25 лютого 2025 року місто Київ
єдиний унікальний номер справи: 369/5957/23
номер провадження: 22-ц/824/5144/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),
суддів: Невідомої Т.О., Нежури В.А.,
за участю секретаря - Олешко Л.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Тимошенко Наталії Михайлівни на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10 жовтня 2024 року у складі судді Янченка А.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: державний реєстратор Гореницької сільської ради Бучанського району Київської області Софін Андрій Васильович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Герасименко Наталія Миколаївна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Соснова Ірина Володимирівна, про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування запису про реєстрацію права власності,
У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду з указаним позовом, в якому з урахуванням заяви від 26 липня 2023 року про зміну предмету позову, залучення співвідповідачів та третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета позову (а.с.74-77, т.1), просила:
- скасувати рішення державного реєстратора Горенської сільської ради Софіна A.B. про державну реєстрацію права та їх обтяжень, індексний номер 47571420 від 01 липня 2019 року, номер запису про право власності 32200774, на підставі якого здійснено державну реєстрацію права власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 ;
- скасувати рішення державного реєстратора Горенської сільської ради Софіна A.B. про державну реєстрацію права та їх обтяжень, індексний номер 47571632 від 01 липня 2019 року, номер запису про право власності 32200968, на підставі якого здійснено державну реєстрацію права власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 ;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , серія та номер 2359 від 18 червня 2021 року, виданий приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Герасименко Н.М. та скасувати запис про реєстрацію права власності, індексний номер 58838626 від 18 червня 2021 року, номер запису про право власності 42584008 за ОСОБА_2 ;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , серія та номер 2359 від 18 червня 2021 року, виданий приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Герасименко Н.М. та скасувати запис про реєстрацію права власності, індексний номер 58846513 від 18 червня 2021 року, номер запису про право власності 42591189 за ОСОБА_2 ;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , серія та номер 556 від 05 червня 2023 року, виданий приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сосновою І.В. та скасувати запис про реєстрацію права власності, індексний номер 67918855 від 07 червня 2023 року, номер запису про право власності 50541828 за ОСОБА_5 ;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , серія та номер 557 від 05 червня 2023 року, виданий приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сосновою І.В. та скасувати запис про реєстрацію права власності, індексний номер 67922862 від 07 червня 2023 року, номер запису про право власності 50545372 за ОСОБА_5 ;
- витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_5 у власність ОСОБА_6 житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 .
Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_6 на праві власності згідно з договором дарування від 17 квітня 2007 року належить житловий будинок з надвірними спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що побудований дідом позивачки в 1946 році, в якому позивачка проживала з народження.
Вказувала, що 26 серпня 2020 року було сформовано витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 . Факт проживання позивачки у вказаному будинку підтверджується актом депутата від 30 квітня 2020 року та від 03 березня 2021 року.
Зазначала, що у продовж 2005 - 2007 років вона за власні кошти провела реконструкцію цього житлового будинку із збільшенням загальної площі, що підтверджуєтеся договорами та актами. З 11 лютого 2014 року разом з нею у спірному будинку почав проживати товариш її старшого сина ОСОБА_7 - ОСОБА_3 , який пропав безвісти у 2004 році.
Також вказувала, що спірний будинок орієнтовно у квітні-травні 2020 року вибув з її права власності незаконно, з розділенням у подальшому земельних ділянок, на яких побудовано два зблокованих житлових будинки на підставі декларації ДАБІ про готовність до експлуатації об'єкта, будівництво якого здійснено на підставі будівельного паспорта від 11 червня 2019 року № НОМЕР_1 на об'єкт будівництва «Садибний будинок та господарчі будівлі і споруди» та від 11 червня 2019 року № КС141191620752 на об'єкт будівництва «Садибний будинок та господарчі будівлі і споруди».
Зазначала, що на підставі вказаних вище документів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 оформили право власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 .
У подальшому, шляхом перепродажу дані житлові будинки по АДРЕСА_1 та по АДРЕСА_2 перейшли до кінцевого власника ОСОБА_5 на підставі договорів купівлі-продажу від 05 червня 2023 року, укладених з ОСОБА_2 .
Позивачка вважала, що оскаржуваними правочинами та у зв'язку з незаконною та безпідставною реєстрацію за відповідачами права власності на житловий будинок АДРЕСА_2 порушуються її права як законного власника цього майна, що є підставою для визнання вказаним правочинів недійсними та витребування цього житлового будинку з незаконного володіння ОСОБА_5 .
