01032, м. Київ, вул. Комінтерну, 16 тел. 235-24-26
"09" листопада 2010 р. Справа № 10/085-10/9
01032, м. Київ, вул. Комінтерну, 16, тел.230-31-77
№10/085-10/9 09.11.2010 р.
За позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1
До Публічного акціонерного товариства “Акціонерний комерційний промислово- інвестиційний банк”
Про визнання договорів недійсними
Суддя Сокуренко Л.В.
Представники:
Від позивача: ОСОБА_2 (дов. б/н від 25.01.2010 р.)
Від відповідача: Бондар Ж.П. (дов. № 09-32/322 від 25.08.2010 р.)
На розгляд господарського суду Київської області передані позовні вимоги Фізичної особи-підприємеця ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства “Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк” про визнання договорів недійсними.
Позовні вимоги обґрунтовані невідповідністю кредитного договору вимогам ч. 2 ст. 345 Господарського кодексу України, суперечливістю останнього п. 6 ст. 3, ч. 3 ст. 509, ст. 627 Цивільного кодексу України, що внаслідок недійсності основного зобов'язання згідно з приписами ч. 2 ст. 548 Цивільного кодексу України спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення.
Ухвалою Господарського суду м. Києва від 22.03.2010р. матеріали справи № 34/140 були надіслані за підсудністю до Господарського суду Київської області, оскільки судом було встановлено, що кредитна угода та договір застави, які є предметом даного спору, підписані зі сторони публічного акціонерного товариства “Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк” керуючим філією “Відділенням Промінвестбанку в м. Біла Церква Київської області”, який діяв на підставі довіреності, а філія є відокремленим структурним підрозділом банку, а відтак позовна заява і дана справа Господарським судом м. Києва прийняті до провадження з порушенням правил підсудності, передбачених ч. 4 ст. 15 Господарського процесуального кодексу України, згідно якої за місцем знаходження відособленого підрозділу розглядаються справи за умови наявності у нього повноважень представляти відповідача.
Рішенням господарського суду Київської області від 01.06.2010 року (суддя Привалов А.І.) в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю з підстав, зазначених у рішенні.
Постановою Вищого господарського суду України від 07.09.2010 року касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 задоволено; рішення господарського суду Київської області від 01.06.2010 року у справі № 10/085-10 скасовано у зв'язку з тим, що суд розглянув справу за відсутності повноважного представника позивача, а справу передано на новий розгляд до господарського суду Київської області.
Згідно резолюції керівництва суду від 30.09.2010 року позовну заяву передано на розгляд судді Сокуренко Л.В.
Ухвалою суду від 01.10.2010 року справу № 10/085-10 прийнято до свого провадження суддею Сокуренко Л.В. та призначено її розгляд на 19.10.2010 р.
19.10.2010 року в судове засідання представник позивача не з'явився, вимоги ухвали суду від 01.10.2010 року не виконав, про причини неявки в судове засідання не повідомив, у зв'язку з чим ухвалою суду від 19.10.2010 р. розгляд справи відкладено на 09.11.2010 р.
У постанові Вищого господарського суду України від 07.09.2010 року у справі № 10/085-10, якою рішення господарського суду Київської області від 01.06.2010 р. У справі № 10/085-10 скасовано, зазначено, що під час нового розгляду справи господарському суду необхідно забезпечити можливість реалізації процесуальних прав всіх учасників процесу, зокрема, щодо участі представників в судових засіданнях, всебічно і повно з'ясувати та перевірити всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і, в залежності від встановленого, правильно визначити норми матеріального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, та прийняти обґрунтоване і законне судове рішення з дотриманням норм процесуального права.
Відповідно до ст. 111-12 ГПК України вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.
З метою прийняття обґрунтованого рішення та дотримання норм процесуального права, ухвали суду від 01.10.2010 р. та 19.10.2010 р. були направлені сторонам за поштовими адресами, зазначеними у позовній заяві, зокрема, позивачу ухвали були надіслані з повідомленням про вручення поштового відправлення за двома адресами -юридична адреса Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (АДРЕСА_1) та на адресу його представника (АДРЕСА_2).
