Справа № 211/2744/18
Провадження № 6/211/16/25
іменем України
21 лютого 2025 року Довгинцівський районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області в складі:
головуючого судді - Ткаченко С.В.,
за участю секретаря судового засідання - Бірж Д.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Кривий Ріг заяву ОСОБА_1 , заінтересована особа (стягувач) ОСОБА_2 , про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню,
Заявник ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Амельчишин О.В., звернулася до суду із заявою про визнання судового наказу від 06.07.2018 у справі № 211/2744/18 про стягнення з неї аліментів на утримання сина ОСОБА_3 таким, що не підлягає виконанню, посилаючись на наявність рішення суду від 05 лютого 2019 року про визначення місця проживання дитини з нею та постійне утримання із січня 2017 року до теперішнього часу нею сина і проживання дитини з нею.
В судовому засіданні адвокат Амельчишин О.В. заяву підтримав з підстав викладених у самій заяві.
Стягувач ОСОБА_2 до суду не з"явився.
Вислухавши адвоката Амельчишина О.В., дослідивши матеріали справи, суд дійшов до таких висновків.
Як встановлено судами та підтверджується матеріалами справи 06 липня 2018 року Довгинцівським районним судом м. Кривого Рогу по справі № 211/2744/18, винесено судовий наказ, яким стягнуто з ОСОБА_1 , аліменти на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 1/4 частини з усіх видів її заробітку (доходу), але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, та не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку, щомісяця, до його повноліття, на користь батька ОСОБА_2 , починаючи стягнення з 15 червня 2018 року.
Ухвалою суду від 09 листопада 2018 року відмовлено в задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд судового наказу за нововиявленими обставинами та залишено в силі судовий наказ від 06 липня 2018 року по справі №211/2744/18 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліментів на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ( ухвала внесена та опублікована в Єдиному державному реєстрі судових рішень ).
Згідно з частинами першою, другою статті 432 ЦПК України суд, який видав виконавчий документ, може за заявою стягувача або боржника виправити помилку, допущену при його оформленні або видачі, чи визнати виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню. Суд визнає виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, якщо його було видано помилково або якщо обов'язок боржника відсутній повністю чи частково у зв'язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин.
Словосполучення «або з інших причин» стосується словосполучення «якщо обов'язок боржника відсутній повністю чи частково у зв'язку з його припиненням» та не надає розширеного тлумачення підстав, за наявності яких суд може визнати виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню. Іншими причинами, наприклад, може бути скасування чи зміна рішення суду в апеляційному чи касаційному порядку, або ж у зв'язку з нововиявленими обставинами, коли виконавчий лист ще не виконаний.
Отже, закон передбачає можливості визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, насамперед, у встановленні обставин та фактів, що свідчать про відсутність матеріального обов'язку боржника, які виникли після ухвалення судового рішення (матеріально правові обставини), наявність процесуальних підстав, які свідчать про помилкову видачу судом виконавчого листа або наявності інших обставин, які зумовлюють необхідність встановлення питань виконання судового рішення (процесуально-правові обставини).
У цьому випадку саме на суд покладено обов'язок встановити, з яких підстав може бути визнано виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню з урахуванням права стягувача на повне виконання рішення суду та права боржника на захист від подвійного стягнення. Суд повинен вирішувати ці питання з урахуванням певних обставин справи, дотримуючись балансу інтересів обох сторін виконавчого провадження.
Підстави для визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, можна поділити на дві групи: матеріально-правові та процесуально-правові.
Обов'язок боржника може припинятися з передбачених законом підстав. Підстави припинення цивільно-правових зобов'язань містить глава 50 розділу І книги п'ятої ЦК України.
Так, зобов'язання можуть припинятися внаслідок добровільного виконання обов'язку боржником поза межами виконавчого провадження, припинення зобов'язань переданням відступного, зарахуванням, за домовленістю сторін, прощенням боргу, неможливістю виконання, що в даному випадку не встановлено матеріалами справи.
