Справа № 128/3725/24
Провадження 2/127/5932/24
05 березня 2025 року м. Вінниця
Вінницький міський суд Вінницької області в складі головуючого судді Борисюк І.Е., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, -
До Вінницького районного суду Вінницької області звернувся ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості.
Позовні вимоги мотивовані тим, що 25.03.2020 між ТОВ «Вендор-Фінанс» та ОСОБА_3 було укладено договір про надання фінансового кредиту № ВН03-00174, відповідно до умов якого відповідачка отримала кредит в сумі 2 000, 00 гривень, який зобов'язалась повернути, сплативши проценти за його користування в розмірі 2 % за кожен день. 05.09.2022 між ТОВ «Вендор-Фінанс» та ТОВ «Кредити готівкою» було укладено договір факторингу № 1-09Ф, відповідно до якого ТОВ «Кредити готівкою» набуло право вимоги до ОСОБА_3 за договором про надання фінансового кредиту № ВН03-00174 від 25.03.2020. 12.12.2023 між ТОВ «ФК «Гефест» та ТОВ «Кредити готівкою» було укладено договір про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги № 12122023, відповідно до умов якого право вимоги за договором про надання фінансового кредиту № ВН03-00174 від 25.03.2020 було відступлено ТОВ «ФК «Гефест». 13.12.2023 між ОСОБА_1 та ТОВ «ФК «Гефест» було укладено договір про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги № 13122023/1, відповідно до умов якого право вимоги за договором про надання фінансового кредиту № ВН03-00174 від 25.03.2020 було відступлено ОСОБА_1 . Відповідачка свої зобов'язання за вказаним кредитним договором не виконала, у зв'язку з чим виникла заборгованість, яка станом на 01.09.2024 становить 64 880, 00 гривень, з яких: 2 000, 00 гривень - заборгованість по тілу кредиту; 62 880, 00 гривень - заборгованість по процентах за період з 25.03.2020 по 01.09.2024.
Вищевикладене й стало підставою для звернення до суду позивача із вимогою про стягнення на його користь із відповідачки заборгованості за договором про надання фінансового кредиту № ВН03-00174 від 25.03.2020 в розмірі 64 880, 00 гривень.
Ухвалою Вінницького районного суду Вінницької області від 13.11.2024 матеріали цивільної справи були передані за підсудністю до Вінницького міського суду Вінницької області.
Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 10.12.2024 цивільну справу прийнято до свого провадження, вищевказану заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Також, даною ухвалою запропоновано учасникам справи надати суду заяви по суті справи та докази у строк, встановлений судом.
З матеріалів справи вбачається, що поштове відправлення із ухвалою суду від 10.12.2024 та копією позовної заяви із доданими до неї документами, направлене відповідачці за адресою її місця проживання (перебування), зареєстрованою у встановленому законом порядку, повернулось до суду із відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою». Суд вжив усіх можливих заходів для повідомлення відповідачки про розгляд справи.
Враховуючи положення ст. 128 ЦПК України вважається, що відповідачка була належним чином повідомлена про розгляд справи. Також, враховуючи положення п. 5 ч. 6 ст. 272 ЦПК України, ухвала суду від 10.12.2024 вважається врученою відповідачці.
У строк, визначений судом ухвалою суду від 10.12.2024, від відповідачки відзив на позов не надійшов.
Будь-які докази по справі, крім поданих позивачем разом із позовною заявою, чи клопотання, від учасників справи на адресу суду не надходили.
Ухвалою суду від 04.02.2025 у позивача було витребувано докази по справі, а саме обґрунтований розгорнутий розрахунок заборгованості по договору про надання фінансового кредиту № ВН03-00174 від 25.03.2020 (із зазначенням періоду нарахувань, складових заборгованості, розміру відсотків, відповідних сум, зокрема внесених позичальником в рахунок погашення заборгованості (із зазначенням дат внесення) тощо).
У строк, визначений вищевказаним судовим рішення, витребувані докази позивачем надані не були.
