24 лютого 2025 року
м. Київ
справа №420/4490/20
адміністративне провадження № Зв/990/9/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,
суддів - Єресько Л.О., Соколова В.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження в касаційній інстанції заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду від 23 серпня 2023 року у справі № 420/4490/20 за позовом ОСОБА_1 до Прокуратури Одеської області, Першої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур Офісу Генерального прокурора, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійний вимог на предмет спору, на стороні відповідачів, Офісу Генерального прокурора про визнання протиправними та скасування рішення, наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
Обставини справи
ОСОБА_1 (далі - позивачка, ОСОБА_1 ) звернулася до суду з позовом до Першої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур Офісу Генерального прокурора (далі - відповідач-1), Прокуратури Одеської області (далі - відповідач-2), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійний вимог на предмет спору, на стороні відповідачів, - Офісу Генерального прокурора, з вимогами:
- визнати протиправним і скасувати рішення Першої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур Офісу Генерального прокурора від 02 квітня 2020 року №132 "Про неуспішне проходження прокурором атестації за результатами складення іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп'ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора";
- визнати протиправним і скасувати наказ Прокуратури Одеської області від 29 квітня 2020 року №773к про звільнення ОСОБА_1 з займаної посади;
- поновити ОСОБА_1 на посаді прокурора відділу Одеської обласної прокуратури, рівнозначній посаді прокурора Другого відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення Управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності Прокуратури Одеської області (за її згоди), та органах прокуратури з 30 квітня 2020 року;
- стягнути з Одеської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу до дня поновлення на посаді.
На обґрунтування позовних вимог позивачка указувала на протиправність рішення відповідача-1 від 02 квітня 2020 року №132 про неуспішне проходження нею атестації та, як наслідок, наказу відповідача-2 від 29 квітня 2020 року №773к про звільнення її з посади прокурора та органів прокуратури. Вона зазначала, що порядок та умови проходження атестації для прокурорів та слідчих області суттєво відрізняються від порядку та умов проходження атестації для прокурорів та слідчих Генеральної прокуратури. До того ж, під час проходження тестування зустрічались питання, які містили дві правильні відповіді, а програмне забезпечення гальмувало, що вплинуло на загальний результат тестування. Позивачка уважала, що відповідачем-2 грубо порушено процедуру звільнення, зокрема у наказі про звільнення відсутня підстава для звільнення та застосовано норму Закону, яка не підлягала застосуванню.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 08 червня 2021 року, залишеним без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 21 жовтня 2021 року, позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Прокуратури Одеської області від 29 квітня 2020 року №773к про звільнення ОСОБА_1 з займаної посади. Поновлено ОСОБА_1 на посаді прокурора відділу Одеської обласної прокуратури, рівнозначній посаді прокурора Другого відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення Управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності Прокуратури Одеської області (за її згодою) та органах прокуратури з 30 квітня 2020 року. Стягнуто з Одеської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 04 травня 2020 року по 08 червня 2021 року у розмірі 315 702,75 грн (триста п'ятнадцять тисяч сімсот дві гривні сімдесят п'ять копійок).У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про обґрунтованість спірного рішення кадрової комісії, оскільки матеріали справи не містять належних доказів наявності технічних проблем програмного забезпечення під час проходження іспиту позивачкою. Водночас щодо спірного наказу суди попередніх інстанцій констатували, що станом на час звільнення позивачки з посади була відсутня ліквідація/реорганізація органу прокуратури, в якому остання обіймала посаду, так само як і відсутнє скорочення кількості прокурорів такого органу прокуратури, з огляду на що, його нормативне обґрунтування, а саме - пункт 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" - є безпідставним. Також суди попередніх інстанцій зауважили, що вказівка відповідача в оскаржуваному наказі про звільнення на вказану норму Закону України "Про прокуратуру" без відповідної конкретизації підстави для звільнення (ліквідація, реорганізація чи скорочення кількості прокурорів) породжує для позивачки негативні наслідки у вигляді стану юридичної невизначеності щодо підстав такого звільнення. До того, ж позивачка має "статус одинокої матері" і за нормами Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) її звільнення з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, що теж не було враховано відповідачем-2 під час прийняття оскаржуваного наказу про звільнення. Вимоги про поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку є похідними від вимоги про скасування наказу про звільнення, у зв'язку з чим наявні підстави для їхнього задоволення.
