Справа № 302/1799/24
Провадження № 2/302/69/25
Номер рядка звіту 62
10.03.2025 селище Міжгір'я Закарпатської області
Міжгірський районний суд Закарпатської області в складі:
головуючого, судді Пухальського С. В.,
за участю секретарів судового засідання Сита Л. М., Куруц В. І.,
представника позивача - адвоката Рішко С. І.,
відповідачки ОСОБА_1 ,
представника відповідачки - адвоката Бітюри А. А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_2 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Рішко Сергій Іванович до ОСОБА_1 , про припинення права користування житлом та зобов'язання звільнити будинок,
ОСОБА_2 звернувся до Міжгірського районного суду Закарпатської області з позовною заявою до ОСОБА_1 про припинення права користування житлом та зобов'язання звільнити будинок.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, представник позивача посилався на те, що позивачу на праві особистої власності належить житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 (до перенумерації у 2000 році будинок АДРЕСА_2 ) (далі - Будинок № 109).
25 квітня 1991 року між позивачем та відповідачкою було зареєстровано шлюб, який розірвано на підставі судового рішення від 30.07.2013.
Від шлюбу спірні сторони мають двох повнолітніх доньок, які на даний час проживають окремо.
Після розірвання шлюбу відповідачка залишилася проживати в Будинку АДРЕСА_1 , яким користується і по сьогоднішній день, однак не бере жодної участі в утриманні будинку та прибудинкової території. Натомість позивач весь цей час проживав окремо в с. Сойми Хустського району Закарпатської області разом з іншою жінкою - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Навесні 2024 року у позивача виникла потреба переїхати із «цивільною» дружиною, ОСОБА_3 , на постійне проживання у Будинок АДРЕСА_1 . Оскільки Будинок № 109 має невеликі розміри і складається лише з двох житлових кімнат загальною площею 30,4 кв.м (з яких кімната площею 17,4 кв.м є прохідною та фактично використовується в якості вітальні), кухні площею 5,3 кв.м та коридору 8,4 кв.м, то позивач звернувся до відповідачки із проханням знайти собі інше житло і упродовж весни-літа 2024 року добровільно виселитися з Будинку АДРЕСА_1 . Однак пройшло більше шести місяців, а відповідачка не бажає виселятися, тим самим створюючи позивачу перешкоди у вільному володінні та користуванні своїм майном. Також своїми діями відповідачка обмежує позивача у можливості вселитися до Будинку № НОМЕР_1 разом із ОСОБА_3 , тим самим порушуючи право позивача на повагу до його приватного і сімейного життя.
У жовтні 2024 року за заявою позивача, як власника Будинку АДРЕСА_1 , відповідальною особою ЦНАП Пилипецької сільської ради Хустського району Закарпатської області відповідачку було знято з реєстрації у Будинку АДРЕСА_1 .
Вищевказані обставини стали причиною для звернення до суду із даним позовом, в якому висловлено прохання припинити право користування ОСОБА_1 житловим будинком, що розташований в АДРЕСА_1 , та зобов'язати її звільнити даний житловий будинок.
Ухвалою суду від 16.12.2024 по справі відкрито провадження за правилами загального позовного провадження (а.с. 28).
15.01.2025 представником відповідачки через систему «Електронний суд» подано до суду відзив на позов, в якому він просив відмовити у задоволенні позовних вимог. Таку свою позицію обґрунтовував зокрема тим, що відповідачка була вселена до належного позивачеві на праві власності житлового будинку з його згоди, як його член сім'ї, тобто не самоправно, та продовжує проживати в спірному будинку, іншого житлового приміщення на праві власності немає, а зобов'язання відповідачки звільнити належне позивачеві житлове приміщення матиме наслідком позбавлення відповідачки права на житло, як такого. Таким чином, на думку представника, зобов'язання відповідачку звільнити належне позивачеві житлове приміщення буде непропорційним способом захисту належного позивачеві права власності на житло (а.с. 35-41).
Відповідь на відзив у встановлений судом строк не подано.
Ухвалою суду від 03.02.2025 постановлено закрити підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду (а.с. 78).
