Справа №:755/13155/24
Провадження №: 2/755/2527/25
"25" лютого 2025 р. Дніпровський районний суд м. Києва в складі:
головуючої судді Яровенко Н.О.
при секретарі Локотковій І.С.
з участю сторін:
представника позивача ОСОБА_1
відповідача ОСОБА_2
представника відповідача ОСОБА_3
розглянувши в порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , треті особи: Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Київ), Десята київська державна нотаріальна контора про визнання заповіту недійсним,
Позивач звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , особи: Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Київ), Десята київська державна нотаріальна контора про визнання заповіту недійсним посилаючись на те, що померлий ОСОБА_5 є батьком позивача. Після смерті ОСОБА_5 позивач дізналася, що 29.01.2019 року ОСОБА_5 вчинив заповіт на ім'я ОСОБА_2 . ОСОБА_5 не мав наміру заповідати своє майно. Він неодноразово повідомляв родичам, що ОСОБА_6 вимагав у нього, щоб той заповів йому своє майно. Щоб цього не сталося, позивач зберігала паспорт батька у себе. ІНФОРМАЦІЯ_1 вона відмічали з сім'єю роковини після смерті її матері та дружини ОСОБА_5 . У цей день померлий був на поминках, його психічний стан був неврівноважений. Він практично не розумів, що з ним відбувається. Разом з усіма він випивав поминальні чарки, дивуючись при цьому, чому ніхто не чокається. Він вів себе агресивно, в результаті чого вчинив сварку, розвернувся та пішов із зали. Про те, як ОСОБА_5 потрапив до нотаріуса їй стало відомо під час слухання справи № 755/19660/20. У своїх запереченнях, наданих суду, ОСОБА_2 підтвердив той факт, що паспорт перебував у ОСОБА_4 , а також повідомив, що до нотаріуса 29.01.2019 року його супроводжувала ОСОБА_7 , сусідка по дачі, під впливом якої ОСОБА_5 був постійно. В судовому засіданні ОСОБА_8 призналась, що ОСОБА_5 боявся іти до нотаріуса, але вона його відвела. 29.10.2019 року ОСОБА_5 не міг діяти по своїй волі через свій стан, він діяв під впливом ОСОБА_8 .
Ухвалою судді Дніпровського районного суду м. Києва від 30.09.2025 року відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.
Ухвалою Дніпровського районного суду м.Києва від 30.092025 року забезпечено позов шляхом заборони вчиняти нотаріальні дії щодо видачі свідоцтва про право на спадщину.
Ухвалою Дніпровського районного суду м.Києва від 05.11.2024 року виправлено описку в ухвалі від 30.09.2024 року в частині порядку призначення розгляду справи, а саме розгляд справи проводити в порядку загального позовного провадження.
Ухвалою Дніпровського районного суду м.Києва від 17.12.2024 року закрито підготовче провадження.
В судовому засіданні представник позивача позов підтримала та просить суд визнати недійсним заповіт складений ОСОБА_5 від 29.01.2029 року посвідчений державним нотаріусом Десятої київської державної нотаріальної контори, зареєстрований в реєстрі № 4-125.
В судовому засіданні відповідач та його представник позов не визнали та просять суд відмовити в задоволенні позову, відзив до суду не подавали.
Треті особи в судове засідання не з'явились, про день час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.
Суд, вислухавши пояснення представника позивача, відповідача, його представника, допитавши свідків, вивчивши матеріали справи, допитавши свідка, дослідивши письмові докази, оцінивши докази кожен окремо та в їх сукупності, повно, об'єктивно та всебічно з'ясувавши обставини справи, приходить до наступного висновку.
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).
За статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Згідно зі статтями1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Відповідно до статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини
Право дієздатної фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб'єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 та стаття 1234 ЦК України).
Юридична природа заповіту ґрунтується на його законодавчому визначенні як особистого розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті (стаття 1233 ЦК України).
Правова природа цього розпорядження визначається судовою практикою як односторонній правочин, що тягне відповідні правові наслідки.
Згідно із частиною першою статті 15, частиною першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з частиною другою статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
Пред'являти позовні вимоги про визнання заповіту недійсним відповідно до частини другої статті 1257 ЦК України мають право виключно особи, суб'єктивні права яких виникають відповідно до норм книги шостої ЦК України (спадкоємців за законом, спадкоємців за іншим заповітом, відказоодержувачів) та порушені у зв'язку із вчиненням (складанням) недійсного (за їх твердженням) заповіту.
