Справа № 752/24172/24
Провадження № 2/756/2669/25
про відмову у відкритті провадження
25 лютого 2025 року місто Київ
Суддя Оболонського районного суду міста Києва Примак-Березовська О.С. розглянувши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання приватної власності на підприємства,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , про визнання права особистої приватної власності на майно і майнові права на Товариство з обмеженою відповідальністю «Міжнародний бізнес центр», Дочірнє підприємство «Енеїда» та Товариство з обмеженою відповідальністю «Київська Русь».
Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 20 листопада 2024 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 22 січня 2025 року, справу передано за підсудністю до Оболонського районного суду м. Києва на підставі статей 27, 31 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18 лютого 2025 року справу передано на розгляд судді Примак-Березовській О.С.
Вивчивши зміст позовної зави та доданих до неї матеріалів, вважаю необхідним відмовити у відкритті провадження, виходячи з такого.
Зі змісту позовної заяви вбачається, що ОСОБА_1 просить захистити право власності на майно та майнові права Товариства з обмеженою відповідальністю «Київська Русь», яке є засновником Товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний бізнес центр», яке є засновником Дочірнього підприємства «Енеїда».
Позивач посилається на те, що Дочірнє підприємство «Енеїда» створено 20 січня 2003 року. У грудні 2013 року відповідач ОСОБА_2 вийшла з учасників Товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний бізнес центр», з виплатою частки статутного капіталу у 80 %, та отримала 2 400 000 грн.
При цьому засновником Товариства з обмеженою відповідальністю «Київська Русь» була фізична особа ОСОБА_3 , яка є рідною сестрою відповідачки ОСОБА_2 .
4 грудня 2013 року ОСОБА_3 передала позивачу ОСОБА_1 100 % у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «Київська Русь» на підставі договору дарування.
При цьому, зі змісту позову та доданих матеріалів убачається, що відповідач ОСОБА_2 та позивач ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі до 2019 року.
У зв'язку з тим, що з 2016 року відповідачка мешкає у м. Вільнюсі Литовської Республіки і відмовляється від будь-яких перемовин щодо поділу спільного майна подружжя, відсутність її згоди на визнання права власності за позивачем на вказане дочірнє підприємство «Енеїда», не дозволяє розпоряджатися ним на власний розсуд та порушує майнові права позивача.
Таким чином, позивач обираючи спосіб захисту порушеного права і звертаючись до суду в порядку цивільного судочинства про визнання права власності на зазначені юридичні особи, виходить із сімейних правовідносин між ним та колишньою дружиною щодо поділу спільного майна подружжя.
Проте, позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають судовому розгляду в порядку цивільного судочинства, з огляду на таке.
Статтею 124 Конституції України визначено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Вирішуючи питання щодо юрисдикції, суд враховує правовий висновок, що міститься у рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Сокуренко і Стригун проти України», зокрема, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод? (далі - Конвенція) передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
Тобто, поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності, що є одним з обов'язкових критеріїв дотримання принципу верховенства права, оскільки юрисдикцію суду має визначати закон (доповідь Європейської комісії від 12 жовтня 1978 року у справі «Занд проти Австрії»).
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
Практика Великої Палати Верховного Суду вказує на те, що на правила розгляду того чи іншого юридичного конфлікту, впливає його сутність, тобто дійсні правовідносини, що склалися між учасниками такого конфлікту, а не лише сформований позивачем склад сторін справи та сформульовані позивачем (часто некоректно) позовні вимоги. Саме такий підхід (орієнтація на сутність конфлікту, який виник, а не на формальне зосередження на визначених позивачем сторонах спору чи його предметі) вимагає від позивача переформатувати свої вимоги з огляду на дійсний зміст відповідного юридичного конфлікту, уточнити склад відповідачів та звернутися до суду належної юрисдикції за захистом свого порушеного права.
Велика Палата Верховного Суду послідовно зазначала, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства (постанови від 12 жовтня 2022 року у справі № 183/4196/21 (провадження N 14-36цс22), від 08 червня 2022 року у справі N 362/643/21 (провадження № 14-32цс22), від 23 листопада 2021 року у справі № 641/5523/19 (провадження № 14-178цс20) та інші).
Тобто, під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні враховувати суб'єктний склад такого спору, суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, характер спірних правовідносин, зміст та юридичну природу обставин у справі.
Застосування Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) до врегулювання відносин у сферах господарювання, використання природних ресурсів, охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин визначені статтею 9 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 9 ЦК України визначено, що законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання.
