03 березня 2025 року Справа № 926/3133/24
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "УКРТРАКСГРУП"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛІЛАК"
про стягнення заборгованості в сумі 120800 грн
Суддя Тинок О.С.
Секретар судових засідань Григораш М.І.
Представники:
від позивача (у режимі ВКЗ) - Поліщук В.А.
від відповідача - не з'явився
Товариство з обмеженою відповідальністю "УКРТРАКСГРУП" звернулось до Господарського суду Чернівецької області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛІЛАК" про стягнення заборгованості в сумі 120800,00 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на невиконання відповідачем зобов'язання з оплати наданих позивачем послуг з перевезення вантажу на загальну суму 120800,00 грн.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03 грудня 2024 року, справу №926/3133/24 передано на розгляд судді Тинок О.С.
Ухвалою суду від 03 грудня 2024 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 16 грудня 2024 року.
05 грудня 2024 року представник позивача через підсистему "Електронний суд" направив до суду заяву (вх. №3166) про участь у судовому засіданні, призначеному на 16 грудня 2024 року, у режимі відеоконференції з використанням власних технічних засобів поза межами приміщення суду, яку судом задоволено ухвалою від 05 грудня 2024 року.
12 грудня 2024 року представник відповідача через підсистему “Електронний суд» направила до суду заяву про відкладення розгляду справи (вх. №3236) у зв'язку із її участю у судовому засіданні у кримінальній справі №761/42330/24 у Шевченківському районному суді міста Києва.
Ухвалою суду від 16 грудня 2024 року відкладено підготовче засідання на 15 січня 2025 року. Постановлено позивачу надати суду детальний та обґрунтований розрахунок позовних вимог, а також повідомити суд про наявність або відсутність заявленої до стягнення суми заборгованості станом на день розгляду справи - до початку наступного судового засідання.
27 грудня 2024 року представник позивача через підсистему "Електронний суд" направив до суду заяву (вх. №3381) про участь у судовому засіданні, призначеному на 15 січня 2025 року, у режимі відеоконференції з використанням власних технічних засобів поза межами приміщення суду, яку судом ухвалою від 30 грудня 2024 року задоволено.
14 січня 2025 року представник позивача через підсистему "Електронний суд" направив до суду клопотання про долучення доказів до матеріалів справи (вх. №171), які подаються позивачем на виконання вимог ухвали суду від 16 грудня 2024 року.
Ухвалою суду від 15 січня 2025 року постановлено: клопотання представника Товариства з обмеженою відповідальністю "УКРТРАКСГРУП" про долучення доказів до матеріалів справи (вх. №171 від 14 січня 2025 року) - задовольнити частково; долучити до матеріалів справи розрахунок позовних вимог та довідку про наявність заборгованості у розмірі 120800,00 грн станом на 14 січня 2025 року; клопотання представника Товариства з обмеженою відповідальністю "УКРТРАКСГРУП" про долучення доказів до матеріалів справи (вх. №171 від 14 січня 2025 року) в частині долучення до матеріалів справи нових доказів, а саме: товарно - транспортну накладну №375/1 від 22 серпня 2024 рок та відстеження відправлень від 15 листопада 2024 року та 25 листопада 2024 року з сайту АТ "Укрпошти" залишити без розгляду; закрити підготовче провадження; призначити справу до судового розгляду по суті на 10 грудня 2024 року.
15 січня 2025 року представник позивача через підсистему "Електронний суд" направив до суду клопотання про поновлення процесуального строку та приєднання до матеріалів справи доказу (вх. №127).
21 січня 2025 року представник позивача через підсистему "Електронний суд" направив до суду клопотання про повернення до стадії підготовчого провадження та поновлення процесуального строку на подання доказу (вх. №197).
10 лютого 2025 року представник позивача через підсистему "Електронний суд" направив до суду заяву про залишення без розгляду позов в частині позовної вимоги про стягнення 22000,00 грн. (вх. №436).