Ухвалою суду від 18.02.2025 до позивача за неповідомлення суду про неможливість подати докази витребувані ухвалою суду від 04.02.2025 і неподання таких доказів без поважних причин було застосовано заходи процесуального примусу у виді штрафу. При цьому судом роз'яснено, що застосування заходів процесуального примусу не звільняє позивача від обов'язку надати суду витребувані ухвалою суду від 04.02.2025 докази. Зобов'язано повторно позивача надати суду витребувані ухвалою суду від 04.02.2025 докази до 26.02.2025.
Позивачем вкотре судове рішення від 04.02.2025 виконано не було. Причини невиконання судового рішення - не повідомлено; клопотання про продовження процесуального строку, встановленого судом для вчинення даної процесуальної дії - не подано.
Враховуючи вищевикладене та положення ч. 10 ст. 84 і ст. 279 ЦПК України, суд розглядає справу за наявними у справі матеріалами.
При розгляді справи судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.
25.03.2020 ОСОБА_3 ознайомилась із паспортом споживчого кредиту, звернулась до ТОВ «Вендор-Фінанс» із заявою на отримання фінансового кредиту і підписала анкету, де зазначила, що з умовами надання та погашення кредиту вона ознайомлена та зобов'язується їх сумлінно дотримуватися. (а.с. 5-7)
Того ж дня, 25.03.2020, між ОСОБА_3 та ТОВ «Вендор-Фінанс» було укладено договір про надання фінансового кредиту № ВН03-00174, відповідно до умов якого фінансова установа зобов'язалась надати ОСОБА_3 кредит в сумі 2 000, 00 гривень на споживчі потреби строком на 14 днів, а саме з 25.03.2020 по 08.04.2020. В свою чергу відповідачка зобов'язалась повернути кредит та сплатити проценти за користування ним в розмірі 2 % від суми кредиту за кожен день користування у порядку і строк, що визначені договором. (а.с. 3-4)
Додатком № 0 до вищевказаного договору сторони погодили сукупну вартість кредиту. (а.с. 4зв.)
На виконання умов договору про надання фінансового кредиту № ВН03-00174 від 25.03.2020 ОСОБА_3 25.03.2020 було видано кредит в сумі 2 000, 00 гривень, що підтверджується видатковим касовим ордером від 25.03.2020. (а.с. 8)
05.09.2022 між ТОВ «Вендор-Фінанс» та ТОВ «Кредити готівкою» було укладено договір факторингу № 1-09Ф, відповідно до умов якого ТОВ «Вендор-Фінанс» передало (відступило) ТОВ «Кредити готівкою» за відповідну плату належні йому права вимоги до боржників, зазначених у відповідних Реєстрах прав вимоги, зокрема до ОСОБА_3 за договором № ВН03-00174 від 25.03.2020. (а.с. 11-15)
Так, згідно із п. 2.1.3. вищевказаного договору право вимоги переходить до ТОВ «Кредити готівкою» в день підписання сторонами відповідного Реєстру прав вимог.
09.09.2022 ТОВ «Вендор-Фінанс» та ТОВ «Кредити готівкою» було підписано вищевказаний Реєстр. (а.с. 15)
Також на виконання умов вищевказаного договору факторингу ТОВ «Кредити готівкою» було здійснено сплату на користь ТОВ «Вендор-Фінанс» «ціни придбання», що підтверджується випискою по рахунку. (а.с. 16-17)
12.12.2023 між ТОВ «ФК «Гефест» та ТОВ «Кредити готівкою» було укладено договір відступлення прав вимоги № 12122023, у відповідності до якого ТОВ «Кредити готівкою» передало (відступило) ТОВ «ФК «Гефест» належні йому права вимоги до боржників, зокрема до ОСОБА_3 за договором № ВН03-00174 від 25.03.2020. (а.с. 18-20)
Згідно із п. 1.5 вищевказаного договору відступлення прав вимоги, права вимоги переходять до Цесіонарія - ТОВ «ФК «Гефест» з моменту повного виконання останнім зобов'язання по оплаті прав, що відступаються.