Ухвали суду від 01.10.2010 р. та 19.10.2010 р., направлені за юридичною адресою Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (АДРЕСА_1) повернулись до господарського суду Київської області, у зв'язку з тим, що особа за зазначеною адресою не проживає; ухвали суду від 01.10.2010 р. та 19.10.2010 р., направлені на адресу представника позивача (АДРЕСА_2) отримані представником позивача, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення.
До повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв'язку з позначками "адресат вибув", "адресат відсутній" і т. п., з урахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій (п. 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України 02.06.2006 № 01-8/1228 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році»).
Відповідно до п. Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2010 р. № 01-08/140 «Про деякі питання запобігання зловживанню процесуальними правами у господарському судочинстві»особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце її розгляду судом, якщо ухвалу про порушення провадження у справі надіслано за поштовою адресою, зазначеною у позовній заяві.
Аналогічні положення також зазначені в підпункті 3.6 пункту 3 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 18.09.1997 № 02-5/289 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України" (з подальшими змінами).
Як вбачається з матеріалів справи, ухвали суду були направлені за адресами, які вказані у позовній заяві та отримані уповноваженим представником позивача, що підтверджується повідомленням про вручення, яке долучене до матеріалів справи, а також відтиском штампу «Відправлено»на зворотному аркуші ухвал суд, але позивач особисто до суду не з'явився; не надіслав суду письмові пояснення, в обґрунтування позовних вимог; в судовому засіданні 09.11.2010 р. був присутній представник позивача ОСОБА_2, який діє на підставі довіреності від 25.01.2010 р.
Враховуючи викладене, судом дотримано норми процесуального права, оскільки сторони були належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи та мали можливість надати суду необхідні документи.
В судове засідання 09.11.2010 р. представники сторін з'явилися; представник відповідача надав відзив на позовну заяву, в якому він заперечує проти позовних вимог з підстав, зазначених у відзиві; представник позивача витребуваних ухвалою суду від 19.10.2010 р. письмових пояснень не надав.
Розглянувши документи, додані до позовної заяви, дослідивши докази, які містяться в матеріалах справи та заслухавши представників сторін, господарський суд Київської області-
15.08.2007р. між позивачем (позичальник за договором) та публічним акціонерним товариством “Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк” в особі філії “Відділення Промінвестбанку в м. Біла Церква Київської області” (банк за договором) укладено Кредитний договір № 175-2007, відповідно до п. 2.1 якого банк надає позичальнику кредит у сумі 695 524,00 грн. на умовах, передбачених даним договором.
Зазначений договір підписаний позивачем без жодних зауважень до його змісту.
Відповідно до п. 2.3 Кредитного договору кредит надається з наступним цільовим призначенням: на придбання транспортних засобів згідно договору купівлі-продажу № UKR01/0207VU від 02.02.07 р.
У відповідності до техніко-економічного обґрунтування, наданого позивачем, та обумовленого ним цільового призначення кредиту, відповідач надає кредит у серпні 2007 року у сумі 695524,00 грн. (п. 2.4 Кредитного договору).
Кінцевий термін повернення кредиту -не пізніше 14 серпня 2010 року (п. 2.2 кредитного договору).
Звертаючись у квітні 2010 р. з позовною заявою до господарського суду Київської області, позивач зазначив, що при укладенні Кредитного договору сторони не досягли згоди щодо відповідальності відповідача при видачі кредиту, а присутність у Кредитному договорі п. 5.6 неможливо вважати за такий, оскільки вказаний пункт нівелюється пунктом 3.12 Кредитного договору.
З огляду на зазначене, позивач вважає, що кредитний договір має бути визнаний судом недійсним.
Згідно спірного, на думку позивача, пункту 5.6 кредитного договору, у разі ненадання відповідачем кредиту після отримання від позивача розрахункових документів для отримання кредиту, відповідач сплачує позивачу штраф у розмірі 5 % від суми неотриманого кредиту, крім випадків, коли банк відповідно до умов чинного законодавства або умов цього договору має право не видавати кредит.
