21 лютого 2025 рокусправа № 455/2632/24
Львівський окружний адміністративний суд, у складі головуючої судді Чаплик І.Д., розглянувши у письмовому провадженні в м. Львові в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_1 прикордонного загону (військова частина НОМЕР_2 ) про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 (адреса проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_3 ) звернувся до Старосамбірського районного суду Львівської області із позовом до НОМЕР_1 прикордонного загону (військова частина НОМЕР_2 ) (місцезнаходження: АДРЕСА_2 ; ЄДРПОУ: НОМЕР_4 ), в якому просить:
визнати протиправною бездіяльність командування військової частини НОМЕР_5 ( НОМЕР_1 прикордонний загін Державної прикордонної служби України), щодо не звільнення з військової служби військовослужбовця військової частини НОМЕР_5 , молодшого інспектора прикордонної служби - ОСОБА_1 , у зв'язку з сімейними обставинами на підставі п.3 ч. 12 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» у зв'язку з вихованням військовослужбовцем дитини з інвалідністю віком до 18 років;
зобов'язати командування військової частини НОМЕР_5 ( НОМЕР_1 прикордонний Державної прикордонної служби України), звільнити з військової служби молодшого інспектора прикордонної служби 2 категорії - кухаря відділення забезпечення другої прикордонної застави реактивних систем залпового вогню другого відділу прикордонної служби (тип С) прикордонної комендатури швидкого реагування вогневої підтримки НОМЕР_5 - ОСОБА_1 , у зв'язку з сімейними обставинами на підставі п.3 ч. 12 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» у зв'язку з вихованням військовослужбовцем дитини з інвалідністю віком до 18 років.
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що проходить військову службу у НОМЕР_1 прикордонному загоні (військова частина НОМЕР_2 ) на посаді молодшого інспектора прикордонної служби 2 категорії - кухаря відділення забезпечення другої прикордонної застави реактивних систем залпового вогню другого відділу прикордонної служби (тип С) прикордонної комендатури швидкого реагування вогневої підтримки за призовом під час мобілізації. Позивачем неодноразово подавались рапорти про звільнення з військової служби у зв'язку із необхідністю виховання його падчерки, яка є дитиною з інвалідністю віком до 18 років, за відсутності інших осіб, які зобов'язані її виховувати. Проте відповідач у листі-відповіді повідомив позивача про відсутність підстав для задоволення вказаних рапортів. Не погодившись із такою відмовою, позивач звернувся до суду із цим позовом.
Ухвалою Старосамбірського районного суду Львівської області від 10.11.2024 відкрито провадження у справі, а ухвалою від 21.11.2024 адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_2 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії направлено на розгляд до Львівського окружного адміністративного суду.
Матеріали справи №455/2632/24 було направлено до Львівського окружного адміністративного суду супровідним листом від 04.12.2024 №6302/24-Вих/455/2634/24 та отримано судом 18.12.2024.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.12.2024 визначено суддю для розгляду справи - Чаплик І.Д.
Ухвалою від 23.12.2024 прийнято справу до провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін та запропоновано відповідачу у п'ятнадцятиденний строк з дня отримання зазначеної ухвали, подати відзив на позовну заяву та всі письмові докази, що підтверджують заперечення проти позову.
Відповідач 07.01.2025 подав відзив на позовну заяву, у якому просив відмовити у задоволенні позовних вимог повністю. Відзив обґрунтований тим, що позивач при зверненні порушував порядок звернення до командування військової частини НОМЕР_2 , його звернення були подані на командира військової частини, без попереднього клопотання безпосереднього керівника. Проте вказані рапорти розглядались командуванням, на них надавались письмові відповіді про відсутність підстав для звільнення позивача з військової служби. Відповідач зазначає, що саме військовослужбовець при поданні рапорту зобов'язаний довести наявність підстав для звільнення. Нормами Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» для звільнення позивача з військової служби за змістом спірних правовідносин встановлено вимогу саме щодо виховання військовослужбовцем дитини з інвалідністю віком до 18 років, у разі відсутності інших осіб, які зобов'язані її виховувати. Проте до позовної заяви та до рапортів не додано жодних документів, які документально підтверджували, що позивач здійснює одноособове виховання падчерки. Утримання неповнолітньої падчерки є виключно правом позивача, а не обов'язком. Зазначає, що позивач не може вимагати суд прийняти рішення відносно активної дії - звільнення військовослужбовця з військової служби, так як суд уповноважений лише встановити чи спростувати наявність у позивача підстав для звільнення з військової служби.
