04 лютого 2025 року колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Київського апеляційного суду у складі:
головуючого судді - ОСОБА_1
суддів - ОСОБА_2 , ОСОБА_3
секретаря судового засідання - ОСОБА_4
за участю:
прокурора - ОСОБА_5
представника власника майна - ОСОБА_6
розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу адвоката ОСОБА_6 , який діє в інтересах ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , на ухвалу слідчого судді Шевченківського районного суду м. Києва від 23 грудня 2024 року,-
Цією ухвалою задоволено клопотання прокурора відділу Київської обласної прокуратури ОСОБА_5 про арешт майна та накладено арешт з забороною користування, володіння та розпорядження на автомобіль марки «TOYOTA» моделі «LAND CRUISER 100» 2003 р.в., сірого кольору д.н.з. НОМЕР_1 , який належить на праві власності ОСОБА_7 .
Не погоджуючись з вказаним рішенням слідчого судді, адвокат ОСОБА_6 який діє в інтересах ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу слідчого судді Шевченківського районного суду м. Києва від 23 грудня 2024 року, постановити нову ухвалу, якою відмовити у задоволенні клопотання про арешт майна.
Мотивуючи вимоги своєї апеляційної скарги, вказує на те, що оскаржувана ухвала є незаконною та необґрунтованою.
Вважає, що слідчий суддя неправильно оцінив наявні у справі докази, не врахував того, що володільцем автомобіля на момент судового засідання є ОСОБА_8 , а не ОСОБА_7 .
Окрім того, арештований автомобіль не містить ознак речового доказу, не є майном підозрюваного ОСОБА_9 , не надано доказів на підтвердження можливості накласти арешт з метою застосування спеціальної конфіскації.
Також відповідно до ухвали про проведення обшуку в автомобілі «ТОЙОТА» надано дозвіл з метою відшукання та вилучення речей, зокрема грошових коштів, телефонів, ноутбуків та документів.
Як зазначає апелянт, стороною обвинувачення не наведено достатніх підстав вважати, що зазначене у клопотанні майно, а саме транспортний засіб може бути використано як доказ для встановлення обставин вчинення злочину, на ньому могли зберегтись сліди такого злочину, а тому відсутні підстав, передбачені ст.ст. 170, 173 КПК України для накладення арешту на майно, оскільки слідчим не доведено необхідність арешту і зберігання транспортного засобу для встановлення об'єктивної істини по кримінальному провадженню за фактом вчинення кримінального правопорушення передбаченого ч. 4 ст. 189 КК України.
Зазначає, що відповідно ч. 6 ст. 173 КПК України ухвалу про арешт тимчасово вилученого майн слідчий суд постановляє не пізніше сімдесяти двох годин із дня надходження клопотання, інакше майно повертається особі, у якої її було вилучено.
Заслухавши доповідь судді, думку адвоката, який підтримав подану апеляційну скаргу та просив її задовольнити, прокурора про законність та обґрунтованість ухвали слідчого судді, а тому необхідності залишення її без змін, вивчивши матеріали судового провадження, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступного висновку.
Як убачається з матеріалів судового провадження, Головним управлінням Національної поліції в Київській області здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні, відомості про яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12024110000000208 від 01.04.2024 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 189, ч. 2 ст. 355 КК України.
Постановою слідчого групи слідчих у кримінальному провадженні - старшого слідчого СУ ГУНП в Київській області ОСОБА_10 від 21.11.2024 вказане в клопотанні майно визнано в кримінальному провадженні № 12024110000000208 від 01.04.2024 речовим доказом.
03.12.2024 прокурор відділу Київської обласної прокуратури ОСОБА_5 звернувся до слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва з клопотанням про накладення арешту на майно, з забороною користування, володіння та розпорядження на автомобіль марки «TOYOTA» моделі «LAND CRUISER 100» 2003 р.в., сірого кольору д.н.з. НОМЕР_1 , який належить на праві власності ОСОБА_7 .
Ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду м. Києва від 23 грудня 2024 року клопотання сторони обвинувачення задоволено.
Положеннями статей 2, 7 КПК України визначені завдання кримінального судочинства, відповідно до яких, зміст і форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких зокрема відносяться: верховенство права, недоторканність права власності, забезпечення права на захист, доступ до правосуддя, забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності.
Згідно з п. 1 ч. 3 ст. 132 КПК України застосування заходів забезпечення кримінального провадження не допускається, якщо слідчий, прокурор не доведе, що існує обґрунтована підозра щодо вчинення кримінального правопорушення такого ступеня тяжкості, що може бути підставою для застосування заходів забезпечення кримінального провадження.
При розгляді клопотання про накладення арешту на майно в порядку ст.ст. 170-173 КПК України, для прийняття законного, обґрунтованого та справедливого рішення, слідчий суддя повинен з'ясувати правову підставу для арешту майна, яка має бути викладена у клопотанні слідчого, прокурора та відповідати вимогам закону.
Вказана норма узгоджується з ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав та основоположних свобод, відповідно до якої будь-яке обмеження власності повинно здійснюватися відповідно до закону, а отже суб'єкт, який ініціює таке обмеження повинен обґрунтувати свою ініціативу в контексті норм закону.
Згідно з Конституцією України та Законом України «Про міжнародні договори і угоди», чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і підлягає застосуванню поряд з національним законодавством України.
До основних стандартів у сфері правового регулювання відносин власності належить Загальна декларація прав людини (1948 р.) та Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (1950 р.), учасником яких є Україна.
Статтею 1 Протоколу №1 (1952 р.) до Конвенції встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Як свідчить практика Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ), найчастіше втручання в право власності фізичних та юридичних осіб відбувається з боку державних органів, зокрема, органів виконавчої влади, іноді органів законодавчої й судової влади, шляхом прийняття законодавчих актів чи при винесенні незаконного рішення суду, тоді як ст. 1 Першого Протоколу до Європейської конвенції з прав людини забороняє будь-яке невиправдане втручання державних органів.
Практика ЄСПЛ визначає, що стаття 1 Протоколу 1, яка спрямована на захист особи (юридичної особи) від будь-якого посягання держави на право володіти своїм майном, також зобов'язує державу вживати необхідні заходи, спрямовані на захист права власності (рішення по справі «Броньовський (Broniowski) проти Польщі» від 22.06.2004р.).
У своїх висновках ЄСПЛ неодноразово нагадував, що перша та найважливіша вимога статті 1 Протоколу 1 полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення п. 1 дозволяє позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а п. 2 визначає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів». Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, є наскрізним принципом усіх статей конвенції (рішення у справах «Амюр проти Франції», «Колишній король Греції та інші проти Греції» та «Малама проти Греції»).
Відповідно до ч. 1 ст. 170 КПК України, арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна.
Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження.
Згідно з ч. 2 ст. 170 КПК України арешт майна допускається з метою забезпечення: 1) збереження речових доказів; 2) спеціальної конфіскації; 3) конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; 4) відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.
Відповідно до ч. 3 ст. 170 КПК України, у випадку, передбаченому пунктом 1 частини другої цієї статті, арешт накладається на майно будь-якої фізичної або юридичної особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям, зазначеним у статті 98 цього Кодексу.
Як встановлено під час апеляційного розгляду, слідчий суддя, обґрунтовано, у відповідності до вимог ст.ст. 131-132, 170-173 КПК України, наклав арешт на майно, з тих підстав, що воно у встановленому законом порядку визнано речовим доказом в рамках вказаного кримінального провадження та відповідає критеріям, передбаченим ст. 98 КПК України.
На думку колегії суддів, слідчий суддя під час розгляду клопотання з'ясував всі обставини, з якими закон пов'язує можливість накладення арешту, перевірив співрозмірність втручання у права власника майна з потребами кримінального провадження.
Крім того, колегія суддів погоджується з висновками слідчого судді, виходячи з того, що ст. 100 КПК України визначено, що на речові докази може бути накладено арешт в порядку ст.ст. 170-174 КПК України, та згідно ч.ч. 2, 3 ст. 170 КПК України слідчий суддя накладає арешт на майно, якщо є достатні підстави вважати, що воно відповідає критеріям, визначеним в ч. 1 ст. 98 КПК України, що має місце в даному випадку.
Таким чином, колегія суддів вважає, що слідчий суддя обґрунтовано, у відповідності до вимог ст.ст. 132, 170 - 173 КПК України, наклав арешт на вищезазначене майно, врахувавши і наслідки від вжиття такого заходу забезпечення кримінального провадження для інших осіб та забезпечивши своїм рішенням розумність і співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження.
За об'єктивним переконанням колегії суддів, надані матеріали провадження свідчать, що на цьому етапі кримінального провадження потреби досудового розслідування виправдовують таке втручання у права та інтереси власника майна з метою забезпечення кримінального провадження та збереження речового доказу, а слідчий суддя на даній стадії не вправі вирішувати ті питання, які повинен вирішувати суд при розгляді кримінального провадження по суті, тобто не вправі оцінювати докази з точки зору їх достатності і допустимості для встановлення вини чи її відсутності у фізичної або юридичної особи за вчинення злочину, а лише зобов'язаний на підставі розумної оцінки сукупності отриманих доказів визначити, що причетність тієї чи іншої особи до вчинення кримінального правопорушення є вірогідною та достатньою для застосування щодо неї заходів забезпечення кримінального провадження, одним із яких і є накладення арешту на майно.
Доводи апеляційної скарги щодо порушень судом норм КПК України не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду та зазначені в апеляційній скарзі обставини не можуть бути безумовними підставами для скасування ухвали суду.
Доказів негативних наслідків від застосування такого заходу забезпечення кримінального провадження як арешт майна, апелянтом не надано та колегією суддів не встановлено.
Рішення слідчого судді є законним та обґрунтованим, яке ухвалено на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, що підтверджені достатніми даними, дослідженими судом, а тому апеляційна скарга з урахуванням викладених в ній доводів, задоволенню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 170-173, 376, 404, 405, 407, 422 КПК України, колегія суддів, -
Ухвалу слідчого судді Шевченківського районного суду м. Києва від 23 грудня 2024 року, якою задоволено клопотання прокурора відділу Київської обласної прокуратури ОСОБА_5 про арешт майна та накладено арешт з забороною користування, володіння та розпорядження на автомобіль марки «TOYOTA» моделі «LAND CRUISER 100» 2003 р.в., сірого кольору д.н.з. НОМЕР_1 , який належить на праві власності ОСОБА_7 ,- залишити без змін, а апеляційну скаргу адвоката ОСОБА_6 , який діє в інтересах ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , - без задоволення.
Ухвала оскарженню не підлягає.
_____________ _________________ _______________
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3
Справа № 11-сс/824/1259/2025 Категорія ст. 170 КПК України
Унікальний № 761/45399/24
Слідчий суддя суду 1-ї інстанції: ОСОБА_11
Доповідач: ОСОБА_1