07 березня 2025 рокуСправа №160/34903/24
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Горбалінського В.В. розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
31.12.2024 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якій позивач просить:
- визнати протиправним та скасувати рішення комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 про відмову ОСОБА_1 у наданні відстрочки від призову під час мобілізації, на особливий період, оформлене протоколом №31 від 19.12.2024 року;
- зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_2 повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п.4 ч.3 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та прийняти рішення про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період на підставі п.4 ч.3 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відмова відповідача у наданні позивачу відстрочки як особі, в якої батько пропав безвісти під час здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації під час дії воєнного стану, є незаконною та протиправною.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 06.01.2025 року відкрито провадження у справі та призначено розгляд останньої за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Як встановлено судом, відповідачем - ІНФОРМАЦІЯ_2 отримано ухвалу про відкриття провадження у цій справі та позов з додатками - 24.01.2025 року, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення.
Згідно із ч. 6 ст. 162 КАС України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Згідно положень ст. 126 КАС України відповідач є належно повідомленим про розгляд справи Дніпропетровським окружним адміністративним судом.
Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується адміністративний позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 11.12.2024 року ОСОБА_1 направив заяву про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на підставі пункту 4 частини 3 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», на адресу ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується матеріалами справи.
До заяви долучено копії: паспорта ОСОБА_1 , РНОКПП ОСОБА_1 , військово-облікового документу ОСОБА_1 , свідоцтва про народження ОСОБА_1 , де батьком зазначено ОСОБА_2 , паспорту ОСОБА_2 , сповіщення про зникнення безвісті ОСОБА_2 , сповіщення сім'ї №35 про зникнення безвісти під час ведення бойових дій ОСОБА_2 , витягу з Єдиного реєстру осіб зниклих безвісти за особливих обставин щодо ОСОБА_2 №202411111-1039.
Повідомленням ІНФОРМАЦІЯ_1 вих. №23287 від 21.12.2024 року розглянуто заяву позивача та за результатами розгляду якої протоколом комісії від 19 грудня 2024р. № 31 відмовлено у наданні позивачу відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період та повідомлено, що ОСОБА_1 підлягає призову на військову службу під час мобілізації, на загальних підставах. Причини відмови: не має судового рішення.
Вважаючи таку відмову протиправною, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Статтею 65 Конституції України встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Згідно з пунктом 20 частини першої статті 106 Конституції України, Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначено Законом України Про військовий обов'язок і військову службу від 25.03.1992 № 2232-XII (далі - Закон № 2232-XII).
Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 2232-XII захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Згідно з частинами другою, третьою статті 1 Закону № 2232-XII, військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
Від виконання військового обов'язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом (ч. 5 ст. 1 Закону № 2232-XII).
Згідно з частиною першою статті 2 Закону № 2232-XII, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Частиною чотирнадцятою статті 2 Закону № 2232-XII установлено, що виконання військового обов'язку в особливий період здійснюється з особливостями, визначеними цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 Про введення воєнного стану в Україні, затвердженого Законом України від 24.02.2022 № 2102-IХ, у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, постановлено:
ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб;
військовому командуванню (Генеральному штабу Збройних Сил України, командуванням видів, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, управлінням оперативних командувань, командирам військових з'єднань, частин Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України Про правовий режим воєнного стану заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 69/2022 постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.
Строк дії воєнного стану неодноразово продовжувався згідно з Указами Президента.
У відповідності до пункту 5 частини першої статті 23 Закону України Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію від 21.10.1993 № 3543-XII не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані жінки та чоловіки, опікуни, піклувальники, прийомні батьки, батьки-вихователі, які виховують дитину з інвалідністю віком до 18 років.
Згідно п. 4 ч. 3 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 року №3543-XII визначено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані жінки та чоловіки, чиї близькі родичі (чоловік, дружина, син, донька, батько, мати або рідний (повнорідний, неповнорідний) брат чи сестра) загинули або пропали безвісти під час здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, а також під час забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії проти України під час дії воєнного стану.
Частинами 7-9 ст. 23 Закону встановлено, що перевірка підстав щодо надання військовозобов'язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та її оформлення здійснюється територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки.
Відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації може оформлюватися за допомогою Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів на підставі даних, отриманих з інших державних реєстрів або баз даних, які підтверджують, що військовозобов'язаний має право на одну з вищезазначених відстрочок. Порядок оформлення відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації за допомогою цього реєстру визначається Кабінетом Міністрів України.
