26 лютого 2025 рокуСправа №160/31305/24
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Ремез К.І.
розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,-
25.11.2024 засобами поштового зв'язку до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 з вимогами про:
- визнати протиправною бездіяльність військової частині НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та стягнути на користь ОСОБА_1 середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні із розрахунку 474 грн. 82 коп. у день з 14.09.2019 по 14.03.2020 терміном 182 календарних днів складає 86 417 грн. 24 коп. із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до п. 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44.
В обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що з 13.09.2016 по 13.09.2019 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 , наказом командира якої від 13.09.2019 № 238 позивача було звільнено, виключено зі списків особового складу частини та усіх видів забезпечення. Проте при звільненні протиправно було не виплачено усе належне грошове забезпечення, у зв'язку з чим позивач звертався до суду. На виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30.09.2024 у справі № 160/18621/24 відповідачем було здійснено виплату 20.11.2024. Відтак відповідач не дотримався вимог статті 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) та не виплатив середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, що є наслідком застосування до відповідача відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України. Вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся до суду.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26.11.2024 вказану позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у судове засідання (у письмовому провадженні).
09.12.2024 до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач заперечив проти задоволення позовних вимог, оскільки норми статті 117 КЗпП не розповсюджуються на правовідносини, які виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати. Крім того, на позивач не перебуває на грошовому забезпеченні у військовій частині НОМЕР_1 та з моменту звільнення не мав претензій щодо виплат. Звертає увагу, що позивач просить визнати протиправною бездіяльність військової частини щодо невиплати йому середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні при виплати заборгованості.
Вважаючи, що має право на виплату вихідної допомоги при звільненні, яка передбачена ст. 44 КЗпП України, позивач звернулася до суду із позовом.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30.09.2024 у справі №160/18621/24, зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити на користь ОСОБА_1 грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за 2017-2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день виключення зі списків.
На виконання вказаного судового рішення відповідач здійснив нарахування грошового забезпечення, яку виплачено.
Позивач вважає, що у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні у нього виникло право на отримання середнього заробітку за період затримки розрахунку при звільненні до дати фактичного розрахунку, що зумовило звернення до суду з даним позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам по суті заявлених позовних вимог, суд виходить з такого.
Згідно з ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 1 Конвенції Про захист заробітної плати №95, ратифікованої Україною 30.06.1991, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчисленні в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
Статтею 12 Конвенції установлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли не має такого законодавства, угод чи рішення в розумний термін з урахуванням умов контракту.
Згідно з Рішенням Конституційного суду України від 07.05.2002 №8-рп/2002 при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, має застосувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Відповідно до частини 1 ст. 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 вказаного Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Відповідно до ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
За приписами ст.117 КЗпП України (у редакції на момент подання даного позову до суду) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Суд звертає увагу на правову позицію, висловлену Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, відповідно до якої під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Також у постанові Великої Палати Верховного Суду зазначено, що якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). У цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.
Водночас, суд також враховує правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 28.06.2023 у справі № 560/11489/22, в якій зазначено таке:
...11. Підхід Великої Палати Верховного Суду до застосування статті 117 КЗпП України в окресленому контексті відрізняється від того, який обґрунтовує відповідач і який застосований, приміром, у постанові Верховного Суду від 4 грудня 2019 року у справі №825/742/16, яку відповідач зазначив серед інших як взірець правильного правозастосування.
Питання про застосування приписів статті 117 КЗпП України у вимірі правовідносин, подібних до тих, які розглядаються в цій справі, не завжди мало однакову правову оцінку суду касаційної інстанції, що добре видно на прикладі цієї справи. Водночас треба зазначити, що після постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, яку, зауважмо, ухвалено в часі пізніше, ніж постанови, які зазначив відповідач у касаційній скарзі, викладена в ній позиція (зокрема щодо наявності передбачених статтею 117 КЗпП України підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, якщо навіть остаточний розрахунок відбувся на підставі/виконання судового рішення) не піддавалася зміні (відступу) і з нею загалом узгоджується підхід судів попередніх інстанцій в цій справі.
Задля забезпечення єдності судової практики у цій категорії спорів колегія суддів теж має дотримуватися правової позиції Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, як таку, що ухвалена пізніше і якою змінені існуючі доти підходи до застосування приписів статей 116, 117 КЗпП України. На такому наголосила Велика Палата Верховного Суду, зокрема у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17, в якій зазначено, що незалежно від того, чи перераховані всі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
Подібним чином Верховний Суд діяв, приміром, під час розгляду справи №460/10582/21 (постанова від 2 лютого 2023 року), у якій теж порушувалося питання про застосування правової позиції, яка викладена в згадуваній постанові Верховного Суду від 4 грудня 2019 року у справі № 825/742/16.
12. Поза тим треба застерегти, що правова позиція суду касаційної інстанції основується на нормативному регулюванні спірних правовідносин, зміна якого може вплинути на те, яким чином її застосовувати до правовідносин, які виникли після цієї зміни.
Зазначене застереження у контексті цієї справи зумовлене тим, що з 19 липня 2022 року стаття 117 КЗпП України - текст якої написаний вище - діє у редакції, викладеній згідно із Законом № 2352-ІХ.
Звертаємо увагу, що відповідно до статті 117 КЗпП України у чинній її редакції час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.