Ухвалою суду від 10 лютого 2025 року постановлено: клопотання представника Товариства з обмеженою відповідальністю "УКРТРАКСГРУП" про повернення до стадії підготовчого провадження та поновлення процесуального строку на подання доказу (вх. №197 від 21 січня 2025 року) - задовольнити частково; визнати поважними причини пропуску процесуального строку на подання доказів та поновити Товариству з обмеженою відповідальністю "УКРТРАКСГРУП"пропущений процесуальний строк на подання доказу, а саме товарно - транспортної накладної №375/1 від 22 серпня 2024 року; долучити до матеріалів справи товарно - транспортну накладну №375/1 від 22 серпня 2024 року; у задоволенні клопотання представника Товариства з обмеженою відповідальністю "УКРТРАКСГРУП" (вх. №197 від 21 січня 2025 року) в частині щодо повернення до стадії підготовчого провадження - відмовити; клопотання представника Товариства з обмеженою відповідальністю "УКРТРАКСГРУП" про поновлення процесуального строку та приєднання до матеріалів справи доказу (вх. №127 від 15 січня 2025 року) - залишити без розгляду; заяву представника Товариства з обмеженою відповідальністю "УКРТРАКСГРУП" про залишення без розгляду позову в частині позовної вимоги про стягнення 22000,00 грн. (вх. №436 від10 лютого 2025 року) - залишити без розгляду; відкласти розгляд справи по суті на 03 березня 2025 року; запропонувати позивачу надати суду довідку про наявність або відсутність заявленої до стягнення суми заборгованості станом на день розгляду справи - до початку наступного судового засідання.
03 березня 2025 року представник позивача через підсистему "Електронний суд" направив до суду клопотання про долучення доказу до матеріалів справи (вх. №922), яке подається позивачем на виконання вимог ухвали суду від 10 лютого 2025 року.
Представник позивача у судовому засіданні 03 березня 2025 року позовні вимоги підтримав, просив суд позов задовольнити у повному обсязі, а також просив суд стягнути з відповідача на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу у сумі 10000,00 грн.
Відповідач явку належного представника у судове засідання 03 березня 2025 року не забезпечив, хоча був належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, відзив на позовну заяву до суду не подано, причини неявки суду не відомі.
Про розгляд справи відповідача було повідомлено ухвалами суду, які доставлялися до його електронного кабінету, що підтверджується наявними у матеріалах справи довідками про доставку від 03 грудня 2024 року (ухвала від 03 грудня 2024 року), від 05 грудня 2024 року (ухвала від 05 грудня 2024 року), від 18 грудня 2024 року (ухвала від 16 грудня 2024 року), 30 грудня 2024 року (ухвала від 30 грудня 2024 року), від 16 січня 2025 року (ухвала від 15 січня 2025 року), від 12 лютого 2025 року (ухвала від 10 лютого 2025 року).
Також, до суду повернулось рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення з якого вбачається, що відповідач отримав копію ухвали суду від 03 грудня 2024 року (про відкриття провадження у справі) - 19 грудня 2024 року.
Відповідно до статті 232 Господарського процесуального кодексу України видами судових рішень є: ухвали, рішення, постанови, судові накази.
Пунктом 1 частиною 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що днем вручення судового рішення є: 1) день вручення судового рішення під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Якщо судове рішення надіслано до електронного кабінету пізніше 17 години, судове рішення вважається врученим у робочий день, наступний за днем його відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про його доставлення (пункт 2 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України).
Також суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Пунктом 1 частини 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
Згідно частини 1 статті 202 Господарського процесуального кодексу України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Розгляд справи є можливим лише у разі наявності у суду відомостей щодо належного повідомлення учасників справи та інших осіб про дату, час і місце судового засідання. Право бути належним чином повідомленим про дату, час і місце слухання справи не може бути формальним, оскільки протилежне не відповідає ідеї справедливого судового розгляду, яка включає основоположне право на змагальність провадження (подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі №918/1478/14 та від 03 серпня 2022 року у справі №909/595/21).
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на судовий розгляд своєї справи упродовж розумного строку. Строки, що встановлюються судом (наприклад, строк для усунення недоліків позовної заяви чи апеляційної скарги), повинні відповідати принципу розумності. Визначаючи (на власний розсуд) тривалість строку розгляду справи, суд враховує принципи диспозитивності та змагальності, граничні строки, встановлені законом, для розгляду справи при визначенні строків здійснення конкретних процесуальних дій, складність справи, кількість учасників процесу, можливі труднощі у витребуванні та дослідженні доказів тощо. Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
Як нагадує Суд у справі «Осіпов проти України», стаття 6 Конвенції гарантує не право бути особисто присутнім у судовому засіданні під час розгляду цивільної справи, а більш загальне право ефективно представляти свою справу в суді та на рівність у користуванні правами з протилежною стороною, передбаченими принципом рівності сторін. Суд повинен лише встановити, чи було надано заявнику, стороні цивільного провадження, розумну можливість ознайомитися з наданими іншою стороною зауваженнями або доказами та прокоментувати їх, а також представити свою справу в умовах, що не ставлять його в явно гірше становище vis-а-vis його опонента (там само). З точки зору Конвенції заявник не має доводити, що його відсутність у судовому засіданні справді підірвала справедливість провадження або вплинула на його результат, оскільки така вимога позбавила б змісту гарантії статті 6 Конвенції.
Частиною 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
За таких обставин, враховуючи, що судом було здійснено всі заходи, щодо належного повідомлення відповідача про дату, час та місце розгляду справи, з метою дотримання балансу прав та інтересів сторін у справі, дотримання розумності строку розгляду справи та за умови достатності наявних у справі матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, суд дійшов висновку про те, що неявка в судове засідання представника відповідача не перешкоджає розгляду справи по суті, а тому суд вважає за можливе розглянути справу без участі повноважного представника відповідача.
Також, з огляду на те, що відповідач у строк, встановлений частиною 1 статті 251 Господарського процесуального кодексу України, не подав до суду відзив на позов, а відтак не скористався своїми процесуальними правами, суд вважає, що у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у ній документами відповідно до частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника позивача, з?ясувавши фактичні обставини на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Товариство з обмеженою відповідальністю "УКРТРАКСГРУП" у період з липня по серпень 2024 року надавало послуги Товариству з обмеженою відповідальністю “ЛІЛАК» з перевезення вантажу, які здійснювались на підставі оформлених заявок на транспортування вантажу.
Як вбачається із матералів справи, позивач виконав наступні перевезення:
- за маршрутом м. Гостомель - м. Одеса на суму 26000,00 грн, що підтверджується Заявкою на транспортування вантажу від 30 липня 2024 року, Товарно - транспортною накладною №344 від 30 липня 2024 року та Актом надання послуг №1358 від 31 липня 2024 року;
- за маршрутом м. Киі?в - с. Глибока на суму 21400,00 грн, що підтверджується Заявкою на транспортування вантажу від 12 серпня 2024 року, Товарно - транспортною накладною №ДО-000473 від 13 серпня 2024 року, Актом надання послуг №1549 від 14 серпня 2024 року;
- за маршрутом м. Киі?в - с. Глибока на суму 21800,00 грн, що підтверджується Заявкою на транспортування вантажу від 15 серпня 2024 року, Товарно - транспортною накладною №ДО-000479 від 15 серпня 2024 року, Актом надання послуг №1552 від 16 серпня 2024 року;
- за маршрутом м. Гостомель - Ворзель на суму 8000,00 грн, що підтверджується Заявкою на транспортування вантажу від 16 серпня 2024 року, Товарно - транспортною накладною №371 від 16 серпня 2024 року, Актом надання послуг №1550 від 17 серпня 2024 року;
- за маршрутом м. Гостомель - с. Глибока на суму 21600,00 грн, що підтверджується Заявкою на транспортування вантажу від 16 серпня 2024 року, Товарно - транспортною накладною №369/1 від 16 серпня 2024 року, Актом надання послуг №1551 від 17 серпня 2024 року;
- за маршрутом м. Гостомель - с. Глибока на суму 22000,00 грн, що підтверджується Заявкою на транспортування вантажу від 22 серпня 2024 року, Товарно - транспортними накладними №198, 199, 200, 375/1 від 22 серпня 2024 року, Актом надання послуг №1548 від 23 серпня 2024 року.
Акти наданих послуг: №1358 від 31 липня 2024 року, №1551 від 17 серпня 2024 року, №1550 від 17 серпня 2024 року, №1549 від 14 серпня 2024 року, №1552 від 16 серпня 2024 року та Заявки на транспортування вантажу: від 30 липня 2024 року, від 16 серпня 2024 року, від 12 серпня 2024 року, 15 серпня 2024 року, від 16 серпня 2024 року підписані сторонами по справі та скріплені печатками.
Водночас, Акт наданих послуг №1548 від 23 серпня 2024 року не містить підпису і печатки Товариства з обмеженою відповідальністю “ЛІЛАК». Натомість, Товарно - транспортні накладні №198, 199 та 375/1 від 22 серпня 2024 року містять і підпис і печатку відповідача. Товарно - транспортна накладна №200 від 22 серпня 2024 року не містить печатки Товариства з обмеженою відповідальністю “ЛІЛАК», але підписана тією ж особою, яка підписала Товарно - транспортні накладні №198, 199 та 375/1 від 22 серпня 2024 року.
До матеріалів справи сторонами по справі не долучено будь яких належних, допустимих та достатніх доказів втрати Товариством з обмеженою відповідальністю “ЛІЛАК» печатки юридичної особи, а також доказів, які б свідчили про підробку підпису на вище перелічених документів.
Загальна вартість перевезень за вищевказаними заявками становить 120800,00 грн.
Згідно зі статтею 3 Цивільного кодексу України, загальними засадами цивільного судочинства є судовий захист цивільного права та інтересу на засадах справедливості, добросовісності та розумності.
Положеннями статей 15, 16 Цивільного кодексу України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання; кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно зі статтею 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до статті 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків.
Згідно з частиною 1 статті 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Частиною 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У відповідності до положень статей 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно зі статтею 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Положеннями частин 1, 2 статті 180 Господарського кодексу України визначено, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
На підставі частини 2 статті 184 Господарського кодексу України, укладення договору на основі вільного волевиявлення сторін може відбуватися у спрощений спосіб або у формі єдиного документа, з додержанням загального порядку укладення договорів, встановленого статтею 181 цього Кодексу.
Господарський договір укладається в порядку, встановленому Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом (стаття 181 Господарського кодексу України).
Положеннями частин 1, 2 статті 205 Цивільного кодексу України визначено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
Згідно з частинами 1, 2 статті 639 Цивільного кодексу України, договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.
Відповідно до частини 1 статті 207 Цивільного кодексу України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-телекомунікаційної системи, що використовується сторонами. У разі, якщо зміст правочину зафіксований у кількох документах, зміст такого правочину також може бути зафіксовано шляхом посилання в одному з цих документів на інші документи, якщо інше не передбачено законом.
Згідно зі статтею 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
Частиною 1 статті 640 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.
Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (частина 2 статті 640 Цивільного кодексу України).
У свою чергу, відповідно до частини 1 статті 641 Цивільного кодексу України, пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття.
За змістом частин 1, 2 статті 642 Цивільного кодексу України, відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.
Отже, відповідно до чинних норм законодавства, правочином є, перш за все, вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки.
Відповідно до статті 909 Цивільного кодексу України, за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Договір перевезення вантажу укладається у письмовій формі. Укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням транспортної накладної (коносамента або іншого документа, встановленого транспортними кодексами (статутами). Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору перевезення вантажу.
Згідно зі статтею 920 Цивільного кодексу України, у разі порушення зобов'язань, що випливають із договору перевезення, сторони несуть відповідальність, встановлену за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами).
Перевезенням вантажів згідно з положеннями статті 306 Господарського кодексу України, визнається господарська діяльність, пов'язана з переміщенням продукції виробничо-технічного призначення та виробів народного споживання залізницями, автомобільними дорогами, водними та повітряними шляхами, а також транспортування продукції трубопроводами.
Суб'єктами відносин перевезення вантажів є перевізники, вантажовідправники та вантажоодержувачі. Перевезення вантажів здійснюють вантажний залізничний транспорт, автомобільний вантажний транспорт, морський вантажний транспорт та вантажний внутрішній флот, авіаційний вантажний транспорт, трубопровідний транспорт, космічний транспорт, інші види транспорту. Допоміжним видом діяльності, пов'язаним з перевезенням вантажу, є транспортна експедиція.
Частинами 2, 5 статті 307 Господарського кодексу України, договір перевезення вантажу укладається в письмовій формі. Укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням перевізного документа (транспортної накладної, коносамента тощо) відповідно до вимог законодавства. Перевізники зобов'язані забезпечувати вантажовідправників бланками перевізних документів згідно з правилами здійснення відповідних перевезень. Умови перевезення вантажів окремими видами транспорту, а також відповідальність суб'єктів господарювання за цими перевезеннями визначаються транспортними кодексами, транспортними статутами та іншими нормативно-правовими актами. Сторони можуть передбачити в договорі також інші умови перевезення, що не суперечать законодавству, та додаткову відповідальність за неналежне виконання договірних зобов'язань.
За приписами частини 1 статті 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Частиною 1 статті 175 Господарського кодексу України унормовано, що майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Як вбачається із матеріалів справи, за підписаними заявками на транспортування вантажу від 30 липня 2024 року, від 12 серпня 2024 року, від 15 серпня 2024 року, від 16 серпня 2024 року, від 16 серпня 2024 року та від 22 серпня 2024 року позивач надав відповідачу послуги з перевезення вантажу на загальну суму 120800,00 грн.
Позивачем були виставлені відповідачу рахунки на оплату: №1358 від 31 липня 2024 року на суму 26000,00 грн, №1549 від 14 серпня 2024 року на суму 21400,00 грн, №1552 від 16 серпня 2024 року на суму 21800,00 грн, №1550від 17 серпня 2024 року на суму 8000,00 грн, №1551 від 17 серпня 2024 року на суму 21600,00 грн, №1548 від 23 серпня 2024 року на суму 22000,00 грн.
Сторонами по справі не долучено до матеріалів справи будь яких належних, допустимих та достатніх доказів повної або часткової сплати наявної заборгованості відповідача перед позивачем у сумі 120800,00 грн.
Також позивач направив відповідачу претензією №196 від 15 листопада 2024 року про сплату заборгованості у сумі 120800,00 грн. На підтвердження направлення вказаної претензії на юридичну адресу відповідача позивачем долучено до матеріалів справи копію накладної, опис вкладення цінного листа та фіскальний чек АТ “Укрпошти» від 25 листопада 2024 року.
Доказів реагування відповідачем на претензію позивача сторони по справи до матеріалів справи не долучили.
При цьому, судом встановлено, що згідно трекінгу АТ “Укрпошти» направлена відповідачу претензія поштовим перебігом за №0910800031032 повернута позивачу у зв?язку із закінченням встановленого терміну зберігання.
На підтвердження наданих послуг, позивач також долучив до матеріалів справи товарно - транспортні накладні: №344 від 30 липня 2024 року, №ДО-000473 від 13 серпня 2024 року, №ДО-000479 від 15 серпня 2024 року, №371 від 16 серпня 2024 року, №369/1 від 16 серпня 2024 року, №198, 199, 200, 375/1 від 22 серпня 2024 року, які підписані відповідачем та скріплені печатками Товариства з обмеженою відповідальністю “ЛІЛАК». Лише одна товарно-транспортна накладна №200 від 22 серпня 2024 року не містить печатки юридичної особи відповідача, але підписана тією ж особою, що і інші накладні від 22 серпня 2024 року.
Верховний Суд у постанові від 09 березня 2023 року у справі №910/5041/22 дійшов висновку, що визначальною ознакою господарської операції є те, що внаслідок її здійснення має відбутися реальний рух активів, отже, судам у розгляді справ, у яких необхідно досліджувати обставини поставки товару, слід з'ясовувати, крім обставин оформлення первинних документів, наявність або відсутність реального руху такого товару. Зокрема, обставини здійснення перевезення товару поставленого за спірними видатковими накладними та які давали б змогу встановити реальність здійснених господарських операцій.
У разі дефектів первинних документів та невизнання стороною факту постачання спірного товару, сторони не позбавлені можливості доводити постачання товару іншими доказами, які будуть переконливо свідчити про фактичні обставини здійснення постачання товару (аналогічна позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 червня 2023 року у справі №916/3027/21).
Статтями 525, 526, 530 Цивільного кодексу України визначено, що зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться; одностороння відмова від зобов'язання не допускається.
Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Згідно зі статтею 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
У постанові Верховного Суду від 20 серпня 2024 року у справі №910/5614/23 зазначено, що: "…Як свідчить тлумачення статті 526 Цивільного кодексу України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов'язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов'язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов'язання…".
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (частина 1 стаття 599 Цивільного кодексу України).
На момент розгляду справи і на момент переходу судді до стадії ухвалення рішення, сторони по справі не долучили до матеріалів доказів сплати відповідачем наявної перед позивачем суми заборгованості у розмірі 120800, 00 грн.
Суд неодноразово рекомендував позивачу надати суду довідку про наявність чи відсутність заявленої до стягнення суми заборгованості станом на день розгляду справи.
Так, 03 березня 2025 року представник позивача через підсистему "Електронний суд" направив до суду Довідку про наявність заборгованості вих.№б/н від 03 березня 2025 року, у якій зазначено, що заборгованість відповідача перед позивачем в межах розгляду справи №926/3133/24 на даний час становить 120800,00 грн.
До матеріалів справи сторонами по справі будь яких претензій відповідача щодо наданих позивачем послуг до матеріалів справи не долучено.
Отже, відповідач не виконав взяті на себе зобов'язання щодо оплати наданих позивачем послуг з перевезення вантажу у липні-серпні 2024 року, у зв'язку з чим у останнього виникла заборгованість перед позивачем у розмірі 120800,00 грн.
Дослідивши матеріали справи в частині розподілу судових витрат, суд встановив наступне.
Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу.
У рішенні Конституційного Суду України № 23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо.
Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
Отже, з викладеного слідує, що до правової допомоги належать і консультації та роз'яснення з правових питань; складання заяв, скарг та інших документів правового характеру; представництво в судах тощо.
Статтею 16 Господарського кодексу України встановлено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою, яка здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога).
Прецедентна практика Європейського суду з прав людини, що застосовується як джерело права (частина 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України) у питанні щодо того, чи вимагає стаття 6 Конвенції забезпечення юридичного представництва особи, що є стороною по справі, орієнтує національні суди на необхідності врахування специфічних обставин кожної конкретної справи та з'ясування того, чи відсутність правової допомоги позбавить заявника права на справедливий суд (Airey v. Ireland (Ейрі проти Ірландії), § 26; McVicar v. the United Kingdom (Мак-Вікар проти Сполученого Королівства), § 48; Steel and Morris v. the United Kingdom (Стіл і Морріс проти Сполученого Королівства), § 61). McVicar v. the United Kingdom (Мак-Вікар проти Сполученого Королівства), § 51).
У розвиток наведеного розуміння статті 6 Конвенції суд виходить з того, що надання правової допомоги залежить також і від інших факторів, серед яких: важливість того, що є предметом спору для заявника; складність відповідного закону чи процесу; можливість заявника ефективно представляти себе у суді без адвоката; існування обов'язкової вимоги мати представника у суді (Steel and Morris v. the United Kingdom (Стіл і Морріс проти Сполученого Королівства), § 61); (Airey v. Ireland (Ейрі проти Ірландії), § 26); (McVicar v. the United Kingdom (Мак-Вікар проти Сполученого Королівства), §§ 48-62; Steel and Morris v. the United Kingdom (Стіл і Морріс проти Сполученого Королівства), § 61; P., C. and S. v. the United Kingdom (P., C. та S. проти Сполученого Королівства), § 100); (Airey v. Ireland (Ейрі проти Ірландії), § 26); Gnahorй v. France (Ньяоре проти Франції), § 41).
Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини 3 статті 2 Господарського кодексу України).
Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Відповідно до практики суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (пункт 40 рішення суду ЄСПЛ від 01 лютого 2018 року у справі "Радченко проти України").
Пунктом 12 частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України визначено, що основними засадами (принципами) господарського судочинства, зокрема є: відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
Відповідно до статті 123 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно частини 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
Загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Отже, відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення є принципом господарського судочинства, а статті 123, 129 Господарського процесуального кодексу України - нормами процесуального права, які регламентують види судових витрат, розподіл судових витрат та визначають оптимальний порядок застосування.
При цьому, суд зазначає, що приписи статей 126, 129 Господарського процесуального кодексу України є універсальними у правовідносинах при розподілі витрат, пов'язаних з наданням професійної правничої допомоги адвоката, за результатами розгляду справи (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 06 березня 2024 року у справі № 905/1840/21).
Пунктом 3.2 рішення Конституційного суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
Відповідно до статті 131 Конституції України, для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура.
Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом (частина 2 статті 16 Господарського процесуального кодексу України).
Відносини адвоката та клієнта врегульовує договір про надання правової допомоги - домовленість, умови якого визначають зміст очікуваних від адвоката послуг, їх вартість, порядок оплати тощо (пункт 4 частина 1 стаття 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Згідно з частини 1 статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.
Визначення договору про надання правової допомоги міститься в пункті 4 частини 1 статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», згідно з яким договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Пунктом 9 частини 1 статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини 1 статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Згідно зі статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Разом із тим, процесуальні норми кожного із кодексів (ГПК, ЦПК, КАС) України визначають критерії, які слід застосовувати суду при визначенні розміру відшкодування стороні понесених нею витрат на правничу допомогу за наслідками судового вирішення спору.
