65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua
веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua
"19" лютого 2025 р.м. Одеса Справа № 916/1387/24
Господарський суд Одеської області у складі: суддя Волков Р.В.,
при секретарі судового засідання Чолак Ю.В.,
розглянувши заяву (вх. № 2-1720/24 від 08.11.2024) представника Товариства з обмеженою відповідальністю «СЕАН» про відстрочення виконання судового рішення у справі № 916/1387/24
за позовом Комунальної установи «ОДЕСРЕКЛАМА» Одеської міської ради (65091, Одеська обл., м. Одеса, вул. Косовська, 2Д; код ЄДРПОУ 25830211)
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «СЕАН» (65117, Одеська обл., м. Одеса, вул. Затонського (Давида Ойстраха), буд. 18, кв. 49; код ЄДРПОУ 32184188)
про стягнення 2 581 827,31 грн;
представники сторін:
від позивача - не з'явився,
від відповідача - не з'явився,
У провадженні господарського суду перебувала справа № 916/1387/24 за позовом Комунальної установи «ОДЕСРЕКЛАМА» Одеської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю «СЕАН» про стягнення 2 581 827,31 грн.
Рішенням від 07.10.2024 позов задоволено частково, стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «СЕАН» на користь Комунальної установи «ОДЕСРЕКЛАМА» Одеської міської ради 1 717 140,59 грн основного боргу, 86 468,67 грн пені, 30 981,93 грн витрат зі сплати судового збору; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено; у задоволенні клопотання представника Товариства з обмеженою відповідальністю «СЕАН» про відстрочення виконання рішення відмовлено.
08.11.2024 до Господарського суду Одеської області надійшла заява представника відповідача про відстрочення виконання рішення від 07.10.2024 у справі № 916/1387/24 на 12 місяців.
Листом від 19.11.2024 представника відповідача було повідомлено, що заяву про відстрочення виконання рішення буде розглянуто після повернення матеріалів справи до Господарського суду Одеської області.
10.02.2025 матеріали справи № 916/1387/24 надійшли з Південно-західного апеляційного господарського суду.
Ухвалою від 11.02.2025 прийнято до розгляду заяву представника відповідача про відстрочення виконання судового рішення, розгляд заяви призначено на 19.02.2025.
14.02.2025 до суду надійшло клопотання представника відповідача про розгляд заяви про відстрочення виконання рішення без його участі.
18.02.2025 представник позивача подав до суду письмові заперечення проти заяви про відстрочення виконання рішення, згідно яких також просив провести судове засідання без його участі.
У судове засідання представники сторін не з'явилися, про дату, час та місце розгляду заяви були повідомлені належним чином, про що свідчать довідки про доставку ухвали від 11.02.2025 до електронних кабінетів позивача та відповідача.
19.02.2025 судом складено та підписано вступну та резолютивну частини ухвали.
Розглянувши заяву представника відповідача про відстрочення виконання судового рішення, суд дійшов наступних висновків.
Згідно зі статтею 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є обов'язковість рішень суду.
Відповідно до ст. 129-1 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.
Згідно з ч. 2 ст. 13 Закону України “Про судоустрій та статус суддів» судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Частинами першою, другою статті 18 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Статтею 326 Господарського процесуального кодексу України визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (рішення Конституційного Суду України № 18-рп/2012 від 13.12.2012).
Відповідно до рішення Конституційного Суду України № 11-рп/2012 від 25.04.2012 невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом.
Приписами статті 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» унормовано, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У рішенні по справі “Деркач та Палек проти України» Європейський суд з прав людини наголошує, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право порушити в суді чи трибуналі будь-який позов, який стосується його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, даний пункт передбачає “право на суд», одним з аспектів якого є право доступу до суду, тобто право порушувати в судах позов для вирішення цивільного спору. Однак це право було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду однієї зі сторін. Важко уявити, щоб пункт 1 статті 6 Конвенції детально описував процедурні гарантії, які надано сторонам, - справедливість, відкритість і оперативність проваджень, - і не передбачав би гарантій виконання судових рішень. Тлумачення статті 6 Конвенції як положення, що лише гарантує право на звернення до суду та проведення судового розгляду, могло б призвести до ситуації, несумісної з принципом верховенства права, який Високі Договірні Сторони зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, виконання судового рішення має розглядатися як невід'ємна частина “судового процесу» для цілей статті 6 (рішення Європейського суду з прав людини у справі “Бурдов проти Росії»).
В силу частин першої, п'ятої статті 331 Господарського процесуального кодексу України за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), - встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання. Розстрочення та відстрочення виконання судового рішення не може перевищувати одного року з дня ухвалення такого рішення, ухвали, постанови.
Частинами третьою, четвертою статті 331 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочки або розстрочки виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим. Вирішуючи питання про відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення, суд також враховує: 1) ступінь вини відповідача у виникненні спору; 2) стосовно фізичної особи - тяжке захворювання її самої або членів її сім'ї, її матеріальний стан; 3) стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо.
Отже, надання відстрочення (розстрочення) виконання судового рішення є процесуальною дією суду, яка вчиняється останнім за встановлення обставин, що істотно ускладнюють виконання рішення суду або роблять його неможливим.
При цьому судом враховується, що згоди сторін на вжиття заходів, передбачених статтею 331 Господарського процесуального кодексу України, вказана норма процесуального закону не вимагає.
Законодавцем визначено чіткі критерії для застосування відстрочення (розстрочення) виконання судового рішення, обмежено строк надання такого відстрочення (розстрочення) виконання, визначено можливість вжиття заходів забезпечення на період дії відстрочки (розстрочення) та не передбачено можливості настання наслідків щодо порушення конституційного принципу обов'язковості виконання судового рішення.
Аналогічну правову позицію об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду викладено в постанові від 16.10.2020 у справі № 905/2912/15.
На державу покладено позитивне зобов'язання організувати систему виконання рішень таким чином, щоб гарантувати виконання без жодних невиправданих затримок, і так, щоб ця система була ефективною як у теорії, так і на практиці, а затримка у виконанні рішення не повинна бути такою, що порушує саму сутність права, яке захищається відповідно до пункту 1 статті 6 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (рішення Європейського суду з прав людини від 17.05.2005 у справі “Чижов проти України», заява № 6962/02). За практикою Європейського суду з прав людини в окремих справах проти України було встановлено, що короткі затримки, менші ніж один рік, не вважаються настільки надмірними, щоб піднімати питання про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (“Корнілов та інші проти України», заява № 36575/02, ухвала від 07.10.2003). І навіть строк у два роки та сім місяців не був визнаний надмірним і не вважався таким, що суперечить вимозі стосовно його розумної тривалості, передбаченої у статті 6 Конвенції (ухвала від 17.09.2002 у справі “Крапивницький та інші проти України», заява № 60858/00).
Відстрочка - це відкладення чи перенесення виконання рішення на новий строк, який визначається господарським судом.
Питання про відстрочення виконання рішення суду повинно вирішуватися з урахуванням балансу інтересів сторін, слугувати досягненню мети виконання судового рішення з максимальним дотриманням співмірності негативних наслідків для боржника з інтересом кредитора.
Відстрочення виконання судового рішення не повинно сприяти ухиленню від його виконання та впливати на фінансовий стан позивача.
Необхідною умовою задоволення заяви про відстрочення (розстрочення) виконання рішення суду є з'ясування питання щодо дотримання балансу інтересів сторін, а тому повинні досліджуватися та оцінюватися доводи і заперечення як позивача, так і відповідача, а також дотримуватися розумного строку відстрочення.
Даний висновок господарського суду повністю узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постановах від 03.09.2020 у справі № 905/30/16, від 14.07.2020 у справі № 908/1884/19 та від 16.01.2020 у справі № 910/1820/19.
Тобто, господарський суд повинен враховувати можливі негативні наслідки для боржника при виконанні рішення у встановлений строк, але також необхідно враховувати такі ж наслідки і для стягувача при затримці виконання рішення та не допускати їх настання.
Водночас чинним законодавством України не передбачено вичерпного переліку обставин, що ускладнюють або роблять неможливим виконання рішення, і на підставі яких суд може прийняти рішення про надання відстрочки (розстрочення), натомість встановлено лише критерії для визначення таких обставин. Зокрема, вирішуючи питання про відстрочку чи розстрочення виконання рішення, господарський суд повинен враховувати матеріальні інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини відповідача у виникненні спору, наявність інфляційних процесів у економіці держави та інші обставини справи, зокрема, щодо фізичної особи (громадянина) - тяжке захворювання її самої або членів її сім'ї, скрутний матеріальний стан; стосовно юридичної особи - наявну загрозу банкрутства, відсутність коштів на банківських рахунках і майна, на яке можливо було б звернути стягнення; щодо як фізичних, так і юридичних осіб - стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо.
