11 березня 2025 року
м. Київ
справа №990/319/23
адміністративне провадження №П/990/319/23
судді Верховного Суду у Касаційному адміністративному суді Соколова В.М. на ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 6 березня 2025 року про закриття провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання протиправними дій.
Короткий виклад позовних вимог і заперечень
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Верховного Суду як суду першої інстанції з адміністративним позовом до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі також - ВККС; Комісія; відповідач) про:
- визнання дій ВККС щодо проведення 23 листопада 2023 року пленарного засідання з питання підтримки рішення колегії Комісії, ухваленого у межах процедури кваліфікаційного оцінювання судді Святошинського районного суду міста Києва ОСОБА_1 на відповідність займаній посаді, протиправними;
- визнання протиправним і скасування рішення ВККС від 23 листопада 2023 року про визнання судді Святошинського районного суду міста Києва ОСОБА_1 таким, що не відповідає займаній посаді, та передання справи до колегії № 3, членом якої є доповідач, для внесення Вищій раді правосуддя (далі - ВРП) подання про звільнення судді із займаної посади.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що на час проведення 23 листопада 2023 року пленарного засідання ВККС та прийняття оспорюваного рішення його відповідність займаній посаді вже була підтверджена рішенням ВРП від 4 лютого 2021 року № 231/0/15-21 і Президент України своїм Указом від 1 грудня 2021 року № 614/2021 призначив його на посаду судді Святошинського районного суду міста Києва безстроково. Тобто він пройшов усі етапи кваліфікаційного оцінювання та був призначений на посаду судді безстроково. Відповідно до пункту 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п'ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України від 2 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі - Закон № 1401-VIII), оцінюється колегіями ВККС у порядку, визначеному Законом № 1402-VIII. Отже, чинним законодавством не передбачено вчинення ВККС у пленарному складі дій щодо перегляду рішень, прийнятих її колегією, стосовно наведеної вище категорії суддів, яких рішенням ВККС визнано такими, що відповідають займаній посаді й щодо яких ВРП внесено Президентові України подання про призначення на посаду судді.
За таких обставин ОСОБА_1 уважає, що дії відповідача щодо проведення пленарного засідання і прийняте на ньому оскаржуване рішення є протиправними, адже чинним законодавством не передбачено можливість проведення повторного оцінювання судді для підтвердження відповідності займаній посаді. Вважає, що фактичний перегляд Комісією свого рішення від 20 березня 2019 року № 44/ко-19 і його скасування у спосіб не передбачений законом є протиправним і таким, що порушує принцип верховенства права, закріплений в статті 8 Конституції України, елементом якого (принципу) є правова визначеність.
Впродовж розгляду справи ОСОБА_1 неодноразово подавав додаткові пояснення, у яких, серед іншого, зауважував, що законодавство передбачає дві окремі правові процедури: підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді та оцінювання відповідності займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п'ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом № 1401-VIII. Законодавство чітко розрізняє ці дві процедури і лише для однієї - підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді, передбачає необхідність «долати» висновок Громадської ради доброчесності (далі - ГРД) у порядку, передбаченому статтею 88 Закону № 1402-VIII. Жодний чинний законодавчий акт не передбачає, що відповідність судді займаній посаді може бути предметом розгляду на пленарному засіданні ВККС.
ВККС, у свою чергу, наводячи власні аргументи з приводу правомірності оспорюваних дій та рішення, посилається на приписи статті 88 Закону № 1402-VIII та Регламенту в редакції рішення ВККС від 19 жовтня 2023 року № 119/зп-23, якими унормовано порядок підтримання рішення Комісії про відповідність судді займаній посаді за наявності висновку ГРД про те, що суддя не відповідає критеріям професійної етики та доброчесності. Питання щодо підтримки вказаного рішення розглядається Комісією у пленарному складі. При цьому Регламентом ГРД, схваленого її рішенням від 23 листопада 2016 року № 1/2016 (зі змінами) передбачено, що за наявності важливої інформації Рада у подальшому може окремим рішенням змінити або скасувати висновок, або затвердити новий висновок. Отже, Закон № 1402-VIII пов'язує наявність висновку ГРД із обов'язком Комісії його розглянути на засіданні у пленарному складі. Відповідно, за наявності висновку ГРД про невідповідність судді Святошинського районного суду міста Києва ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, його оцінювання на відповідність займаній посаді повинно завершуватися ухваленням Комісією рішення у порядку абзацу другого частини першої статті 88 Закону №1402-VIII, тобто підтриманням рішення колегії Комісії її пленарним складом. Інакшого чинне законодавство не передбачає. Твердження позивача щодо реалізації рішення Комісії від 20 березня 2019 року №44/ко-19 рішенням ВРП від 4 лютого 2021 року № 231/0/15-21 відповідач уважає безпідставними, оскільки станом на 4 лютого 2021 року Комісією не було виконано вимоги абзацу другого частини першої статті 88 Закону № 1402-VIII, а отже, вказане рішення Комісії не набрало чинності.
8 квітня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалив задовольнити клопотання ВККС і закрити провадження у справі в частині позовних вимог про визнання протиправним і скасування рішення ВККС від 23 листопада 2023 року про визнання судді Святошинського районного суду міста Києва ОСОБА_1 таким, що не відповідає займаній посаді, та передання справи до колегії № 3, членом якої є доповідач, для внесення ВРП подання про звільнення судді із займаної посади.
Ухвалою від 6 березня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду закрив провадження у справі № 990/319/23 за позовом ОСОБА_1 до ВККС про визнання дій ВККС щодо проведення 23 листопада 2023 року пленарного засідання з питання підтримки рішення колегії ВККС, ухваленого у межах процедури кваліфікаційного оцінювання судді Святошинського районного суду міста Києва ОСОБА_1 на відповідність займаній посаді, протиправними.
Основні мотиви, викладені в ухвалі Верховного Суду від 6 березня 2025 року
Під час постановлення ухвали від 6 березня 2025 року, Суд керувався тим, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання протиправними дій ВККС по своїй суті є пов'язаними з вимогою скасувати як протиправне рішення Комісії від 23 листопада 2023 року. При цьому ці вимоги є не стільки способом захисту порушеного права, скільки мотивацією (доводами) протиправності рішення Комісії від 23 листопада 2023 року № 21/ко-23. За висновком Суду, позивач фактично ототожнює дії ВККС щодо проведення пленарного засідання із прийнятим на цьому засіданні рішенням, яке, на його думку, власне і є тим правовим актом, що порушує його законні права.
Водночас Суд уважав, що оспорювані позивачем дії ВККС щодо винесення на розгляд пленарного складу питання про підтримку рішення колегії Комісії, яким суддю ОСОБА_1 визнано таким, що відповідає займаній посаді, не можуть бути самостійним предметом судового розгляду. Процедурні (проміжні) дії, які передують прийняттю рішення ВККС, за своєю природою є організаційними та не зумовлюють самостійних правових наслідків, оскільки є частиною процедури кваліфікаційного оцінювання, що регулюється законом. Такі дії можуть бути предметом оцінки виключно в межах провадження щодо оскарження безпосередньо рішення Комісії від 23 листопада 2023 року № 21/ко-23.
Ураховуючи, що ухвала про закриття провадження у справі в частині вимог про визнання протиправним і скасування рішення ВККС у пленарному складі від 23 листопада 2023 року № 21/ко-23 набрала законної сили, а позивач фактично ототожнює оспорювані дії щодо проведення Комісією 23 листопада 2023 року пленарного засідання із прийнятим рішенням, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі.
Не погоджуюсь із такою позицією Верховного Суду та, висловлюючи свою незгоду із прийнятим рішенням, викладаю окрему думку відповідно до частини третьої статті 34 КАС України.
Підстави і мотиви для висловлення окремої думки
ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з цим позовом, вважаючи протиправними дії ВККС щодо проведення 23 листопада 2023 року пленарного засідання, на якому розглядалось питання підтримки рішення Комісії у складі колегії від 20 березня 2019 року № 44/ко-19, ухваленого у межах процедури його кваліфікаційного оцінювання як судді Святошинського районного суду міста Києва на відповідність займаній посаді, та прийняте на цьому пленарному засідання рішення Комісії від 23 листопада 2023 року № 21/ко-23 про визнання його таким, що не відповідає займаній посаді та передання справи колегії ВККС для внесення подання до ВРП про його звільнення з цієї посади.
Протиправність оспорюваних дій та рішення ОСОБА_1 обґрунтовує відсутністю у ВККС повноважень здійснювати повторне кваліфікаційне оцінювання, оскільки його відповідність займаній посаді вже була підтверджена рішенням ВРП від 4 лютого 2021 року № 231/0/15-21. Тобто, процедура кваліфікаційного оцінювання вже завершена і Президент України своїм Указом від 1 грудня 2021 року № 614/2021 призначив його на посаду судді безстроково. Позивач уважає дії Комісії щодо винесення питання про відповідність його займаній посаді судді на розгляд пленарного складу ВККС протиправними та такими, що суперечать вимогам закону.
Разом із тим, Верховний Суд закрив провадження у справі в частині позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішення ВККС від 23 листопада 2023 року, оскільки процедура кваліфікаційного оцінювання щодо позивача не завершена, так як відсутнє рішення ВРП за результатами розгляду подання ВККС про звільнення позивача з посади судді, разом із яким могло б оскаржуватися спірне рішення. Верховний Суд виснував, що спірне рішення не може бути самостійним предметом судового розгляду, що унеможливлює розгляд справи й ухвалення рішення по суті спору та є підставою для закриття провадження у справі.
Ця ухвала учасниками справи не оскаржувалася та набрала законної сили.
Таким чином судовий розгляд справи продовжився у межах нерозглянутих позовних вимог ОСОБА_1 про визнання протиправними дій ВККС щодо проведення пленарного засідання з питання підтримки рішення колегії ВККС, ухваленого у межах процедури його кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді судді.
Водночас 6 березня 2025 року Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі також і в частині позовних вимог ОСОБА_1 про визнання протиправними дій ВККС, про що постановив ухвалу, мотиви якої наведено вище, з якою я не погоджуюсь із таких міркувань.
Особливістю цієї адміністративної справи є те, що ОСОБА_1 оскаржує процедуру, застосовану до нього, яка не передбачена законом.
Позивач, посилаючись на висновки Великої Палати Верховного Суду, сформовані у постанові від 13 червня 2024 року у справі № 9901/198/20 (провадження №11-5заі24) твердить про незаконність призначення ВККС пленарного засідання для підтримання рішення колегії ВККС про відповідність ОСОБА_1 займаній посаді у зв'язку із наявністю висновку ГРД, позаяк чинним на час проведення стосовно нього кваліфікаційного оцінювання законодавством передбачалось, що суб'єктом проведення такого оцінювання та ухвалення рішення за його результатами є колегії ВККС. Це означає, що оцінювання щодо нього вже завершено і належний у цій процедурі суб'єкт ухвалив за її результатами відповідне рішення.
Як обумовлено частиною третьою статті 88 Закону № 1402-VIII рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, ухвалене за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав:
1) склад членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, який провів кваліфікаційне оцінювання, не мав повноважень його проводити;
2) рішення не підписано будь-ким із складу членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, який провів кваліфікаційне оцінювання;
3) суддя (кандидат на посаду судді) не був належним чином повідомлений про проведення кваліфікаційного оцінювання - якщо було ухвалено рішення про непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді з підстав неявки для проходження кваліфікаційного оцінювання;
4) рішення не містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення або мотивів, з яких Комісія дійшла відповідних висновків.
З аналізу конструкції наведеної норми можна дійти висновку, що якщо межі оскарження рішення ВККС про визнання судді таким, що не відповідає займаній посаді, не зачіпають питання мотивів ухваленого рішення, то ВРП позбавлена повноважень надавати оцінку таким підставам, що, на мою думку, свідчить про можливість здійснення судового контролю за діями ВККС у процедурі проведення кваліфікаційного оцінювання, перевірка яких не входить до повноважень ВРП.
Іншими словами, ВРП уповноважена оцінювати обґрунтованість рішення ВККС з відповідною рекомендацією для прийняття на її основі свого кінцевого рішення, однак не перевіряє дотримання ВККС процедури прийняття рішень. Отже, учасник кваліфікаційного оцінювання може оскаржити такі порушення в судовому порядку.
За таких умов доводи позивача у цій справі охоплюються підставою для оскарження рішення ВККС, передбаченого пунктом 1 частини третьої статті 88 Закону № 1402-VIII - «склад членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, який провів кваліфікаційне оцінювання, не мав повноважень його проводити».
Частиною третьою статті 124 Конституції України установлено, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення.
Відповідно до частин першої та другої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Конституційний Суд України у Рішенні від 25 листопада 1997 року № 6-зп зазначив, що частину другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства, має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.
У цьому ж Рішенні Конституційний Суд України наголосив, що утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту.
За правилами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 6 Конституції України визначено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Статтею 9 Конституції України визначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію, взявши на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 розділу І Конвенції).
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, частиною першою статті 6 Конвенції гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Згідно з частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Тож, у контексті визначених частиною першою статті 2 КАС України завдань адміністративного судочинства, звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів позивача. Права, свободи та інтереси, які належать конкретній особі (особам) є предметом судового захисту.
Неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану суб'єктивних прав та обов'язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку.
При цьому за правилами частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема: визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій.
Так, пунктами 1, 2 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження; спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
Ураховуючи, що ВККС є уповноваженим суб'єктом з питань проведення кваліфікаційного оцінювання суддів та прийняття рішення за його результатами, тобто є суб'єктом владних повноважень, то на її рішення, дії чи бездіяльність поширюються вимоги, встановлені статтею 2 КАС України.
Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що у випадку, коли суд установить, що діяльність органу державної влади не відповідає хоча б одному із визначених у частині другій статті 2 КАС України критеріїв, це може бути підставою для задоволення позову щодо оскарження відповідних дій (бездіяльності) чи рішення, якщо така діяльність порушує права, свободи та інтереси позивача.
У своїй позовній заяві ОСОБА_1 виклав зміст оспорюваних дій відповідача, описав, у чому полягає порушення його прав указаними діями, а також пояснив, яким чином і чому вони зачіпають його права та законні інтереси. На основі наведеного позивачем можна визначити характер спірних правовідносин і в установленому процесуальним законом порядку ухвалити відповідне судове рішення, продиктоване їхнім змістом.
Беручи до уваги відносини, які склалися за участі ОСОБА_1 та ВККС, уважаю, що перевірка оспорюваних позивачем дій Комісії на предмет дотримання принципів, наведених у частині другій статті 2 КАС України, є гарантією досягнення мети адміністративного судочинства - ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичної особи від порушень з боку суб'єкта владних повноважень.
З уваги на викладене вище вважаю, що Верховний Суд дійшов помилкового висновку про закриття провадження у справі, оскільки у вимірі спірних правовідносин були наявні підстави для розгляду справи по суті та здійснення судового контролю за діями ВККС, які оспорюються позивачем.
Окрім того, на мою думку, існували правові підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання протиправними дій ВККС щодо проведення 23 листопада 2023 року пленарного засідання з питання підтримки рішення колегії ВККС від 20 березня 2019 року № 44/ко-19.
Так, за обставинами справи, після призначення позивача на посаду судді відбулася судова реформа.
30 вересня 2016 року набрали чинності Закон України від 2 червня 2016 року №1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі - Закон № 1401-VIII) та Закон № № 1402-VIII.
На виконання вимог Закону № 1401-VIII суддя ОСОБА_1 пройшов кваліфікаційне оцінювання на відповідність займаній посаді, як суддя, який призначений на посаду строком на п'ять років до набрання чинності цим Законом.
За результатами оцінювання позивача ВККС у складі колегії визнала його таким, що відповідає займаній посаді, про що прийняла рішення від 20 березня 2019 року №44/ко-19.
Це рішення Комісії у подальшому підтримала ВРП і 4 лютого 2021 року № 231/0/15-21 прийняла рішення про внесення Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Святошинського районного суду міста Києва безстроково.
1 грудня 2021 року Президент України видав Указ №614/2021 про призначення позивача на посаду судді Святошинського районного суду міста Києва безстроково.
Втім, 20 липня 2023 року Комісія прийняла рішення № 34/зп-23, яким продовжила кваліфікаційне оцінювання суддів, зокрема ОСОБА_1 , оскільки щодо нього наявний висновок ГРД про невідповідність критеріям професійної етики та доброчесності, а тому питання про підтримку рішення ВККС у складі колегії від 20 березня 2019 року №44/ко-19 має бути розглянуто Комісією у пленарному складі.
Така позиція ВККС ґрунтується на положеннях абзацу другого частини першої статті 88 Закону № 1402-VIII та абзацу третього підпункту 4.10.8 пункту 4.10 розділу IV Регламенту у редакції, чинній на момент ухвалення рішення від 20 березня 2019 року №44/ко-19.
З моєї точки зору, правовідносини, які існували на час ухвалення Комісією рішення від 20 березня 2019 року №44/ко-19 урегульовувались наступним чином.
В силу положень підпункту 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України з дня набрання чинності Законом № 1401-VIII відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п'ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом № 1401-VIII, має бути оцінена в порядку, визначеному законом. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади. Порядок і вичерпні підстави оскарження рішення про звільнення судді за результатами оцінювання встановлюються законом.
Із конструкції наведеної норми Основного Закону можна виділити наступні ключові аспекти стосовно категорії суддів, про яких у ній йдеться:
- суддя вже перебуває на посаді після його призначення на п'ять років чи обрання безстроково;
- оцінювання на відповідність займаній посаді не залежить від волі судді, а є обов'язковою умовою для продовження ним професійної діяльності;
- у разі визнання його за результатами оцінювання таким, що відповідає займаній посаді, суддя залишається здійснювати правосуддя у тому ж суді, в штаті якого він перебував до проходження такого оцінювання;
- відмова від оцінювання або виявлення за його результатами невідповідності займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності є самостійною підставою для звільнення судді з посади.
При цьому дія підпункту 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України є обмеженою у часі, оскільки після проведення щодо таких суддів оцінювання вони не застосовуватимуться у майбутньому (включно з визначеною у них підставою). Тобто ця норма вичерпає свою дію тоді, коли щодо умовно «останнього» судді, призначеного на посаду строком на п'ять років або обраного безстроково до набрання чинності Законом № 1401-VIII, буде прийнято рішення щодо відповідності/невідповідності його займаній посаді або цей суддя відмовиться від такого оцінювання.
Пунктом 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII (тут і нижче - у редакції, чинній на час прийняття рішення Комісії у складі колегії про відповідність позивача займаній посаді) визначено, що відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п'ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом № 1401-VIII, оцінюється колегіями ВККС в порядку, визначеному цим Законом.
Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади за рішенням ВРП на підставі подання відповідної колегії ВККС.
Вказана норма Закону № 1402-VIII відтворює положення підпункту 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України та наділяє виключно колегії ВККС повноваженнями оцінювати суддів, про яких йдеться у цьому підпункті, на відповідність займаній посаді.
Частини третя і четверта статті 94 Закону № 1402-VIII закріплює, що організаційними формами діяльності ВККС є засідання у складі колегій, палат або у пленарному складі Комісії - залежно від питань, визначених цим Законом та Регламентом Комісії. Колегія ВККС формується не менше ніж з трьох членів Комісії.
Відповідно до частини четвертої статті 101 Закону № 1402-VIII палати та колегії ВККС ухвалюють свої рішення від імені ВККС, зазначаючи склад палати чи колегії, який розглядав конкретну справу.
Як обумовлено підпунктом 4 пункту 1.3 розділу І Регламенту (у редакції, чинній на час прийняття рішення Комісії у складі колегії про відповідність позивача займаній посаді), Комісія виконує функції та здійснює повноваження у складі колегії з питань, зокрема, оцінювання відповідності займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п'ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом № 1401-VIII, що узгоджується із пунктом 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII.
На основі вказаного можна дійти висновку, що виключно колегії ВККС були наділені повноваженнями ухвалювати від імені Комісії рішення про відповідність чи невідповідність судді займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п'ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом № 1401-VIII.
Відтак, остаточне рішення про відповідність/невідповідність позивача займаній посаді повинна була ухвалювати саме колегія ВККС.
За змістом абзацу шостого пункту 13 розділу ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII; у редакції, чинній на час прийняття ВРП рішення за наслідками розгляду рішення ВККС у складі колегії стосовно позивача) за результатами кваліфікаційного оцінювання суддя, призначений на посаду строком на п'ять років до набрання чинності Законом № 1401-VIII, повноваження якого припинилися із закінченням строку, на який його було призначено, може бути призначений на посаду за поданням ВРП за умови підтвердження відповідності цій посаді згідно з підпунктами 2 та 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України.
Згідно з частиною другою статті 36 Закону № 1798-VIII ВРП ухвалює рішення щодо внесення Президентові України подання про призначення судді на посаду за результатами розгляду рекомендації Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, до якої обов'язково додається особова справа (досьє) кандидата на посаду судді.
7 листопада 2019 року набрав чинності Закон України від 16 жовтня 2019 року №193-IX «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» (далі - Закон № 193-IX) і припинилися повноваження членів Комісії.
Разом із тим підпунктом 3 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 679-IX визначено, що ВРП у період відсутності повноважного складу ВККС ухвалює без рекомендації чи подання ВККС рішення про внесення Президенту України подання про призначення на посаду судді, повноваження якого припинилися у зв'язку із закінченням строку, на який його було призначено, якщо до набрання чинності цим Законом колегією ВККС було визнано суддю таким, що відповідає займаній посаді.
Як уже зазначалося, 4 лютого 2021 року ВРП розглянула рішення Комісії у складі колегії від 20 березня 2019 року №44/ко-19, яким ОСОБА_1 визнано таким, що відповідає займаній посаді, та, керуючись статтею 131, підпунктами 2, 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, пунктом 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, підпунктом 3 пункту 2 розділу II Закону № 679-IX, статтями 3, 30, 34, 36, 37, абзацом шостим пункту 13 розділу III «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1798-VIII, ухвалила рішення № 231/0/15-21 про внесення Президенту України подання про призначення позивача на посаду судді безстроково.
Відповідач, наполягаючи на тому, що рішення ВККС у складі колегії від 20 березня 2019 року №44/ко-19 не може вважатися таким, що реалізоване рішенням ВРП від 4 лютого 2021 року № 231/0/15-21, стверджує, що Комісією не було виконано вимоги абзацу другого частини першої статті 88 Закону № 1402-VIII щодо підтримки рішення у складі колегії не менше ніж одинадцятьма її членами, у зв'язку з наявністю висновку ГРД. Окрім того відповідач звертає увагу, що у самому рішенні ВККС зазначено, що воно набирає чинності відповідно до абзацу третього підпункту 4.10.8 пункту 4.10 розділу IV Регламенту.
Згідно з пунктом 4.10.8 Регламенту (у редакції, на час прийняття колегією ВККС рішення про відповідність позивача займаній посаді) у разі ухвалення рішення про підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за наявності висновку ухвалюється протокольне рішення про винесення на розгляд Комісії у пленарному складі питання щодо підтримки зазначеного рішення відповідно до вимог абзацу другого частини першої статті 88 Закону. Рішення про підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді набирає чинності з дня ухвалення цього рішення у разі, якщо воно буде підтримане не менше ніж одинадцятьма членами Комісії згідно з абзацом другим частини першої статті 88 Закону.
За результатами засідання у пленарному складі з підстави, визначеної абзацом другим частини першої статті 88 Закону, Комісія ухвалює одне з таких рішень:
- про підтримку рішення Комісії у складі колегії про підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді;
- про непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді (підпункт 4.10.10 пункту 10 Регламенту).
Отже, статтею 88 Закону № 1402-VIII та підпунктом 4.10.8 пункту 4.10 Регламенту (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) врегульовано порядок ухвалення ВККС рішення в межах іншої процедури оцінювання, а саме кваліфікаційного оцінювання, яке проводиться з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді. За наявності висновку ГРД під час проведення такого оцінювання остаточне рішення про підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді ВККС може ухвалити лише у разі, якщо таке рішення підтримане не менше ніж одинадцятьма її членами.
Таким чином відповідач, доводячи правомірність своїх дій у спірних правовідносинах, помилково ототожнює дві відмінні за своєю суттю та правовим регулюванням процедури оцінювання: 1) оцінювання судді на відповідність займаній посаді; 2) кваліфікаційне оцінювання з метою визначення судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді.
Це висновується із того, що на відміну від обмежених у часі приписів підпункту 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України та пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII щодо оцінювання суддів, яких призначено на посаду строком на п'ять років або обрано безстроково до набрання чинності Законом № 1401-VIII, положення щодо кваліфікаційного оцінювання суддів, передбачені главою 1 розділу V Закону №1402-VIII, розраховані на постійне застосування.
Нормативною підставою призначення оцінювання для суддів, яких призначено на посаду строком на п'ять років або обрано безстроково до набрання чинності Законом № 1401-VIII, є підпункт 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України та пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, дія яких обмежена у часі та закінчується тоді, коли всі судді, які входять до цієї категорії, одноразово пройдуть оцінювання на відповідність займаній посаді судді.
Натомість, кваліфікаційне оцінювання з метою визначення судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді проводиться на підставі положень глави 1 розділу V Закону № 1402-VIII, які мають регулярний характер застосування. Так, кваліфікаційне оцінювання з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді передбачено, зокрема, для зайняття посад судді: апеляційного суду (частина перша статті 28 Закону № 1402-VIII), вищого спеціалізованого суду (частина перша статті 33 Закону № 1402-VIII), Верховного Суду (частина перша статті 38 Закону № 1402-VIII). Зазначене оцінювання також проводиться щодо судді, до якого застосовано дисциплінарне стягнення, передбачене пунктом 4 частини першої статті 109 Закону № 1402-VIII.
Відтак, участь ВККС у пленарному складі в процедурі оцінювання судді на відповідність займаній посаді чинне законодавство не передбачало. Повноваженнями щодо проведення такого оцінювання були наділені виключно колегії ВККС, які приймали остаточні рішення.
Необхідно відзначити, що 19 жовтня 2023 року рішенням Комісії № 119/зп-23 було внесено зміни до Регламенту та викладено його в новій редакції, яка суттєво відрізняється від попередньої, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин, зокрема, в частині, що стосується оцінювання судді на відповідність займаній посаді.
Так, згідно з підпунктом 58.17 пункту 58 зазначеної редакції Регламенту Комісія у пленарному складі ухвалює рішення про підтримку рішення колегії, зокрема, про відповідність судді займаній посаді, якщо ГРД у своєму висновку встановила, що такий суддя не відповідає критеріям професійної етики та доброчесності. Підпунктом 60.3 пункту 60 передбачено ухвалення Комісією у складі колегії рішення про відповідність судді займаній посаді, крім випадків, коли інший порядок ухвалення (прийняття) рішення визначено Законом, Регламентом або окремим рішенням Комісії.
Водночас ці зміни у Регламент внесено після ухвалення рішення колегії ВККС щодо відповідності судді ОСОБА_1 займаній посаді, при цьому законодавче регулювання на час внесення Комісією зазначених змін до Регламенту не змінилося. Лише із набранням чинності Законом України від 9 грудня 2023 року №3511-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедур суддівської кар'єри» було змінено процедуру оцінювання судді на відповідність займаній посаді, передбачену пунктом 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII.
Таким чином, як на час прийняття рішення ВККС у складі колегії про відповідність позивача займаній посаді судді, так і на час виникнення спірних правовідносин, жодний нормативно-правовий акт не передбачав можливості перегляду таких рішень колегій Комісії її пленарним складом.
Водночас, аби поставити остаточну крапку у питанні, чи була завершена процедура оцінювання судді ОСОБА_1 на відповідність займаній посаді, вважаю за доцільне звернути увагу на таке.
Статтею 131 Конституції України та статтею 1 Закону № 1798-VIII закріплено, що для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів в Україні на постійній основі діє ВРП, яка є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування.
За приписами Закону № 1798-VIII ВРП ухвалює рішення щодо внесення Президентові України подання про призначення судді на посаду за результатами розгляду рекомендації Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, до якої обов'язково додається особова справа (досьє) кандидата на посаду судді.
Із набранням чинності Законом № 193-IX повноваження членів ВККС припинилися і до формування нового складу Комісії виникла тимчасова неспроможність цього органу виконувати свої функції, зокрема, в частині внесення до ВРП рекомендацій за результатами оцінювання відповідності займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п'ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом № 1401-VIII.
У зв'язку із цим Верховна Рада України ухвалила тимчасові заходи на період до відновлення вказаних повноважень ВККС шляхом прийняття Закону № 679-ІХ, який мав на меті замінити деякі повноваження ВККС і дозволити ВРП діяти без попередніх рекомендацій Комісії.
Зокрема, пункт 3 частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 679-ІХ наділив ВРП у період відсутності повноважного складу ВККС повноваженнями ухвалювати без рекомендації чи подання ВККС рішення про внесення Президенту України подання про призначення на посаду судді, повноваження якого припинилися у зв'язку із закінченням строку, на який його було призначено, якщо до набрання чинності цим Законом колегією ВККС було визнано суддю таким, що відповідає займаній посаді.
Це, у свою чергу, дало змогу завершити процедуру кваліфікаційного оцінювання тих суддів, щодо яких Комісією було прийнято рішення про визнання такими, що відповідають займаній посаді.
У світлі наведеного можна констатувати, що саме ВРП є органом, який своїм рішенням від 4 лютого 2021 року № 231/0/15-21 завершив процедуру оцінювання судді Святошинського районного міста Києва ОСОБА_1 на відповідність займаній посаді, як такого, що був призначений на посаду строком на п'ять років до набрання чинності Законом № 1401-VIII, і щодо якого колегією ВККС прийнято рішення про відповідність займаній посаді судді.
Дане твердження підтверджується й тим, що у розумінні положень підпункту 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України суддя, що був призначений на посаду строком на п'ять років до набрання чинності Законом №1401-VIII не міг бути призначений суддею безстроково без проходження кваліфікаційного оцінювання з метою визнання таким, що відповідає займаній посаді.
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Верховенство права означає, що органи державної влади обмежені у своїх діях заздалегідь регламентованими та оголошеними правилами, які дають можливість передбачити заходи, що будуть застосовані в конкретних правовідносинах, і, відповідно, суб'єкт правозастосування може передбачати й планувати свої дії та розраховувати на очікуваний результат.
Одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.
Принцип правової визначеності вимагає від законодавця чіткості, зрозумілості, однозначності правових норм, їх передбачуваності (прогнозованості) для забезпечення стабільного правового становища людини.
У пункті 127 рішення Європейського суду з прав людини від 14 червня 2007 року у справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України» Суд нагадав, що закон має бути сформульовано з достатнім ступенем передбачуваності, щоб надати громадянину можливість у розумній, залежно від обставин, мірі передбачити наслідки певної дії. Ступінь передбачуваності в значній мірі залежить від змісту акта, який розглядається, сфери, яку він має охопити, кількості та статусу тих, кому його адресовано.
За правовою позицією Конституційного Суду України, викладеною у Рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці, неминуче призводить до сваволі (абзац другий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини).
Конституційний Суд України виходить із того, що принцип правової визначеності не виключає визнання за органом державної влади певних дискреційних повноважень у прийнятті рішень, однак у такому випадку має існувати механізм запобігання зловживанню ними. Цей механізм повинен забезпечувати, з одного боку, захист особи від свавільного втручання органів державної влади у її права і свободи, а з другого - наявність можливості в особи передбачати дії цих органів.
Тобто принцип правової визначеності як елемент принципу верховенства права вимагає законодавчого запобігання свавільного втручання органів публічної влади в межах вільного розсуду у права, свободи і законні інтереси особи. Із цією метою держава повинна впроваджувати та дотримуватися правових (справедливих) процедур, які забезпечують справедливе ставлення до особи.
Складовим елементом загального принципу юридичної визначеності як вимоги верховенства права (правовладдя) також є принцип правомірних (легітимних) очікувань, який, за тлумаченням Венеційської Комісії, «виражає ідею, що органи публічної влади повинні додержуватися не лише приписів актів права, а й своїх обіцянок та пробуджених очікувань» (спеціальне Дослідження Венеційської Комісії «Мірило правовладдя», CDL-AD(2016)007, пункт ІІ.В.5.61).
Тож якщо оцінити спірні правовідносини крізь призму дотримання принципу юридичної визначеності, як елементу верховенства права, то, на моє переконання, стосовно позивача цей принцип був порушений оспорюваними діями Комісії, оскільки винесення на розгляд ВККС у пленарному складі питання про підтримку рішення колегії Комісії про відповідність позивача займаній посаді судді, фактично означало проведення повторного оцінювання цього судді, що не передбачено законодавством.
У такому разі має місце й порушення принципу правомірних (легітимних) очікувань позивача, який правомірно сподівався, що призначення його суддею безстроково після проходження оцінювання на відповідність займаній посаді безумовно означає, що таке оцінювання він уже пройшов.
Тож зрештою приходжу до висновку, що правильним було б розглянути спір по суті та задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 до ВККС про визнання протиправними дій щодо проведення 23 листопада 2023 року пленарного засідання з питання підтримки рішення колегії Комісії, ухваленого у межах процедури кваліфікаційного оцінювання судді Святошинського районного суду міста Києва ОСОБА_1 на відповідність займаній посаді.
Суддя В. М. Соколов