Відповідно до іншого спірного, на думку позивача, пункту 3.12 кредитного договору, з метою забезпечення належного та своєчасного виконання зобов'язань позивача по погашенню кредиту, відсотків за користування кредитом та неустойки, позивач доручає відповідачу здійснювати договірне списання коштів, що становить суму кредиту, відсотків за користування кредитом та інших грошових зобов'язань позивача перед відповідачем, за умови настання строків виконання позивачем буд-яких грошових зобов'язань за кредитним договором.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідач свої зобов'язання за спірним договором щодо надання кредиту у серпні 2007 року на суму 695524,00 грн. виконав у встановлений п. 2.4 Кредитного договору строк, що підтверджується платіжним дорученням № 1 від 16.08.07 р. на суму 695524,00 грн.
Крім того, позивач включно до 01.02.09 р. сплачував суму кредиту та відсотків за користування кредитними коштами відповідно до умов договору, що також свідчить про визнання позивачем умов кредитного договору.
Рішення суду є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.
Згідно з статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ч. 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами для виникнення прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до ст. ст. 1054, 1055 Цивільного кодексу України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі.
Відповідно до ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Частина 2 ст. 638 Цивільного кодексу України встановлює, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно зі ст. 180 Господарського кодексу України, зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.
Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Отже, істотними умовами кредитного договору як господарського договору, відповідно до закону, є умови про предмет, ціну та строк його дії.
У інших випадках, зокрема щодо умов, наведених у ч. 2 ст. 345 Господарського кодексу України (мета кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту), то у суду відсутні підстави вважати їх істотними умовами кредитного договору, виходячи із наступного.
Структурно-системний аналіз положень Господарського кодексу України свідчить, що законодавець прямо зазначає перелік істотних умов того чи іншого господарського договору. Аналогічний підхід застосовується і в положеннях Цивільного кодексу України, зокрема, перелік істотних умов договорів прямо визначається.
Також слід мати на увазі, що законодавець іноді спеціально вказує на істотні умови того чи іншого договору наступними застереженнями у текстах норм: “істотними умовами договору є”, “у договорі повинні передбачатися”, “договір повинен передбачати”.
Враховуючи вищевикладене, можна вважати, що істотними умовами кредитного договору, як господарського договору, відповідно до закону є умови про предмет, ціну, строк його дії, а також усі інші умови, щодо яких за заявою хоча б однією із сторін має бути досягнуто згоди.
Крім того, як вбачається з Узагальнень судової практики розгляду цивільних справ, які виникають з кредитних правовідносин (2009-2010 рр.) Верховного Суду України від 07.10.2010 р. при вирішенні справ про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги законодавства, що стосуються їх чинності. Вони встановлені як ЦК України (ст. ст. 1048-1052, 1054), так і Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».
Зокрема, це:
- досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов договору: мета, сума і строк кредиту; умови і порядок його видачі та погашення; види (способи) забезпечення зобов'язань позичальника; відсоткові ставки; порядок плати за кредит; порядок зміни та припинення дії договору; відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору;
- кредитний договір має укладатись обов'язково у письмовій формі, причому недодержання письмової форми тягне його нікчемність та не створює ніяких правових наслідків, окрім тих, що пов'язані з його нікчемністю;
- сторони кредитного договору повинні мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
- волевиявлення сторін має бути вільним і відповідати їхній внутрішній волі.
Під час нового розгляду справи № 10/085-10/9, судом встановлено, що Кредитним договором від 15.08.07 р. сторони визначили мету, суму і строк кредиту; умови і порядок його видачі та погашення; види (способи) забезпечення зобов'язань позичальника; відсоткові ставки; порядок плати за кредит; порядок зміни та припинення дії договору; відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору, а саме ті умови, які згідно чинного законодавства України вважаються істотними.
З огляду на зазначене, посилання позивача, як на підставу для визнання недійсним кредитного договору на те, що всупереч вимогам ч. 2 ст. 345 Господарського кодексу України кредитний договір не містить умов про відповідальність публічного акціонерного товариства “Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк” щодо видачі кредиту фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1, господарський суд вважає необґрунтованим, оскільки зазначена умова не є істотною.
Крім того, суд дійшов висновку, що відповідальність публічного акціонерного товариства “Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк” щодо ненадання кредиту фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 встановлена п. 5.6 кредитного договору.
Водночас, при винесенні даного рішення, судом враховано факт виконання відповідачем своїх зобов'язань за спірним договором щодо надання кредиту у встановлений п. 2.4 Кредитного договору строк, що підтверджується платіжним дорученням № 1 від 16.08.07 р. на суму 695524,00 грн., а також сплату позивачем включно до 01.02.09 р. сум кредиту та відсотків за користування кредитними коштами відповідно до умов договору, що підтверджується наявними в матеріалах справи документами.