Згідно з частиною 2 статті 126 Господарського процесуального кодексу України, за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Правило частини 1 статті 124 та частини 3 статті 126 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує учасника справи у першій заяві по суті спору (позовна заява та відзив на позов) подати детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом та попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи.
Водночас згідно частини 3 статті 124 Господарського процесуального кодексу України, попередній розрахунок розміру судових витрат, в тому числі, на професійну правничу допомогу, не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.
При цьому, оскільки частина 3 статті 126 Господарського процесуального кодексу України не містить конкретного складу відомостей, що мають бути зазначені в детальному описі робіт (наданих послуг), обмежуючись лише посиланням на те, що відповідний опис має бути детальний, то враховуючи принципи рівності і справедливості, правової визначеності, ясності і недвозначності правової норми як складові принципу верховенства права, визначення необхідного і достатнього ступеня деталізації опису робіт у цьому випадку є виключною прерогативою учасника справи, що подає такий опис (викладена правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 01 серпня 2024 року у справі №910/12024/23).
Судом встановлено, що при поданні позовної заяви позивачами було вказано про попередній розрахунок судових витрат, які пов'язані з розглядом даної судової справи в суді першої інстанції та вказано, що загальна орієнтованість наданих послуг буде становити 13028,00 грн, що складаються з витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 10000,00 грн та судового збору у розмірі 3028,00 грн.
Також позивачем, окрім іншого, до позову було долучено: Ордер на надання правничої (правової) допомоги серія АІ №1759201 від 29 листопада 2024 року, Договір про надання правничої допомоги №39 від 08 листопада 2024 року, виписку по особовому рахунку адвокатського бюро від 11 листопада 2024 року про сплату позивачем послуг у сумі 10000,00 грн, Акт наданих послуг від 29 листопада 2024 року.
Судом встановлено, що докази про розмір судових витрат подано в межах строку, встановленого частиною 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, що визначено частиною 6 статті 126 Господарського процесуального кодексу України.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, постановах Верховного Суду від 09 квітня 2019 року у справі № 826/2689/15 та від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19.
Верховний Суд у постанові від 13 червня 2024 року у справі 918/721/23 зазначив, що критерій розумної необхідності витрат на професійну правничу допомогу є оціночною категорією, яка у кожному конкретному випадку (у кожній конкретній справі) оцінюється судом за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні доказів, зокрема, наданих на підтвердження обставин понесення таких витрат. Сама лише незгода скаржника з наданою судом оцінкою відповідним доказам, які підтверджують факт надання професійної правничої допомоги, а також оцінкою обставин критерію реальності адвокатських витрат, критерію розумності їх розміру тощо, не свідчить про незаконність оскаржуваного судового рішення.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України").
Також, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (такий висновок міститься у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).
До того ж, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат (аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 11 грудня 2023 року у справі № 925/200/22).
Як вбачається з матеріалів справи, 08 листопада 2024 року між Адвокатським бюро «Поліщук та партнери» (далі - адвокатське бюро) та Товариством з обмеженою відповідальністю "УКРТРАКСГРУП" (далі - клієнт) укладено Договір про надання правничої допомоги №39 (далі - договір), відповідно до пункту 1.1 якого, клієнт доручає, а адвокатське бюро приймає на себе зобов'язання надати правничу допомогу у справі щодо неналежного виконання договорів про перевезення Товариством з обмеженою відповідальністю "ЛІЛАК", зокрема надати юридичну консультацію, підготувати позовну заяву разом із додатками, сплатити за рахунок клієнта судовий збір, подати позовну заяву до суду, підготувати всі необхідні процесуальні документи до суду першої інстанції (заяви, клопотання, відповідь на відзив, тощо), отримати судове рішення першої інстанції.
29 листопада 2024 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "УКРТРАКСГРУП" (клієнтом) та Адвокатським бюро «Поліщук та партнери» складено Акт наданих послуг, за яким сторони підтвердили, що адвокатським бюро була надана правнича допомога на суму 10000,00 грн, яка охоплює наступний перелік робіт: юридична консультація - 2 год, підготовка позовної заяви з додатками - 8 год.
Також, представником позивача долучено до матеріалів справи виписку з особового рахунку Адвокатського бюро «Поліщук та партнери» від 11 листопада 2024 року, з якого вбачається, що Товариство з обмеженою відповідальністю "УКРТРАКСГРУП" послуги з правничої допомоги згідно Договору №39 від 08 листопада 2024 року оплатило у розмірі 10000,00 грн.