З наведених підстав позивачка ОСОБА_1 просила її позовні вимоги задовольнити.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10 жовтня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 не довела належними та допустимими доказами наявного у неї права власності на спірний житловий будинок, а також не довела наявність у неї порушеного права з боку відповідачів.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - адвокат Тимошенко Н.М. подала апеляційну скаргу, якій просить його скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не викликав свідків, про виклик яких заявляла представник позивачки. Вказує, що суд першої інстанції безпідставно відхилив клопотання представника позивачки про призначення судової будівельно-технічної експертизи. Вважає, що такими процесуальними рішеннями суд першої інстанції позбавив позивачку можливості належним чином реалізувати свої процесуальні права та захистити своє право власності.
Під час апеляційного розгляду справи адвокат Тимошенко Н.М. заявила клопотання, в якому, посилаючись на те, що у прохальній частині апеляційної скарги вона допустила помилку, просила суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду першої станції та ухвалити нове, згідно з яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити у повному обсязі.
У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_5 - адвокат Панов В.С. зазначає, що у даному випадку клопотання представника позивачки про виклик свідків не відповідало вимогам ст.91 ЦПК України, з огляду на те, що в ньому не було зазначено обставини, які свідки можуть підтвердити з приводу заявлених позовних вимог та чи можуть їх показання мати значення для правильного вирішення спірних правовідносин. Також вказує, що у заяві про виклик свідків відсутні конкретні факти або докази, які свідки можуть підтвердити. Їх свідчення не впливають на розв'язання питання про право власності відповідно до вимог ч.1 ст.388 ЦК України, а тому вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано відхилив клопотання позивачки про виклик свідків.
Також вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано відхилив клопотання представника позивачки про призначення судової будівельно-технічної експертизи, оскільки відповідно до ч.1 ст.103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності. Проте заява представника позивачки про призначення даної експертизи не містить достатнього правового обґрунтування щодо необхідності призначення і проведення судової будівельно-технічної експертизи, а також аргументів, які б доводили, що у позивачки існували будь-які перешкоди для отримання висновку спеціаліста з питань, які є не зрозумілими. Наголошує, що предметом позову є витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування запису про реєстрацію права власності, визнання договорів купівлі - продажу будинку недійсними. Відповідно, позивачка повинна довести незаконність вибуття оскаржуваної нерухомості з її власності та підстави незаконного укладення договорів купівлі-продажу. Об'єктом судово будівельно-технічної експертизи є встановлення віку будівлі, що не впливає на розгляд даної справи. Вказує, що експертиза мала встановити вік будівлі та дату підключення до газопостачання. Проте ці обставини жодним чином не стосуються вирішення обставин, які є предметом розгляду. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направили.
Згідно з ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з'явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, враховуючи доводи, викладені у відзиві на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Статтею 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно зі ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (ч.1 ст.5 ЦПК України).
Гарантоване ст.55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.
Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначені у ст.16 ЦК України.
У вказаній нормі зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою. Відтак, застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.
Порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 08 листопада 2024 року у справі № 161/16771/23 (провадження № 61-6906св24).
Відповідно до вимог ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Статтею 12 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. При цьому, суд має сприяти учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно з положеннями ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору за власною ініціативою, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 26 серпня 2020 року за ОСОБА_1 було зареєстровано право власності на житловий будинок, загальною площею 336,8 кв.м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Таке право зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 53754089, від 26 серпня 2020 року, державним реєстратором Озерської сільської ради Бородянського району Київської області Огребчуком Р.В., що підтверджується відповідним витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с.15-16, т.1).
З даного витягу слідує, що на реєстрацію державному реєстратору подано: договір дарування, серія та номер 2266, виданий 17 квітня 2007 року, видавник: приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Апишкова З.І.; технічний паспорт, серія та номер: б/н, виданий 20 серпня 2020 року, видавник: КП КОР «Києво-Святошинське БТІ».
В Україні проведення державної реєстрації речових прав врегульовано Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон).
Так, у відповідності до п.1 ч.1 ст.2 Закону, державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень є офіційним визнанням і підтвердженням державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно. Це підтверджується шляхом внесення відповідних даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Безпоcпереднє проведення державної реєстрації речових прав, врегульовано Порядком про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127 (далі - Порядок №1127).