Постановою Верховного Суду від 23 серпня 2023 року задоволено касаційні скарги Офісу Генерального прокурора та Прокуратури Одеської області. Скасовано рішення Одеського окружного адміністративного суду від 08 червня 2021 року і постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 21 жовтня 2021 року в частині задоволених позовних вимог і ухвалено в цій частині нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову.
Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, колегія суддів зауважила, що Верховним Судом вже неодноразово, зокрема, у постановах від 21 вересня 2021 року у справі 160/6204/20 , від 21 вересня 2021 у справі №200/5038/20-а, від 24 вересня 2021 року у справі №160/6596/20, від 24 вересня 2021 року у справі №140/3790/19, від 24 вересня 2021 року у справі №280/4314/20, досліджувалося питання щодо правильного розуміння сутності нормативного врегулювання підстав звільнення прокурорів (слідчих органів прокуратури) з посади прокурора, що міститься в пункті 19 розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113-IX.
У вказаних справах Верховний Суд дійшов висновку про те, що у пункті 19 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №113-ІХ вказівку на пункт 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII, як на підставу для звільнення прокурора, необхідно застосовувати до спірних правовідносин у випадках, які визначені нормами спеціального Закону №113-ІХ, що передбачають умови проведення атестації (а саме три етапи, визначені пунктом 6 розділу І Порядку №221 відповідно до Закону №113-ІХ).
Системний аналіз положень абзацу 1 пункту 19 Закону №113-IX дав підґрунтя для висновку про те, що підставою для звільнення прокурора є настання однієї з підстав, визначених у підпунктах 1-4 пункту 19 цього розділу, зокрема й неуспішне проходження атестації; і Закон не вимагає додаткової підстави для звільнення.
Аналогічна правова позиція у подібних правовідносинах викладена також Верховним Судом, зокрема у постановах від 30 листопада 2021 року справа №440/3399/20, від 30 листопада 2021 року у справі №500/1254/20, у яких Верховний Суд визначив, що звільнення відбувається не з підстав, установлених пунктом 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII, а на підставі цього пункту, що є нормативною підставою. Таким чином, підставою для звільнення є одна з підстав, передбачених підпунктами 1-4 пункту 19 розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113-IX, а нормативною - пункт 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру".
Суд уважав наведені висновки Верховного Суду застосовними у цій справі, а тому твердження судів попередніх інстанцій про незаконність звільнення позивачки на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII, за умови відсутності факту ліквідації, реорганізації органу прокуратури або скорочення кількості прокурорів визнав такими, ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права.
Суд також уважав неприйнятними висновки судів попередніх інстанцій, що вказівка в оскаржуваному наказі про звільнення на пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII без відповідної конкретизації підстави для звільнення, породжує для позивачки негативні наслідки у вигляді стану юридичної невизначеності щодо підстав такого звільнення. Суд зазначив, що законодавець, увівши в дію визначену вище процедуру реформування органів прокуратури, указав, які саме дії мають учинити особи з метою подальшого проходження служби в органах прокуратури і окреслив умову продовження служби шляхом успішного проходження атестації, що виключає негативні наслідки у вигляді стану юридичної невизначеності щодо підстав звільнення.
Суд вказав на безпідставність посилання суду апеляційної інстанцій на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 24 квітня 2019 року у справі №815/1554/17, оскільки спірні правовідносини у цій справі не урегульовані нормами Закону №113-ІХ.
Щодо посилання суду апеляційної інстанцій на те, що звільнення позивачки як одинокої матері, яка має дитину до чотирнадцяти років, суперечить положенням статті 184 КЗпП України, Суд наголосив, що спеціальним законом для цієї категорії спорів (які виникають у зв'язку з (не)проходженням прокурорами атестації в рамках реформування органів прокуратури), є Закон №113-IX. Положення трудового законодавства, які містить КЗпП України, є загальними для правовідносин, пов'язаних з проходженням публічної служби, і їх потрібно застосовувати у тому випадку, коли спеціальні норми не регулюють певних аспектів правовідносин, які є об'єктом спеціального регулювання. Водночас у вимірі обставин цієї справи Суд зауважив, що спеціальні правові норми достатньо чітко й однозначно регулюють питання, пов'язані з припиненням публічної служби (в органах прокуратури) і умовами/правилами переведенням прокурорів на посади в Офісі Генерального прокурора, обласних і регіональних прокуратурах в рамках реформування органів прокуратури, але це регулювання відрізняється від правил загального трудового законодавства. Відсутність у спеціальному законі норм, які передбачають гарантії/пільги при звільненні певним категоріям осіб на кшталт тих, які містить КЗпП України, у цьому випадку не можна вважати прогалиною, яку можна "заповнити" шляхом застосування загальних норм трудового законодавства. Так само помилково буде вважати, що загальні норми трудового законодавства (у контексті цієї справи йдеться про гарантії/пільги при звільненні) можуть превалювати над нормами спеціального закону (Закону №113-ІХ), які передбачають інший підхід до прийняття рішень щодо проходження/припинення публічної служби. У цьому зв'язку суд додав, що положення КЗпП України щодо гарантій при прийнятті на роботу і заборони звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей (стаття 184), не впливають на висловлену Верховним Судом позицію щодо застосування до правовідносин, пов'язаних з реформою органів прокуратури, впровадженої Законом №113-ІХ, положень пункту 19 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" зазначеного Закону (у поєднанні з пунктом 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII).
Враховуючи зазначене Суд зазначив, що висновок суду апеляційної інстанцій про те, що звільнення позивачки як одинокої матері суперечить положенням статті 184 КЗпП України також є помилковими.
Суд звернув увагу, що за наслідками складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп'ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора, ОСОБА_1 набрала 61 бал, що є менше прохідного балу для успішного складання іспиту, і її не допущено до проходження наступного етапу атестації. У зв'язку з цим Кадрова комісія №1 на підставі положень розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113-ІХ, розділу ІІ Порядку №221 прийняла рішення від 02 квітня 2020 року №132 про неуспішне проходження позивачкою атестації.
Суд наголосив, що суди попередніх інстанцій дійшли висновку про правомірність рішення Кадрової комісії №1 від 02 квітня 2020 року №132 про неуспішне проходження позивачкою атестації. Скаржники не оскаржують рішення судів попередніх інстанцій у частині відмови у задоволенні позовних вимог позивачки про визнання протиправним та скасування рішення Кадрової комісії, отож оцінка цьому рішенню Судом не надавалася.
За наявності відповідного рішення Кадрової комісії №1 від 02 квітня 2020 №132 про неуспішне проходження позивачкою атестації і, зважаючи на те, що звільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII прямо передбачене підпунктом 2 пункту 19 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113-IX і пов'язане, зокрема, з наявністю рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором, Суд констатував, що наказ Прокуратури Одеської області від 29 квітня 2020 року №773к про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора Другого відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення Управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності Прокуратури Одеської області та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" з 30 квітня 2020 року, виданий на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а тому позовні вимоги про визнання його протиправним і скасування задоволенню не підлягають.
Ураховуючи те, що позовні вимоги щодо поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідними від вимог щодо скасування наказу про звільнення, які не підлягають задоволенню, відповідно, за висновком Суду, ці вимоги також не могли бути задоволені.