Єдиним державним реєстром призовників, військовозобов'язаних та резервістів забезпечується неможливість надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації більше ніж одному військовозобов'язаному з підстав, зазначених у пунктах 9-14 частини першої цієї статті
Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 року №560 (далі Порядок №560).
За п. 1 Порядку №560 він, серед іншого, визначає процедуру надання військовозобов'язаним та резервістам відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період та її оформлення.
Відповідно до п. 56 Порядку №560 відстрочка від призову на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період надається військовозобов'язаним з підстав, визначених статтею 23 Закону України Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію.
Пунктом 58 Порядку №560 встановлено, що за наявності підстав для одержання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період військовозобов'язані (крім заброньованих та посадових (службових) осіб, зазначених у підпунктах 16-23 пункту 1 додатка 5) особисто подають на ім'я голови комісії районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або його відділу заяву за формою, визначеною у додатку 4, до якої додаються документи, що підтверджують право на відстрочку, або копії таких документів, засвідчені в установленому порядку, зазначені у переліку згідно з додатком 5. Заява військовозобов'язаного підлягає обов'язковій реєстрації.
Згідно з п. 60 Порядку №560 Комісія вивчає отримані заяву та підтвердні документи, оцінює законність підстав для надання відстрочки, за потреби готує запити до відповідних органів державної влади для отримання інформації, що підтверджує право заявника на відстрочку, або використовує інформацію з публічних електронних реєстрів.
Комісія зобов'язана розглянути отримані на розгляд заяву та документи, що підтверджують право на відстрочку, протягом семи днів з дати надходження, але не пізніше ніж протягом наступного дня від дати отримання інформації на запити до органів державної влади.
На підставі розгляду отриманих документів комісія ухвалює рішення про надання або відмову у наданні відстрочки. Рішення комісії оформляється протоколом.
Про прийняте комісією рішення повідомляється засобами телефонного, електронного зв'язку або поштою заявнику не пізніше ніж на наступний день після ухвалення такого рішення.
У разі позитивного рішення військовозобов'язаному надається довідка із зазначенням строку відстрочки за формою, визначеною у додатку 6.
У разі відмови у наданні відстрочки військовозобов'язаному повідомляють письмово із зазначенням причин відмови за формою, визначеною у додатку 7. Таке рішення може бути оскаржене у судовому порядку.
До ухвалення комісією рішення військовозобов'язаний не підлягає призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період.
Відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації надається на строк дії відповідних законних підстав, але не більш як на строк проведення мобілізації, встановлений Указом Президента України. У разі продовження строку проведення мобілізації перевірка підстав у військовозобов'язаного на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, крім підстав, зазначених у пункті 2 частини першої, пунктах 3, 4, 5 частини третьої статті 23 Закону України Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію, здійснюється за допомогою Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів.
Додатком №5 до Порядку №560 затверджено Перелік документів, що подаються військовозобов'язаним для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації відповідно до підстав, зазначених у статті 23 Закону України Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію (далі Перелік)
Згідно пп. 4 п. 2 Переліку для категорії осіб «жінки та чоловіки, чиї близькі родичі (чоловік, дружина, син, донька, батько, мати або рідний (повнорідний) брат чи сестра) загинули або пропали безвісти під час здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, а також під час забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії проти України під час воєнного стану» для надання відстрочки надаються: документи, що підтверджують родинні зв'язки (у тому числі посвідчення члена сім'ї загиблого (померлого) Захисника чи Захисниці або посвідчення члена сім'ї загиблого (померлого) ветерана війни, в якому проставляється відмітка про норму Закону України Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту, на підставі якої особі надано статус, або витяг із Єдиного державного реєстру ветеранів війни), рішення суду про визнання особи зниклою безвісти за особливих обставин, документи, які підтверджують факт загибелі (смерті) під час здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях або забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії проти України під час воєнного стану.
За пп. 3 п. 2 Переліку для кожної з підкатегорій категорії осіб жінки та чоловіки, чиї близькі родичі (чоловік, дружина, син, донька, батько, мати або рідний (повнорідний) брат чи сестра) загинули або пропали безвісти під час проведення антитерористичної операції також передбачено надання «рішення суду про визнання особи, зниклою безвісти за особливих обставин».
