесених нею вимушених стресів, душевних хвилювань і страждань, психотравм, психотравмуючих страждань з вини відповідача (а.с. 21-36 том 3).
Відмовляючи в задоволенні клопотання позивача про призначення судової психологічної експертизи у цивільній справі № 757/41510/21-ц, суд першої інстанції враховуючи зміст заявлених позовних вимог та предмет доказування у вказаній справі, дійшов висновку про те, що клопотання є необґрунтованимта позивачем не надано суду належних доказів про неможливість самостійно отримати висновок експерта в межах належного виконання обов'язку щодо надання доказів.
В оцінці доводів апеляційної скарги позивача щодо безпідставної відмови судом першої інстанції у призначенні судової психологічної експертизи на рівень завдання моральної шкоди відповідачем колегія суддів ураховує наступне.
Відповідно до частини 1 статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків - статті 76 ЦПК України.
Відповідно до положень статті 105 ЦПК України призначення експертизи судом є обов'язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Призначення експертизи судом є обов'язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити:1) характер і ступінь ушкодження здоров'я; 2) психічний стан особи; 3) вік особи, якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати.
Учасник справи має право подати до суду висновок експерта, складений на його замовлення, а при сукупності умов, передбачених частиною 1 статті 103 ЦПК України, а саме: 1) для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності, експертизу у справі призначає суд.
Отже, судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для з'ясування обставин, що мають значення для справи (фактичних даних, що входять до предмета доказування), без яких встановити відповідні обставини неможливо, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування, наявні у справі докази є взаємно суперечливими.
Викладене узгоджується з правовими висновками, наведеними у постановах Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року в справі № 6-9цс12, від 17 вересня 2014 року в справі № 6-131цс14 та у постанові Верховного Суду від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19).
Суд першої інстанції дослідив усі передбачені нормами процесуального права умови для призначення експертизи тапри вірному визначені предмета доказування у справі дійшов обгрунтованого висновку про відмову в задоволенні клопотання позивача про призначення судової психологічної експертизи у цивільній справі № 757/41510/21-ц.
Отже, правових підстав до задоволення апеляційної скарги позивача ОСОБА_1 в частині скасування ухвали Печерського районного суду міста Києва від 28 жовтня 2024 року про відмову в задоволенні клопотання про призначення судової психологічної експертизи у цивільній справі № 757/41510/21-ц, колегія суддів апеляційного суду не вбачає.
Оскільки у даній справі не встановлено підстав для відшкодування моральної та майнової шкоди, завданої порушенням розумного строку розгляду справ за скаргами ОСОБА_1 на бездіяльність прокурорів, слідчих в кримінальних провадженнях № 420141000900000042, № 42019101050000249, що перебували на розгляді в Оболонському районному суді міста Києва, зокрема, у провадженні слідчих суддів Жежери О., Шестаковської О., Родіонова С., Дев?ятка В., Ткач М., Тиха О. , Банасько І.А., Пономаренко , Шролик І. , Касьян А.В. , колегія суддів апеляційного суду відхиляє посилання заявника апеляційної скарги на відповідні правові висновки, наведені у скарзі, які узагальнено стосуються того, що кожна особа має право на ефективний судовий захист; справа має бути розглянута впродовж розумного строку; виконання судового рішення є складовою права на судовий захист; невиконання судового рішення впродовж розумного строку порушує права особи; суди використовують як джерело права норми Конвенції, практику ЄСПЛ; обов'язок держави гарантувати особам права і свободи, визначені Конвенцією, та у разі невиконання вказаного обов'язку наявні підстави для стягнення компенсації.
Вирішуючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції, правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи та ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення в частині вимог до держави Україна про відшкодування моральної та матеріальної шкоди, яке у відповідній частині відповідає вимогам матеріального та процесуального права, із яким погоджується суд апеляційної інстанції.
Клопотання позивача у поданій апеляційній скарзі про стягнення з державного бюджету України на користь позивача ОСОБА_1 , у тому числі матеріальної шкоди, пов'язаної із купівлею медичних препаратів на реабілітацію організму у сумі 1272 грн., судових витрат з державного бюджету України на користь позивачки ОСОБА_1 , окрім суми 885 грн, додатково 944 грн+2823 грн (на підготовку доказів), не може бути предметом оцінки судом апеляційної інстанції, оскільки такі вимоги не були заявлені позивачем під час розгляду цієї справи в суді першої інстанції. Відтак, відповідно до частини 6 статті 367 ЦПК України, норма якої передбачає, що в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції, апеляційний суд не може надавати оцінку таким аргументам позивача в межах розгляду цієї апеляційної скарги.
Таким чином, доводи, викладені позивачем в апеляційній скарзі, не змінюють суть ухваленого у справі судового рішення від 29 жовтня 2024 року про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 до держави Україна про відшкодування моральної та матеріальної шкоди.
Разом з тим, допущені судом першої інстанції порушення процесуального закону згідно з частиною 4 статті 367 та частиною другою статті 377 ЦПК України становлять підставу скасування рішення Печерського районного суду міста Києва від 29 жовтня 2024 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Оболонського районного суду м. Києва, суддів Жежери О., Шестаковської О., Родіонова С., Дев?ятка В., Ткач М. , Тиха О. , Банасько І.А. , Пономаренко , Шролик І. , Касьян А.В. про відшкодування моральної та матеріальної шкоди із закриттям у відповідній частині провадження у справі за пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України.
В частині вимог ОСОБА_1 до держави Україна про відшкодування моральної та матеріальної шкоди рішення Печерського районного суду міста Києва від 29 жовтня 2024 року слід залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 56, 124, 126, 129 Конституції України, ст.ст. 6, 13 Конвенції про захист прав людини, ст.ст. 6, 49 Закону України « Про судоустрій і статус суддів», ст.ст. 15, 16, 22, 23, 1167, 1173, 1174 ЦК України, ст.ст. 2, 4, 5, 10, 19,76, 77, 79, 80, 89, п.1 ч.1 ст.255, 367, 368, 374, 375, 377, 381-384 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу позивача позивача ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 29 жовтня 2024 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Оболонського районного суду м. Києва, суддів Жежери О., Шестаковської О., Родіонова С., Дев?ятка В., Ткач М., Тиха О. , Банасько І.А. , Пономаренко, Шролик І. , Касьян А.В. про відшкодування моральної та матеріальної шкоди скасувати, провадження у справі в цій частини позовних вимог ОСОБА_1 закрити.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 29 жовтня 2024 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до держави Україна про відшкодування моральної та матеріальної шкоди залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.
Головуючий: Судді: