24 лютого 2025 року м. Київ № 320/1829/25
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Шевченко А.В., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом Міністерства внутрішніх справ України до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, про визнання протиправною та скасування постанови,
Міністерство внутрішніх справ України звернулося до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, в якому просить суд визнати протиправною та скасувати постанову головного державного виконавця Рагімової А.Н. від 29.10.2024 про стягнення з боржника витрат виконавчого провадження № НОМЕР_1.
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що постанова державного виконавця від 29.10.2024 про стягнення з боржника витрат виконавчого провадження (ВП № НОМЕР_1) є такою, що суперечить нормам Закону України «Про виконавче провадження», оскільки в порушення вимог пункту 2 розділу розділу VІ Інструкції з організації примусового виконання рішень не містить розгорнутого переліку видів та розміру витрат виконавчого провадження, що як наслідок ставить під сумнів розмір суми витрат, яка стягується з боржника. Просить суд задовольнити позов.
Судом під час вирішення питання про відкриття провадження було встановлено недоліки позовної заяви, у зв'язку з чим ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 15 січня 2024 року позовну заяву було залишено без руху.
На виконання вимог ухвали недоліки позовної заяви усунуті у строк та у спосіб, що визначені в ній.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 20 січня 2025 року судом відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому він зазначає, що державним виконавцем винесено постанову про стягнення з боржника витрат виконавчого провадження від 29.10.2024 ВП № НОМЕР_1, якою стягнуто з Міністерства внутрішніх справ України витрати, пов'язані з організацією та проведенням виконавчих дій, у сумі 295,86 грн. Виконавець виносить постанову про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження (крім виконавчих проваджень щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини) та надсилає її сторонам виконавчого провадження не пізніше наступного робочого дня після її винесення.
Таким чином, державним виконавцем правомірно, та у відповідності до вимог Закону вчинено дії та винесено постанову про стягнення з боржника витрат виконавчого провадження від 29.10.2024 ВП № НОМЕР_1. Просить суд відмовити у задоволенні позову.
Розглянувши подані документи та матеріали, з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 15 квітня 2024 року у справі №640/18846/22 зобов'язано Міністерство внутрішніх справ України в особі Департаменту охорони здоров'я та реабілітації надати безоплатне медичне обслуговування у закладах охорони здоров'я Міністерства внутрішніх справ України Зайченку Івану Степановичу, а саме в Центральній поліклініці МВС України та Центральному госпіталі МВС України на підставі Закону України «Про бюро економічної безпеки» від 28 січня 2021 року №1150-Х та Закону України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист».
На виконання до відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі - Відділ) надійшла заява стягувача ОСОБА_1 про примусове виконання від 18.10.2024, якою пред'явлено виконавчий лист Київського окружного адміністративного суду № 640/18846/22 від 16.09.2024.
Постановою відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 29 жовтня 2024 року відкрито виконавче провадження НОМЕР_1 за виконавчим листом, виданим Київським окружним адміністративним судом № 640/18846/22 від 16.09.2024.
Постановою відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 29 жовтня 2024 року НОМЕР_1 з позивача стягнуто витрати виконавчого провадження у розмірі 295,86 грн.
Не погоджуючись з правомірністю прийняття відповідачем постанови від 29 жовтня 2024 року НОМЕР_1 про стягнення з боржника витрат виконавчого провадження, позивач звернувся з цим позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним відносинам, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» (далі - Закон) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Пунктом 1 частини першої статті 3 Закону визначено, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України.
Відповідно до статті 5 Закону примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Згідно з частиною першою статті 18 Закону виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
За правилами частини першої статті 26 Закону виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, зокрема, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.
Відповідно до приписів частин першої, третьої та четвертої статті 27 Закону виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.
За примусове виконання рішення немайнового характеру виконавчий збір стягується в розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - фізичної особи і в розмірі чотирьох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - юридичної особи.
Державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
Розмір та види витрат виконавчого провадження встановлюються Міністерством юстиції України.
Статтею 42 Закону визначено, що кошти виконавчого провадження складаються з: 1) виконавчого збору, стягнутого з боржника в порядку, встановленому статтею 27 цього Закону, або основної винагороди приватного виконавця; 2) авансового внеску стягувача; 3) стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження.
Витрати органів державної виконавчої служби та приватного виконавця, пов'язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішень, є витратами виконавчого провадження.
Витрати виконавчого провадження органів державної виконавчої служби здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів виконавчого провадження, зазначених у пунктах 2 і 3 частини першої цієї статті.
Витрати виконавчого провадження приватних виконавців здійснюються за рахунок авансового внеску стягувача, стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження. Витрати виконавчого провадження можуть здійснюватися приватним виконавцем за рахунок власних коштів.
Розмір та види витрат виконавчого провадження встановлюються Міністерством юстиції України.
На стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум згідно з вимогами цього Закону або у випадку повернення виконавчого документа стягувачу чи закінчення виконавчого провадження у разі необхідності примусового стягнення з боржника витрат виконавчого провадження виконавцем виноситься постанова про їх стягнення.
Пунктом 2 розділу VI Інструкції з організації примусового виконання рішень №512/5 (далі Інструкція №512/5) визначено, що витрати виконавчого провадження стягуються з боржника на підставі постанови виконавця про їх стягнення, у якій зазначаються види та суми витрат виконавчого провадження. Постанова про стягнення витрат виконавчого провадження надсилається сторонам виконавчого провадження не пізніше наступного робочого дня після її винесення.
Отже, як приписами статей 27 та 42 Закону так і положеннями Інструкції №512/5 чітко визначено обов'язок державного виконавця щодо винесення постанови про стягнення витрат виконавчого провадження при надходженні виконавчого документа державному виконавцю одночасно із постановою про відкриття виконавчого провадження та про стягнення витрат виконавчого провадження.
При цьому, положення Інструкції №512/5 слід розглядати як такі, що прийняті відповідно до вимог, зокрема Закону № 1404-VІІІ, та такі, що не можуть йому суперечити, у тому числі встановлювати нові вимоги, які прямо не передбачені законами, на виконання яких ця Інструкція затверджена.
Отже, виконавець повинен вчиняти виконавчі дії з дотриманням вимог Закону № 1404-VІІІ, а також відповідно до інших законів, які є обов'язковими при вчиненні ним тих чи інших виконавчих дій, що є гарантією належного виконання виконавцем своїх обов'язків і недопущення порушення прав сторін виконавчого провадження.
Таким чином, виконавець повинен діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законами України. В цьому реалізується «правомірна поведінка» державного виконавця.
Відтак, стягнення витрат виконавчого провадження є безумовною дією, яку здійснює державний виконавець у межах виконавчого провадження, незалежно від здійснених дій, і є встановленою державою складовою процедури виконавчого провадження, що гарантує ефективне здійснення виконання рішення суду боржником за допомогою стимулювання боржника до намагання виконати виконавчий документ самостійно до відкриття виконавчого провадження у зв'язку із ймовірністю стягнення відповідної суми у випадку примусового виконання та при цьому, суд зауважує вкотре, до такі дії мають бути вчинені державним виконавцем на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законами України.
Як наслідок, постанова про стягнення витрат виконавчого провадження є аналогічно безумовною дією виконавця та за наслідками вчинених дій в ході виконавчого провадження, забезпечення організації таких дій із визначенням розміру та виду витрат виконавчого провадження згідно нормативно-правових актів Міністерства юстиції України.
Згідно частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України основними засадами (принципами) адміністративного судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі; 5) обов'язковість судового рішення; 6) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 7) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, визначених законом; 8) розумність строків розгляду справи судом; 9) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 10) відшкодування судових витрат фізичних та юридичних осіб, на користь яких ухвалене судове рішення.
Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (частина друга статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України).
Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі (абзац 2 частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України).
Відповідач обґрунтував та надав належні та достатні доказі щодо наявності правових підстав для прийняття постанови від 29.10.2024 про стягнення витрат виконавчого провадження в межах виконавчого провадження НОМЕР_1.
Враховуючи вищезазначене, суд приходить до висновку про правомірність та законність винесеної державним виконавцем постанови про стягнення витрат виконавчого провадження від 29.10.2024, у зв'язку з чим позовні вимоги позивача, є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.
Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні (частина перша статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України).
Відповідно до частин першої - четвертої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При цьому, суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).
З огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов не підлягає задоволенню.
Оскільки у задоволенні позову відмовлено, розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 139, 143, 159, 162, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
у задоволенні позову Міністерства внутрішніх справ України відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня його проголошення .
Суддя Шевченко А.В.