З огляду на вищезазначене, господарський суд зауважує на тому, що відстрочення (розстрочення) виконання судового рішення є правом суду, яке може бути реалізоване ним у кожному конкретному випадку після оцінки обставин справи, наведених учасниками справи, наданих ними обґрунтувань та дослідження доказів.
Заяву про відстрочення виконання рішення на 12 місяців відповідач мотивує неможливістю в найближчий час виконати рішення одномоментно, оскільки підприємство знаходиться в дуже тяжкому фінансовому стані, що обумовлено військовою агресією РФ проти України, через яку, починаючи з 22 лютого 2022 року, підприємство терміново припинило комерційну діяльність з використання рекламних засобів комунальної власності, при цьому клієнти, які користувалися послугами реклами, виїхали з території Одеської області. Також заявник зазначає, що на теперішній час, навіть в умовах воєнного стану, катастрофічного зменшення кількості клієнтів - замовників зовнішньої реклами в м. Одесі, де постійно проводяться обстріли ворогом, підприємство продовжує проводити господарську діяльність з поповнення місцевого бюджету, останній час починає покращуватися ситуація та підприємство покрило платежами частину боргу на користь Комунальної установи “Одесреклама» Одеської міської ради.
Як свідчать матеріали справи, після 29.02.2024 (кінець спірного періоду нарахування основного боргу), відповідач продовжив сплачувати заборгованість за тимчасове користування місцями для розташування рекламних засобів, що підтверджується платіжними інструкціями № 672 від 29.03.2024, № 689 від 30.04.2024, № 706 від 31.05.2024, № 714 від 26.06.2024, № 733 від 31.07.2024, № 743 від 27.08.2024. Окрім того, відповідач також сплатив кредиторську заборгованість за Договором № 18/1-рд від 11.08.2011 у розмірі 70 000,00 грн, про що свідчить платіжна інструкція № 756 від 18.09.2024.
Таким чином, поведінка відповідача не свідчить про вірогідність ухилення в подальшому від виконання судового рішення.
Позивач у своїй заяві із письмовими запереченнями просить відмовити у наданні відповідачу відстрочки виконання рішення, посилаючись на недоведеність відповідачем підстав, визначених ст. 331 ГПК України.
У частині третій статті 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.
Принцип змагальності сторін полягає в тому, що сторони у процесі зобов'язані в процесуальній формі довести свою правоту, за допомогою поданих ними доказів переконати суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень.
Частиною першою статті 73 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
За умовами частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (стаття 14 Господарського процесуального кодексу України).
Положеннями статті 79 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.
Стандарт доказування “вірогідності доказів», на відміну від “достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Слід зауважити, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі “Дж.К. та інші проти Швеції» (“J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») Європейський суд з прав людини наголосив, що цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням “балансу вірогідностей», тобто суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри.
Кожна із сторін судового спору самостійно визначає докази, які, на її думку, належним чином підтверджують або спростовують її аргументи. Суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв'язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування. Сторона судового спору, яка не погоджується з доводами опонента, має їх спростовувати шляхом подання відповідних доказів, наведення аргументів, надання пояснень тощо. Інакше принцип змагальності, задекларований у статті 13 Господарського процесуального кодексу України, втрачає сенс.
Так, суд вважає загальновідомим та нормативно врегульованим питання відносно існування на території України надзвичайних обставин, а саме введення воєнного стану, що неодмінно впливає на спроможність своєчасного ведення розрахунків, обмежує безперешкодне провадження господарської діяльності.
24 лютого 2022 року у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Закону України “Про правовий режим воєнного стану» Президентом України підписаний Указ № 64/2022 “Про введення воєнного стану в Україні», який затверджено Законом України № 2102-ІХ від 24 лютого 2022 року. Воєнний стан в Україні введено з 5:30 год. 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. В подальшому дія воєнного стану неодноразово продовжувалася.
Воєнний стан це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень. У зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30, 34, 38, 39, 41 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб у межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України “Про правовий режим воєнного стану».
Очевидно, що в умовах воєнного стану господарюючі суб'єкти на всій території країни зазнали та зазнають на собі вплив від військової агресії, що викликане порушенням господарських ланцюгів із суміжними підприємствами, порушенням стабільності критично важливих питань діяльності у різних сферах.
Надання відстрочки виконання рішення є заходом, який має застосовуватись лише за наявності поважних причин та при найменшій шкоді кредитору. При цьому затримка у виконанні рішення не повинна бути надто тривалою та такою, що порушує саму сутність права, яке захищається п. 1 ст. 6 Конвенції (див. рішення у справі “Іммобільяре Саффі проти Італії», заява № 22774/93, п. 74, ЄСПЛ 1999-V). За практикою Суду в окремих справах проти України було встановлено, що короткі затримки, менші ніж один рік, не вважаються настільки надмірними, щоб піднімати питання про порушення п. 1 ст. 6 Конвенції (див. “Корнілов та інші проти України», заява №36575/02, ухвала від 07.10.2003 р.; тривалість виконання - вісім місяців).
Відстрочення виконання рішення в даному випадку не є інструментом ухилення для боржника від виконання рішення, боржник лише намагається через існування певних обставин, які таке виконання ускладнюють, забезпечити повне виконання рішення та остаточне погашення заборгованості перед стягувачем, враховуючи те, що з боку заявника вживаються заходи щодо погашення боргу.
Водночас господарський суд наголошує на тому, що відстрочення виконання рішення жодним чином не зменшує суму грошових коштів, яка має бути сплачена відповідачем на виконання рішення, натомість таке відстрочення забезпечить реальне виконання останнім цього рішення без накопичення боргів, тобто дозволить досягти мети виконання судового рішення з дотриманням балансу інтересів обох сторін (співмірності негативних наслідків для боржника з інтересом кредитора), тим більше, що тривалість відповідного відстроченням для стягувача не є надмірною та підлягає визначенню з урахуванням дозволених процесуальним законом меж.
Враховуючи вищевикладене, з огляду на не подання позивачем до господарського суду доказів на підтвердження погіршення його фінансового стану, виникнення ускладнень у здійсненні його діяльності чи завдання останньому збитків в результаті відстрочення виконання судового рішення у даній справі, беручи до уваги зумовлені об'єктивними і надзвичайними обставинами (широкомасштабною військовою агресією проти України) перешкоди у повноцінному здійсненні господарської діяльності відповідача, які зумовлюють погіршення фінансового становища останнього і недостатність у нього коштів для одномоментного погашення боргу перед Комунальною установою “Одесреклама» Одеської міської ради, господарський суд, користуючись дискреційними повноваженнями, наданими положеннями чинного законодавства, дійшов висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення заяви представника відповідача про відстрочення виконання рішення суду та відстрочення виконання рішення Господарського суду Одеської області від 07.10.2024 у справі № 916/1387/24 строком на 10 місяців з дня ухвалення такого рішення, тобто до 07.08.2025, що є адекватним проявом балансу між інтересами кредитора і боржника та узгоджується з нормами законодавства, яке регулює порядок виконання судових рішень, у тому числі і можливість відстрочення їх виконання на строк, який не може перевищувати одного року з дня їх ухвалення.
Відстрочення виконання рішення суду в повній мірі буде відповідати принципам справедливого судового розгляду в контексті частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Керуючись ст.ст. 2, 13, 14, 73, 74, 76-79, 86, 234, 331 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Заяву (вх. № 2-1720/24 від 08.11.2024) представника Товариства з обмеженою відповідальністю «СЕАН» про відстрочення виконання судового рішення у справі № 916/1387/24 - задовольнити частково.
2. Відстрочити виконання рішення Господарського суду Одеської області від 07.10.2024 у справі № 916/1387/24 про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «СЕАН» на користь Комунальної установи «ОДЕСРЕКЛАМА» Одеської міської ради 1 717 140,59 грн основного боргу, 86 468,67 грн пені, 30 981,93 грн витрат зі сплати судового збору - до 07.08.2025.
Вступну та резолютивну частини ухвали складено 19 лютого 2025 р. Повну ухвалу складено та підписано 24 лютого 2025 р.
Ухвала набирає законної сили в порядку ст. 235 Господарського процесуального кодексу України та може бути оскаржена до Південно-західного апеляційного господарського суду шляхом подання апеляційної скарги в строк, визначений ч. 1 ст. 256 Господарського процесуального кодексу України.
Суддя Волков Роман Володимирович