Категорія №2.9
Іменем України
25 листопада 2010 року Справа № 2а-7817/10/1270
Луганський окружний адміністративний суд у складі:
Головуючого судді: Солоніченко О. В.
Суддів: Борзаниці С.В., Твердохліба Р.С.
при секретарі: Псоміаді С.І.,
за участю
позивача: ОСОБА_1,
представник відповідача: не з'явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства праці та соціальної політики України про визнання дій неправомірними, зобов'язати вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди-
14 жовтня 2010 року до Луганського окружного адміністративного суду з Донецького апеляційного адміністративного суду для продовження розгляду надійшла адміністративна справа за позовом ОСОБА_1 до Міністерства праці та соціальної політики України.
З урахуванням уточненого адміністративного позову від 14.06.2010 року позивач просить суд:
- визнати дії Міністерства праці та соціальної політики України з приводу безпідставної, необ'єктивної та необґрунтованої відповіді щодо питання позивача про те, чи надає п. 2 Указу Президента України від 04 жовтня 1996 року № 926 право керівникові підрозділу вимагати з боку працівника написання рапорту для отримання вказаних у п. 2 Указу Президента України від 04 жовтня 1996 року № 926 складових грошового забезпечення неправомірними;
- вирішити питання про можливість застосування аналогії Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року № 3723-ХІІ при розумінні положень п. 2 Указу Президента України від 04 жовтня 1996 року № 926 стосовно порядку виплати матеріальної допомоги;
- зобов'язати Міністерство праці та соціальної політики України з урахуванням рішення суду визначити відповідним роз'ясненням або іншим публічним нормативно - правовим актом, що порядок виплати матеріальної допомоги співробітникам ОВС, передбачений п. 2 Указу Президента України від 04 жовтня 1996 року № 926 не передбачає подання рапорту та є обов'язковим;
- стягнути на користь позивача грошові кошти в сумі 5000,00 грн., як компенсацію моральної шкоди.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив таке.
28 лютого 2009 року позивачем в порядку статей 1, 5-6 Закону України «Про звернення громадян від 02.10.1996 року № 393/96-ВР було подано заяву до Міністерства праці та соціальної політики України з проханням надати відповідь про те, чи надавав п. 2 Указу Президента України від 04 жовтня 1996 року № 926 право керівникові підрозділу вимагати з боку працівника написання рапорту для отримання вказаних в Указі складових грошового забезпечення.
Міністерством праці та соціальної політики України розглянута зазначена заява та на адресу позивача надіслано відповідь від 06 квітня 2009 року за № 5/13/138-09 з певними поясненнями, утім ці пояснення, на думку позивача є необґрунтованими, адже вони не відтворюють приписи конкретного нормативного документу, бо в них не зазначено, що матеріальна допомога виплачується лише після подання працівником рапорту на ім'я керівника.
На думку позивача, відповідачем порушено частину 1 статті 15 Закону України від 02 жовтня 1996 року № 393/96-ВР «Про звернення громадян», якою встановлено, що органи державної влади зобов'язані об'єктивно розглядати заяви громадян та положення статті 40 Конституції України, відповідно до якого органи державної влади зобов'язані розглядати звернення громадян і надавати обґрунтовану відповідь.
Крім того, позивач у позовній заяві зазначив, що відповідно до частини 1 статті 20 Закону України від 02 жовтня 1996 року № 393/96-ВР «Про звернення громадян» звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п'яти днів. Відповідач, не зважаючи на те, що заяву подано 28 лютого 2009 року зареєстрував свою відповідь лише 06 квітня 2009 року, а направив її позивачу 29 квітня 2009 року, тобто звернення розглядалось та вирішувалось у термін понад один місяць, про що відповідач письмово не повідомив позивача.
Незаконні дії відповідача порушили гідність позивача та завдали йому моральної шкоди, яку позивач оцінює у 5000,00 грн.
У судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримав, надав пояснення, аналогічні викладеним у позові, просив адміністративний позов задовольнити в повному обсязі.
Представник відповідача у судове засідання не з'явився, про дату, час та місце слухання справи повідомлявся належним чином. У письмових запереченнях проти позову відповідач позовні вимоги не визнав та просив розглядати справу без участі представника Мінпраці.
Заслухавши пояснення позивача, дослідивши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню повністю, з таких підстав.
Згідно із частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди відповідно до вимог частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Відповідно до вимог Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України та застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Судом встановлено, підтверджується матеріалами справи, що 05 березня 2009 року за вхідним реєстраційним номером Л-4521/12 до Міністерства праці та соціальної політики України надійшла заява ОСОБА_1 від 28 лютого 2009 року, в якій позивач просив надати відповідь, чи надавав п. 2 Указу Президента України від 04 жовтня 1996 року № 926 право керівникові підрозділу вимагати з боку працівника написання рапорту для отримання вказаних в Указі складових грошового забезпечення (арк. справи 17).
Листом від 06 квітня 2009 року за № 5/13/138-09, який згідно відбитку поштового штемпелю на поштовому конверті було надіслано заявнику 29 квітня 2009 року, Міністерство праці та соціальної політики України надало позивачу відповідь на його заяву від 28 лютого 2009 року (арк. справи 4-5). Вказаним листом позивачу було роз'яснено, що відповідно до п.2 Указу, працівникам органів внутрішніх справ виплачувалась надбавка за вислугу років, доплата за роботу в нічний час у розмірі 35% посадового окладу, надбавка міліціонерам-водіям а також інспекторам дорожньо-патрульної служби за перший клас 10%, за другий клас 5% посадового окладу, матеріальна допомога в розмірі місячного грошового забезпечення на рік. У листі відповідача також йдеться про те, що порядок виплати щомісячних видів грошового забезпечення визначено наказом МВС від 01.11.03. № 1236, та висловлено думку щодо того, що оскільки матеріальна допомога є одноразовою щорічною виплатою та конкретні строки її виплати вказаними нормативними актами не визначено, її виплата може здійснюватися на підставі рапорту працівника. Серед іншого, заявнику також повідомляється, що Указ Президента України від 04 жовтня 1996 року № 926 «Про умови грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників органів внутрішніх справ» втратив чинність, згідно з Указом Президента України від 18 грудня 2007 року № 1234 «Про внесення зміни до Указу Президента України від 14 квітня 1999 року № 379 та визнання такими, що втратили чинність, деяких указів Президента України» (арк. справи 4).
Згідно із статтею 1 Закону України від 02 жовтня 1996 року № 393/96-ВР «Про звернення громадян» громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.
Відповідно до статті 3 Закону України від 02 жовтня 1996 року № 393/96-ВР «Про звернення громадян» під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги. Заява (клопотання) - звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання - письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.
Звернення відповідно до вимог статті 20 Закону України від 02 жовтня 1996 року № 393/96-ВР «Про звернення громадян» розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п'яти днів.
Органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов'язані об'єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань) (стаття 15 Закону України від 02 жовтня 1996 року № 393/96-ВР «Про звернення громадян»).
Як вбачається із статті 20 Закону України від 02 жовтня 1996 року № 393/96-ВР «Про звернення громадян», зазначеним Законом не закріплено, в якій саме спосіб органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, зобов'язані повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань).
Як зазначалось, на звернення позивача від 28 лютого 2010 року відповідачем надано відповідь від 06 квітня 2010р. за № 5/13/138-09, яка була надіслана заявникові 29 квітня 2009 року, про що свідчить копія поштового конверту (арк. справи 5).
Наявні матеріали підтверджують, що лист Міністерства праці та соціальної політики України від 06 квітня 2009 року № 5/13/138-09 відправлено на адресу позивача несвоєчасно, з пропуском встановленого статтею 20 Закону України від 02 жовтня 1996 року № 393/96-ВР «Про звернення громадян» 30-денного строку.
Відповідно до п.1 Положення про Міністерство праці та соціальної політики України, яке затверджено Указом Президента України від 01.12.97. № 1319/97 (надалі - Положення) Міністерство праці та соціальної політики України (далі - Мінпраці України) є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує проведення в життя державної політики у сфері зайнятості, соціального захисту, соціального страхування, оплати, нормування та стимулювання праці, охорони праці, умов праці, пенсійного забезпечення, соціального обслуговування населення, соціально-трудових відносин, координує діяльність щодо реалізації державних і регіональних соціальних програм, налагодження соціального партнерства. Мінпраці України узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства та у встановленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України і Кабінету Міністрів України. У межах своїх повноважень організовує виконання актів законодавства, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.
Згідно з п.6 Положення Мінпраці України має право надавати у межах повноважень, визначених законодавством, роз'яснення положень актів законодавства з питань праці, зайнятості і соціального захисту населення.
Як вбачається з суті адміністративного позову, позивач вимагає від відповідача надати йому відповідь певного, запропонованого саме позивачем змісту, а саме, що Указ не передбачає подання рапорту. При цьому позивачем не враховується закріплене п. 6 Положення право відповідача роз'яснювати положення законодавчих актів в межах своєї компетенції.
Також суд враховує, що Мінпраці України відповідно до Положення про нього розробляє та вносить в установленому порядку пропозиції щодо визначення розміру грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ, а порядок виплати грошового забезпечення та його складових встановлюється Міністерством внутрішніх справ відповідно до його компетенції. Тобто, наявність чи відсутність необхідності подання рапорту на отримання сум матеріальної допомоги відноситься саме до порядку виплати грошового забезпечення та має передбачатися Міністерством внутрішніх справ, про що і зазначено у листі відповідача, що є предметом оскарження у справі.
Як зазначалось, позивач вважає пояснення, які надані у відповіді від 06 квітня 2009 року № 5/13/138-09 необґрунтованими, адже вони не відтворюють приписи конкретного нормативного документу, так як в них не зазначено, що матеріальна допомога виплачується лише після подання працівником рапорту на ім'я керівника, тобто умови виплати матеріальної допомоги законодавчо не встановлені. Отже позивач вважає відповідь Міністерства праці та соціальної політики України необґрунтованою, оскільки вона містить твердження про те, що виплата матеріальної допомоги може здійснюватись лише після подання працівником рапорту із зазначенням обставин, що потребують надання матеріальної допомоги за бажанням отримувача.
Оскільки позивач у своїй заяві до Міністерства праці та соціальної політики України не ставив питання про наявність або відсутність законодавчо закріплених умов виплати матеріальної допомоги, у суду відсутні правові підстави вважати відповідь Міністерства праці та соціальної політики України необ'єктивною та необґрунтованою, а дії неправомірними, і зобов'язувати відповідача визначити відповідним роз'ясненням або іншим публічним нормативно - правовим актом, що порядок виплати матеріальної допомоги співробітникам ОВС, передбачений п. 2 Указу Президента України від 04 жовтня 1996 року № 926 не передбачає подання рапорту.
Крім того, суд враховує, що до органів Міністерства Внутрішніх Справ України за виплатою матеріальної допомоги позивач не звертався, що підтверджено ним в судовому засіданні. Слід зауважити, що відповідь Мінпраці України не носить нормативно-правового характеру та не є обов'язковою. Тобто, відповідь Міністерства праці та соціальної політики України, яка є предметом оскарження у справі, жодним чином не впливає на отримання позивачем вказаних виплат від органів Міністерства внутрішніх справ.
Таким чином, з огляду на вищенаведене, наявність порушення з боку відповідача умов своєчасності повідомлення позивача про результати розгляду заяви носить формальний характер, не створило для позивача негативних наслідків та не порушило його прав.
Позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди судом визнаються безпідставними та необґрунтованими з таких підстав.
Згідно із статтями 1173 та 1174 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Відповідно до вимог статті 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Оскільки при судовому розгляді справи не знайшла свого підтвердження неправомірність дій Міністерства праці та соціальної політики України, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, які за своєю суттю випливають із порушеного права та спрямовані на його відновлення, через відсутність зазначених в адміністративному позові порушень прав позивача з боку відповідача.
Відповідач як суб'єкт владних повноважень, на якого частиною 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України покладено обов'язок щодо доказування правомірності своїх дій та рішень, довів суду правомірність своїх дій, що є підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову.
Згідно із частиною 2 та частиною 5 статті 94 КАС України у разі відмови у задоволенні позовних вимог позивача, звільненого від сплати судових витрат, а також залишення адміністративного позову без розгляду, судові витрати, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз, понесені суб'єктом владних повноважень, компенсуються за рахунок іншої сторони. Враховуючи те, що при розгляді даної справи свідки не залучались та судові експертизи не проводились, питання про розподіл судових витрат судом не вирішується.
На підставі частини 3 статті 160 КАС України у судовому засіданні 25 листопада 2010 року проголошено вступну та резолютивну частини постанови. Складення постанови у повному обсязі відкладено до 30 листопада 2010 року, про що згідно вимог частини 2 статті 167 КАС України повідомлено після проголошення вступної та резолютивної частин постанови у судовому засіданні.
Керуючись статтями 2, 9, 10, 11, 17, 18, 24, 69, 70, 71, 87, 94, 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
В задоволенні позову ОСОБА_1 до Міністерства праці та соціальної політики України про визнання дій неправомірними, зобов'язати вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди відмовити повністю за необґрунтованістю.
Постанова суду може бути оскаржена в апеляційному порядку до Донецького апеляційного адміністративного суду шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів після її проголошення а в разі складення постанови у повному обсязі відповідно до статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України - з дня отримання копії постанови.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого ст. 186 КАС України, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Постанову в повному обсязі складено 30 листопада 2010 року.
< Резолютивна частина >
< Текст >
Головуючий суддяО.В. Солоніченко
суддя
суддяС.В. Борзаниця Р.С. Твердохліб