Отже, позивачем було прийнято послуги за надання правничої допомоги вартістю 10000,00 грн по справі № 926/3133/24, яка розглядається у Господарському суді Чернівецької області.
Таким чином, загальна сума судових витрат на правничу допомогу, понесених позивачем у даній справі становить 10000,00 грн.
Відповідачем заперечення проти заявлених позивачем судових витрат до суду не подано.
За таких обставин, враховуючи те, що судом задоволено позовні вимоги у повному обсязі, перевіривши подані представником позивача докази на підтвердження обсягу виконаних робіт на надання правової допомоги, з урахуванням того, що адвокат Поліщук В.А. з'являвся у кожне призначене судове засідання, подавав процесуальні документи, які не передбачені підписаним актом наданнях послуг, суд дійшов висновку, що узгоджена вартість наданих послуг з правової допомоги у розмірі 10000,00 грн є співмірною із складністю справи, ціною позову та часом витрачених адвокатом на виконання відповідних робіт, а тому такі судови витрати підлягають до стягнення.
Стаття 129 Конституції України встановлює, що судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості - є однією із основних засад судочинства.
Згідно з статтею 13 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (пункт 87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06 вересня 2005 року).
У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15 травня 2008 року зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.
Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.
Як визначено статтею 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь - які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статті 74 Господарського процесуального Кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Частиною 1 статті 75 Господарського процесуального Кодексу України встановлено, що обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованих підстав вважати їх недостовірними або визнаними у зв'язку з примусом. Обставини, які визнаються учасниками справи, можуть бути зазначені в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.
Відповідно до статті 76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Як слідує з положень статей 77, 78 Господарського процесуального кодексу України, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Відповідно до пунктів 1, 2 статті 86 Господарського процесуального Кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Згідно з частиною 1 статті 5 Господарського процесуального кодексу України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Суд зазначає, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з урахуванням юридичної сили правового акта в ієрархії національного законодавства та з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини при дотриманні норм процесуального права.
Згідно з статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Суд вважає за необхідне вказати, що Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. У справі Руїз Торіха проти Іспанії Європейський суд з прав людини вказав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).
Отже, на підставі викладеного, приймаючи до уваги наведене вище у сукупності, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку, що станом на дату прийняття рішення обов'язок щодо сплати заборгованості настав, доказів добровільної сплати відповідачем на момент розгляду справи матеріали справи не містять, заборгованість відповідача перед позивачем належним чином доведена, документально підтверджена та відповідачем не спростована, а тому вимоги позивача про стягнення заборгованості у розмірі 120800,00 грн та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10000,00 грн є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Відповідно до норм статті 123 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Як вбачається із матеріалів справи, позивачем при зверненні з позовною заявою до суду сплачено судовий збір у розмірі 3028,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією №12867 від 29 листопада 2024 року.
Відповідно до пункту 1 частини 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, судовий збір покладається: у разі задоволення позову - на відповідача.
З огляду на задоволення позовних вимог повністю та доведеністю понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 10000,00 грн, суд дійшов висновку покласти на відповідача судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 3028,00 грн та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10000,00 грн.
Керуючись статтями 2, 4, 12, 13, 73, 74, 86, 129, 232, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "УКРТРАКСГРУП" до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛІЛАК" про стягнення заборгованості в сумі 120800,00 грн- задовольнити у повному обсязі.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛІЛАК" (58005, Україна, Чернівецька обл., м. Чернівці, вул. Кушніренка Андрія, буд. 7-А, код 40220106) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "УКРТРАКСГРУП" (09108, Україна, Київська обл., м. Біла Церква, пр. Незалежності, буд. 83-Ж, код 39274178) заборгованість у сумі 120800,00 грн, витрати зі сплати судового збору у сумі 3028,00 грн та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10000,00 грн.
У судовому засіданні 03 березня 2025 року проголошено скорочене (вступна та резолютивна частини) рішення.
Повне судове рішення складено та підписано 10 березня 2025 року.
Строк і порядок набрання рішенням законної сили та його оскарження.
Відповідно до ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відповідно до ст. 256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції (ст. 257 ГПК України).
Інформацію по справі можна отримати на сторінці суду на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою: http://cv.arbitr.gov.ua/sud5027/
Суддя Олександр ТИНОК