Також, позивач обґрунтовує позовні вимоги, суперечливістю умов кредитного договору в частині необхідності внесення змін до кредитного договору щодо збільшення відсотків за користування кредитом у випадку зниження вартості української гривні по відношенню до долара США (п. 3.9 кредитного договору) та зобов'язання позивача направляти відповідачу на поточні рахунки банку 100 % доходу від реалізації (п. 3.13.1 кредитного договору) вимогам чинного законодавства, а саме: положенням п. 6 ч. 1 ст. 3 та ч. 3 ст. 509 Цивільного кодексу України, ст. 627 Цивільного кодексу України.
В Узагальненнях судової практики розгляду цивільних справ, які виникають з кредитних правовідносин (2009-2010 рр.) Верховного Суду України від 07.10.2010 р. зазначено, що непоодинокими є випадки звернення із вимогами про визнання недійсним кредитного договору із посиланням на невідповідність його умов загальним засадам цивільного законодавства, зокрема справедливості, добросовісності та розумності (ст. 3 ЦК України), а також щодо справедливості умов договору через застосування для визначення боргу, відсотків за користування кредитом грошового еквівалента гривні до долара США, а відтак покладання, на думку позивачів, усіх ризиків знецінення національної валюти на позичальника.
Зростання курсу долара США -валюти кредиту, за загальним правилом, саме по собі не є підставою для розірвання кредитного договору або визнання його недійсним, оскільки у позичальника існувала можливість передбачити в момент укладення договору зміни курсу гривні по відношенню до долара США, виходячи з динаміки зміни курсів валют з моменту введення в обіг національної валюти - гривні та її девальвації й можливість отримання кредиту в національній валюті.
Водночас Верховним Судом України зазначено, що у ході проведення узагальнення з'ясовано, що певну складність для судів становлять справи щодо правомірності підвищення процентної ставки згідно з ч. 2 ст. 1056-1 та ст. 1061 ЦК України у зв'язку з прийняттям Закону України від 12 грудня 2008 р. № 661 (далі Закон №661), яким передбачено, що встановлений кредитним договором розмір процентів не може бути збільшений банком в односторонньому порядку, а також, що умова договору банківського вкладу щодо права банку змінювати розмір процентів на строковий вклад в односторонньому порядку є нікчемною.
Верховний Суд України вважає, що суди мають виходити з такого:
- зважаючи на закріплений Конституцією України принцип незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів (ч. 1 ст. 58), всі рішення банку у будь-якій формі (постанова, рішення, інформаційний лист) щодо підвищення процентної ставки в односторонньому порядку після 10 січня 2009 року є неправомірними (рішення Конституційного суду України від 09.02.1999 р. №1-рп/99 «У справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення ч.1 ст. 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів)»;
- належним повідомленням боржника щодо підвищення процентної ставки за кредитом є спосіб, визначений сторонами у договорі. Банк має довести, що він повідомив боржника належним чином. Для підтвердження доведення цього факту суд, на нашу думку, може використовувати положення ЦПК України, що стосуються процедури направлення повісток і повідомлень (так званий локальний предмет доказування);
- неправомірною є зміна процентної ставки, навіть у разі належного повідомлення, якщо договором чітко передбачено підписання в таких випадках додаткової угоди;
- потрібно також враховувати поведінку сторін після прийняття рішення банком щодо зміни процентної ставки у контексті положень цивільного законодавства про укладення та зміну договору, зокрема:
Суди мають враховувати, що згідно з ч. 3 ст. 653 ЦК України у разі зміни договору зобов'язання змінюється з моменту досягнення домовленості про зміну договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.
Якщо сторони досягли домовленості згідно з положеннями ст. ст. 207, 640 ЦК України та уклали кредитний договір, у якому передбачили умови підвищення процентної ставки, то вони мають виконуватись і вважаються такими, що момент досягнення домовленості настав.