На виконання умов вищевказаного договору відступлення прав вимоги ТОВ «ФК «Гефест» було у повному обсязі сплачено на користь ТОВ «Кредити готівкою» «ціну прав, що відступаються», що підтверджується відповідною платіжною інструкцією від 12.12.2023. (а.с. 21)
13.12.2023 між ОСОБА_1 та ТОВ «ФК «Гефест» було укладено договір про відступлення прав вимоги № 13122023/1, відповідно до якого ТОВ «ФК «Гефест» передало (відступило) ОСОБА_1 належні йому права вимоги до боржників, зокрема до ОСОБА_3 за договором № ВН03-00174 від 25.03.2020. (а.с. 22-24)
Згідно із п. 1.5 вищевказаного договору відступлення прав вимоги, права вимоги переходять до ОСОБА_4 з моменту повного виконання останнім зобов'язання по оплаті прав, що відступаються.
На виконання умов вищевказаного договору відступлення прав вимоги ОСОБА_1 було у повному обсязі сплачено на користь ТОВ «ФК «Гефест» «ціну прав, що відступаються», що підтверджується відповідною квитанцією від 13.12.2023. (а.с. 25)
Згідно із п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав і обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до ч. 1 ст. 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні (крім випадків, передбачених статтею 515 ЦК України) може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги), а згідно зі ст. 514 цього Кодексу до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ст. 516 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.
Судом встановлено, що умовами договору про надання фінансового кредиту № ВН03-00174 від 25.03.2020 передбачена заміна кредитора у зобов'язанні без згоди боржника (п. 4.1.4 договору).
Доказів того, що вищевказані договори - факторингу та про відступлення права вимоги визнані недійсними, суду не надано.
Судом прийнято до уваги, що у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Таким чином, після сплати ОСОБА_1 ТОВ «ФК «Гефест» «ціни прав, що відступаються», відбулось одиничне, тобто сингулярне правонаступництво. З цього часу ОСОБА_1 став новим кредитором відповідача.
Відповідно до ст. 518 ЦК України боржник має право висувати проти вимоги нового кредитора у зобов'язанні заперечення,які він мав проти первісного кредитора на момент одержання письмового повідомлення про заміну кредитора. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, він має право висунути проти вимоги нового кредитора заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент пред'явлення йому вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим кредитором, - на момент його виконання.
З матеріалів справи не вбачається повідомлення боржника про заміну кредитора за договором про надання фінансового кредиту № ВН03-00174 від 25.03.2020 як за договором факторингу, так і за двома послідуючими договорами відступлення права вимоги. Разом з тим, неповідомлення боржника про заміну кредитора не тягне за собою відмову у позові новому кредитору, а може впливати на визначення розміру боргу перед новим кредитором у випадку проведення виконання попередньому або ж свідчити про прострочення кредитора. Тобто факт неповідомлення боржника про уступку права вимоги новому кредитору за умови невиконання боржником грошового зобов'язання не є підставою для звільнення боржника від виконання зобов'язань.
Вищевказане узгоджується із правовою позицією, висловленою Верховним Судом в постанові від 06.02.2019 у справі № 361/2105/16-ц.
Позивач вважає, що відповідачкою порушено умови договору про надання фінансового кредиту № ВН03-00174 від 25.03.2020, заборгованість за яким підлягає стягненню в примусовому порядку.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України).
Як свідчить тлумачення ст. 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов'язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов'язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов'язання.
За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст. 1054 ЦК України).
Кредитний договір укладається у письмовій формі (ч. 1 ст. 1055 ЦК України).
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства (ч. 1 і ч. 2 ст. 207 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Статтею 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів ( змішаний договір ). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
За змістом ст.ст. 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно із ч. 1 ст. 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.
За змістом ст. 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
Суд дійшов висновку, що при укладенні договору про надання фінансового кредиту № ВН03-00174 від 25.03.2020 його сторонами було погоджено усі істотні умови цього договору.