17.01.2025 відповідач подав до суду клопотання, у якому просив долучити до матеріалів справи докази направлення відзиву на позовну заяву позивачу.
Позивач 27.01.2025 подав відповідь на відзив, у якій зазначив, що ним було дотримано процедуру подання рапорту про звільнення з військової служби та документів до нього. Зазначає, що він виконує обов'язки щодо виховання та утримання дітей його дружини від першого шлюбу, оскільки вона не може забезпечити їм надійне утримання і виховання через незадовільний стан здоров'я.
Відповідач 31.01.2025 подав заперечення на відповідь на відзив, у яких вказав, що подання рапорту по команді означає направлення його в порядку підпорядкування прямому командиру, який після розгляду та задоволення передає далі своєму безпосередньому командиру з відміткою про власне клопотання з відповідного питання. В рапортах немає звернення до безпосереднього начальника, немає клопотання безпосереднього начальника. Тобто, незважаючи на спосіб доставки на адресу військової частини НОМЕР_2 , дані рапорти подані з порушенням вимог пункту 288 Положення №1115/2009 та ст. 14 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України.
Інших заяв по суті справи до суду не надходило.
Дослідивши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив такі обставини.
Позивач, ОСОБА_1 перебуває у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_2 з 10 січня 2023 року, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_6 . Прізвище після державної реєстрації шлюбу: чоловіка - ОСОБА_3 , дружини - ОСОБА_3 .
ОСОБА_4 перебувала у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_5 .
Під час перебування у шлюбі у вказаного подружжя народився син ОСОБА_6 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та ОСОБА_7 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ).
Як видно із посвідчення серії НОМЕР_7 , ОСОБА_7 , 2007 року народження, є дитиною з інвалідністю віком до 18 років.
Відповідно до акта перевірки житлових умов, складеного Самбірською міською радою (дата складення не зазначена), у будинку за адресою: АДРЕСА_3 проживають: ОСОБА_4 (заявник), ОСОБА_6 (син), ОСОБА_7 (дочка), ОСОБА_5 (колишній чоловік), ОСОБА_1 (чоловік). Зі слів сусідів заявниця та її діти перебували на утриманні ОСОБА_1 . Дочка ОСОБА_7 , інвалід з дитинства, постійно хворіє, потребує коштів на лікування. Батько дитини фінансово не допомагає, веде аморальний спосіб життя.
ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_5 помер, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_8 .
Згідно із нотаріально посвідченою заявою ОСОБА_4 від 06.04.2024 №2917, ОСОБА_1 здійснює матеріальне забезпечення та утримання, бере участь у вихованні, навчанні, організації дозвілля та культурному розвитку неповнолітнього ОСОБА_6 та неповнолітньої ОСОБА_7 , яка є дитиною з інвалідністю. Претензій до ОСОБА_1 щодо матеріального забезпечення не має.
Позивач проходить військову службу у НОМЕР_1 прикордонному загоні Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ).
Так, наказом начальника НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України від 28.11.2023 № 630-ОС солдата ОСОБА_1 , призваного на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, який прибув для подальшого проходження військової служби з НОМЕР_9 прикордонного загону Державної прикордонної служби України, з 26.11.2023 зараховано у списки особового складу та на всі види забезпечення НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України.
16 квітня 2024 року позивач подав рапорт до командування військової частини НОМЕР_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та Адміністрації Державної прикордонної служби України про звільнення з військової служби на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», у зв'язку із сімейними обставинами, а саме: вихованням дитини з інвалідністю до 18 років, за відсутністю інших осіб, які зобов'язані її виховувати. До рапорту було долучено: копію паспорта ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , копію свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_6 , копію свідоцтва про народження ОСОБА_7 та ОСОБА_6 , копію посвідчення дитини з інвалідністю серії НОМЕР_7 , копію акту обстеження житлового приміщення, копію заяви ОСОБА_4 від 06.04.2024 №2917. Вказаний рапорт було зареєстровано у військовій частині 06.05.2024 за №04.4/24675/24-Вн.
23.04.2024 ідентичний рапорт надійшов шляхом скерування до відповідного органу від Адміністрації Державної прикордонної служби України.
На вказані рапорти відповідачем було надано відповіді №08/4168-24-Вих від 27.04.2024 та № 08/5516-24-Вих від 03.06.2024 відповідно, у яких зазначено, що згідно документів, долучених до рапорту, відсутні докази того, що біологічний батько ОСОБА_5 не приймає участі у вихованні своєї дитини ОСОБА_7 . Враховуючи вищевикладене, відсутні підстави для звільнення в запас Збройних Сил України із зазначених в рапорті підстав.