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин» від 12.07.2018 року №2505-VIII (далі Закон №2505-VIII):
- особа, зникла безвісти, - фізична особа, стосовно якої немає відомостей про її місцеперебування на момент подання заявником заяви про її розшук;
- особа, зникла безвісти за особливих обставин, - особа, зникла безвісти у зв'язку із збройним конфліктом, воєнними діями, тимчасовою окупацією частини території України, надзвичайними ситуаціями природного чи техногенного характеру.
При цьому згідно преамбули до Закону №2505-VIII для цілей цього Закону особливими обставинами вважаються збройний конфлікт, воєнні дії, тимчасова окупація частини території України, надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.
Згідно з ч. 1, ч. 3 ст. 1 Закону №2505-VIII особа набуває статусу такої, що зникла безвісти за особливих обставин, з моменту внесення про неї відомостей, що містяться у заяві про факт зникнення, до Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, у порядку, передбаченому цим Законом, та вважається такою, що зникла безвісти за особливих обставин, з моменту подання заявником заяви про факт зникнення особи.
Надання особі статусу зниклої безвісти за особливих обставин відповідно до цього Закону не позбавляє її родичів або інших осіб права звернення до суду із заявою про визнання такої особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою у порядку, передбаченому законодавством.
За ч. 1 ст. 43 Цивільного кодексу України фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування.
Відповідно до ч. 2 ст. 44 Цивільного кодексу України за заявою заінтересованої особи або органу опіки та піклування над майном особи, зниклої безвісти за особливих обставин, опіка може бути встановлена нотаріусом до ухвалення судом рішення про визнання її безвісно відсутньою.
Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 293 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою.
Застосовуючи вищевикладені положення до обставин цієї справи суд зазначає наступне.
Спірним питанням в цій справі є правомірність відмови відповідача у наданні позивачу відстрочки з підстав ненадання рішення суду про визнання особи зниклою безвісті за особливих обставин.
Вимога надання такого рішення суду відсутня як у п. 3, так і у п. 4 ч. 3 ст. 23 Закон №3543-XII та наявна у пп. 4 п. 2 Переліку.
Як з огляду на системне тлумачення положень Закон №3543-XII та Порядку 560, так і відповідно до безпосереднього змісту п. 1 та п. 56 Порядку №560 підстави для відстрочки визначаються законом, в той час як постановою Кабінету Міністрів України визначено процедуру її надання.
Таке співвідношення цих нормативно-правових актів відповідає правилам врегулювання суспільних відносин, оскільки Порядок №560 прийнято саме на виконання положень Закону №3543-XII. Водночас, з цієї ж підстави Порядок №560 повинен повністю відповідати нормам Закону №3543-XII та узгоджуватися з ними.
У випадку ж виникнення суперечності належить застосувати правило подолання ієрархічної колізії, яке викладено у ч. 3 ст. 66 Закону України «Про правотворчу діяльність», згідно якої у разі виявлення колізії між нормативно-правовими актами різної юридичної сили пріоритет у застосуванні мають норми, що містяться у нормативно-правовому акті вищої юридичної сили.
Суд зазначає, що і. п. 3, і п. 4 ч. 3 ст. 23 Закон №3543-XII використовує категорії для опису відповідних обставин, за яких зникли відповідні особи, характеристика яких поза розумним сумнівом вказує на те, що йдеться про такі категорії як збройний конфлікт та воєнні дії.
Отже, наявні правові підстави для прирівняння категорії осіб і з п. 3, і з п. 4 ч. 3 ст. 23 Закон №3543-XII, які «пропали безвісти під час здійснення заходів…», з категорією «особа, зникла безвісти за особливих обставин» згідно ч. 1 ст. 1 Закону №2505-VIII.
Суд підкреслює, що терміни «зникли» та «пропали» для цілей правового врегулювання спірних правовідносин є тотожними. В свою чергу заходи, про які зазначає і п. 3, і п. 4 ч. 3 ст. 23 Закон №3543-XII підпадають під їх опис як «збройний конфлікт» та «воєнні дії» згідно преамбули до Закону №2505-VIII. В свою чергу дві останні категорії в рамках Закону №2505-VIII охоплює термін «особливі обставини». Саме з цих підстав особи, які «пропали безвісти» згідно як п. 3, так і п. 4 ч. 3 ст. 23 Закон №3543-XII одночасно є також «особами, зниклими безвісти за особливих обставин» згідно ч. 1 ст. 1 Закону №2505-VIII.
