Справа № 752/12240/22
Провадження № 2/752/428/25
17.02.2025 року м. Київ
Суддя Голосіївського районного суду м. Києва Ольшевська І.О., за участю секретаря судового засідання Овдій-Барандич В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Києва в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розподіл спільного майна подружжя, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на майно в порядку поділу спільного майна подружжя, -
ОСОБА_1 звернувся до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 про розподіл спільного майна подружжя, за яким просить визнати автомобіль Mazda CX-30, 2020 року виготовлення, колір червоний, об'єм двигуна - 1998 см2, VIN: НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , об'єктом спільної сумісної власності сторін; у порядку поділу спільного сумісного майна автомобіль Mazda CX-30, 2020 року виготовлення, колір червоний, об'єм двигуна - 1998 см2, VIN: НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , залишити у власності ОСОБА_2 зі стягненням з неї на користь позивача грошової компенсації за його частку у спільному майні; стягнути з відповідача на користь позивача грошову компенсацію в розмірі 477 798,50 грн.
В обгрунтування позову зазначає, що з відповідачкою перебуває у шлюбі з 01.03.2014р. Офіційно шлюб між сторонами не розірвано, але з 31.03.2022р. фактичні шлюбні відносини припинено. З вказаної дати сторони разом не проживають, спільне господарство не ведуть. Під час спільного проживання 24.02.2021р. подружжям придбано автомобіль Mazda CX-30, 2020 року виготовлення, колір червоний, об'єм двигуна - 1998 см2, VIN: НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , право власності на який було зареєстровано за дружиною. На цей час автомобіль знаходиться у фактичному користуванні відповідачки. Вказаний автомобіль є об'єктом спільної сумісної власності сторін, як набутий подружжям у шлюбі у спільну сумісну власність. За принципом рівності часток подружжя у спільній сумісній власності автомобіль належить кожному з подружжя нарівні, і в разі поділу частки кожного з подружжя в ньому є рівними, тобто в кожного по частці. Автомобіль є річчю неподільною. Є недоцільним залишення його у спільній власності і надалі, оскільки встановлення спільного режиму користування автомобілем неможливе, виходячи з того, що між сторонами припинене спільне проживання і ведення спільного побуту. При цьому
стосунки сторін на даний час є конфліктними і можуть розглядатись як такі, що унеможливлюють досягнення згоди з приводу користування спільним автомобілем. Тому, як вказує позивач, доцільним є здійснити поділ спільного майна саме у спосіб, за яким неподільна річ залишається одному із співвласників зі стягненням з нього на користь іншого співвласника грошової компенсації в розмірі вартості його частки і з подальшим (після сплати компенсації) припиненням спільної власності. Позивач просить при вирішенні питання про доцільність залишення автомобіля саме відповідачу зі стягненням з неї грошової компенсації на користь позивача взяти до уваги, що пред'явивши позов з відповідними вимогами він тим самим виявив згоду на припинення його права власності на вказане майно з отриманням замість нього грошової компенсації. Крім того, просить суд також врахувати, що відповідачка користується даним автомобілем після припинення сімейних стосунків, і що вона має право керування транспортним засобом.
Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 22.09.2022р. відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, поставлено розглядати справу в порядку загального позовного провадження, призначено підготовче засідання.
Ухвалою суду від 21.09.2022р. відмовлено в задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову в даній справі.
Ухвалою суду від 02.01.2023р. заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задоволено та накладено арешт на автомобіль Mazda CX-30, 2020 року виготовлення, реєстраційний номер НОМЕР_2 .
Відповідачем подано відзив на позову заяву, за яким відповідач вважає, що необхідно визнати за позивачем право власності на частину майна, що підлягає поділу, а саме на 1/3 автомобіля, та залишити майно у спільній частковій власності. Позивач заперечує проти заявленого позивачем розміру вартості спірного автомобіля, оскільки, на її думку, вона є завищеною і не відповідає ані дійсній, ані ринкові вартості. Вказує, що автомобіль було придбано 22.02.2021р. в автосалоні в офіційного дилера «Mazda» за 777 000,00 грн. Отже, через півтора роки експлуатації автомобіль не може коштувати більше, ніж його первісна вартість. Крім того, зазначає, що відповідно до Звіту про оцінку майна, наданого позивачем, оцінку автомобіля було зроблено суб'єктом оціночної діяльності без врахування дійсного стану автомобіля, на підставі статистичних даних та деяких навмисно обраних з найвищою вартістю оголошень з веб-сайту з продажу автомобілів, які мають схожі технічні характеристики, а, відтак, звіт не можна вважати повним та об'єктивним. Відповідно до Звіту, зробленого на замовлення відповідача, ринкова вартість автомобіля складає 731 372,00 грн. Відповідач зазначає, що при розгляді даної справи необхідно захистити інтереси спільної з позивачем дитини, як такі, що мають пріоритетний рівень захисту. Оскільки позивачем не сплачуються аліменти та ним взагалі не було виявлено наміру брати участь у матеріальному забезпеченні потреб дитини, необхідних для її розвитку, враховуючи інтереси малолітньої дитини, наявні підстави для відступлення від рівності часток дружини і чоловіка у праві власності на автомобіль. Також відповідачка повідомляє суд, що не взмозі виплатити позивачу компенсацію за частку автомобіля, оскільки в неї відсутня фінансова спроможність сплатити грошову компенсацію. Поділ автомобіля шляхом сплати грошової компенсації неможливим без згоди відповідача на викуп позивача його частки у
спільному майні подружжя та без внесення на депозитний рахунок суду відповідної суми.
Позивачем подано письмову відповідь на відзив, за якою він не погоджується з доводами, що викладені у відзиві, та підтримує свої позовні вимоги. Зазначає, що відповідачка не надала жодного доказу, який би свідчив про те, що звіт ТОВ «Брок Сервіс плюс» складений з порушенням норм чинного законодавства. Виявити порушення можливо лише при проведенні рецензування звіту. Також зазначає, що бере участь в утримання та забезпеченні нормального рівня життя своєї доньки. Сам факт звернення відповідача до суду із заявою про видачу судового наказу не свідчить, що позивач не бере участі в утриманні дитини. До відкриття виконавчого провадження, як зазначає позивач, він в добровільному порядку перераховував своїй дружині гроші на утримання доньки, а також пересилав грошові кошти для оплати оренди житла в Болгарії. Всього (до відкриття виконавчого провадження) було перераховано на доньку 21 500,00 грн.
Відповідачка надала заперечення на відповідь на відзив, у яких вказує, що не погоджується з доводами позивача, що викладені у відповіді на відзив, вважає їх безпідставними. Зазначає, що моменту окремого проживання позивач тільки іноді добровільно надавав матеріальну допомогу на утримання доньки. Матеріально не здійснював жодної підтримки. Всі витрати на дитину відповідачка здійснює самостійно або за допомогою своїх батьків. Щодо добровільного надсилання коштів на утримання дитини позивач не надав жодного доказу на це твердження.
ОСОБА_2 подано зустрічну позовну заяву, за якою вона просить визнати за нею в порядку поділу спільного майна подружжя право власності на 2/3 частини автомобіля Mazda CX-30, 2020 року виготовлення, колір червоний, об'єм двигуна - 1998 см2, VIN: НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 ; визнати за ОСОБА_1 в порядку поділу спільного майна подружжя право власності на 1/3 частини вказаного автомобіля.
В обгрунтування зустрічного позову зазначає про те, що 01.03.2014р. між нею та відповідачем за зустрічним позовом було укладено шлюб. У шлюбі народилась донька - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Сумісне життя з відповідачем за зустрічним позовом не склалося. 22.02.2021р. подружжям придбано автомобіль Mazda CX-30, 2020 року виготовлення, колір червоний, об'єм двигуна - 1998 см2, VIN: НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , яким згідно норм закону є спільною сумісною власністю позивача та відповідача. При цьому існує норма матеріального права - ч. 3 ст. 70 Сімейного кодексу України, яка дає можливість захистити інтереси малолітньої доньки саме за рахунок спільного майна подружжя. З моменту окремого проживання відповідач за зустрічним позовом іноді добровільно надавав матеріальну допомогу на утримання спільної доньки Більше чотирьох місяців відповідач за зустрічним позовом взагалі не перераховував грошові кошти на утримання дитини, хоча має регулярний дохід у розмірі близько 45 000,00 грн. Інших дітей він не має, аліменти не сплачує. При цьому відмовляється від надання матеріальної допомоги на дитину, матеріально не здійснює жодної підтримки. У зв'язку з даними обставинами, позивачем за зустрічним позовом було подано заяву про видачу судового наказу про стягнення аліментів. Однак навіть після винесення судового наказу кошти на утримання доньки позивач за зустрічним позовом так і не отримує. У зв'язку з тим, що відповідач за зустрічним позовом
взагалі не виявляє наміру брати участь у матеріальному забезпеченні потреб дитини, необхідних для її розвитку, враховуючи інтереси малолітньої дитини, наявні підстави для відступлення від рівності часток дружини і чоловіка у праві власності на автомобіль.
Відповідачем за зустрічним позовом подано відзив на зустрічну позовну заяву, за яким він просить відмовити в задоволенні зустрічного позову. Зазначає, що ним надано доказів про відсутність заборгованості зі сплати аліментів на утримання доньки. Згідно звіту №137 від 23.08.2023р. про здійснені відрахування та виплати розмір аліментів у середньому на місяць становить 11 880,36 грн., що в чотири рази перевищує розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Отже, матеріали справи свідчать, що відповідач за зустрічним позовом сплачує аліменти належим чином та в достатньому розмірі, інтереси дитини не порушені жодним чином, а, відповідно, відсутні підстави для відступлення від рівності часток подружжя при розподілі спільного майна.
Позивачем за зустрічним позовом подано відповідь на відзив. За вказаною заявою по суті справи позивач за первісним позовом підтримала свою позицію, що викладена в зустрічній позовній заяві, та вказала на необгрунтованість доводів відповідача за зустрічним позовом.
Ухвалою суду від 23.10.2023р. призначено у справі транспортно-товарознавчу експертизу, провадження у справі зупинено.
Ухвалою суду від 06.08.2024р. провадження в даній справі поновлено, призначено підготовче засідання.
За ухвалою суду від 20.11.2024р. закрито підготовче провадження, призначено справу до судового розгляду по суті.
Дослідивши матеріали цивільної справи, всебічно, повно та об'єктивно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, що мають істотне значення для правильного вирішення справи по суті та на яких ґрунтується позовні вимоги, оцінивши докази на предмет належності, достовірності та допустимості у їх сукупності, заслухавши думку представників сторін, судом встановлено наступне.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 16 ЦК України).
Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує зокрема: чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини випливають зі встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Частиною 1 ст. 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Судом встановлено, що позивач та відповідач 01.03.2014р. зареєстрували шлюб, про що свідчить Свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_3 , видане Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Куйбишевського районного управління юстиції у місті Донецьку 01.03.2014р.
За час спільного проживання сторонами (подружжям ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ) був придбаний автомобіль Mazda CX-30, 2020 року виготовлення, колір червоний, об'єм двигуна - 1998 см2, VIN: НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , який згідно свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_4 був зареєстрований за ОСОБА_2 .
Угода про добровільний поділ автомобіля, що є спільною сумісною власністю подружжя, відсутня.
Відповідно до вимог ч. 3 ст. 368 Цивільного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Статтею 372 Цивільного кодексу України визначено, що майно яке є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
Статтею 60 Сімейного кодексу України встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Частиною 1 ст. 61 Сімейного кодексу України встановлено, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Статтею 63 Сімейного кодексу України встановлено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Частиною 1 ст. 69 Сімейного кодексу України встановлено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Суб'єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.
Частинами 1, 2 ст. 70 Сімейного кодексу України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна
дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.
Принцип рівності часток застосовується незалежно від того, чи здійснюється поділ у судовому або в позасудовому порядку.
Статтею 71 Сімейного кодексу України встановлено, що майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
Сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов'язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. При винесенні рішення суд має керуватися обставинами, що мають істотне значення, якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім'ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначення кола об'єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості.
Зі змісту п. п. 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вбачається, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.