Позивач 04.06.2024 подав заперечення на вказану відповідь, у якій просив звільнити його з військової служби з наведених підстав, на що відповідачем було надано відповідь від 17.06.2024 №08/П-475/449, у якій зазначено, що після укладання шлюбу з особою, яка є матір'ю неповнолітніх дітей (навіть, якщо біологічного батька позбавлено батьківських прав), не виникає прямий обов'язок на їх утримання і виховання. Відповідно юридичний факт утримання, виховання неповнолітніх дітей (якщо обов'язок прямо не передбачений у законодавстві України), в тому числі дітей з інвалідністю, потребує додаткового підтвердження.
До відповідача також зверталась ОСОБА_4 із заявою від 26.04.2024 про звільнення її чоловіка з військової служби, на що відповідачем було надано відповідь від 28.04.2024. Доводи щодо наявності підстав для звільнення з військової служби та заперечення на них відповідача були ідентичними до доводів, зазначених у рапорті від 16.04.2024 та відповіді на нього від 27.04.2024.
16.10.2024 до командування військової частини НОМЕР_2 шляхом скерування до відповідного органу від Адміністрації Державної прикордонної служби України надійшов рапорт позивача про звільнення з військової служби на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», у зв'язку із сімейними обставинами, а саме: вихованням дитини з інвалідністю до 18 років, за відсутністю інших осіб, які зобов'язані її виховувати. До рапорту було долучено: копію паспорта ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , копію свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_6 , копію свідоцтва про народження ОСОБА_7 та ОСОБА_6 , копію посвідчення дитини з інвалідністю серії НОМЕР_7 , копію акту обстеження житлового приміщення, копію заяви ОСОБА_4 від 06.04.2024 №2917, копію свідоцтва про смерть ОСОБА_5 .
На вказаний рапорт відповідачем було надано відповідь від 19.10.2024 №08/П-1056/964, у якій зазначено, що із службових та особистих питань військовослужбовець повинен звертатися до свого безпосереднього начальника, а якщо він не може їх вирішити - до наступного прямого начальника. Згідно з пунктом 288 Положення №1115/209 у разі прийняття рішення про звільнення військовослужбовець подає по команді рапорт та в разі необхідності документи, які підтверджують підстави звільнення. Якщо військовослужбовець не перебуває у розпорядженні начальника НОМЕР_1 прикордонного загону, то даний рапорт поданий з порушенням вимог Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України та Положення №1115/2009, у зв'язку з чим даний рапорт розгляду по суті не підлягає.
Позивач звертався із запитом від 17.10.2024 щодо розгляду його рапорту, на що відповідачем надано відповідь від 05.11.2024 про те, що рапорт від 08.10.2024 про звільнення в запас Збройні Сили України був розглянутий. За результатами розгляду рапорту було направлено лист-відповідь від 19.10.2024 на вказану адресу.
Вважаючи протиправною відмову відповідача у звільненні його з військової служби, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав.
Даючи правову оцінку спірним правовідносинам, судом враховано такі обставини справи та норми чинного законодавства.
У відповідності до вимог пункту 3 частини 1 статті 244 КАС України, визначаючи яку правову норму слід застосувати до спірних правовідносин суд при вирішенні даної справи керується нормами Законів та підзаконних нормативно-правових актів в тій редакції, яка чинна на момент виникнення чи дії конкретної події, обставини і врегулювання відповідних відносин.
Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Аналіз даної норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, який побудовано на основі принципу заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом. Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб'єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.
Вчинення ж державним органом чи органом місцевого самоврядування, їх посадовою особою дій у межах компетенції, але не передбаченим способом, у не передбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.
Частинами 1-4 статті 17 Конституції України визначено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності.
Відповідно до статті 65 Конституції України, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Згідно із статтею 1 Закону України «Про оборону України» від 6 грудня 1991 року №1932-XII особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій; воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 №389-VIII (далі - Закон №389-VIII) воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
У зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, було введено воєнний стан. Строк дії Указу в подальшому продовжено відповідними Указами Президента України (№ 133/2022 від 14.03.2022, № 259/2022 від 18.04.2022, № 341/2022 від 17.05.2022, № 573/2022 від 12.08.2022, № 757/2022 від 07.11.2022, №58/2023 від 06.02.2023, №254/2023 від 01.05.2023, №451/2023 від 26.07.2023, №734/2023 від 06.11.2023, №50/2024 від 05.02.2024, №271/2024 від 08.05.2024, №469/2024 від 23.07.2024, №704/2024 від 28.10.2024, №26/2025 від 14.01.2025) з 08 лютого 2025 року строком на 90 діб.
