Справа № 640/12708/21 Суддя (судді) першої інстанції: Дудін С.О.
04 березня 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Судді-доповідача Файдюка В.В.
суддів: Карпушової О.В.
Мєзєнцева Є.І.
при секретарі: Масловській К.І.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Київського окружного адміністративного суду від 05 вересня 2024 року у справі за адміністративним позовом громадянина Замбії ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України та Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання неправомірними та скасування рішень, зобов'язання вчинити дії, -
Громадянин Замбії ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України, відповідач-1), Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області (далі - ГУ ДМС України у Львівській області, відповідач-2), в якому просив:
- визнати неправомірним та скасувати рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно ОСОБА_1 , про яке йдеться в повідомленні ГУ ДМС України у Львівській області № 7 від 15.03.2021 (наказ ГУ ДМС України у Львівській області № 56 від 12.03.2021);
- визнати неправомірним та скасувати рішення ДМС України № 26-21 від 05.04.2021 про відхилення скарги ОСОБА_1 на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати ГУ ДМС України у Львівській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно громадянина Замбії ОСОБА_2 .
В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що, маючи обґрунтовані побоювання стати жертвою конфлікту на території Замбії, а також враховуючи систематичні порушення прав людини, залишив країну свого походження у пошуках притулку і прибув в Україну. В Україні позивач подав до ГУ ДМС України у Львівській області заяву-анкету про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вказавши в анкеті, що не може повернутися в країну походження через постійні переслідування позивача і його родини за політичною ознакою, у зв'язку з опозиційною діяльністю та розповсюдженими порушеннями прав людини. ГУ ДМС України у Львівській області прийняло рішення про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а скарга ОСОБА_1 на це рішення була відхилена ДМС України.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 05 вересня 2024 року адміністративний позов задоволено.
Не погоджуючись з зазначеним рішенням, відповідач 1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції, як таке, що ухвалено з порушенням норм матеріального права (пункту 1, 13 частини першої статті 1, частини першої статті 5, частини шостої статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту») та процесуального права (статей 76, 77, 90, 242 КАС України), що призвело до неправильного вирішення справи по суті.
Відповідно до ч.1 статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга відповідача не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , народився в провінції Коппербелт, район Муфуліва (Замбія), за національністю - замбієць, сповідує християнство, громадянин Замбії. Освіта - загальноосвітня школа в м. Середж (Замбія) та Львівський національний медичний університет ім. Д. Галицького за спеціальністю загальна медицина. В країні походження залишилися батьки.
З країни походження позивач виїхав в 2014 році, приїхав в Україну з метою навчання в Львівському національному медичному університеті ім. Д. Галицького. З 2014 року був документований посвідкою на тимчасове проживання серія НОМЕР_1 з терміном дії 15.07.2020. Прибув в Україну востаннє авіасполученням у вересні 2018 року на підставі компетентного дозволу з метою продовження навчання.
У зв'язку із закінченням навчання, рішенням ГУ ДМС України у Львівській області 02.07.2020 посвідку було скасовано.
04.02.2021 працівниками ГУ ДМС України у Львівській області стосовно громадянина Замбії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за порушення правил перебування іноземних громадян на території України складено протокол про адміністративне правопорушення за частиною першою статті 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення та винесено постанову про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу в розмірі 3500 гривень (копія квитанції про оплату штрафу міститься в матеріалах справи).
Із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до ГУ ДМС України у Львівській області позивач звернувся 22.02.2021. Причиною звернення за захистом у цій заяві зазначив, що не може повернутися в країну громадянської належності (Республіка Замбія) через підтримку його батьком партії Національний демократичний конгрес. В заяві шукача захисту позивач просив визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки ситуація у сфері безпеки в його країні походження є нестабільною і цим зверненням він хоче забезпечити собі безпеку в Україні.
22.03.2021 позивач отримав від ГУ ДМС у Львівській області повідомлення № 7 від 15.03.2021 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі наказу ГУ ДМС України у Львівській області № 56 від 12.03.2021.
Не погоджуючись з таким рішенням, позивач оскаржив його в адміністративному порядку до ДМС України.
Рішенням ДМС України № 26-21 від 05.04.2021 скарга позивача на наказ ГУ ДМС України у Львівській області № 56 від 12.03.2021 відхилена.
Повідомлення ГУ ДМС України у Львівській області № 11 від 15.04.2021 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач отримав 27.04.2021.
Не погоджуючись з наказом ГУ ДМС України у Львівській області № 56 від 12.03.2021 та рішенням ДМС України № 26-21 від 05.04.2021, позивач звернувся до суду з цією позовною заявою.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів виходить з такого.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).
Відповідно до п.1 ч.1 статті 1 Закону № 3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п.13 ч.1 статті 1 цього Закону, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.
Конвенцією «Про статус біженців», підписаною Державами ООН 28 липня 1951 року та Протоколу до неї 1967 року визначено термін «біженець», який означає особу, яка через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, а саме:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів.
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Згідно ч.ч. 1, 2, 6 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Частиною п'ятою статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наведені у статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Так, за змістом частини першої цієї статті не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Відповідно до ч. 1 статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Згідно ч. 4, 6, 7 статті 8 Закону № 3671-VI рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
Відповідно до ч. 1, 5 статті 12 Закону № 3671-VI рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п'яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.
Рішення за скаргою приймає центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, але не більш як на три місяці.
Процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, визначають Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджені наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649.
Як встановлено судом, у заяві-анкеті від 22.02.2021 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що міститься в матеріалах справи, позивач вказав, що він, як і його батько, підтримує опозиційну до правлячої партію, у зв'язку з чим родина позивача страждає від психологічного насильства.
Висновок ГУ ДМС України у Львівській області від 12.03.2021 (справа № 2021LV0001) щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ґрунтується на судженнях суб'єкта владних повноважень про те, що заявник не підпадає під перелік підстав, викладених у пунктах 1 та 13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оскільки:
надана ним інформація про причини виїзду з країни походження є непослідовною, а твердження щодо небезпеки, яка йому загрожує в Республіці Замбія, є безпідставними і не мають реального підґрунтя. Такий висновок відповідач-2 обґрунтовує тим, що під час співбесіди позивач повідомив, що основною причиною виїзду з Республіки Замбії є те, що він не міг там більше жити, тому поїхав на навчання за кордон (в Україну). Разом з тим, як зазначає відповідач-2, у пункті 4.1 анкети ОСОБА_1 причиною виїзду з Республіки Замбія вказує психологічне насильство, від якого страждає сім'я у зв'язку з підтримкою опозиційної партії батьком позивача;
2) розбіжності у твердженнях заявника дають підстави вважати повідомлені ним побоювання про повернення до країни походження непереконливими, оскільки позивач під час співбесіди не зміг надати підтверджуючих документів щодо належності до опозиційної партії. Крім того, за твердженнями відповідача-2, викладеними у висновку, позивач заявив, що ні він, ні його батько не є прямими членами цієї партії, але батько отримає в серпні членський квиток, адже збирається приймати участь в місцевих виборах;
3) у відповідях заявника відмічається нещирість, аналіз поведінки заявника вказує на елементи надання недостовірної інформації, ознаки порушення українського законодавства, що в сукупності вказує на відсутність потреби заявника саме у захисті та на звернення до міграційної служби лише з метою фактичної легалізації на території України;
4) з матеріалів особової справи позивача вбачається, що заявник за жодною з конвенційних ознак на своїй батьківщині фактично не переслідувався та не зазначає такого переслідування у разі повернення.
Аналізуючи матеріали особової справи позивача, ГУ ДМС України у Львівській області дійшло висновку, що ОСОБА_1 ніколи не був членом релігійної, військової чи громадської організації, не був безпосереднім членом партії Національний демократичний конгрес. Утисків на батьківщині за релігійною чи гендерною ознакою у разі повернення не зазнає, відтак, на думку відповідача-2, немає жодних підстав вважати, що заявник має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Крім того, відповідач-2 у висновку вказав, що позивач до кримінальної відповідальності у країні походження не притягувався, що унеможливлює застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару. До того ж, на думку відповідача-2, позивач не повідомив та не довів правдоподібних фактів наявності серйозної шкоди, які б дозволили визнати його особою, яка потребує додаткового захисту. Також ГУ ДМС у Львівській області зазначило, що заявник не надав аргументованих пояснень про факти переслідування його на батьківщині та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань.
З урахуванням наведених доводів, ГУ ДМС України у Львівській області дійшло висновку, що заява ОСОБА_1 є очевидно необґрунтованою, оскільки не містить підстав, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відтак доцільним є прийняття рішення про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як свідчать матеріали справи, позивач не надав достовірних доказів на підтвердження факту погроз або інших протиправних дій відносно себе або членів його родини, як того вимагають положення Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Водночас, як вірно вказав суд першої інстанції, посилання відповідачів на обставини надання недостовірної інформації та твердження про намагання позивача фактично легалізуватися на території України на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є передчасними, оскільки вказані обставини мають враховуватися при вирішенні питання стосовно надання або ненадання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, тоді як відповідачем-2 приймалося рішення щодо оформлення документів.
До того ж бажання шукача захисту оформити своє легальне перебування на території України не є беззаперечним доказом відсутності загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження та не є умовою, вичерпний перелік яких наведено у статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Крім того, спірне рішення про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питань про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийняте відповідачем-2 на стадії попереднього розгляду заяви, яка передбачена статте 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Сама ж процедура розгляду таких заяв за Законом складається з наступних стадій:
- попереднього розгляду заяв (стаття 8 Закону);
- розгляд заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (стаття 9 Закону);
- прийняття рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (стаття 10).
Відмова в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на попередній стадії приймається виключно в тому випадку, якщо заява є очевидно необґрунтованою, тобто в якій взагалі відсутні посилання на існування у заявника побоювань стати жертвою переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, і які можуть бути оцінені як підстави для визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також у випадку, коли заявник видає себе за іншу особу, або повторно звертається із аналогічною заявою вже після того, як йому вже було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Це слідує з положень частини другої статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та пункту 5.1 розділу V Правил № 649.
Відповідно до частини другої статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Згідно з пунктом 5.1 Правил № 649 після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу), зокрема:
- проводить співбесіди із заявником або його законним представником з метою виявлення додаткової інформації, що необхідна для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником під час подання заяви;
- у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів в установленому порядку звертається із відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжності фактів стосовно особи, заява якої розглядається.
Відомості та обставини, про які зазначено у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і які не підтверджуються документами або іншими фактичними даними, можуть бути враховані під час підготовки висновку за умови, що твердження заявника стосовно обставин, зазначених у заяві, є послідовними і правдоподібними, надана ним інформація не суперечить загальновідомим відомостям, що мають відношення до справи заявника, та встановлена загальна правдоподібність заяви.
Оцінка заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється на індивідуальній основі і включає в себе вивчення наявних відомостей про:
- всі відповідні факти, що стосуються країни походження на момент прийняття рішення щодо заяви, в тому числі закони і інші нормативно-правові акти країни походження заявника і порядок їх застосування;
- відповідні твердження і документи, представлені заявником, у тому числі інформацію про те, що заявник був або може стати об'єктом переслідування чи об'єктом завдання серйозної шкоди;
- особисті дані і обставини заявника, включаючи інформацію про те, що заявник був чи може стати об'єктом переслідування чи йому може бути завдано серйозної шкоди.
Тобто, як вірно враховано судом першої інстанції, прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є лише попередньою стадією розгляду заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а не вирішенням питання про надання такого статусу по суті.
Отже, оцінка обґрунтованості та реальності наведених заявником побоювань стати жертвою переслідувань в країні своєї громадянської належності повинна здійснюватися міграційними органами після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 20.01.2020 у справі № 815/4355/17, від 24.04.2020 у справі № 820/6354/16, від 17.12.2020 у справі № 420/3258/19, від 31.03.2021 у справі № № 520/12239/19.
Колегія суддів, оцінивши у контексті встановлених судом обставин справи обґрунтованість наведених відповідачами підстав для відмови позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, погоджується з судом першої інстанції та вважає, що заява ОСОБА_1 не є очевидно необґрунтованою та не носить характер зловживання, позивач вперше звернувся до органів ДМС з такою заявою.
У той же час у висновку ГУ ДМС України в Львівській області за результатами розгляду заяви позивача, на підставі якої прийняте рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно ОСОБА_1 , робиться аналіз обґрунтованості тих побоювань, про які вказав позивач у заяві. Тобто відповідач-2 фактично розглянув заяву позивача по суті без оформлення документів для вирішення цього питання.
Суд наголошує на тому, що вирішення питання щодо можливості оформлення документів іноземця для наступного розгляду його справи та прийняття відповідного рішення з приводу надання/відмови в наданні захисту є лише підготовчим етапом, який потребує вчинення певних формальних дій та проведення загальної перевірки обґрунтувань заявника, тому наявність мінімальних сумнівів у тому, що хоча б один з його доводів може відповідати конвенційним ознакам, вказує на необхідність продовження процедури та здійснення всебічної та повної перевірки.
Разом з тим, суд зазначає, що у відповідності до змісту Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, Директиви №8043/04 та Керівництва УВКБ ООН, термін «побоювання» означає, що особа не обов'язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а може бути припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому, на підставі принципу гуманізму, який закладено, перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, вислів «побоювання стати жертвою переслідувань» слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.
Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27 липня 2023 року у справі №640/13721/19.
Відповідно до ч.5 статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
За таких обставин суд дійшов обґрунтованого висновку, що прийняте відповідачем-2 на стадії попереднього розгляду заяви позивача рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підлягає скасуванню як таке, що прийняте усупереч положенням законодавства, які регламентують порядок і підстави прийняття таких рішень.
Згідно з висновком ДМС від 05.04.2021 за результатами розгляду скарги позивача на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач-1 установив, що заявник не обґрунтував наявність достовірних, правдоподібних, переконливих фактів щодо особистої неможливості перебування на території країни походження. Під час перебування на батьківщині та поза межами країни своєї громадянської належності заявник не зазнавав жодних переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Відтак відповідач-1 дійшов висновку про правомірність оскаржуваного рішення відповідача-2.
Разом з тим, ураховуючи, що оцінка обґрунтованості та реальності наведених заявником побоювань стати жертвою переслідувань в країні своєї громадянської належності, повинна здійснюватися міграційними органами вже на стадії після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, колегія суддів вважає протиправним рішення ДМС від 05.04.2021 № 26-21 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та необхідність його скасування.
Згідно частин 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні фактичних обставин та норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.
Відповідно до п.1 ч.1 статті 315 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Керуючись ст. ст. 243, 246, 308, 315, 316, 321, 325, 329, 331 КАС України суд,
Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 05 вересня 2024 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та подальшому оскарженню не підлягає, відповідно до п.2 ч.1 статті 263, п.2 ч.5 статті 328 КАС України.
Повний текст рішення виготовлено 04 березня 2025 року.
Головуючий суддя: В.В. Файдюк
Судді: О.В. Карпушова
Є.І. Мєзєнцев