У рішенні Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року у справі за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України №1-8/2012 (№ 17-рп/2012) встановлено, зокрема, що основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 Кодексу). Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 Кодексу). Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано статтею 63 Кодексу, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки.
Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя. Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 Кодексу. Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 Кодексу), або реалізується через виплату грошової чи матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).
Так, позивач за первісним позовом просить у порядку поділу спільного сумісного майна подружжя залишити у власності відповідача за первісним позовом автомобіль зі стягненням з відповідача за первісним позовом грошової компенсації за його частку у спільному майні в розмірі вартості майна. Позивач за зустрічним позовом просить визнати за нею право власності на 2/3 частини автомобіля та за відповідачем за зустрічним позовом право власності на 1/3 частини автомобіля з посиланням на ч. 3 ст. 70 Сімейного кодексу України, залишивши майно у спільній часткові власності.
Так, у відповідності до ч. 3 ст. 70 Сімейного кодексу України за рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
Судом встановлено, що у шлюбі сторін у даній справі народилась дитина - донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що свідчить свідоцтво про народження серії НОМЕР_5 , видане Жовтневим відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції 26.11.2014р. Донька проживає разом з матір'ю, що сторонами не оспорюється.
За судовим наказом Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 17.10.2022р.
у справі №334/4466/22 наказано стягувати щомісячно з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 , аліменти на утримання малолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі частини заробітку (доходу) платника аліментів, але не менше 50 прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно, починаючи стягнення з 10.10.2022р. і до повноліття дитини.
Згідно довідки Дніпровського відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) від 14.03.2023р. №16728 станом на 14.03.2023р. в ОСОБА_1 відсутня заборгованість з виплати аліментів згідно виконавчого листа №334/4466/22.
Згідно довідки Дніпровського відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) від 22.08.2023р. №1/70351600 станом на 22.08.2023р. в ОСОБА_1 відсутня заборгованість з виплати аліментів згідно виконавчого листа №334/4466/22.
Згідно довідки Дніпровського відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) від 11.11.2024р. №147421/1 станом на 01.11.2024р. в ОСОБА_1 відсутня заборгованість з виплати аліментів згідно виконавчого листа №334/4466/22.
У матеріалах справи наявні звіт (вих. №4406/02 від 17.02.2023р.) про здійснення відрахування та виплати Приватного акціонерного товариства «Київстар» відносно ОСОБА_1 за період з 01.12.2022р. по 16.02.2023р., з якого вбачається нарахування заробітної плати за грудень 2022р. в сумі 49 985,20 грн., січень 2023р. в сумі 63 120,25 грн., лютий 2023р. в сумі 30 606,00 грн., та утриману суму за грудень 2022р. в сумі 29 119,12 грн. (аліменти за 12.2022р., часткове погашення боргу); за січень 2023р. в сумі 9 986,35 грн. (аліменти за 01.2023р., остаточне погашення боргу), за лютий 2023р. в сумі 6 159,46 грн.; а також звіт (вих. №35 від 28.04.2023р.) про здійснення відрахування та виплати щодо ОСОБА_1 за період з 01.02.2023р. по 31.03.2023р., з якого вбачається нарахування заробітної плати за лютий 2023р. в сумі 45 750,00 грн., за березень 2023р. в сумі 46 124,34 грн., та утриману суму на аліменти в лютому 2023р. в сумі 10 694,06 грн., в березні 2023р. в сумі 10 781,56 грн.
При цьому слід зазначити, що під час судового розгляду жодних доказів, які б підтверджували наявність обставин, передбачених ч. 3 ст. 70 Сімейного кодексу України, суду не представлено.
Таким чином, доводи позивача за зустрічним позовом щодо необхідності відступлення від рівності часток при поділі спільного майна подружжя не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні.
Задовольняючи первісні позовні вимоги в частині стягнення з відповідача за первісним позовом грошової компенсації та відмовляючи в задоволенні зустрічного позову в частині залишення автомобіля у спільній частковій власності сторін, суд виходив з наступного.
Як встановлено під час розгляду даної справи, спірним автомобілем користується відповідачка за первісним позовом, проживає вона за кордоном. Позивач за первісним позовом проживає в Україні.
Таким чином, за вказаних обставин, у разі залишення автомобіля у спільній частковій власності подружжя, позивач за первісним позовом буде позбавлений
можливості користуватися цим автомобілем, що матиме наслідком порушення прав позивача за первісним позовом та необхідності повторного звернення до суду за захистом своїм прав.
За змістом частин першої та сьомої статті 41 Конституції України, частин першої та п'ятої статті 319 ЦК України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і таке використання не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Ці право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Отже, коли особа звернулася до суду за захистом її порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або інтересу, а суд позов задовольнив, виконання його рішення має настільки, наскільки це можливо, відновити стан позивача, який існував до порушення його права та інтересу, чи не допустити таке порушення. Судове рішення не має породжувати стан невизначеності у відносинах позивача з відповідачем і вимагати від них подальшого вчинення узгоджених дій для вичерпання конфлікту.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021р. у справі №522/1528/15-ц зазначено, що спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникла необхідність повторного звернення до суду.
Метою позивача за первісним позовом та позивача за зустрічним позовом є поділ спільного сумісного майна подружжя. Таким майном є неподільна річ - автомобіль.
Позивач за первісним позовом не претендує на те, щоби автомобіль залишити собі, він надав згоду на те, щоби отримати грошову компенсацію за свою частку у справі спільної сумісної власності на автомобіль від відповідача за первісним позовом. При цьому позивач за зустрічним позовом вказує, що поділ автомобіля шляхом сплати грошової компенсації є неможливим без її згоди на викуп. Примушування до викупу частки, з урахуванням того, що позивачу за зустрічним позовом доводиться одній утримувати малолітню доньку, є порушенням її прав та становитиме для неї надмірний тягар.
Разом з тим, факт відсутності у відповідача за первісним позовом коштів для одномоментної виплати компенсації позивачеві сам по собі не може бути ознакою надмірності тягаря з такої виплати. Якщо у відповідача за первісним позовом будуть відсутні кошти, зокрема регулярні доходи, для реального виконання рішення суду, за яким на користь позивача за первісним позовом треба виплатити компенсацію, то під час виконавчого провадження виконавець може звернути стягнення на майно відповідача, за первісним позовом, у тому числі на присуджену йому річ. Виручені від реалізації кошти спрямовуються на задоволення вимог стягувача, сплату виконавчого збору, відшкодування витрат виконавчого провадження тощо.
Велика Палата Верховного Суду у справі №209/3085/20 від 08.02.2022р. вказала, що вважає помилковим висновок апеляційного суду про те, що таке стягнення призведе до порушення права відповідача на мирне володіння його майном (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції), зокрема внаслідок нібито
примусового набуття права власності на автомобіль і відсутності згоди на виплату компенсації позивачці. Відповідач є власником цієї речі як такої, яку він придбав разом із позивачкою у шлюбі, тобто у спільну сумісну власність. Тому не є примусовим набуттям права приватної власності стягнення з одного співвласника такого майна компенсації на користь іншого співвласника, який відмовляється від своєї частки у праві спільної сумісної власності на неподільну річ, щоби врегулювати конфлікт щодо користування та розпорядження нею. Більше того, суд не позбавляє відповідача його частки у праві на це спільне майно, а через рішення про стягнення з останнього відповідної компенсації збалансовує інтереси двох співвласників, які не дійшли згоди щодо долі неподільної речі. Згода відповідача на виплату грошової компенсації позивачеві, право власності якого на частку у праві спільної сумісної власності припиняється, не є обов'язковою. За змістом частини четвертої статті 71 СК України згоду на отримання такої компенсації замість частки у праві спільної сумісної власності на майно при його поділі має надати той із подружжя, на чию користь таку компенсацію присуджує суд. Цей припис узгоджується з приписом частини другої статті 364 ЦК України, за змістом якого саме той співвласник, який бажає виділу, має надати згоду на одержання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки у неподільній речі. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що частини четверта та п'ята статті 71 СК України не передбачають обов'язкову згоду відповідача на присудження позивачеві грошової компенсації замість частки останнього у праві спільної сумісної власності на майно, а також не передбачають обов'язкове внесення відповідачем на депозитний рахунок суду грошової компенсації у спорах, у яких про припинення своєї частки у праві спільної сумісної власності й отримання компенсації на свою користь просить позивач. Якщо за позовом одного із подружжя (який відмовляється від його частки у праві спільної сумісної власності на неподільну річ на користь відповідача - іншого із подружжя - та просить стягнути відповідну грошову компенсацію за таку частку) суд визначить кожному з подружжя ідеальні частки у цьому майні, бо відповідач не погодився на присудження грошової компенсації позивачеві та не вніс відповідну суму на депозитний рахунок, таке судове рішення не буде ефективним для захисту прав та інтересів позивача як співвласника. Залишення неподільної речі у спільній власності не позбавить того із подружжя, хто фактично користується річчю, можливості це робити надалі. Але інший із подружжя, який формально залишається співвласником, усупереч частинам першій і сьомій статті 41 Конституції України за відсутності окремої домовленості фактично позбавляється можливості такого користування, впливу на долю речі, а також грошової компенсації, яку інша сторона добровільно на депозитний рахунок не внесла.
За таких обставин, аналізуючи наведене, суд дійшов висновку про те, що в порядку поділу спільного сумісного майна між подружжям слід залишити у власності відповідача за первісним позовом автомобіль Mazda CX-30, 2020 року виготовлення, колір червоний, об'єм двигуна - 1998 см2, VIN: НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , зі стягнення з неї на користь позивача за первісним позовом грошової компенсації за його частку у спільному майні.
Щодо розміру грошової компенсації, то суд виходить із визначеної ринкової
вартості транспортного засобу за Висновком експерта за результатами проведення судової транспортно-товарознавчої експертизи від 31.05.2024р. №27186/23-54, який виготовлений на виконання ухвали Голосіївського районного суду міста Києва від 23.10.2023р., яка становить 918 243,15 грн.
із визначеної вартості складає 459 121,58 грн. та підлягає до стягненню з відповідача за первісним позовом на користь позивача за первісним позовом.
Стаття 12 ЦПК України передбачає, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Приписами п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків … має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Зокрема, у п. 33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 року у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.
У п. 26 рішення ЄСПЛ у справі «Надточій проти України» та п. 23 рішення ЄСПЛ у справі «Гурепка проти України» наголошується на принципі рівності сторін - одному із складників ширшої компетенції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони гуртуються. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Справа "Серявін та інші проти України" № 4909/04 §58 ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Таким чином, всебічно, повно, об'єктивно та безпосередньо дослідивши наявні у справі докази, з'ясувавши обставини справи, оцінивши належним чином зібрані по справі докази кожен окремо на їх достовірність та допустимість, а також їх достатність та взаємний зв'язок у сукупності, суд приходить до висновку про часткове задоволення первісних вимог та відмову в задоволенні зустрічним позовних вимог.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України на користь позивача за первісним позовом з відповідача за первісним позовом підлягає стягненню судовий збір у розмірі 5 178,62 грн. (4 682,42 грн. за подання позовної заяви та 496,20 грн. за заяву про забезпечення позову) та витрати на проведення експертизи в сумі 4 779,60 грн.
Щодо стягнення з відповідача за первісним позовом на користь позивача за первісним позовом витрат на проїзд представника до суду в розмірі 2 926,08 грн. слід відмовити, виходячи з положень ч. 1 ст. 138 ЦПК України, яка визначає, що витрати, пов'язані з переїздом до іншого населеного пункту сторін та їхніх представників, а також найманням житла, несуть сторони.
Щодо витрат на професійну правничу допомогу суд зазначає наступне.
Згідно зі статтею 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг на виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Обов'язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до ч. 3 ст.141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний
інтерес; і поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Частиною 8 ст. 141 ЦПК України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Отже, аналізуючи норми ЦПК України щодо визначення розміру судових витрат та їх розподілу між сторонами можна зробити висновок, що ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: І) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.
Верховний Суд в Постанові від 10.06.2021 року по справі №820/479/18 зазначив, що як вказано в Рішенні Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23рп/2009, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права. При цьому необхідно враховувати, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківській документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також їх розрахунку є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) та постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19).
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими,
а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268).
На підтвердження надання правової допомоги позивачем за первісним позовом надано суду Договір про надання правової допомоги від 01.06.2022р., Додаткову угоду №1 від 01.08.2023р. до Договору про надання правової допомоги від 01.06.2022р., квитанцію №12/07-к від 01.06.2022р. на суму 10 000,00 грн.
Суд зазначає, що надання доказів про факт та розмір витрат на професійну правничу допомогу не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.
У постанові Верховного Суду від 24.10.2019 у справі №905/1795/18 визначено, що суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг (п. 61 постанови).
Суд враховує критерії, які застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Тобто, в цілому нормами процесуального законодавства передбачено такі основні критерії визначення та розподілу судових витрат, як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Велика Палата Верховного Суду від 07 липня 2021 року в справі №910/12876/19.
Стягнення витрат на професійну правничу допомогу з боржника не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу. Аналогічні висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 04.10.2021 № 640/8316/20, від 21.10.2021 у справі №420/4820/19, від 17.01.2024 у cправі №910/2158/23.
Враховуючи особливості предмета спору, складність справи, виходячи з критеріїв виправданості витрат, розумності їх розміру та співмірності з позовом та складністю справи, суд приходить до висновку про стягнення з відповідача на користь позивача витрат на правничу допомогу в розмірі 5 000,00 грн.
У судовому засіданні представником позивача за зустрічним позовом заявлено
клопотання про скасування заходів до забезпечення позову.
Частина 1 ст. 158 ЦПК України встановлює, що суд може скасувати заходи забезпечення позову з власної ініціативи або вмотивованим клопотанням учасника справи.
Враховуючи обгрунтування адвоката позивача за зустрічним позовом, а також з огляду на те, що за цим рішенням присуджено у власність позивача за зустрічним позовом спірний автомобіль, слід скасувати заходи, вжиті ухвалою суду від 02.01.2023р.
Керуючись ст.ст. 12, 13, 19, 141, 247, 258, 259, 354 ЦПК України, -
1. Первісні позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розподіл спільного майна подружжя задовольнити частково.
2. Визнати автомобіль Mazda CX-30, 2020 року виготовлення, колір червоний, об'єм двигуна - 1998 см2, VIN: НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , об'єктом спільної сумісної власності сторін.
3. У порядку поділу спільного сумісного майна автомобіль Mazda CX-30, 2020 року виготовлення, колір червоний, об'єм двигуна - 1998 см2, VIN: НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , залишити у власності ОСОБА_2 зі стягненням з неї на користь ОСОБА_1 грошової компенсації за його частку в розмірі 1/2 у спільному майні.
4. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію в сумі 459 121,58 (чотириста п'ятдесят дев'ять тисяч сто двадцять одна грн. 58 коп.) грн.
5. В іншій частині первісного позову відмовити.
6. У задоволенні зустрічного позову відмовити.
7. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 4 682,42 (чотири тисячі шістсот вісімдесят дві грн. 42 коп.) судового збору за подання позовної заяви, 496,20 (чотириста дев'яносто шість грн. 20 коп.) судового збору за подачу заяви про забезпечення позову, 5 000,00 (п'ять тисяч грн. 00 коп.), 4 779,60 (чотири тисячі сімсот сімдесят дев'ять грн. 60 коп.)
8. Скасувати заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 02.01.2023р., про накладення арешту автомобіль Mazda CX-30, червоного кольору, 2020 року випуску, номерні знаки НОМЕР_2 , та заборону ОСОБА_2 вчиняти правочини щодо відчуження автомобіля Mazda CX-30, червоного кольору, 2020 року випуску, номерні знаки НОМЕР_2 .
9. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
10. Рішення може бути оскаржено безпосередньо до Київського апеляційного суду або через Голосіївський районний суд міста Києва шляхом подання
апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Відомості про учасників справи:
Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_6 ).
Відповідач: ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_7 ).
Повний текст рішення суду складено та підписано 25.02.2025р.
Суддя Ірина ОЛЬШЕВСЬКА