Відповідно, в Переліку цілком правомірно в лівому стовпці (категорії осіб) вказано норми і п. 3, і п. 4 ч. 3 ст. 23 Закон №3543-XII (особи, які «пропали безвісти під час здійснення заходів», а в правому стовпці щодо цієї ж норми згадується категорія «… особи зниклою безвісти за особливих обставин». Тобто, Перелік саме в цьому аспекті узгоджується з іншими положеннями законодавства.
Водночас, спірним в цій справі є передусім спосіб, яким уряд передбачив порядок підтвердження наявності статусу особи, зниклої безвісти за особливих обставин, а саме: надання для такого підтвердження рішення суду. При цьому суттєво, що як п. 3, так і п. 4 ч. 3 ст. 23 Закон №3543-XII при формулюванні правила поведінки використовує саме і лише статус особи, без конкретизації порядку підтвердження наявності в особи такого статусу. Отже, для відповідності нормі саме закону необхідно підтвердити статус як такий, незалежно від способу підтвердження.
Тим не менш, уряд у Переліку вказав фактично спосіб такого підтвердження встановлення такого статусу в судовому порядку.
Суд зазначає, що єдиним варіантом, за якого таке врегулювання підтвердження наявності в особи відповідного статусу було б належним, була б наявність іншого нормативно-правового регулювання (наприклад, в рамках Закону №2505-VIII), згідно якого такий статус міг би набуватися виключно за рішенням суду. Лише в такому випадку роль підзаконного-нормативно-правового акту (Порядку №560 та Переліку у відповідних частинах) належним чином реалізовувалась би відносно норми Закону №2505-VIII, адже йшлося б про конкретизацію шляхом зазначення єдиного можливого варіанту правозастосування та за відсутності жодних суперечностей між статусом та єдиним існуючим порядком його підтвердження.
Однак, наявне нормативно-правове регулювання є суттєво іншим.
Передусім слід зазначити, що згідно змісту ст. 43, 44 Цивільного кодексу України категорії «безвісно відсутня особа» та «особа, зникла безвісти за особливих обставин» є відмінними, на що вказує їх перерахування через кому. Також першу з цих категорій нормативно визначає ст. 43 Цивільного кодексу України, який при цьому не містить нормативного визначення другої категорії. В свою чергу таке нормативне визначення другої категорії наявне саме і лише в Законі №2505-VIII. Тобто, йдеться про два різних правових статуси.
Так, дійсно, статус «безвісно відсутня особа» встановлюється в судовому порядку згідно Глави 4 розділу IV Цивільного процесуального кодексу України за правилами окремого провадження. Іншого способу встановлення цього статусу законодавством не передбачено. Тобто, передбачено судовий спосіб встановлення статусу «безвісно відсутня особа».
В свою чергу статус «особа, зникла безвісти за особливих обставин» встановлюється виключно в єдиний спосіб, який визначено лише у Законі №2505-VIII. Таким способом згідно ч. 1 ст. 4 Закону №2505-VIII є саме внесення про таку особу відомостей, що містяться у заяві про факт зникнення, до Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. Тобто, передбачено позасудовий спосіб встановлення статусу «особа, зникла безвісти за особливих обставин».
Повертаючись до положень Переліку слід зазначити, що надати рішення про встановлення статусу особи, яка зникла безвісти за особливих обставин, не можливо, оскільки законодавством не передбачено встановлення такого статусу в судовому порядку. Навпаки, передбачено процедуру встановлення такого статусу в позасудовому порядку шляхом внесення відомостей до спеціального реєстру.
Водночас, така неможливість не впливає і не може впливати на обсяг прав особи, оскільки саме право (підстава на відстрочку) встановлена Законом №3543-XII, а не Переліком або Порядком №560.
При цьому суд зауважує, що Порядок №560 та уряд в цілому не можуть встановлювати інший, відмінний від норм Закону №2505-VIII порядок підтвердження статусу «особи, зниклої безвісти за особливих обставин». Оскільки як вже зазначав суд, підзаконний нормативно-правовий акт може лише уточнювати положення закону, а не передбачати прямо протилежне правило поведінки, за якого згідно норми закону статус підтверджується в позасудовому порядку (внесення відомостей в реєстр), в той час як згідно норми постанови уряду цей же статус прямо всупереч нормі закону підтверджується в судовому порядку (наданням рішення суду про визнання особи такою, що має відповідний статус).
Як наслідок, слід констатувати прогалину в межах Порядку №560 щодо порядку підтвердження статусу, який вказано і у п.3, і у п. 4 ч. 3 ст. 23 Закон №3543-XII. При цьому суд підкреслює, що прогалина стосується лише процедурного питання, в той час як норма як п. 3, так і п. 4 ч. 3 ст. 23 Закон №3543-XII є очевидною для розуміння для її реалізації.
За таких обставин суд згідно ч. 3 ст. 65 Закону №3354-IX виходить з загальних засад права: верховенство права та розумність.
За наявної юридичної ситуації норма п. 3 та п. 4 ч. 3 ст. 23 Закон №3543-XII містить статус, порядок встановлення якого ані в цій нормі, ані в спеціальному (щодо процедури надання відстрочок) підзаконному нормативно-правовому акті не передбачено. Водночас, такий порядок встановлення відповідного статусу передбачено в ч. 1 ст. 4 Закону №2505-VIII.
Отже, не можливо не дійти висновку про те, що спірний статус належить встановлювати саме і виключно в порядку, який передбачено спеціальним (щодо правового регулювання суспільних відносин за участі осіб з відповідним статусом) нормативно-правовим актом - Законом №2505-VIII.
Узагальнюючи вищевикладене суд констатує, що належним способом підтвердження статусу особи, яка пропала безвісти п. 3 та п. 4 ч. 3 ст. 23 Закон №3543-XII є використання процедури згідно ч. 1 ст. 4 Закону №2505-VIII, тобто - внесення про неї відомостей, що містяться у заяві про факт зникнення, до Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. Відповідно, якщо про таку особу внесено відповідні відомості до вказаного реєстру, то така особа є «особою, зниклою безвісти за особливих обставин» (згідно ч. 1 ст. 1 Закону №2505-VIII) та, одночасно, «особою, яка пропала безвісти …» (згідно як п. 3, так і п. 4 ч. 3 ст. 23 Закон №3543-XII).
Таким чином, твердження відповідача щодо обов'язку позивача підтвердження наявності у його батька статусу «особи, яка пропала безвісти» виключно рішенням суду є необґрунтованим та безпідставним.
Таким чином, належним способом захисту прав позивача у цій справі є зобов'язання ІНФОРМАЦІЯ_1 повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п.4 ч.3 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та прийняти рішення про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період на підставі п.4 ч.3 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», із врахуванням висновків суду у даній справі.
Поряд з цим, при вирішенні справи суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах "Проніна проти України" (пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення…Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ( справа «Проніна проти України», рішення ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року)
Очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод зобов'язує суди умотивовувати свої рішення. Але дану вимогу не слід розуміти як таку, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна, довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.
Частиною 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно до п.3 ч.2 ст.4 Закону України «Про судовий збір» ставки судового збору встановлюються у таких розмірах за подання до адміністративного суду адміністративного позову немайнового характеру, який подано фізичною особою 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відповідно до ч.3 ст.4 Закону України «Про судовий збір» при поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.
Як встановлено судом позивачем заявлено вимогу немайнового характеру та подано до суду вказану позовну заяву за допомогою системи «Електронний суд», а отже позивачу необхідно було сплатити судовий збір за дану вимогу у позовній заяві, виходячи з ціни позову у розмірі 968,96 грн.
В свою чергу, позивачем при зверненні з даною позовною вимогою до суду сплачено судовий збір у розмірі 1211,20 грн., а отже позивачем переплачено судовий збір на 242,24 грн.
З урахуванням зазначеного, суд дійшов висновку про необхідність стягнення за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь позивача судовий збір у розмірі 968,96 грн.
Керуючись ст. ст. 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 про відмову ОСОБА_1 у наданні відстрочки від призову під час мобілізації, на особливий період, оформлене протоколом №31 від 19.12.2024 року.
Зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_2 повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п.4 ч.3 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та прийняти рішення про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період на підставі п.4 ч.3 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», із врахуванням висновків суду у даній справі.
Стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати з оплати судового збору у розмірі 968,96 грн.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст. 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя В.В. Горбалінський