Суди попередніх інстанцій під час вирішення цього спору керувалися приписами статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 2352-ІХ. Принаймні до такого висновку спонукає зміст їхніх судових рішень, надто суду апеляційної інстанції, який визначив суму, яка підлягає стягненню на користь позивача за 1743 днів (за період з 26 грудня 2017 року по 6 жовтня 2022 року), спираючись на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 30 листопада 2020 року в справі № 480/3105/19. Але наведений у тій постанові підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку. Іншими словами, на той час стаття 117 КЗпП України діяла дещо в іншій редакції, яка не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні.
Вже на дату звернення до суду з цим позовом стаття 117 КЗпП України діяла в редакції, викладеній згідно із Законом № 2352-ІХ, і підлягала застосуванню....
Застосовуючи вищенаведений підхід Верховного Суду до обставин даної справи, суд зазначає, що Законом України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин від 1 липня 2022 року № 2352-IX (набув чинності з 19.07.2022) статтю 117 КЗпП України викладено у такій редакції:
У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Такий підхід підтримано Верховним Судом в постанові від 30.11.2023 у справі №380/19103/22.
Суд враховує, що позов подано до суду 25.11.2024, отже на дату звернення позивача з даним позовом до суду підлягає застосуванню чинна редакція статті 117 КЗпП України, яка обмежує час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, шістьма місяцями.
Верховний Суд у постанові від 03 серпня 2021 року у справі №580/278/19 зазначив, що статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Синтаксичний розбір текстуального змісту цієї норми дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми. Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплатити розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.
Велика Палата Верховного Суду також неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (Постанова від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц).
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (позиція Верховного Суду України, висловлена у постанові від 27.04.2016 у справі № 6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27.04.2016 у справі № 6-113цс16).
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи із середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц).
Наведена правова позиція також викладена у постанові Верховного Суду від 30.11.2020 у справі №480/3105/19.
Як зазначено в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 14.07.2022 у справі №620/3095/20 та від 27.10.2022 у справі №1.380.2019.006549, при прийнятті рішення у справах даної категорії слід дотримуватися принципу співмірності та розумності заявлених позивачем вимог щодо стягнення на його користь середнього заробітку за час затримки з ним розрахунку при звільненні, з'ясувати, яку частку від суми, що підлягала до виплати позивачу на час його звільнення, становила сума несвоєчасно виплачених коштів.
Вирішуючи питання щодо належної до стягнення суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд виходить з такого.
У даній справі позивач у зв'язку з порушенням відповідачем його права на отримання грошового забезпечення у належному розмірі, що встановлено рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30.09.2024 у справі №160/18621/24, просить стягнути на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за 2017-2019 роки.
Визначення саме такого періоду затримки розрахунку при звільненні зумовлено тим, що позивач просить суд стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 14.09.2019 по 14.03.2020.
Водночас, враховуючи чинні положення статті 117 КЗпП України, оплаті середнім заробітком за час затримки розрахунку при звільненні підлягає не більше шести місяців, що становить 182 календарних днів (129 робочих днів), і позивач має право на отримання такого відшкодування за затримку виплати спірних сум.
Обчислення середнього заробітку слід проводити відповідно до вимог Постанови Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 "Про затвердження порядку обчислення середнього заробітної плати" (далі - Порядок №100).
За змістом пункту 2 Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки…. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати (пункт 5 Порядку № 100).
Згідно з пунктом 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Аналіз вищенаведених норм свідчить про те, що нарахування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні проводиться шляхом множення середньоденного заробітку на число робочих/календарних днів, які мають бути оплачені за середньомісячною заробітною платою.
Відповідно до порядку нарахування виплат, що обчислюється з середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середнього на число робочих днів, які мають бути оплачені середнім заробітком.
Отже, на підставі довідки форми ОК-7 встановлено, що за останні два місяця роботи заробітна плата складала 29439,00 грн. за 44 робочі дня (29439,00 грн / 44 робочі дні =669,07 грн). Середньоденна заробітна плата позивача становить 669,07 грн.
Відтак, сума середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, але не більше як за шість місяців обчислена відповідно до положень статті 117 КЗпП України з урахуванням Порядку №100, становить 669,07 грн х 129 = 86310,03 грн.
При цьому, необхідно зазначити про відрахування податків, зборів та інших обов'язкових платежів, оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є обов'язком роботодавця та працівника, а не суду, тому розрахунки, наведені в судовому рішенні, є тією сумою коштів, з яких в подальшому роботодавцем здійснюються утримання податку з доходів та інших обов'язкових платежів (зазначене відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній в постанові від 08.11.2018 у справі №805/1008/16-а).
Виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про наявність сукупності підстав для часткового задоволення позовних вимог.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат відповідно дост.139 КАС України, суд зазначає, що позивач у справі, що розглядається, звільнений від сплати судового збору на підставі п.13 ч.1 ст.5 Закону України "Про судовий збір", тому судовий збір останнім сплачено не було, а отже відсутні підстави для здійснення розподілу судових витрат.
Керуючись ст. ст.2, 5, 72, 77, 139, 241, 243-246, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 14.09.2019 по 14.03.2020 включно.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 14.09.2019 по 14.03.2020 включно у сумі 86310,03 грн.
В іншій частині позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя К.І. Ремез