Тобто, спочатку відбувається зміна відсоткової ставки, а потім надсилається повідомлення про це. Отже, якщо кредитний договір був укладений до 10 січня 2009 року і в ньому сторони досягли домовленості про те, що банк має право в односторонньому порядку змінити проценту ставку, то це вже є домовленістю сторін. Якщо банком прийнято таке рішення до 10 січня 2009 року (при підтвердженні цього юридичного факту відповідними доказами), а позичальник отримав повідомлення після цієї дати, то це є лише механізмом виконання цієї домовленості. У цьому разі важливим є визначений договором механізм виконання цієї домовленості: отримання повідомлення та, відповідно, прийняття пропозиції позичальником, чи укладання шляхом підписання додаткової угоди щодо підвищення процентної ставки.
Обов'язок доказування та подання доказів, відповідно до ст. 33 Господарського процесуального України, розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення. Доведення обставин, у даному випадку, покладається законом на позивача.
Пунктом 3.9 Кредитного договору сторони передбачили, що у випадку необхідності збільшення розміру відсотків за користування кредитом, такі зміни оформлюються окремим договором.
Зазначене положення є правомірним і не суперечить чинному законодавству України.
До матеріалів справи не додано жодних належних та допустимих доказів на підтвердження повідомлення відповідачем позивача про необхідність внесення змін до Кредитного договору в частині збільшення відсотків за користування кредитом з підстав зниження української гривні по відношенню до долара США, а також доказів того, що умови кредитного договору, а саме: п. 3.9 та п. 3.13 суперечать вимогам чинного законодавства, а отже є недійсними, як і не надано доказів вимагання застрахувати кредитний ризик лише в тій страховій компанії, яка є партнером відповідача.
Також, суд звертає увагу на той факт, що кредитний договір підписаний відповідачем без будь-яких зауважень, заперечень чи застережень щодо спірних пунктів кредитного договору.
Господарський суд дійшов висновку про визначення та погодження позивачем та відповідачем п. 3.9 та п. 3.13 кредитного договору, досягнення між ними взаємозгоди про включення таких пунктів в умови договору, що свідчить про спрямування належних їм прав та обов'язків по договору на реальне настання правових наслідків.
Крім того, у відповідності до ч. 3 ст. 6 Цивільного кодексу України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Отже, твердження позивача про суперечливість умов (п. 3.9 та п. 3.13.1) кредитного договору вимогам чинного законодавства, а саме: положенням п. 6 ч. 1 ст. 3 та ч. 3 ст. 509 Цивільного кодексу України та ст. 627 Цивільного кодексу України господарським судом Київської області до уваги не приймається, як безпідставне.
Пунктом 3.10 кредитного договору встановлено, що забезпеченням кредиту є застава транспорту, що оформлена договором застави транспортних засобів.
На виконання вищезазначеного пункту між позивачем (заставодавець за договором) та публічним акціонерним товариством “Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк”в особі філії “Відділення Промінвестбанку в м. Біла Церква Київської області”(заставодержатель за договором) укладено Договір застави транспортних засобів № 181 від 16.08.2007 р., відповідно до п. 1.1 якого даний договір забезпечує вимоги заставодержателя, що випливають з кредитного договору № 175-2007 від 15.08.2007 р., укладеного між заставодержателем та заставодавцем.
Даний договір застави транспортних засобів посвідчено приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області Дуднік І.В. та зареєстровано в реєстрі за № 5070.
З огляду на викладене вище, не підлягає задоволенню також вимога позивача про визнання недійсним Договору застави транспортних засобів № 181, на підставі ч. 2 ст. 548 Цивільного кодексу України, відповідно до якої недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, оскільки судом не встановлено підстав для визнання недійсним основного зобов'язання - Кредитного договору № 175-2007 від 15.08.2007 р.
Таким чином, позовні вимоги не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства України, не підтверджуються належними та допустимими доказами, а тому задоволенню не підлягають.
Відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України мито, витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та інші витрати, пов'язані з розглядом справи, при відмові в задоволенні позову покладається на позивача.
Враховуючи викладене, керуючись ст. ст. 34, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, ст. ст. 838 Цивільного кодексу України, господарський суд Київської області,-
В позові відмовити повністю.
Дане рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його належного оформлення та підписання, і може бути оскаржено в апеляційному або касаційному порядку.
Суддя Л.В. Сокуренко
Суддя