Провадження за виключними обставинами
20 січня 2025 року до Верховного Суду засобами поштового зв'язку надійшла заява ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду від 23 серпня 2023 року у справі № 420/4490/20, яка мотивована тим, що рішенням Конституційного Суду України від 18 грудня 2024 року № 11-р(ІІ)/2024 (справа № 3-157/2023(290/23)) визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), пункт 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року №1697-VII зі змінами.
Заявниця вказує, що постанова Верховного Суду від 23 серпня 2023 року у справі № 420/4490/20 підлягає перегляду за виключними обставинами згідно з пунктом 1 частини п'ятої статті 361 КАС України, оскільки її було звільнено саме на підставі норми (пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІ), яку рішенням Конституційного Суду України визнано неконституційною, а при ухваленні судових рішень (у тому числі рішення суду касаційної інстанції) у справі № 420/4490/20 безпосередньо було застосовано пункт 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру", як норму матеріального права.
З огляду на це, за результатами розгляду заяви позивачка просить скасувати постанову Верховного Суду від 23 серпня 2023 року та ухвалити нове рішення.
Скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 08 червня 2021 року та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 21 жовтня 2021 року у частині відмовлених позовних вимог. Ухвалити нове судове рішення у відповідній частині, яким: визнати протиправним і скасувати рішення Першої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур Офісу Генерального прокурора від 02 квітня 2020 року № 132 "Про неуспішне проходження прокурором атестації за результатами складення іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп'ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора". В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 08 червня 2021 року та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 21 жовтня 2021 року у справі № 420/4490/20 залишити без змін.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20 січня 2025 року визначено склад колегії суддів, а саме: головуючого суддю (суддю-доповідача) Загороднюка А.Г., суддів Єресько Л.О., Соколова В.М. для розгляду судової справи № 420/4490/20.
Ухвалою Верховного Суду від 24 січня 2025 року відкрито провадження за заявою ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду від 23 серпня 2023 року у справі № 420/4490/20 та призначено її розгляд в порядку письмового провадження без виклику учасників справі з 17 лютого 2025 року.
03 лютого 2025 року до Верховного Суду від Одеської обласної прокуратури надійшли заперечення на заяву ОСОБА_1 про перегляд постанови Верховного Суду від 23 серпня 2023 року за виключними обставинами, в якій остання зазначає, що за змістом статті 152 Конституції України, рішення Конституційного Суду України не має ретроактивності та змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення рішення та не може застосовуватись до правовідносин, які виникли до прийняття такого рішення. Указане узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постановах від 23 січня 2019 року у справі № 820/2462/17, від 19 листопада 2018 року у справі № 755/4893/18, від 15 травня 2019 року у справі № 640/20317/16а та інших.
Крім того, Одеська обласна прокуратура зазначила, що визнання неконституційними певних положень чинного законодавства в подальшому, не може мати наслідком визнання протиправними дій/рішень відповідача, які були вчинені/прийняті до визнання таких норм неконституційними, оскільки відповідач є територіальним органом виконавчої влади, який в своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, указами Президента, постановами Верховної Ради України, актами Кабінету Міністрів України, які прийняті відповідно до Конституції та законів України, іншими нормативно-правовими актами, а тому останній не мав підстав не враховувати чинні на час прийняття відповідного рішення норми законодавства. Таким чином, Рішення Конституційного Суду України від 18 грудня 2024 року № 11-р(ІІ)/2024 у справі № 3-157/2023(290/23) на спірні правовідносини не може вплинути, оскільки правовідносини у цій справі виникли та припинились до прийняття такого рішення, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності. Рішення Конституційного суду стосується саме процедури вивільнення працівника у зв'язку з ліквідацією, реорганізацією та скороченням, внаслідок застосування якої прокурор «виключається зі штатного розпису» органу прокуратури, однак зберігає статус прокурора без можливості реалізації відповідних функцій, що створює юридичну невизначеність у правовідносинах та їх юридичних наслідках, зокрема в аспекті його функціональних обов'язків та професійного майбутнього. Між тим, ОСОБА_1 було звільнено у зв'язку із змінами в організації виробництва, відповідно до Закону № 113-ІХ, який визначає першочергові заходи із реформи органів прокуратури, та є спеціальним законом у спірних правовідносинах і підставою для звільнення позивачки стало неуспішне проходження нею атестації, а не ліквідація, реорганізація органу прокуратури та скорочення кількості працівників.