Згідно з ч.3 ст.3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до пункту 42 указаного вище Порядку №1127 (в редакції нас час реєстрації права за ОСОБА_1 ) для державної реєстрації права власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, що закінчені будівництвом до 5 серпня 1992 року, подаються:
1) технічний паспорт на об'єкт нерухомого майна;
2) документ, що підтверджує присвоєння об'єкту нерухомого майна адреси.
Документ, що підтверджує присвоєння об'єкту нерухомого майна адреси, не вимагається у разі, коли державна реєстрація права власності проводиться на індивідуальний (садибний) житловий будинок, садовий, дачний будинок, збудований на земельній ділянці, право власності на яку зареєстровано в Державному реєстрі прав. У такому разі заявник в поданій заяві обов'язково зазначає відомості про кадастровий номер відповідної земельної ділянки, за яким державним реєстратором отримуються відомості Державного земельного кадастру з метою встановлення місця розташування земельної ділянки, на якій споруджено відповідний об'єкт, для подальшого відображення таких відомостей як адреси об'єкта нерухомого майна.
У разі коли індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, що були закінчені будівництвом до 5 серпня 1992 року та розташовані на територіях сільських, селищних, міських рад, якими відповідно до законодавства здійснювалося ведення погосподарського обліку, замість документів, передбачених цим пунктом, можуть бути подані документи, передбачені ст.31 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Згідно зі ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Статтею 334 ЦК України передбачено, що право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 02 липня 2019 року у справі №48/340, від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, від 19 січня 2021 у справі №916/1415/19, неодноразово підтверджувала принцип реєстраційного підтвердження речових прав на нерухоме майно. Згідно з цією практикою касаційного суду, відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, однак створює спростовувану презумпцію права такої особи.
Згідно зі ст.5 Закону, до об'єктів, щодо яких здійснюється державна реєстрація речових прав, відносяться речові права на земельні ділянки та нерухоме майно, яке неможливо перемістити без його знецінення або зміни призначення. До таких об'єктів, зокрема, належать житлові будинки, будівлі та споруди.
Цей Закон передбачає, що якщо законодавством передбачено прийняття нерухомого майна в експлуатацію, державна реєстрація прав на таке майно здійснюється тільки після прийняття його в експлуатацію в установленому порядку, окрім випадків, зазначених у ст. 31 Закону.
Отже, виходячи з викладених норм, Закон визначає державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно як засвідчення вже набутого особою права власності, а не як підставу для виникнення цього права.
В той же час відповідності до п.1 ч.1 ст.27 Закону, державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі укладеного у встановленому законом порядку договору, який є предметом державної реєстрації. Ця норма вказує, що державна реєстрація права власності лише підтверджує факт набуття права, але не є його підставою.
Таким чином факт набуття права власності не тотожний факту його державної реєстрації. Під час встановлення наявності в особи права власності необхідно насамперед визначити правову підставу, за якою особа набула це право, оскільки державна реєстрація не є самостійною підставою для виникнення права власності.
Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, а також Верховний Суд у постановах від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18, від 27 лютого 2018 року у справі № 925/1121/17, а також від 17 квітня 2019 року у справі № 916/675/15.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 червня 2021 року в справі № 200/606/18 зазначила, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомий ще за часів Давного Риму (лат. superficies solo cedit - збудоване приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об'єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований.
Отже, враховуючи вказані вище обставини проведеної позивачкою державної реєстрації права, а також приймаючи до уваги релевантні норми матеріального права та усталеної практики Верховного Суду, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно критично оцінив надані ОСОБА_1 реєстраційні документи на підтвердження наявності у неї права власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки позивачкою не надано жодного доказу, який би підтверджував право власності на земельну ділянку під цим будинком, а за змістом ст.ст. 12, 81 ЦПК України доказування та, відповідно, рішення суду, не можуть ґрунтуватись на припущеннях.
По справі встановлено, що 25 серпня 2009 року позивачка ОСОБА_1 уклала з ОСОБА_8 договір дарування земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Апишковою З.І. та зареєстрований в реєстрі за №2587 (а.с.213-214, т.1).
За умовами цього договору дарування земельної ділянки, ОСОБА_1 безоплатно передала у власність ОСОБА_8 земельну ділянку площею 0,1344 га, розташовану в АДРЕСА_1 , з кадастровим номером 3222481201:01:013:0040.
Ці обставини також підтверджуються копією Державного акта на право власності серія ЯГ №169599 від 17 червня 2006 року з відміткою нотаріуса про перехід права власності на вказану земельну ділянку з кадастровим номером 3222481201:01:013:0040 від ОСОБА_1 до ОСОБА_8 (а.с.207-208, т.1).