Згідно з ч. 1 ст. 1 ЦК України цивільні відносини засновані на засадах юридичної рівності, вольного волевиявлення та майнової самостійності їх учасників.
Основні засади цивільного законодавства визначені у статті 3 ЦК України.
Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у п. 3 ч. 1 ст. 3 ЦК України.
Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України.
Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору.
У ч. 1 та ч. 3 ст. 509 ЦК України вказано, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (у тому числі сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
За змістом ст. 10561 ЦК України розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів на дату укладення договору.
Згідно зі ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Позивач, пред'являючи вимоги про повернення позики, просив стягнути крім заборгованості за основною сумою боргу (суму, яку фактично отримав в борг позичальник), заборгованість за відсотками.
Звертаючись до суду із позовом про стягнення грошових коштів, позивач зобов'язаний навести обґрунтований розрахунок сум, що стягуються (п. 3 ч. 3 ст. 175 ЦПК України) і в подальшому довести ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог (ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України).
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Принцип оцінки доказів «поза розумним сумнівом» полягає в тому, що розумним є сумнів, який ґрунтується на певних обставинах та здоровому глузді, випливає зі справедливого та зваженого розгляду всіх належних та допустимих відомостей, підтверджених доказами. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведеність.
Саме на суд покладено обов'язок під час ухваленні рішення вирішити, зокрема: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (ст. 264 ЦПК України). Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному ЦПК України (ч. 3 ст. 263 ЦПК України).
Отже, вищевказані принципи вказують, зокрема, на те, що суд зобов'язаний перевірити розрахунок заборгованості незалежно від наявності та/або відсутності заперечень щодо нього з боку сторони відповідача.
З розрахунку заборгованості, наданого позивачем, вбачається, що заборгованість за договором про надання фінансового кредиту № ВН03-00174 від 25.03.2020 станом на 01.09.2024 становить 64 880, 00 гривень, з яких: 2 000, 00 гривень - заборгованість по тілу кредиту; 62 880, 00 гривень - заборгованість по процентах за період з 25.03.2020 по 01.09.2024. (а.с. 10)
З'ясовуючи обставини, пов'язані із правильністю здійснення розрахунку заборгованості, та здійснюючи оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується, суд прийшов до наступного висновку.
Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, визначеному у ст. 13 ЦПК України саме відповідач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами, визначає докази, якими підтверджуються його заперечення проти позову, доводиться їх достатність та переконливість. Правом на подання відзиву на позовну заяву, у якому відповідачка могли б викласти свої заперечення (за наявності) щодо наведених позивачем обставин та правових підстав позову, з якими вона не погоджується, із посиланням на відповідні докази та норми права, не скористалась. Відповідачкою не оспорювався факт отримання нею кредитних коштів та розмір кредиту. При цьому, судом враховується стандарт доказування «більшої вірогідності».
Оцінюючи наявні в матеріалах справи докази у їх сукупності, суд прийшов до висновку про підтвердження факту отримання відповідачкою грошових коштів за договором № ВН03-00174 від 25.03.2020 в сумі 2 000, 00 гривень.
Також позивач просив суд стягнути із відповідачки заборгованість за відсотками, розмір якої згідно із розрахунком за період з 25.03.2020 по 01.09.2024 становить 62 880, 00 гривень.
У відповідності до ч. 1 ст. 1048 ЦК України позивач має право на одержання від позичальника процентів від суми позики у відповідності до умов кредитного договору.
В разі укладення кредитного договору проценти за користування позиченими коштами поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі).