Наголошує, що Рішення Конституційного Суду України від 18 грудня 2024 року № 11-р(ІІ)/2024 у справі № 3-157/2023(290/23) не змінює правового регулювання спірних правовідносин, не має ретроспективної дії, та змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення рішення, та не може застосовуватися до правовідносин, які виникли до прийняття такого рішення. Указане, на думку відповідача, свідчить, що прийняття Рішення № 11-р(ІІ)/2024 не змінює правового регулювання спірних правовідносин, оскільки на момент їх виникнення та до 18 грудня 2024 року (дати ухвалення Рішення № 11-р(ІІ)/2024) указані норми були чинними та підлягали застосуванню. Зважаючи на викладене, ухвалення Конституційним Судом України Рішення про визнання неконституційним пункту 9 частини першої статті 51 Закону 1697-VII зі змінами не впливає на правовідносини, що склалися до дати його ухвалення. До того ж позивачка у цій справі просить переглянути за виключними обставинами в порядку статті 361 КАС України судове рішення, яким їй у задоволенні позову відмовлено, тобто судове рішення, яке не підлягає примусовому виконанню, що виключає можливість його перегляду відповідно до пункту 1 частини п'ятої статті 361 КАС України.
03 лютого 2025 року до Верховного Суду від Офісу Генерального прокурора надійшли заперечення на заяву ОСОБА_1 про перегляд постанови Верховного Суду від 23 серпня 2023 року за виключними обставинами, в якій останній зазначає, що відповідно до частини другої статті 152 Конституції України, статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Таким чином, з урахуванням приписів Конституції України, Закону України «Про Конституційний Суд України» та рішення Конституційного Суду України від 18 грудня 2024 року № 11-р(II)/2024 слідує, що положення пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII визнані неконституційними і втрачають свою чинність через шість місяців із дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення, а саме з 18 червня 2025 року. Тобто, спірні правовідносини, які є предметом розгляду у справі № 420/4490/20, виникли та припинилися до прийняття рішення Конституційного Суду України від 18 грудня 2024 року № 11-р(II)/2024 по справі № 3-157/2023(290/23). Указане рішення не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності. Отже, воно не впливає на спірні правовідносини, а відтак відсутні підстави для задоволення заяви ОСОБА_1 про перегляд постанови Верховного Суду від 23 серпня 2023 року за виключними обставинами.
Висновки Верховного Суду
Згідно з пунктом 1 частини п'ятої статті 361 КАС України підставами для перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами є встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, якщо рішення суду ще не виконане.
За частиною шостою статті 361 КАС України при перегляді судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами суд не може виходити за межі тих вимог, які були предметом розгляду при ухваленні судового рішення, яке переглядається, розглядати інші вимоги або інші підстави позову.
Відповідно до частини першої статті 365 КАС України заява про перегляд судового рішення суду першої інстанції з підстав, визначених частиною другою, пунктами 1, 2 частини п'ятої статті 361 цього Кодексу, подається до суду, який ухвалив судове рішення.
Заява про перегляд судових рішень судів апеляційної і касаційної інстанцій з підстав, зазначених у частині першій цієї статті, якими змінено або скасовано судове рішення, подається до суду тієї інстанції, яким змінено або ухвалено нове судове рішення (частина друга статті 365 КАС України).
Зважаючи на підстави звернення ОСОБА_1 із заявою про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду від 23 серпня 2023 року у справі № 420/4490/20, Суд звертає увагу на те, що питання про перегляд за виключними обставинами судових рішень, які набрали законної сили, у зв'язку з встановленою Конституційним Судом України неконституційністю (конституційністю) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, уже було предметом розгляду Верховного Суду, зокрема у відносинах, у яких виник спір.
Так, Верховний Суд у складі об'єднаної палати Касаційного адміністративного суду аналізував зазначене питання в аспекті того, які судові рішення можуть переглядатися за виключними обставинами із указаної нормативно-правової підстави.
Так, у постанові від 19 лютого 2021 року у справі № 808/1628/18 об'єднана палата Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду висловила позицію, згідно з якою судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог не передбачає можливості його примусового виконання й тому воно не може вважатися «не виконаним», у розумінні пункту 1 частини п'ятої статті 361 КАС України, а значить не може переглядатися за виключними обставинами із указаної нормативної підстави. У цій постанові також зазначено, що Рішення Конституційного Суду України не змінює правового регулювання спірних правовідносин і не доводить факту допущення судом помилки під час вирішення спору, адже на час виникнення спірних правовідносин і прийняття рішення суду першої інстанції положення відповідної норми були чинними та підлягали застосуванню.
Аналогічна позиція щодо застосування приписів пункту 1 частини п'ятої статті 361 КАС України підтримана об'єднаною палатою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 21 грудня 2022 року у справі № 140/2217/19, у якій вирішувалося питання відступу від висновку щодо застосування пункту 1 частини п'ятої статті 361 КАС України, викладеного у постанові об'єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19 лютого 2021 року у справі № 808/1628/18.
Передаючи справу № 140/2217/19 на розгляд об'єднаної палати, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в ухвалі від 28 вересня 2022 року виходив з того, що викладений у справі № 808/1628/18 підхід унеможливлює ефективний захист і поновлення прав особи, якій відмовлено у задоволенні позову внаслідок застосування закону, визнаного згодом неконституційним.
Вирішуючи питання відступу від указаних висновків, Верховний Суд у складі об'єднаної палати Касаційного адміністративного суду в ухвалі від 21 грудня 2022 року зазначив, що питання про перегляд за виключними обставинами судових рішень, які набрали законної сили, у зв'язку з встановленою Конституційним Судом України неконституційністю (конституційністю) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи було предметом розгляду не тільки об'єднаної палати Касаційного адміністративного суду, від висновку якої (у справі № 808/1628/18) пропонується відступити, але й Великої Палати Верховного Суду теж.
Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 4819/49/19 зазначено, що встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, має значення, перш за все, як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не як підстава для перегляду справи із ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності, уже встановленої остаточним судовим рішенням.
З урахуванням викладеного, об'єднана палата Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 21 грудня 2022 року у справі № 140/2217/19 дійшла висновку, що немає достатніх і необхідних підстав відступати від правової позиції, висловленій у постанові від 19 лютого 2021 року у справі № 808/1628/18.
Ці ж самі висновки об'єднана палата Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду повторила в ухвалі від 22 грудня 2022 року у справі № 805/1312/16-а, в якій вдруге вирішувалося питання можливості відступити від висновку щодо застосування пункту 1 частини п'ятої статті 361 КАС України, викладеного у постанові об'єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19 лютого 2021 року у справі № 808/1628/18.
Таким чином, дотримуючись зазначеної правової позиції щодо перегляду судових рішень, які набрали законної сили, з підстави, визначеної пунктом 1 частини п'ятої статті 361 КАС України, Суд зазначає, що постанова Верховного Суду від 23 серпня 2023 року у справі № 420/4490/20, щодо перегляду якої за виключними обставинами звернулася ОСОБА_1 , є рішенням суду, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог, відповідно, це рішення суду не підлягає примусовому виконанню, тому - у значенні пункту 1 частини п'ятої статті 361 КАС України - не може переглядатися за виключними обставинами.
Окрім наведених мотивів необхідно також зазначити, що відповідно до частини другої статті 152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Аналогічне положення міститься у статті 91 Закону України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України» (далі - Закон № 2136-VIII). Водночас у частині першій статті 97 Закону № 2136-VIII визначено, що Конституційний Суд України у рішенні, висновку може встановити порядок і строки їх виконання, а також зобов'язати відповідні державні органи забезпечити контроль за виконанням рішення, додержанням висновку.
Аналіз норм розділу ХІІ Конституції України («Конституційний Суд України») та Закону № 2136-VIII дає підстави для висновку про те, що рішення Конституційного Суду України має пряму (перспективну) дію в часі та застосовується щодо тих правовідносин, які тривають або виникли після його ухвалення. Якщо правовідносини тривалі та виникли до ухвалення рішення Конституційним Судом України, проте продовжують існувати після його ухвалення, то на них поширюється дія такого рішення Конституційного Суду України.
Таким чином, рішення Конституційного Суду України поширюється на правовідносини, які виникли після його ухвалення, а також на правовідносини, які виникли до його ухвалення, але продовжують існувати (тривають) після цього. Водночас чинним законодавством визначено, що Конституційний Суд України може безпосередньо у тексті свого рішення встановити порядок і строки виконання ухваленого рішення.
У резолютивній частині Рішення Конституційного Суду України від 18 грудня 2024 року № 11-р(ІІ)/2024 у справі № 3-157/2023 (290/23) (пункт 3) визначено, що пункт 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII зі змінами, визнаний неконституційним, утрачає чинність через шість місяців із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення, відповідно станом на момент подання заяви про перегляд судового рішення за виключеними обставинами у цій справі (20 січня 2025 року) пункт 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII зі змінами не втратив чинність.
Подібна правова позиція викладена в ухвалі Верховного Суду від 10 лютого 2025 року у справі № 160/5839/20.
Посилання позивачки на те, що Законом України від 15 червня 2021 року № 1554-ІХ «Про внесення змін до розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» щодо окремих аспектів дії перехідних положень» з пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ виключено можливість звільнення прокурора з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII за настання певних умов, колегія суддів відхиляє, оскільки спірні правовідносини виникли до внесення зазначених змін до пункту 19 Закону № 113-ІХ.
Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що у постанові від 30 листопада 2022 року у справі № 600/6322/21-а Верховний Суд зауважив, що редакція пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ відрізняється від тієї, яку інтерпретував Верховний Суд у зазначених постановах (адже на дату видання спірного рішення і наказу ця норма діє в редакції, викладеній згідно із Законом України від 15 червня 2021 року № 1554-ІХ). Тобто покликання на пункт 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII як нормативну підставу для звільнення прокурора у згаданому пункті розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ уже немає. Водночас це не впливає на юридичні наслідки щодо прокурора в разі настання однієї з подій, зазначених у підпунктах 1-4 пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ.
За таких обставин, Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду від 23 серпня 2023 року у справі № 420/4490/20.
Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 368 КАС України за результатами перегляду рішення, ухвали за нововиявленими або виключними обставинами суд може відмовити в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами та залишити відповідне судове рішення в силі.
Згідно з частиною першою статті 369 КАС України у разі відмови в задоволенні заяви про перегляд рішення, ухвали за нововиявленими або виключними обставинами суд постановляє ухвалу.
Керуючись статтями 359, 361, 368, 369 КАС України, Суд
Відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду від 23 серпня 2023 року у справі № 420/4490/20 за позовом ОСОБА_1 до Прокуратури Одеської області, Першої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур Офісу Генерального прокурора, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійний вимог на предмет спору, на стороні відповідачів, Офісу Генерального прокурора про визнання протиправними та скасування рішення, наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу .
Постанову Верховного Суду від 23 серпня 2023 року у справі № 420/4490/20 залишити в силі.
Ухвала набирає законної сили з дати її постановлення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач: А.Г. Загороднюк
Судді Л.О. Єресько
В.М. Соколов