З матеріалів справи вбачається, що на момент укладення цього договору дарування земельної ділянки від 25 серпня 2009 року позивачка ОСОБА_1 не передавала у власність ОСОБА_8 житловий будинок, що був на земельній ділянці, оскільки він був знесений у зв'язку зі своїм аварійним станом у 2009 році, що підтверджується довідкою №446 від 11 червня 2014 року, яка засвідчує відсутність будь-яких споруд за вказаною адресою на день дарування. Знесення житлового будинку, розташованого в АДРЕСА_1 також підтверджується завіреною копією рішення виконавчого комітету Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 18 червня 2009 року №6-95 «Про надання дозволу на знесення старих будівель в АДРЕСА_3 », яку суд долучив до справи за зверненням позивачки (а.с.9, 34 т.2).
Крім того, у пункті 7 вказаного вище договору дарування земельної ділянки від 25 серпня 2009 року зазначено, що на відчужуваній ділянці на момент передачі були відсутні будь-які будівлі та споруди.
Положеннями ст. 204 ЦПК України закріплено презумпцію правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
Таким чином, у разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки підлягають виконанню.
Цей договір дарування земельної ділянки від 25 серпня 2009 року підписаний позивачкою, є чинним та не оскаржений у встановленому законом порядку.
З урахуванням наведеного, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що позивачка ОСОБА_1 не довела належними та допустимими доказами, що на момент звернення до суду з указаним позовом їй на праві власності належав житловий будинок по АДРЕСА_1 .
Відповідно до ст. ст. 655, 657 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.
Судом встановлено, що останній власник спірного майна - відповідач ОСОБА_5 на законних підставах набув право власності на зблоковані житлові будинки АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 , які розташовані на земельній ділянці з кадастровим номером 3222481201:01:013:5027 та земельній ділянці з кадастровим номером 3222481201:01:013:5029.
Так, судом першої інстанції встановлено, що 05 червня 2023 року між ОСОБА_2 (продавець) та ОСОБА_5 (покупець) був укладений договір купівлі - продажу нерухомого майна, за яким житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що має такі характеристики; житловий будинок під літ. «А», цокольний поверх під літ. «А1», котельня за літ. «Б», вольєр за літ. «В», навіс за літ. «Г», ворота № 1, огорожа № 2, загальною площею 168,4 кв.м, житловою площею 94,5 кв.м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 та земельна ділянка площею 0,0448 га, на якій розташований вищезазначений житловий будинок з господарськими спорудами, кадастровий номер земельної ділянки: 3222481201:01:013:5027, цільове призначення земельної ділянки: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сосновою І.В., про що зроблений запис в реєстрі №557. Зареєстровано в реєстрі речових прав, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав №334914201 від 07 червня 2023 року та №334917056 від 07 червня 2023 року.
Також 05 червня 2023 року між ОСОБА_2 (продавець) та ОСОБА_5 (покупець) був укладений договір купівлі - продажу нерухомого майна, за яким житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що має такі характеристики: житловий будинок під літ. «А», цокольний поверх під літ. «А1», господарська будівля за літ. «Б», навіс за літерою «В», гараж за літерою «Г», душ за літерою «Д», вбиральня за літерою «Е», хвіртка № 1, огорожа № 2-4, загальною площею 170 кв.м, житловою площею 72,4 кв.м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , та земельна ділянка площею 0,0896 га, на якій розташований вищезазначений житловий будинок з господарськими спорудами, кадастровий номер земельної ділянки: 3222481201:01:013:5029, цільове призначення земельної ділянки: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сосновою І.В., про що зроблений запис в реєстрі №556. Зареєстровано в реєстрі речових прав, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав №334879310 від 07 червня 2023 року та № 334882666 від 07 червня 2023 року.
Відповідно до ч.ч. 1, 4 ст.182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.
Згідно з ч.4 ст.334 ЦК України передбачено, що права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.
Статтею 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що підстави переходу власності на зблоковані житлові будинки АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 , які розташовані на земельних ділянках з кадастровими номерами 3222481201:01:013:5027 та 3222481201:01:013:5029 до відповідача ОСОБА_5 , відповідають вимогам чинного цивільного законодавства й порушень з боку відповідачів та третіх осіб при реєстрації права власності та у процесі будівництва не виявлено.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 вказувала, що відповідач ОСОБА_3 неправомірно спочатку зареєстрував за собою право власності на об'єкт нерухомого майна, а саме, житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , а потім відчужив це нерухоме майно, яке належало йому на праві власності, що, на думку позивачки, є підставою для скасування всіх реєстраційних дій, визнання правочину недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння.