Процесуальними підставами для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, є обставини, що свідчать про помилкову видачу судом виконавчого листа, зокрема: видача виконавчого листа за рішенням, яке не набрало законної сили (крім тих, що підлягають негайному виконанню); коли виконавчий лист виданий помилково за рішенням, яке взагалі не підлягає примусовому виконанню; видача виконавчого листа на підставі ухвали суду про затвердження мирової угоди, яка не передбачала вжиття будь-яких примусових заходів або можливості її примусового виконання і, як наслідок, видачі виконавчого листа; помилкової видачі виконавчого листа, якщо вже після видачі виконавчого листа у справі рішення суду було скасоване; видачі виконавчого листа двічі з одного й того ж питання у разі віднайдення оригіналу виконавчого листа вже після видачі його дубліката; пред'явлення виконавчого листа до виконання вже після закінчення строку на пред'явлення цього листа до виконання.
Як вбачається з матеріалів справи, підставами для визнання судового наказу таким, що не підлягає виконанню заявник зазначає наявність рішення суду від 05.02.2019 про визначення місця проживання дитини з нею, яке було ухвалено судом після винесення судового наказу, та зазначенням утримання нею сина з 2017 року, хоча син сторін (на думку заявника) весь час проживав з матір'ю дитини, тобто з ОСОБА_1 .
При цьому суд зазначає, що подання заяви про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, не може бути пов'язане із оспоренням такого судового рішення по суті заявлених вимог, адже визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, належить до процесуальних питань, пов'язаних із виконанням судових рішень, тобто, рішень, які набрали законної сили та підлягають виконанню у примусовому порядку.
Так, рішенням Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу від 05 лютого 2019 року у справі № 211/3655/18 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , про визначення місця проживання дитини, позов задоволено, визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з матір'ю - ОСОБА_1 за місцем проживання матері. Рішення не оскаржено, набрало законної сили 12 березня 2019 року.
Разом з тим, зі змісту вказаного судового рішення вбачається, що на момент розгляду справи переважно вихованням дитини займалася бабуся ОСОБА_4 , матір батька дитини, у якої дитина і проживала, мати цікавилася життям дитини, забирала його на вихідні додому, брала участь в шкільному житті сина та звернулась до суду з позовом про визначення місця проживання дитини після винесення судом судового наказу про стягнення з неї аліментів, що ставить під сумнів твердження ОСОБА_1 про фактичне проживання та утримання дитини нею із січня 2017 року.
З огляду на положення ст. 432 ЦПК України наведені обставини не можуть бути підставою для визнання судового наказу таким, що не підлягає виконанню, оскільки, заявник фактично оспорює наявність підстав для задоволення судом заяви ОСОБА_2 про видачу судового наказу про стягнення з неї аліментів на утримання дитини.
Статтею 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 180 СК України батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Відповідно до частини третьої статті 181 СК України за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти)присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
Отже, обов'язковою умовою для стягнення аліментів на користь одного з батьків є проживання з нею чи з ним самої дитини, на утримання якої власне і стягуються аліменти.
У силу частини другої статті 197 СК України за позовом платника аліментів суд може повністю або частково звільнити його від сплати заборгованості за аліментами, якщо вона виникла у зв'язку з його тяжкою хворобою або іншою обставиною, що має істотне значення.
Згідно частини 4 статті 274 ЦПК України, якщо після набрання рішенням суду законної сили, яким з відповідача присуджені періодичні платежі, зміняться обставини, що впливають на визначені розміри платежів, їх тривалість чи припинення, кожна сторона має право шляхом пред'явлення нового позову вимагати зміни розміру, строків платежів або звільнення від них.
Аналіз указаних норм права дає підстави для висновку, що батьки мають рівні права та обов'язки щодо матеріального утримання дитини. Сплата аліментів за рішенням суду є одним із способів виконання обов'язку утримувати дитину тим з батьків, хто проживає окремо від дитини.