В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги з підстав наведених у позовній заяві.
Відповідачка та її представник в судовому засіданні просили відмовити у задоволенні позовних вимог з підстав викладених у відзиві на позов.
Заслухавши доводи та заперечення учасників цивільного процесу, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, суд приходить до наступних висновків.
Кожна особа має право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом України (далі - ЦПК України) звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина 1 статті 4 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Отже, на підставі принципу змагальності сторони учасники справи з метою ухвалення рішення на свою користь зобов'язані повідомити суду істотні для справи обставини, надати суду докази, які підтверджують, або спростовують ці факти, а також вчиняти процесуальні дії, спрямовані на те, щоб переконати суд у необхідності ухвалення бажаного для них рішення.
Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.
Згідно з положеннями статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Частиною 1 статті 77 та частиною 2 статті 78 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. (частина перша статті 80 ЦПК України).
Частиною 1 статті 82 ЦПК встановлено, що обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина 4 статті 82 ЦПК України).
За змістом статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
З матеріалів справи та встановлених судом обставин вбачається наступне.
ОСОБА_2 на праві особистої власності належить житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначений будинок був успадкований позивачем за заповітом після смерті його тітки ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , згідно рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 26.08.2018 у справі № 302/1012/14-ц (а.с. 14, 15).
25 квітня 1991 року виконкомом Річківської сільської ради Міжгірського району Закарпатської області було зареєстровано шлюб між позивачем, ОСОБА_2 , та відповідачкою, ОСОБА_5 , про що було складено відповідний актовий запис за №3, в результаті чого дружина змінила прізвище з « ОСОБА_6 » на « ОСОБА_7 ». Рішенням Міжгірського районного суду Закарпатської області від 30.07.2013 у справі № 302/512/13-ц було задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання між ними шлюбу. Рішення суду набрало законної сили 10.08.2013, що визнавалося сторонами (а.с. 13).
В Будинку № 109 зареєстровані двоє осіб: позивач ОСОБА_2 та його донька, ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується копією витягу про зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 29.10.2024 (а.с. 24).
Як вбачається з копії довідки від 17.01.2025, по особовому рахунку НОМЕР_2 ( АДРЕСА_1 ), станом на 31.12.2024 (помилково зазначено як 31.12.2025) відсутня заборгованість за спожиту електроенергію (а.с. 83-84).
Відповідачкою надано копії квитанцій про оплату її донькою послуг за спожиту електроенергію за особовим рахунком НОМЕР_2 (а.с. 60-70).
Як на підставу подання позовної заяви позивач посилається на те, що відповідачка не є дружиною позивача. Таким чином позивач вважає, що припинилась обставина, яка була підставою для набуття відповідачкою права користування житловим будинком, власником якого є позивач.
Відповідно до частини першої статті 319 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.
Відповідно до статті 387 ЦК України власник майна має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Згідно зі статтею 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Усунення перешкод власник може вимагати навіть тоді, коли ці перешкоди не пов'язані з позбавленням його володінням майном.
Право користування чужим майном передбачено статтями 401-406 ЦК України.
Відповідно до частини 1 статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (частина 1 статті 402 ЦК України).
Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
Права члена сім'ї власника житла на користування цим житлом, визначаються статтею 405 ЦК України, згідно якої члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником (частина 1). Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом (частина 2).
Припинення сервітуту врегульовано статтею 406 ЦК України, згідно вимог якої сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту (пункт 4 частини).
Згідно частин 2 і 4 статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
Наведені норми цивільного законодавства України дають підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права.
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до частини першої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.
Статтею 379 ЦК України визначено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.
Відповідно до абзацу п'ятого статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» місцем проживання є житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає, а також апартаменти (крім апартаментів у готелях), кімнати та інші придатні для проживання об'єкти нерухомого майна, заклад для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, стаціонарна соціально-медична установа та інші заклади соціальної підтримки (догляду), в яких особа отримує соціальні послуги.
Згідно частини четвертої статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.
Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» (заява № 5855/00) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції.
У пунктах 40-44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) Європейський суд з прав людини визначив, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем. Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
У пункті 52 рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 2018 року у справі «Саган проти України» (заява № 60010/08) суд нагадав, що поняття «житло» у розумінні статті 8 Конвенції не обмежується законно займаним або створеним житлом, це самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається статтею 8 Конвенції, не залежить від того, чи воно є займаним на законних підставах: воно залежить від фактичних обставин, а саме від існування достатнього та тривалого зв'язку із зазначеним місцем (рішення у справі «Вінтерштайн та інші проти Франції», заява № 27013/07, пункт 141, від 17 жовтня 2013 року).
Наведене узгоджується із висновком Об'єднаної Палати Верховного Суду у постанові від 12 червня 2023 року у справі № 607/15144/20 (провадження № 61-5158сво22) та з висновком Верховного Суду у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18 (провадження № 61-1634св19).
Як встановлено судом, відповідачка ОСОБА_1 не має іншого житла, а належний позивачу будинок є єдиним її житлом для проживання.
Тривалий час проживання ОСОБА_1 у будинку, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати цей будинок її житлом, в розумінні статті 8 Конвенції.
Звернувшись до суду з даним позовом, ОСОБА_2 посилався на те, що проживання відповідачки у належному йому на праві власності будинку, фактично позбавляє його права користуватися і розпоряджатися своїм майном, у зв'язку з чим він просив зобов?язати відповідачку звільнити будинок.
Відповідно до частин 1 і 2 статті 109 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Відповідно до частини першої, другої статті 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом із ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.
Частиною четвертою статті 156 ЖК України певною мірою врегульовано правовідносини власника житла з колишніми членами його сім'ї, зокрема визначено, що припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
З аналізу наведених норм права стверджується, що право відповідачки на користування займаним приміщенням, яка вселилася у спірне житло на законних підставах та продовжує проживати у ньому і після припинення сімейних відносин, в силу вимог частини четвертої статті 156 ЖК України, не припинилось.
Права членів сім'ї власника житла також підлягають захисту, і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, а й таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.
Суд виходить із того, що відповідачка не є такою особою, що самоправно вселилася до спірного жилого приміщення, у якому проживає більше десяти років, іншого житла немає, а зобов?язання її звільнити житлове приміщення не буде достатньою та пропорційною необхідністю у захисті прав позивача ОСОБА_2 , як власника житла, на користування будинком шляхом серйозного втручання у право ОСОБА_1 на повагу до житла, яким вона користується протягом тривалого часу. В свою чергу позивачем не доведено факту чинення йому перешкод відповідачкою у користуванні спірним будинком.
Тривале проживання у спірному будинку відповідачки ОСОБА_1 , яка не має іншого житла, є достатньою підставою для того, щоб вважати будинок її житлом, в розумінні статті 8 Конвенції. Враховуючи, що відповідачка як колишній член сім'ї власника будинку не має іншого житла, її право має бути захищено.
З огляду вищенаведеного, оцінюючи в сукупності обставини, на яких ґрунтуються заявлені позивачем вимоги, аналізуючи надані сторонами докази, на які вони посилалися як на підставу своїх вимог та заперечень, суд вважає, що позовна заява задоволенню не підлягає, оскільки стороною позивача не надано достатніх, належних та допустимих доказів, які б в сукупності свідчили про наявність правових підстав для задоволення позову.
Керуючись статтями 2, 3, 10-13, 19, 76-82, 258-259, 263-265, 268, 273, 354 ЦПК України, суд
Відмовити у задоволенні позовної заяви ОСОБА_2 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Рішко Сергій Іванович до ОСОБА_1 , про припинення права користування житлом та зобов'язання звільнити будинок.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів до Закарпатського апеляційного суду безпосередньо або через Міжгірський районний суд Закарпатської області з дня його проголошення.
Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його проголошення, складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому відповідного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Повний текст судового рішення складено 12 березня 2025 року.
Суддя Міжгірського районного суду
Закарпатської області Пухальський С. В.