Проте такі твердження позивачки є необґрунтованими з таких підстав.
Так, відповідно до ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно із ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Під незаконним володінням слід розуміти фактичне володіння річчю, яке не має правової підстави (передбаченої законом, договором чи адміністративним актом) або правова підстава якого відпала чи визнана недійсною.
Зміст позовних вимог за даним позовом та аналіз норми 387 ЦК України свідчить про те, що даний позов відноситься до віндикаційних позовів (витребування майна з чужого незаконного володіння).
Висновки щодо особливостей віндикації та обсягів доведення у справах за позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння неодноразово викладалися Верховним Судом, зокрема у постановах від 15травня 2018 року у справі №923/630/17, від 29 січня 2019 року у справі №911/3312/17, від 02 квітня 2019 року у справі № 911/737/18, від 19 червня 2019 року у справі N 914/1671/17, від 22 червня 2021 року у справі №200/606/18, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц.
У цих справах Верховий Суд вказував, що віндикація - витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого не власника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об'єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей.
Віндикаційним позовом захищаються права власності в цілому, оскільки він пред'являється в тих випадках, коли порушені права володіння користування та розпорядження одночасно. Однак право власності за власником зберігається, тому що може бути підтвердженим правовстановлюючими документами, або іншими письмовими доказами.
Позивачем за віндикаційним позовом є неволодіючий власник. Відповідачем за віндикаційним позовом виступає незаконний володілець майна, який може і не знати про неправомірність і незаконність свого володіння та утримання такого майна. Незаконним володільцем визнається така особа, яка здійснює володіння майном без належних правових підстав.
Власник має право витребувати своє майно від особи, в якої таке майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним.
Предметом доказування у справах за позовами про витребування майна з чужого незаконного володіння становлять обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння, як то факти, що підтверджують право власності на витребуване майно, вибуття його з володіння позивача, перебування його в натурі у відповідача та інше.
У такій справі необхідно встановити обставини, що мають засвідчити правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння, а саме: підтверджують його право власності або інше речове право титульного володільця на витребуване майно; вибуття майна з володіння позивача; наявність майна в натурі у володінні відповідача; відсутність у відповідача правових підстав для володіння цим майном.
Верховний Суд у постанові від 21 червня 2018 року у справі №703/5364/15-ц також вказав, що застосовуючи положення ст.387 ЦК України, суди повинні виходити з того, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним і в якої майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним.
Отже, віндикаційний позов ґрунтується передусім на тому, що право власності на річ є абсолютним і слідує за річчю, зберігаючись навіть у випадку незаконного вибуття з володіння власника та в період перебування в незаконному володінні іншої особи. Тому віндикаційна вимога може бути заявлена щодо витребування лише індивідуально-визначеної речі.
Звертаючись до суду з віндикаційним позовом, позивач має надати докази на підтвердження права власності на спірне майно, має довести індивідуальні ознаки майна, що витребовується, наявність майна у незаконному володінні відповідача, а також відсутність в останнього правових підстав для володіння цим майном.
При цьому для застосування передбаченого ст. 387 ЦК України правового механізму відновлення порушеного права власності необхідним є встановлення наступних обставин у їх сукупності: існування в натурі індивідуально визначеного майна з ідентифікуючими ознаками на момент подачі позову та прийняття судом рішення про його витребування; наявність підтвердженого права власності або права законного володіння у позивача на відповідне майно; відсутність у власника чи титульного володільця можливості здійснювати фактичне володіння цим майном через те, що відповідач на момент подачі позову та прийняття рішення у справі фактично тримає його у себе; відсутність договірних відносин між позивачем і відповідачем, оскільки в протилежному випадку застосовуються зобов'язально-правові способи захисту права власності ( див. постанову Верховного Суду від 02 вересня 2020 року у справі №910/13536/19).
У цій справі ОСОБА_1 , заявляючи вимоги про витребування з чужого незаконного володіння вказаного вище нерухомого майна, вказувала на порушення її права власності через незаконність вибуття з її власності спірного домоволодіння.
Колегія суддів враховує, що у спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. При цьому закон не вимагає встановлення судом таких обставин у іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, у яких на підставі цих рішень виникли права (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2020 року у справі №922/614/19).
Так, згідно зі ст.184 ЦК України річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними. Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. що має лише родові ознаки, є замінною.