Перевіряючи обставини справи судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_5 , про що зроблений відповідний актовий запис № 1413, що підтверджується копією свідоцтва про смерть видане 27.08.2020 року виданого Дніпровським районним у м. Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Києві ЦМУ МЮ (м. Київ).
Після смерті померлого відкрилась спадщина. Згідно матеріалів спадкової справи до нотаріальної контори подали заяви про прийняття спадщини: ОСОБА_2 , якій є онуком померлого, ОСОБА_4 , яка донькою померлого, та ОСОБА_9 , яка є онукою померлого.
За життя ОСОБА_5 склав заповіт, посвідчений 29.01.2019 року державним нотаріусом Десятої київської нотаріальної контори Давидовою Т.М., зареєстрований в реєстрі за № 4-125, відповідно до якого на випадок смерті зробив розпорядження: усі його права та обов'язки, які належать йому на момент складання цього заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть належати йому у майбутньому, та усе його майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що йому буде належати на день смерті і на що він за законом матиме право заповідає ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Норми Книги шостої ЦК України свідчать, що її нормами визначені вимоги до особи заповідача (стаття 1234 ЦК України), змісту заповіту (статті 1236-1240, 1246 ЦК України), загальні вимоги до форми заповіту (стаття 1247 ЦК України), порядку його посвідчення нотаріусом (статті 1248, 1249, 1253 ЦК України), для яких законодавцем визначені і наслідки їх порушення.
Так, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті (стаття 1233 ЦК України).
Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається (стаття 1234 ЦК України).
У постанові Верховного Суду від 09 червня 2022 року в справі № 369/1913/17 вказано, що: «право на заповіт може бути реалізоване протягом всього життя особи і включає як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і права на їх зміну, скасування. Усі наведені правомочності заповідача у сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є здійсненням свободи заповіту, яка є принципом спадкового права. Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов'язковість її виконання. Здійснення права на заповіт не пов'язується законом з місцем проживання та перебування заповідача. Під час посвідчення заповіту нотаріусом має бути дотримано порядок його посвідчення. Заповіт має бути складений у письмовій формі, із зазначенням місця і часу складення заповіту, дати та місця народження заповідача та підписаний особисто заповідачем. Нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним, про що зазначається ним перед його підписом. Якщо заповідач унаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин (наприклад, неписьменна) не може власноручно підписати заповіт, за дорученням заповідача він може бути підписаний іншою фізичною особою. На бажання заповідача, також у випадках, якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватись при свідках».
Відповідно до частин першої, другої статті 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу.
Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу (частина третя статті 1247 ЦК України).
Статтею 1257 ЦК України передбачено вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним.
Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).
Аналізуючи наведені норми права, можна дійти висновку, що дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону, є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним та відповідало його волі.
Судом встановлено, що спірний заповіт записаний нотаріусом за допомогою загальноприйнятих технічних засобів - з використанням комп'ютерного набору та роздруківки.
Із змісту заповіту вбачається, що заповіт записано зі слів ОСОБА_5 , ним прочитано вголос та особисто, власноручно підписаний заповідувачем ОСОБА_5 .
Звертаючись до суду із даним позовом ОСОБА_4 просила суд визнати вказаний заповіт недійсним, посилаючись на те, що померлий ОСОБА_5 не міг діяти по своїй волі через свій стан, він діяв під впливом ОСОБА_8 . Недійсність заповіту позивач обґрунтовує показами свідків.
Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_10 , яка є подругою з дитинства позивача, суду пояснила, що 29.10.2029 року вона приїхала пом'янути тітку Раю. В той день був присутній ОСОБА_5 , він плутався у часі, погано бачив та чув. Він то плакав, то співав. В той день він випив та пішов з дому. Померлий їй говорив, що на нього ОСОБА_11 здійснює тиск, щоб він переписав своє майно. Померлий їй розповідав, що в селі у нього була сусідка ОСОБА_8 , яку вона бачила один раз. Остання командувала померлим.
Свідок ОСОБА_12 в судовому засіданні пояснив, що ОСОБА_5 знав більше 20 років, його син ОСОБА_13 був товаришем свідка. За проханням позивача перевозив діда до Києва. Він був метушливим, за секунду міг помінятися настрій: то сумувати, то розповідати. Оскільки він погано чув, то змушені були писати, щоб він зрозумів. Забував імена людей.
Свідок ОСОБА_14 , який є чоловіком позивача, в судовому засіданні суду повідомив. 29.01.2019 року були помінки. ОСОБА_5 забув про день смерті дружини, тому був здивований, що за столом не чокаються чарками. Випив, вичинив сварку та пішов. В той день його більше не бачив.
Даючи оцінку показам свідків суд приходить до висновку, що з показів свідків не встановлено, що складаючи заповіт волевиявлення ОСОБА_5 не було вільним і не відповідало його волі.
На виконання вимог ст. 12, 81 ЦПК України, позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що в момент складання заповіту волевиявлення ОСОБА_5 не було вільним і не відповідало його волі.
Доводи позивача про те, що оспорюваний заповіт укладений з істотними порушеннями вимог закону, оскільки спадкодавець підписував його перебуваючи під впливом з боку ОСОБА_8 , волевиявлення спадкодавця під час укладення заповіту не було вільним, не відповідало його волі суд оцінює критично, оскільки зазначене є лише голослівним твердженням позивача, дана обставина не підтверджена будь-якими доказами.
При цьому при посвідченні заповіту були дотримані вимоги щодо його форми - заповіт складений у письмовій формі із зазначенням місця і часу його складання та посвідчений уповноваженою на це особою, містить підпис заповідувача.
Так, відповідно до вимог частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Зокрема, нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису (частина друга статті 209 ЦК України).
Отже, заповіт, як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів.
Статтею 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (частина перша статті 204 ЦК України).
Частина третя статті 215 ЦК України передбачає, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). За частиною першою статті 78 ЦПК Українисуд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом (допустимість доказів). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (частина перша статті 79 ЦПК України).
Згідно із статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Згідно із статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
З викладеного вбачається, що під час посвідчення оспорюваного заповіту нотаріус дотримався вимог статей 1247, 1248 ЦК України, а позивач не надала до суду належних та допустимих доказів порушення вимог чинного законодавства при його складанні чи посвідченні і не довела, що волевиявлення ОСОБА_5 не було вільним та не відповідало внутрішній волі.
Враховуючи принцип пропорційності між застосованим заходом та переслідуваною метою, якою є захист порушених прав заявника в аспекті статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, дотримуючись загальних засад цивільного законодавства, таких як справедливість, добросовісність та розумність, та на забезпечення виконання завдань цивільного судочинства щодо ефективного захисту порушених, невизнаних прав та інтересів, з огляду на наведені положення закону, виходячи із меж заявлених позовних вимог та враховуючи встановлені судом обставини справи, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Відповідно до ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи вимоги ЦПК України і те, що у задоволенні позову позивачу відмовлено у повному обсязі, понесені стороною позивача судові витрати слід залишити за ними.
Відповідно до ст. ч.9 ст. 158 ЦПК України, у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову.
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 30.04.2024 року судом вжито заходи забезпечення позову, які підлягають скасуванню у зв'язку з відмовою у задоволенні позову.
На підставі викладеного, керуючись ст.202-205, 215, 1216, 1217, 1223, 1234, 1247, 1257 ЦК України, ст. 4, 5, 12, 13, 76-82, 141, 259, 263- 265, 268, 273, 280 ЦПК України , суд,-
В позові ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , треті особи: Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Київ), Десята київська державна нотаріальна контора про визнання заповіту недійсним відмовити.
Скасувати заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 30.09.2024 року, у вигляді заборони Десятій київській державній нотаріальній конторі вчиняти нотаріальні дії щодо видачі свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_2 за заповітом складеним ОСОБА_5 від 09 січня 2019 року та посвідченим державний нотаріусом Десятої Київської державної нотаріальної контори Давидовою Т.М. та зареєстрованого у реєстрі № Н-125.
Повний текст рішення складено 07.03.2025 року.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Дані сторін:
Позивач: ОСОБА_4 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса зареєстрованого місяця проживання: АДРЕСА_1 ;
Відповідач: ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , адреса зареєстрованого місяця проживання: АДРЕСА_2 .
Третя особа: Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ), код ЄДРПОУ 43315602, адреса місцезнаходження: м. Київ, провулок Музейний 2-Д.
Третя особа: Десята Київська державна нотаріальна контора, адреса місцезнаходження: м. Київ, вул. Бажова 13/9.
Суддя Н.О.Яровенко