За змістом частин 1 та 3 статті 3 Господарського кодексу України (далі - ГК України) під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, здійснювана для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватися й без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). Діяльність негосподарюючих суб'єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально?технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участю або без участі суб'єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб'єктів.
Частиною 4 статті 3 ГК України визначено, що сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини.
Розкриття змісту вказаних правових відносин викладено у частинах 5-7 вказаної Статті.
Згідно з частиною 2 статті 4 ГК України особливості регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання визначаються цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Перелік категорій справ, що підлягають розгляду в порядку господарського судочинства, визначено статтею 20 ГПК України.
Так, відповідно до пунктів 1, 3, 4, 6, 15 частини 1 статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; інші справи у спорах між суб'єктами господарювання .
Таким чином, для вирішення належної юрисдикції даної справи необхідно виходити з юридичної природи спору сторін та характеру спірних правовідносин, незалежно від суб'єктного складу, що зазначений позивачем.
З позову, який подано ОСОБА_1 вбачається спір про корпоративні права щодо низки юридичних осіб, що вказує на господарську правову природу цих правовідносин.
Відповідно до частин 1, 2, 6 статтею 961 ЦК України передбачено, що права учасників юридичних осіб (корпоративні права) - це сукупність правомочностей, що належать особі як учаснику (засновнику, акціонеру, пайовику) юридичної особи відповідно до закону та статуту товариства. Корпоративні права набуваються особою з моменту набуття права власності на частку (акцію, пай або інший об'єкт цивільних прав, що засвідчує участь особи в юридичній особі) у статутному капіталі юридичної особи. Корпоративними відносинами є відносини між учасниками (засновниками, акціонерами, пайовиками) юридичних осіб, у тому числі які виникають між ними до державної реєстрації юридичної особи, а також відносини між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, пайовиками) щодо виникнення, здійснення, зміни і припинення корпоративних прав.
У постанові від 3 листопада 2020 року у справі № 922/88/20 (провадження № 12-59гс20) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що спори щодо правочинів незалежно від їх суб'єктного складу, що стосуються акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав у юридичній особі, підлягають розгляду господарськими судами. Винятком є спори щодо таких дій, спрямованих на набуття, зміну або припинення сімейних і спадкових прав та обов'язків, які мають вирішуватися в порядку цивільного судочинства.
Водночас посилання позивача на сімейний характер спору, є помилковим тлумаченням змісту та обсягу оспорюваних прав сторін щодо власності на вказані підприємства.
Особисті майнові права ОСОБА_1 на об'єкти господарської діяльності, частка яких була у власності його колишньої дружини ОСОБА_2 , жодним чином не можуть впливати на обсяг оспорюваних прав щодо вказаних юридичних осіб у розумінні сімейних правовідносин, позаяк зі змісту позову вбачається, що такі права відповідачем відчужено у грудні 2013 року. Після чого, корпоративні права на одну з юридичних осіб, яка є материнським товариством по відношенню до іншого, позивач набув за договором дарування від особи, яка не перебуває із ним у сімейних відносинах. Саме тому, враховуючи, що предметом спору є право власності на материнські та дочірні товариства, такі права необхідно розглядати як корпоративні та підвідомчі господарській юрисдикції.
З урахуванням зазначеного вище, вважаю необхідним зауважити, що суб'єктний склад даного спору, який визначено позивачем, хоч і має ознаки цивільно-правового, оскільки позов пред'явлено фізичною особою до фізичної особи, однак суть права, за захистом якого звернувся позивач та характер спірних правовідносин, є господарсько-правовим.
Таким чином, оскільки у даному випадку фактично предметом спору - є визнання за позивачем 100 % власності корпоративних прав статутного капіталу юридичної особи, а інших позовних вимог не заявлено, такий спір за своєю правовою природою є господарським, отже не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.
Згідно з вимогами пункту 1 частини 1 статті 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
За таких обставин у відкритті провадження необхідно відмовити та роз'яснити позивачу право звернення з цим позовом у порядку господарського судочинства до Господарського суду м.Києва з дотриманням правил підвідомчості та підсудності відповідно до вимог ГПК України.
На підставі викладеного та керуючись статтями 186, 260, 261 ЦПК України,
Відмовити у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання приватної власності на підприємства.
Роз'яснити ОСОБА_1 право звернення з цим позовом до Господарського суду м. Києва.
Ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення або протягом п'ятнадцяти днів з дня отримання копії ухвали.
Учасник справи, якому ухвала суду не була вручена у день її складення, має право на поновлення пропущеного строку на її апеляційне оскарження, якщо апеляційну скаргу було подано протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
СУДДЯ О.С. Примак-Березовська