Отже, право на звернення до суду із заявою про стягнення аліментів і, відповідно, право на отримання аліментів має той з батьків, з ким проживає дитина.
За наявності встановлених судом обставин, що мають істотне значення, платник аліментів може бути повністю або частково звільнений від сплати.
Зміна фактичних обставин після ухвалення судом рішення про стягнення аліментів, а саме встановлення судом факту проживання дитини з іншим з батьків, а не з тим, на чию користь стягуються аліменти, є тією істотною обставиною, яка в розумінні частини другої статті 197 СК України може бути підставою для звільнення від сплати заборгованості за аліментами платника аліментів. Рішення про звільнення платника аліментів від сплати заборгованості за аліментами повинно також відповідати найкращим інтересам дитини.
Саме таку правову позицію висловив Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 29 червня 2022року (справа №596/826/21-ц), яка згідно з ч. 4 ст. 263 ЦПК України має враховуватися судами при застосуванні норм права.
У постанові від 4 вересня 2019 року у справі № 711/8561/16-ц (провадження № 61-21318св18) Верховний Суд погодився з рішенням суду першої інстанції, яким припинено стягнення аліментів із позивача на користь відповідачки на утримання неповнолітніх дітей, які стягнуто рішенням суду, оскільки аліменти - це кошти, спрямовані на забезпечення дитини всім необхідним для повноцінного розвитку, тому вони можуть бути стягнуті лише на користь того з батьків, хто проживає з дитиною та бере більш активну участь у її вихованні. У цьому аспекті доведенню підлягають саме ті обставини, що діти постійно, а не тимчасово проживають із тим з батьків, хто сплачував аліменти. У вказаній постанові Верховний Суд акцентував увагу на те, що сімейне законодавство України не містить підстав для припинення стягнення аліментів, за рішенням суду, яке набрало законної сили, однак за аналогією права для врегулювання такого роду правовідносин можуть бути застосовані норми частини четвертої статті 223 ЦПК України 2004 року , який буде ефективним способом захисту своїх прав.
Наявність рішення про стягнення аліментів не є перешкодою для вирішення спору про припинення такого стягнення і стягнення аліментів на користь іншого з батьків, бо саме у зміні обставин, які існували на момент ухвалення першого рішення, полягає новий спір. Невирішений спір між батьками дитини щодо визначення її місця проживання також не може бути підставою для відмови в стягненні аліментів на користь того з батьків, із ким фактично проживає дитина на момент пред'явлення позову про стягнення аліментів (постанова Верховного Суду від 3 лютого 2021 року у справі № 520/21069/18 (провадження № 61-1347св20).
За таких обставин, суд вважає, що заявником обрано неправильний спосіб захисту, оскільки ураховуючи особливий порядок ухвалення судового наказу про стягнення аліментів, норми ЦПК України, які чітко регулюють дії боржника у випадку непогодження із судовим наказом щодо стягнення аліментів, з огляду на всі вище викладені обставини та з урахуванням норм, що регулюють правовідносини у рамках поданої заяви про визнання судового наказу таким, що не підлягає виконанню, суд вважає, що у даному випадку подання заяви про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, не може бути пов'язане із оспоренням такого судового наказу по суті заявлених вимог, адже визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, належить до процесуальних питань, пов'язаних із виконанням судових рішень, тобто, рішень, які набрали законної сили та підлягають виконанню у примусовому порядку.
Заявнику слід звертатися з позовом про припинення стягнення аліментів, тому у задоволенні вимог про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, слід відмовити.
Керуючись ст. ст. 423-425 ЦПК України, суд,
Відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Амельчишин О.В. , заінтересована особа (стягувач) ОСОБА_2 , про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню - повністю.
Ухвала може бути оскаржена протягом п'ятнадцяти днів з дня її складення до Дніпровського апеляційного суду. Учасник справи, якому ухвала суду не була вручена у день її складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому ухвали суду.
Суддя: С. В. Ткаченко
Повний текст ухвали складено 21 02 2025