Судом прийнято до уваги і строк кредитування, визначений умовами договору № ВН03-00174 від 25.03.2020, і порядок нарахування відсотків за користування кредитними коштами. Тому суд зауважує, що регулятивні відносини між сторонами кредитного договору обмежені, зокрема, часовими межами, в яких позичальник отримує можливість правомірно не сплачувати кредитору борг (строком кредитування та визначеними у його межах періодичними платежами). Однак якщо позичальник порушує зобов'язання з повернення кредиту, в цій частині між ним та кредитодавцем регулятивні відносини трансформуються в охоронні. Інакше кажучи, оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма ч. 1 ст. 1048 ЦК України і охоронна норма ч. 2 ст. 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16). На період після прострочення виконання зобов'язання з повернення кредиту кредит боржнику не надається, боржник не може правомірно не повертати кредит, а тому кредитор вправі вимагати повернення боргу разом з процентами, нарахованими на час спливу строку кредитування. Тобто боржник у цьому разі не отримує від кредитора відповідне благо на період після закінчення кредитування, а тому й не повинен сплачувати за нього проценти відповідно до ст. 1048 ЦК України; натомість настає відповідальність боржника - обов'язок щодо сплати процентів відповідно до ст. 625 ЦК України у розмірі, встановленому законом або договором. Сторони не можуть з посиланням на принцип свободи договору домовитись про те, що їхні відносини будуть регулюватися певною нормою закону за їхнім вибором, а не тією нормою, яка регулює їхні відносини виходячи з правової природи останніх. Надання кредитору можливості одночасного стягнення як процентів за «користування кредитом», так і процентів як міри відповідальності, може призводити до незацікавленості кредитора як у вчиненні активних дій щодо повернення боргу, так і у якнайшвидшому виконанні боржником зобов'язань за кредитним договором, оскільки після спливу строку кредитування грошове зобов'язання боржника перед кредитором зростає навіть швидше, ніж зростало протягом строку кредитування. Тобто фактично кредитор продовжує строк кредитування на власний розсуд на ще вигідніших для себе умовах, маючи при цьому можливість в будь-який момент вчинити дії, спрямовані на стягнення боргу з боржника. Такий підхід вочевидь не відповідає балансу інтересів сторін кредитного договору, який важливо дотримати в межах кредитних відносин, та призводить до того, що кредитор не використовує ефективні способи захисту своїх прав (звернення стягнення на заставне майно боржника, стягнення боргу з поручителя тощо) одразу після порушення боржником умов договору.
На вищевказане неодноразово звертав увагу Верховний Суд, зокрема Велика Палата Верховного Суду в постанові від 05.04.2023 по справі № 910/4518/16.
Судом встановлено, що сторони договору № ВН03-00174 від 25.03.2020 погодили строк кредитування - по 08.04.2020 і узгодили нарахування процентів як за користування кредитом в межах цього строку кредитування, так і за неправомірне користування кредитом поза межами строку кредитування, тобто передбачили відповідальність за порушення грошового зобов'язання (п. 1.6., п. 2.5., п. 2.6. договору).
Також судом встановлено, що сторони договору № ВН03-00174 від 25.03.2020 погодили можливість автоматичної пролонгації строку кредитування, однак виключно у разі сплати позичальником усіх процентів за користування кредитом (та штрафних санкцій за наявності) в день кінцевого повернення кредиту - 08.04.2020 і за умови відсутності письмових заперечень сторін (п. 3.1. договору).
Із розрахунку заборгованості вбачається внесення відповідачкою в рахунок сплати відсотків, зокрема в квітні місяці 2020 року, 1 200, 00 гривень. Оскільки даний розрахунок не відображає дату внесення цих коштів, що відповідно впливає на визначення можливої автоматичної пролонгації строку кредитування у відповідності до умов п. 3.1. договору, судом було зобов'язано позивача ухвалою від 04.02.2025 надати обґрунтований розрахунок заборгованості, зокрема із зазначенням дат внесення позичальником сум в рахунок погашення заборгованості.
Незважаючи на те, що судове рішення є обов'язковим до виконання, а застосування 18.02.2025 заходів процесуального примусу не звільняє особу від обов'язку надати витребувані судом докази, позивачем ухвала суду від 04.02.2025 так і не була виконана.
Оцінюючи розрахунок заборгованості, наданий позивачем разом із позовом, суд шляхом простого математичного розрахунку прийшов до висновку, що сплачені в квітні місяці 2020 року відсотки в сумі 1 200, 00 гривень, становлять розмір відсотків за 30 днів (2 000, 00 гривень х 2 % х 30 днів), а тому не могли бути внесені відповідачкою до 08.04.2020, як то визначено умовами кредитного договору.
Отже, з матеріалів справи вбачається, що відповідачкою не було сплачено проценти за користування кредитом до 08.04.2020 за період з 25.03.2020 по 08.04.2020. Отже, судом не встановлено автоматичне продовження строку кредитування за договором № ВН03-00174 від 25.03.2020.
У відповідності до п. 3.3 вищевказаного договору відмова від автоматичної пролонгації не позбавляє сторони можливості продовжити строк користування кредитом, уклавши додаткову угоду до цього договору.
Доказів того, що між кредитором та відповідачкою було укладено додаткову угоду до кредитного договору про продовження строку кредитування, суду не надано.
Пунктом 2.6. договору № ВН03-00174 від 25.03.2020 визначено, що у разі неповернення кредиту (повністю або частково) після закінчення строку користування кредитом та за відсутності умов щодо його автоматичної пролонгації (продовження), позичальник сплачує проценти за користування коштами у розмірі 2 % від суми неповернутого кредиту за кожен день користування протягом 15 днів, після чого нарахування процентів припиняється.
У відповідності до п. 1.6 вищевказаного договору за користування кредитними коштами позичальник зобов'язався сплатити плату в розмірі 2 % від суми наданого кредиту за кожен день користування. Згідно із п. 2.5. цього кредитного договору, проценти за користування кредитними коштами нараховуються на фактичний залишок кредитних коштів, відповідно до ставки, про яку вказано у п. 1.6. цього договору. При розрахунку процентів враховується день надання кредиту та не враховується день повернення кредиту.
Також із узгодженої сторонами сукупної вартості кредиту, що є невід'ємною частиною договору, вбачається розрахунок процентів за користування кредитом за 14 днів, що, в свою чергу, відповідає умовам договору. (а.с. 4зв.)
Враховуючи вищевикладене, розрахунок, здійснений позивачем, не відповідає умовам кредитного договору.
Як суд вже зазначав, слід розрізняти правову природу процентів за «користування кредитом» і процентів, які сплачуються у випадку прострочення грошового зобов'язання на підставі ст. 625 ЦК України, що в свою чергу є мірою цивільно-правової відповідальності.
Очікування кредитодавця, що позичальник повинен сплачувати проценти за «користування кредитом» поза межами строку, на який надається такий кредит (тобто поза межами існування для позичальника можливості правомірно не сплачувати кредитору борг), виходять за межі взаємних прав та обов'язків сторін, що виникають на підставі кредитного договору, а отже, такі очікування не можуть вважатись легітимними. Суд зауважує, що зазначене благо виникає у позичальника саме внаслідок укладення кредитного договору. Невиконання зобов'язання з повернення кредиту не може бути підставою для отримання позичальником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу, а отже - і для виникнення зобов'язання зі сплати процентів відповідно до ст. 1048 ЦК України. За таких обставин надання кредитодавцю можливості нарахування процентів відповідно до ст. 1048 ЦК України поза межами строку кредитування чи після пред'явлення вимоги про дострокове погашення кредиту вочевидь порушить баланс інтересів сторін - на позичальника буде покладений обов'язок, який при цьому не кореспондує жодному праву кредитодавця.
Вищевказане узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, висловленим в постанові від 05.04.2023 по справі № 910/4518/16.
Отже, за користування кредитними коштами, тобто в межах строку кредитування - 14 днів (з 25.03.2020 по 08.04.2020), відповідачка зобов'язалась сплатити відсотки в сумі 560, 00 гривень (2 000, 00 гривень х 2 % х 14 днів).
Належних доказів того, що відповідачка здійснювала погашення заборгованості за договором № ВН03-00174 від 25.03.2020, матеріали справи не містять. Однак, як вбачається із змісту позовної заяви, свої вимоги позивач обґрунтовує, зокрема наданим разом із цим позовом розрахунком заборгованості. Тому, враховуючи вищевказані обставини, суд, визначаючи розмір заборгованості, що підлягає стягненню з відповідачки, враховує принцип диспозитивності цивільного судочинства.