Індивідуально визначеними є такі речі, які відрізняються від інших індивідуальними ознаками: а) єдині у своєму роді; б) відрізняються від інших кількома ознаками; в) вирізнені із загальної маси речей цього роду. Поділ речей на речі, визначені індивідуальними ознаками, та речі, визначені родовими ознаками, пов'язаний як з природними властивостями речей, так і з способами їхньої індивідуалізації. Поряд із предметами, єдиними у своєму роді (наприклад, картиною), до речей, визначених індивідуальними ознаками, можуть бути віднесені речі, певним способом виокремлені учасниками правочину з маси однорідних речей. Якщо ж річ визначена тільки кількісно (числом, вагою, мірою) і характеризується ознаками, спільними для всіх речей такого роду, - це річ, визначена родовими ознаками.
Згідно з ч.2 ст.328 ЦК України закріплено презумпцію правомірності набуття права власності, та за умовами ч.3 ст.397 ЦК України фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або рішення суду.
Системний аналіз змісту ст.387 ЦК України та ч.3 ст.12 ЦПК України вказує на те, що особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача.
Отже у даній справі саме позивачка ОСОБА_1 повинна була довести відсутність у відповідача ОСОБА_5 правових підстав володіння майном та, підтвердити своє право власності на спірне майно та, відповідно має довести індивідуальні ознаки майна, що витребовується, наявність майна, а також відсутність у нового власника правових підстав для володіння цим майном. Умовами задоволення такого позову є обставини, які підтверджують правомірність вимог позивачки про повернення їй майна з чужого незаконного володіння відповідача (власника нерухомого майна).
У той же час, як зазначалося вище, досліджені судом докази підтверджують законність набуття ОСОБА_5 права власності на зблоковані житлові будинки, які розташовані за адресами: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 , а позивачка ОСОБА_1 не довела належними доказами незаконність вибуття зі своєї власності житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , а також земельної ділянки під ним.
Установивши вказані обставини, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування запису про реєстрацію права власності, за їх недоведеністю.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції незаконно відмовив у задоволенні клопотання представника позивачки - адвокат Тимошенко Н.М. про виклик свідків, не заслуговують на увагу з таких підстав.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.91 ЦПК України передбачено, що виклик свідка здійснюється за заявою учасника справи. У заяві про виклик свідка зазначаються його ім'я, місце проживання (перебування) або місце роботи, обставини, які він може підтвердити.
Оскільки у клопотанні представника позивачки про виклик свідків (а.с.104-105, т.1) не зазначено конкретні обставини, які свідок (свідки) можуть підтвердити саме щодо заявлених позовних вимог та чи можуть їх показання мати значення для правильного вирішення спірних правовідносин, то колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано відхилив це клопотання.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що суд першої інстанції безпідставно відхилив клопотання представника позивачки про призначення у справі судової будівельно-технічної експертизи, то воно також не заслуговує на увагу, оскільки відповідно до ч.1 ст.103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.
Крім того, відповідно до ч.3 ст.102 ЦПК України висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи.
Однак заява представника позивачки про призначення експертизи від 29 листопада 2023 року (а.с.228-231, т.1) не містила достатнього правового обґрунтування щодо необхідності призначення і проведення судової будівельно-технічної експертизи, а також аргументів, які б доводили, що у позивачки існували будь-які перешкоди для отримання висновку спеціаліста з питань, які є не зрозумілими. При цьому, суд першої інстанції правильно врахував, що об'єктом судово-будівельно-технічної експертизи є встановлення віку будівлі, що не впливає на розгляд даної справи, оскільки ці обставини жодним чином не стосуються питань права власності, які є предметом розгляду.
За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні клопотання представника позивачки про призначення у справі судової будівельно-технічної експертизи.
Крім того, при апеляційному розгляді справи, ні позивачка, ні її представник, не зверталися до апеляційного суду з клопотанням про виклик свідків чи призначення у справі судової будівельно-технічної експертизи, хоча таке право було роз'яснено судом під час апеляційного розгляду справи.
Таким чином рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, висновки суду є обґрунтованими, передбачених законом підстав для його скасування при апеляційному розгляді не встановлено.
Доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів, яким судом надана належна правова оцінка, на правильність висновків суду не впливають та їх не спростовують.
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому рішення суду відповідно до ст.375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
Керуючись ст.ст.374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Тимошенко Наталії Михайлівни - залишити без задоволення.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10 жовтня 2024 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 05 березня 2025 року.
Головуючий
Судді: