24 лютого 2025 року м. Рівне №460/11253/24
Рівненський окружний адміністративний суд у складі судді Гудими Н.С., розглянувши за правилами письмового провадження без повідомлення учасників справи, адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
доГоловного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинення певних дій, -
ОСОБА_1 (далі, позивачка) звернулася до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області(далі, відповідач 1), Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (далі, відповідач 2) про визнання протиправним і скасування рішення від 29.07.2024 про відмову у призначенні пенсії та зобов'язання призначити пенсію за віком відповідно до п.3 ч.1 ст.115 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" з 22.07.2024.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що пенсійний орган протиправно відмовив їй у призначенні пенсії, як матері особи з інвалідністю з дитинства, внаслідок чого вона звернулась до суду за захистом своїх прав.
Ухвалою суду від 30.09.2024 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні). Даною ухвалою встановлено відповідачам строк для подання відзиву на позовну заяву.
Відповідачі подали відзиви на позовну заяву, у яких заперечували проти задоволення позовних вимог зазначивши, що за результатами розгляду документів доданих до заяви встановлено, що позивачкою не надано документів, що підтверджують факи визнання ОСОБА_2 особою з інвалідністю з дитинства або дитиною з інвалідністю, які передбачені пп.6 п.2.1 та п.2.18 Порядку подання документів.
Враховуючи те, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, то відповідно до ч.4 ст.229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
Розглянувши заяви по суті, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, оцінивши докази, які мають юридичне значення для вирішення спору по суті, суд встановив таке.
Позивачка є внутрішньо переміщеною особою, що підтверджується довідкою від 16.04.2024 №5611-7002011047. Згідно з вказаною довідкою зареєстроване місце проживання позивачки є АДРЕСА_1 , фактичне місце проживання/перебування - АДРЕСА_2 .
Позивачка є матір'ю ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , виданим Відділом реєстрації актів громадянського стану Волноваського районного управління юстиції 26.02.2002.
Відповідно до посвідчення серії НОМЕР_2 , виданого Донецькою ОГА 14.02.2014, ОСОБА_2 є потерпілою особою від Чорнобильської катастрофи (категорія 1).
Згідно з пенсійним посвідченням № НОМЕР_3 , ОСОБА_2 отримував пенсію по інвалідності 2 гр. потерпілі від аварії на ЧАЕС.
ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_4 , виданим Рокитнівським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Сарненському районі Рівненської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції 05.09.2024.
24.06.2024 позивачка звернулась до Пенсійного фонду із заявою про призначення їй пенсії за віком відповідно до п.3 ч.1 ст.115 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
За принципом екстериторіальності органом розгляду заяви визначено Головне управління Пенсійного фонду України в Кіровоградській області.
Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Кіровоградській області від 02.07.2024 №172650008990 позивачці було відмовлено у призначенні пенсії за віком у зв'язку із ненаданням документів про визнання дитини заявника особою з інвалідністю з дитинства до досягнення шестирічного віку.
22.07.2024 позивачка повторно звернулась до Пенсійного фонду із заявою про призначення їй пенсії за віком відповідно до п.3 ч.1 ст.115 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
За принципом екстериторіальності органом розгляду заяви визначено Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області.
Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області від 29.07.2024 №172650008990 позивачці відмовлено в призначенні пенсії у зв'язку з відсутністю підтвердження, що дитина мала медичні показання для визнання її дитиною з інвалідністю до досягнення шестирічного віку.
У цьому рішенні вказано, що вік заявника становить 50 років 7 місяців, страховий стаж - 17 років 7 місяців. Також вказано, що на дитину, ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , не надано висновок лікарсько-консультаційної комісії про те, що вона мала медичні показання для визнання її дитиною з інвалідністю до досягнення шестирічного віку та висновок МСЕК про можливість настання інвалідності до досягнення особою вісімнадцятирічного віку (висновок про час настання інвалідності).
Не погоджуючись із вказаним рішенням, позивачка звернулася до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає таке.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення, створенням мережі державних, комунальних приватних закладів для догляду непрацездатними.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам регулює Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 року №1058-ІV (далі - Закон №1058-ІV).
Статтею 8 Закону №1058-ІV передбачене право громадян на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.
Згідно із ч. 3 ст. 4 Закону №1058-ІV виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються види пенсійного забезпечення, умови, норми та порядок пенсійного забезпечення.
Відповідно до змісту ст. 5 Закону №1058-ІV цей Закон регулює відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: види пенсійних виплат; умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат.
Пунктом 3 ч. 1 ст. 115 Закону №1058-ІV визначено, що право на призначення дострокової пенсії за віком мають жінки, які народили п'ятьох або більше дітей та виховали їх до шестирічного віку, матері осіб з інвалідністю з дитинства та тяжко хворих дітей, яким не встановлено інвалідність, які виховали їх до досягнення зазначеного віку, - після досягнення віку 50 років та за наявності не менше ніж 15 років страхового стажу. При цьому особами з інвалідністю з дитинства вважаються також діти з інвалідністю віком до 18 років.
Отже, право на дострокову пенсію за віком мають матері, які виховали осіб з інвалідністю з дитинства до шестирічного віку (після досягнення матір'ю 50 років та за наявності не менше 15 років страхового стажу, що не оспорюється у цій справі). За змістом наведеної норми однією з обов'язкових умов для призначення дострокової пенсії за віком є виховання до шестирічного віку саме дитини - інваліда з дитинства.
Таким чином, встановлення органами Медико-соціальної експертної комісії (далі - МСЕК) інвалідності після досягнення такою дитиною шестирічного віку в певній мірі ставить під сумнів факт виховання матір'ю до шестирічного віку саме дитини - інваліда з дитинства, а не дитини без такого роду медичних показань.
Загальний підхід до змістовного наповнення поняття «особа з інвалідністю» на момент виникнення спірних відносин установлювався ст.2 Закону № 875-ХІІ Закон України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», а також ст. 1 Закону України від 06 жовтня 2005 року № 2961-ІV «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні» (далі - Закон № 2961-ІV). Зокрема, такий статус могла мати особа зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, унаслідок чого держава зобов'язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист.
Відповідно до абз. 3 ст. 1 Закону № 2961-ІV дитина-інвалід - дитина з інвалідністю - особа до досягнення нею повноліття (віком до 18 років) зі стійким обмеженням життєдіяльності, якій у порядку, визначеному законодавством, встановлено інвалідність.
Суд звертає увагу на те, що визначення терміну «інвалід з дитинства» не міститься ані в Законі № 875-ХІІ, ані в Законі № 2109-III.
При цьому за змісту абз. 2 п. 26 Положення про медико-соціальну експертизу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 грудня 2009 р. № 1317 (далі - Положення № 1317), інвалідність з дитинства розглядається як причина інвалідності.
Згідно з п. 14 цього Положення причинний зв'язок інвалідності з хворобами, перенесеними у дитинстві, встановлюється за наявності документів лікувально-профілактичних закладів, що свідчать про початок захворювання або травму, перенесену до 18-річного віку.
Зі змісту статті 115 Закону № 1058-IV вбачається, що пільга, пов'язана зі зменшенням жінкам пільгового віку та страхового стажу, установлювалася лише тим матерям інвалідів з дитинства та дітей інвалідів до 18 років, які виховували їх за підтвердженого стану інвалідності на момент досягнення дитиною 6 років.
Отже, для призначення пенсії на підставі Закону № 1058-IV має значення не факт установлення інвалідності, а термін (момент) настання інвалідності у дитини, що повинен мати місце протягом періоду життя дитини з моменту народження і до інвалідності у дитини до досягнення шестирічного віку, оскільки виховання дитини-інваліда у віці до 6 років створює для жінки більше перешкод для участі у суспільно-корисній діяльності, наслідком якої є отримання заробітної плати і страхового стажу, що зумовлюється сплатою страхувальником єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
Непрямим підтвердженням цього є встановлена ч. 6 ст. 179 Кодексу законів про працю України можливість надання жінці в обов'язковому порядку відпустки без збереження заробітної плати у разі, якщо дитина потребує домашнього догляду, тривалістю, визначеною у медичному висновку, але не більш як до досягнення дитиною шестирічного віку. Натомість, за відсутності медичних показань до догляду за дитиною жінка не матиме можливості перебувати у такій відпустці і має прийняти рішення про вихід на роботу або припинення трудових відносин з роботодавцем.
Відповідно до ч. 12 ст. 7 Закону № 2961-ІV положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності медико-соціальними експертними комісіями та лікарсько-консультативними комісіями закладів охорони здоров'я затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Серед повноважень лікарсько-консультативних комісій, визначених Положенням про лікарсько-консультативну комісію, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 листопада 2013 року № 917, визначено надання висновку, що дитина мала медичні показання для визнання її дитиною-інвалідом до досягнення шестирічного віку.
Згідно з п. 2.18 Порядку № 22-1 (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) визнання особи з інвалідністю з дитинства або дитиною з інвалідністю засвідчується випискою з акта огляду в МСЕК, медичним висновком закладу охорони здоров'я, посвідченням одержувача допомоги. У разі якщо дитина визнана дитиною з інвалідністю після досягнення шестирічного віку або особою з інвалідністю з дитинства після досягнення вісімнадцятирічного віку, надається відповідно висновок лікарсько-консультаційної комісії про те, що вона мала медичні показання для визнання її дитиною з інвалідністю до досягнення шестирічного віку, та/або висновок МСЕК про можливість настання інвалідності до досягнення особою вісімнадцятирічного віку (висновок про час настання інвалідності).
Тобто такий висновок дає можливість опосередковано підтвердити факт догляду матері за дитиною, яка мала право на отримання статусу дитини з інвалідністю до досягнення шестирічного віку, як це передбачено положеннями Закону № 1058-IV.
Таким чином, суд дійшов висновку, що п. 2.18 Порядку № 22-1 не суперечить положенням ст. 115 Закону № 1058-ІV, оскільки не встановлює та/або не змінює механізм призначення такого виду пенсії.
Відтак, мати дитини з інвалідністю має право на призначення дострокової пенсії за віком, у тому разі, якщо дитина, яку вона виховує, визнана дитиною з інвалідністю до досягнення шестирічного віку. Якщо дитина визнана дитиною з інвалідністю після досягнення нею шестирічного віку, або інвалідом з дитинства після досягнення вісімнадцятирічного віку, мати цієї дитини має право на отримання зазначеної пенсії лише у разі наявності висновку лікарсько-консультативної комісії, що дитина мала медичні показання для визнання її дитиною з інвалідністю до досягнення шестирічного віку.
Зазначені правові висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду в постанові від 15 травня 2019 року в справі № 330/2181/16-а.
Як встановлено судом з тексту оспорюваного рішення, підставою для відмови в призначенні пенсії за віком відповідно до п.3 ч.1 ст. 115 Закону № 1058-IV стало ненадання документів про визнання дитини заявника особою з інвалідністю з дитинства до досягнення шестирічного віку.
Згідно з висновком ЛКК №2181, виданим Комунальним некомерційним підприємством «Рокитнівська багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» Рокитнівської селищної ради неможливо встановити чи мав ОСОБА_2 медичні показання для визнання його дитиною з інвалідністю до досягнення ним шестирічного віку, так як відсутні всі медичні документи.
Разом з цим, позивачка звернулася до органу Пенсійного фонду із заявою від 22.07.2024, в якій просила врахувати відомості із відповіді Управління соціального захисту населення Волноваської районної державної адміністрації від 12.07.2024 у зв'язку з тим, що у неї відсутня можливість надати довідку до акта огляду МСЕК, медичний висновок закладу охорони здоров'я чи посвідчення одержувача допомоги, оскільки ці документи знаходяться на тимчасово окупованій території.
Так, зі змісту листа Управління соціального захисту населення Волноваської районної державної адміністрації від 12.07.2024 №01-1926 вбачається, що згідно Закону України «Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю» на період з 01.01.2007 по 21.11.2013 позивачці було призначено державну соціальну допомогу на дитину з інвалідністю віком до 18 років, захворювання якої пов'язане з Чорнобильською катастрофою, на сина, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (категорія - дитина з інвалідністю, причина інвалідності - інвалідність з дитинства внаслідок аварії на ЧАЕС, дата настання 20.10.2000). Згідно з відомостей Централізованого банку даних осіб з інвалідністю (далі - ЦБІ) ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 перебував на обліку як особа з інвалідністю з 10.06.2011 по 21.11.2013, з 19.12.2013 по 19.06.2016 - як особа з інвалідністю (інваліди-ліквідатори ЧАЕС ІІ групи). Причину раніше встановленої інвалідності в ЦБІ не зазначено. Наголошено, що зазначена інформація надана згідно наявної електронної бази даних про отримувачів державної соціальної допомоги, оскільки архів паперових особових справ отримувачів усіх видів державної соціальної допомоги управління є знищеним і на теперішній час не може бути відновленим.
Отже, враховуючи зазначену у цьому листі інформацію, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 було встановлено інвалідність 20.10.2000, тобто в 4 роки.
Суд зауважує, що підтвердження про час настання інвалідності може бути оформлене у вигляді висновку лікарсько-консультаційної комісії, випискою з акта огляду в МСЕК, медичним висновком закладу охорони здоров'я, посвідченням одержувача допомоги.
Водночас, як стверджує позивачка, інші підтверджуючі документи знаходяться на непідконтрольній території і можливості надати їх у останньої немає.
Суд враховує, що позивачка є внутрішньо переміщеною особою, що підтверджується відповідною довідкою від 16.04.2024 №5611-7002011047 та до цього зареєстрованим та фактичним місцем проживання останньої було смт.Благодатне.
Загальновідомим є той факт, що смт.Благодатне відноситься Ольгинської селищної громади Волноваського району Донецької області України.
Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22.12.2022 N 309 затверджено Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією.
До розділу ІІ «Тимчасово окуповані Російською Федерацією території України» цього Переліку внесена вся територія Ольгинської селищної територіальної громади з датою початку тимчасової окупації - 10.03.2022, дата завершення відсутня.
Відповідно до ч.1 та ч.2 ст.4 Закону України від 15.04.2014 №1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» (далі - Закон №1207-VII) на тимчасово окупованій території на строк дії цього Закону поширюється особливий правовий режим перетину меж тимчасово окупованої території, вчинення правочинів, проведення виборів та референдумів, реалізації інших прав і свобод людини і громадянина. Правовий режим тимчасово окупованої території передбачає особливий порядок забезпечення прав і свобод громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території.
На підставі ч.1 ст.17 Закону №1207-VII передбачено, що у разі порушення положень цього Закону державні органи України застосовують механізми, передбачені Законами України та нормами міжнародного права, з метою захисту миру, безпеки, прав, свобод і законних інтересів громадян України, які перебувають на тимчасово окупованій території, а також законних інтересів держави Україна.
Згідно з статтею 18 Закону № 1207-VII громадянам України гарантується дотримання у повному обсязі їхніх прав і свобод, передбачених Конституцією України, у тому числі соціальних, трудових, виборчих прав та прав на освіту, після залишення ними тимчасово окупованої території.
Правовий статус органів та посадових осіб, які діють на території України та створені і проводять свою діяльність не у відповідності із законодавством України, визначено, зокрема, Законом № 1207-VII.
Положеннями частин 1 - 3 статті 9 Закону № 1207-VII передбачено, що державні органи та органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до Конституції та законів України, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території діють лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом.
Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків.
Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що акт (рішення, документ), виданий органом на тимчасово окупованій території є недійсним і не створює правових наслідків у разі, якщо він виданий органом створеним у порядку, не передбаченому законом.
Разом з тим, суд звертає увагу на положення ч.4 ст.9 Закону № 1207-VII, відповідно до якої встановлення зв'язків та взаємодія органів державної влади України, їх посадових осіб, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з незаконними органами (посадовими особами), створеними на тимчасово окупованій території, допускається виключно з метою забезпечення національних інтересів України, захисту прав і свобод громадян України, виконання міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, сприяння відновленню в межах тимчасово окупованої території конституційного ладу України.
Крім того, суд вважає необхідним зазначити, що у 1971 році Міжнародний суд Організації Об'єднаних Націй (далі - ООН) у документі Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії зазначив, що держави - члени ООН зобов'язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) розвиває цей принцип у своїй практиці. Наприклад, у справах Лоізіду проти Туреччини (Loizidou v. Turkey, 18.12.1996, §45), Кіпр проти Туреччини (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001) та Мозер проти Республіки Молдови та Росії (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016). Зобов'язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] далеко від абсолютного, - вважають судді ЄСПЛ, - Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим (ЄСПЛ). Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать.
При цьому, у виняткових випадках визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу.
Враховуючи викладене, суд вважає можливим застосувати названі загальні принципи (Намібійські винятки), сформульовані в рішеннях Міжнародного суду ООН та Європейського суду з прав людини, в контексті оцінки документів, виданих закладами, що знаходяться на тимчасово окупованій території, як доказів, оскільки не прийняття їх призведе до порушень та обмежень прав позивачки на соціальний захист та гарантоване їй право на пенсійне забезпечення.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 08 грудня 2021 року у справі № 560/3907/18.
Суд вважає, що відсутність у позивачки можливості надати відповідні довідки внаслідок знаходження медичних закладів, у яких лікувався і перебував на обліку її хворий син, та відповідно всіх матеріалів історії хвороби на тимчасово окупованій території, не спростовує факту виховання нею дитини з інвалідністю до шестирічного віку та не може позбавляти позивачку права на отримання пенсії.
При цьому, суд враховує, що у листі Управління соціального захисту населення Волноваської районної державної адміністрації від 12.07.2024 №01-1926 зазначено, що згідно Закону України «Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю» на період з 01.01.2007 по 21.11.2013 позивачці було призначено державну соціальну допомогу на дитину з інвалідністю віком до 18 років, захворювання якої пов'язане з Чорнобильською катастрофою, на сина, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (категорія - дитина з інвалідністю, причина інвалідності - інвалідність з дитинства внаслідок аварії на ЧАЕС, дата настання 20.10.2000).
Фактично з цього листа вбачається, що ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 була встановлена інвалідність 20.10.2000, тобто у віці 4 роки.
Суд вважає, що неврахування Пенсійним органом такого листа є порушенням конституційних прав позивачки на отримання належного пенсійного забезпечення.
Матеріали справи свідчать, що позивачка досягла необхідного віку (50 років), у неї наявний необхідний страховий стаж (не менше 15 років) та вона надала разом із заявою від 22.07.2024 всі наявні в неї документи, що доводять обставини, які дають право на дострокове призначення позивачці пенсії.
Інших підстав для відмови позивачці у призначенні відповідної пенсії спірне рішення не містить.
Окрім того, суд зауважує, що пунктом 1.8 Порядку 22-1 передбачено, що у разі якщо до заяви про призначення пенсії додані не всі необхідні документи, орган, що призначає пенсію, письмово повідомляє заявника про те, які документи необхідно подати додатково, про що в заяві про призначення пенсії робиться відповідний запис (у разі подання заяви через вебпортал або засобами Порталу Дія таке повідомлення надсилається особі через електронний кабінет користувача вебпорталу або засобами Порталу Дія). Якщо документи будуть подані не пізніше трьох місяців із дня повідомлення про необхідність подання додаткових документів, то днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття заяви про призначення пенсії або дата реєстрації заяви на вебпорталі або засобами Порталу Дія.
З наведеного чітко вбачається, що орган Пенсійного фонду під час розгляду заяви про призначення пенсії у випадку ненадання всіх необхідних документів, не повинен відмовляти в призначенні пенсії, а має здійснити активні дії щодо повідомлення заявника про необхідність подання документів, яких не вистачає.
А тому ненадання всіх необхідних документів до заяви про призначення пенсії, які передбачені пунктом 2.18 Порядку № 22-1, може бути підставою для відмови в призначення пенсії лише у випадку коли заявника письмово повідомлено про те, які документи необхідно подати додатково, та такі документи не були подані протягом трьох місяців.
Відтак, відповідач Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області, прийнявши рішення №172650008990 від 29.07.2024 про відмову у призначенні позивачці пенсії, діяв не на підставі, не в межах повноважень та не у спосіб, визначені чинним законодавством, а вказане рішення не відповідає критеріям правовірності, встановленим ч.2 ст.2 КАС України та є протиправним.
З огляду на наведене, для відновлення порушеного права позивачки слід скасувати оскаржуване рішення та зобов'язати орган Пенсійного фонду призначити пенсію за віком на підставі п.3 ч.1 ст.115 Закону №1058-IV.
При цьому, при визначенні відповідного територіального органу Пенсійного фонду України, який має розглянути питання про призначення пенсії позивачці, потрібно враховувати, що 30.03.2021 набрала чинності постанова правління Пенсійного фонду України від 16.12.2020 № 25-1 «Про затвердження Змін до деяких постанов правління Пенсійного фонду України», зареєстрована в Міністерстві юстиції України від 16.03.2021 за № 339/35961 (далі - Постанова правління ПФУ № 25-1), якою внесені зміни до Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", затверджено постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 № 22-1 (у редакції постанови від 07.07.2014 № 13-1), зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 27.12.2005 за №1566/11846.
Зміни, внесені до Порядку №22-1 на підставі Постанови правління ПФУ №25-1, передбачали застосування органами Пенсійного фонду України принципу екстериторіальному при опрацюванні заяв про призначення/перерахунок пенсії з 01.04.2021.
Так, відповідно до пункту 1.1 Порядку №22-1 заява про призначення, перерахунок, поновлення пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший подається заявником до територіального органу Пенсійного фонду України (далі - орган, що призначає пенсію).
Згідно з пунктом 4.2 розділу ІV Порядку №22-1 після реєстрації заяви та сканування копій документів засобами програмного забезпечення за принципом екстериторіальності визначається структурний підрозділ органу, що призначає (перераховує) пенсію, який формує атрибути сканованих документів (із зазначенням часу їх створення), електронну пенсійну справу.
Пунктом 4.3. розділу ІV Порядку №22-1 визначено, що рішення за результатами розгляду заяви підписується керівником органу, що призначає пенсію (іншою посадовою особою, визначеною відповідно до наказу керівника органу, що призначає пенсію, щодо розподілу обов'язків), та зберігається в електронній пенсійній справі особи.
Рішення за результатами розгляду заяви та поданих документів органом, що призначає пенсію, приймається не пізніше 10 днів після надходження заяви.
За приписами пункту 4.10 розділу ІV Порядку №22-1 після призначення пенсії, поновлення виплати раніше призначеної пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший електронна пенсійна справа засобами програмного забезпечення передається до органу, що призначає пенсію, за місцем проживання (реєстрації)/фактичного місця проживання особи для здійснення виплати пенсії.
Отже, з огляду на приписи пунктів 4.2, 4.10 розділу ІV Порядку №22-1 питання про призначення пенсії за наслідками в тому числі і судового розгляду справи має вирішувати, структурний підрозділ якого, визначений за принципом екстериторіальності, який розглядав заяву про призначення пенсії та прийняв рішення про відмову у такому призначенні.
Таким чином, питання про призначення відповідного виду пенсії позивачці за наслідками розгляду цієї справи, має вирішувати саме Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області (як суб'єкт владних повноважень, що здійснював розгляд заяви позивачки), а не Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області.
За таких обставин, вимоги позивачки заявлені до ГУ ПФУ в Рівненській області не підлягають задоволенню.
Відповідно до статті 45 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" пенсія призначається з дня звернення за пенсією, крім таких випадків, коли пенсія призначається з більш раннього строку, а саме пенсія за віком призначається з дня, що настає за днем досягнення пенсійного віку, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з дня досягнення особою пенсійного віку.
Враховуючи наведене та враховуючи також те, що позивачка досягла 50 річного віку ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ), а з заявою про призначення пенсії звернулася 22.07.2024, то така повинна бути призначена позивачці з дня звернення - 22.07.2024.
Згідно з вимогами ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачкою, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову частково.
У відповідності до приписів частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Отже, судовий збір у розмірі 1211,20 грн. підлягає стягненню на користь позивачки за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, яким прийнято протиправне рішення - Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області.
Керуючись статтями 241-246, 255, 263, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області від 29.07.2024 №172650008990 про відмову ОСОБА_1 в призначенні пенсії за віком відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 115 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області призначити ОСОБА_1 з 22.07.2024 пенсію із зниженням пенсійного віку на підставі п. 3 ч. 1 ст. 115 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області судовий збір у сумі 1211,20грн.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Повний текст рішення складений 24 лютого 2025 року
Учасники справи:
Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , ЄДРПОУ/РНОКПП НОМЕР_5 )
Відповідач - Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області (вул. Олександра Борисенка, буд. 7,м. Рівне,Рівненська обл.,33028, ЄДРПОУ/РНОКПП 21084076) Відповідач - Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області (вул. Канатна, буд.83,м. Одеса,Одеська обл.,65012, ЄДРПОУ/РНОКПП 20987385)
Суддя Н.С. Гудима