Як вбачається із вищевказаного розрахунку заборгованості, відповідачка в рахунок погашення заборгованості внесла грошові кошти в сумі 1 680, 00 гривень, які були розподілені в рахунок погашення відсотків.
Враховуючи неповернення відповідачкою 08.04.2020 кредитних коштів, позикодавець мав право нарахувати проценти за «неправомірне користування кредитними коштами», тобто поза межами строку кредитування, тим самим застосувавши цивільно-правову відповідальність відповідно до положень ч. 2 ст. 625 ЦК України.
Однак, звертаючись до суду із даним позовом, позивач вимоги про стягнення відсотків за вищевказаним кредитним договором відповідно до положень ч. 2 ст. 625 ЦК України не заявляв. Водночас, суд розглядає справу виключно в межах заявлених особою вимог (ч. 1 ст. 13 ЦПК України).
Враховуючи вищевикладене, нарахування відсотків в розмірі, що визначений умовами кредитного договору за «користування кредитом» з 08.04.2020 суперечить умовам цього договору, а також вимогам чинного законодавства України.
Таким чином, суд прийшов до висновку, що розрахунок заборгованості за договором № ВН03-00174 від 25.03.2020, наданий позивачем, є необґрунтованим і не підтвердженим належними, допустимими і достовірними доказами.
Отже, вимоги позивача про стягнення на його користь з відповідачки заборгованості за відсотками за договором № ВН03-00174 від 25.03.2020, нарахованими з 08.04.2020, задоволенню не підлягають.
Враховуючи вищевикладене, суд прийшов до висновку, що внесені відповідачкою суми (1 200, 00 гривень і 480, 00 гривень), які позивачем були розподілені на погашення заборгованості по відсотках за користування кредитними коштами, підлягають зарахуванню як на погашення відсотків за користування кредитом за період з 25.03.2020 по 08.04.2020, так і на погашення заборгованості по тілу кредиту.
Отже, оскільки розмір відсотків, як встановлено судом, за користування кредитними коштами за період з 25.03.2020 по 08.04.2020 (строк кредитування) становить 560, 00 гривень, відповідно, враховуючи вищевикладене, відповідачкою повністю сплачено такі відсотки.
Таким чином, з відповідачки на користь позивача підлягає стягненню заборгованість за тілом кредиту по договору № ВН03-00174 від 25.03.2020 в сумі 880, 00 гривень ((2 000, 00 гривен + 560, 00 гривень) - 1 680, 00 гривень).
У відповідності до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно із ст. 525 ЦК України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до ч. 1 ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання), відповідно до ст. 610 ЦК України.
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, відповідно до ст. 611 ЦК України.
Згідно із ч. 1 та ч. 5 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).
Відповідно до ч. 1 і ч. 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно із ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до ч. 1 - ч. 3 ст. 83 ЦПК України сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач повинен подати докази разом з поданням позовної заяви, а відповідач - разом з поданням відзиву.
Сторонами по справі у відповідності до ч. 4 ст. 83 ЦПК України не було повідомлено про неможливість подання доказів у встановлений законом строк. Крім того, будь-які інші докази, ніж ті, що були надані позивачем разом із позовом, до суду сторонами по справі подані не були. Заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, до суду не надходили.
Будь-які клопотання про витребування доказів по справі в зв'язку з неможливістю їх самостійного надання та заяви про забезпечення доказів до суду сторонами по справі не подавалися.
Суд вважає, що кожна із сторін по даній справі була належним чином поінформована про право надати суду будь-які докази для встановлення наявності або відсутності обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, а також прокоментувати їх. Крім того, сторони по справі не були позбавлені можливості повідомити суду й інші обставини, що мають значення для справи.
Також, судом в ухвалах від 10.12.2024 і від 04.02.2025 було роз'яснено сторонам по справі наслідки ненадання суду доказів по справі, дії в разі неможливості надання доказів, а також право і порядок звернення до суду із заявами та клопотаннями.
Отже, кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони.
Відповідно до ч. 1 ст. 12 ЦК України особа здійснює свої права вільно, на власний розсуд.
Згідно із ч. 2 ст. 13 ЦПК України збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
В даному випадку, суд позбавлений права на збирання доказів по справі з власної ініціативи, що було б порушенням рівності прав учасників судового процесу.
Згідно із ч. 2 і ч. 3 ст. 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з п. 2, п. 4, п. 6 - п. 7 ч. 2 ст. 43 ЦПК України учасники справи зобов'язані: сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом.
Відповідно до ч. 1 ст. 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Згідно із ч. 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Таким чином, враховуючи вищевикладене та положення ч. 8 ст. 279 ЦПК України, судом досліджуються докази і письмові пояснення, викладені в заявах по суті, в даному випадку - пояснення, викладені в позовній заяві, а також докази, надані разом із нею.
Суд, дослідивши письмові пояснення, викладені позивачем у позові, та оцінивши, відповідно до ст. 89 ЦПК України, належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів, наявних в справі, у їх сукупності, враховуючи вищевикладене, прийшов до переконання в тому, що позов підлягає частковому задоволенню.
Враховуючи вищевикладене, а також ст. 16 ЦК України, згідно з якою суд може захистити цивільне право або інтерес у спосіб, що встановлений договором або законом, суд приходить до висновку, що в даному випадку існують підстави та необхідність для захисту прав позивача шляхом стягнення на його користь з відповідачки заборгованості за договором про надання фінансового кредиту № ВН03-00174 від 25.03.2020 в сумі 880, 00 гривень, що є загальним залишком заборгованості за наданим кредитом (тілом кредиту).
У задоволенні решти позовних вимог, а саме в частині стягнення з відповідачки на користь позивача заборгованості по тілу кредиту в сумі 1 120, 00 гривень та відсотків за користування кредитними коштами за період з 25.03.2020 по 01.09.2024 в сумі 62 880, 00 гривень, слід відмовити, оскільки такі вимоги, враховуючи вищевикладене, є необґрунтованими.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат між сторонами, суд прийшов до наступного висновку.
Судом встановлено, що позивач був звільнений від сплати судового збору при зверненні до суду на підставі п. 9 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір». (а.с. 27)
Враховуючи положення Закону України «Про судовий збір» та ст. 141 ЦПК України, з відповідачки в дохід держави підлягає стягненню судовий збір в сумі 16, 47 гривень, пропорційно розміру задоволених позовних вимог (1, 36 %).
Доказів понесення сторонами по справі інших судових витрат суду не надано.
Враховуючи вищенаведене та керуючись Конституцією України, ч. 1 ст. 1, п. 3 і п. 6 ч. 1 ст. 3, ст.ст. 12, 15, 16, 204, 207, 509, 510, 512-519, 525, 526, 527, 530, 549, 551, 610-612, 625-629, 633, 634, 638, 639, 1046, ч. 1 ст. 1048, ст. 1049, ч. 1 і ч. 2 ст. 1050, ч. 1 і ч. 2 ст. 1054, ч. 1 ст. 1055, ст.ст. 10561, 1077-1082 ЦК України, ст.ст. 2, 4, 10-13, 76-83, 89, 133, 141, 229, 258, 259, 263-265, 273, 279, 354, 355 ЦПК України, суд, -
Позов задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором про надання фінансового кредиту № ВН03-00174 від 25.03.2020 в сумі 880, 00 гривень.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 в дохід держави судовий збір в сумі 16, 47 гривень.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Вінницького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його складення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
ОСОБА_2 : ІНФОРМАЦІЯ_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ; місце проживання зареєстроване у встановленому законом порядку: АДРЕСА_1 .
ОСОБА_1 : ІНФОРМАЦІЯ_2 ; РНОКПП НОМЕР_2 ; місце проживання, зареєстроване у встановленому законом порядку: АДРЕСА_2 .
Рішення суду складено 05.03.2025.
Суддя