Указом Президента України від 24.02.2022 №69/2022 «Про загальну мобілізацію» оголошено загальну мобілізацію на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва.
Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів визначає Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 р. №3543-XII (далі - Закон №3543-ХІІ).
Згідно із ст.1 Закону №3543-ХІІ мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України від 25.03.1992 №2232-XII Про військовий обов'язок і військову службу (далі Закон №2232-ХІІ).
Відповідно до частин 1, 2 статті 1 Закону №2232-XII захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону №2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Частиною шостою статті 2 Закону № 2232-XII визначені види військової служби: базова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи вищих навчальних закладів); військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.
Як уже встановлено судом, позивач проходить військову службу у НОМЕР_1 прикордонному загоні на посаді молодшого інспектора прикордонної служби 2 категорії - кухаря відділення забезпечення другої прикордонної застави реактивних систем залпового вогню другого відділу прикордонної служби (тип С) прикордонної комендатури швидкого реагування вогневої підтримки за призовом під час мобілізації.
Правові основи організації та діяльності Державної прикордонної служби України, її загальну структуру, чисельність, функції та повноваження визначає Закон України від 03.04.2003 № 661-IV "Про державну прикордонну службу України" (далі - Закон №661-IV).
Відповідно до статті 1 Закону №661-IV на Державну прикордонну службу України покладаються завдання щодо забезпечення недоторканності державного кордону та охорони суверенних прав України в її прилеглій зоні та виключній (морській) економічній зоні.
Згідно із статтею 6 Закону №661-IV, Державна прикордонна служба України є правоохоронним органом спеціального призначення.
Відповідно до статті 10 Закону №661-IV, органи охорони державного кордону безпосередньо виконують поставлені перед Державною прикордонною службою України завдання щодо забезпечення недоторканності державного кордону України.
Прикордонний загін є основною оперативно-службовою ланкою Державної прикордонної служби України, на яку покладаються охорона певної ділянки державного кордону самостійно чи у взаємодії з іншими органами охорони державного кордону та морською охороною, забезпечення дотримання режиму державного кордону і прикордонного режиму, здійснення в установленому порядку прикордонного контролю і пропуску через державний кордон України та до тимчасово окупованої території і з неї осіб, транспортних засобів, вантажів, охорона та захист пунктів пропуску через державний кордон України, припинення у взаємодії з відповідними військовими частинами та підрозділами Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, відповідними правоохоронними органами збройних та інших провокацій на державному кордоні України. Під час дії воєнного стану прикордонні загони у встановленому законом порядку можуть залучатися відповідними органами військового управління Збройних Сил України до ліквідації (нейтралізації) збройного конфлікту на державному кордоні України, міжнародного збройного конфлікту, відсічі збройній агресії проти України.
До складу прикордонного загону можуть входити прикордонні комендатури, відділи прикордонної служби, прикордонні застави, контрольно-пропускні пункти, відділення прикордонного контролю, відділення інспекторів прикордонної служби та інші підрозділи.
Указом Президента України від 29.12.2009 №1115/2009 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України (далі - Положення №1115), яке визначає порядок проходження громадянами України (далі - громадяни) військової служби в Державній прикордонній службі України (далі - Держприкордонслужба) у мирний час та особливості проходження військової служби в ній в особливий період.
Відповідно до абзацу 2 пункту 110 Положення №1115 для потреб Держприкордонслужби щодо комплектування окремих посад регіональних управлінь і вище на військову службу за контрактом за рішенням посадових осіб, до повноважень яких належить призначення на відповідні посади, можуть бути прийняті громадяни України з числа військовослужбовців військової служби за призовом осіб офіцерського складу або військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, та осіб, звільнених з військової служби, які не досягли граничного віку перебування на військовій службі та визнані військово-лікарськими комісіями придатними до військової служби за станом здоров'я.
Також, пунктом 279 Положення №1115 передбачено, що військовослужбовець може бути звільнений за сімейними обставинами або з інших поважних причин, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України.
Звільнення військовослужбовців з цих підстав здійснюється згідно з письмовими документами, які підтверджують наявність у них відповідних сімейних обставин або інших поважних причин.
Підстави для звільнення військовослужбовців з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин під час дії воєнного стану визначені у пункті 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу». Зокрема, абзацом 8 вказаного пункту передбачено, що військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах: виховання військовослужбовцем дитини з інвалідністю віком до 18 років, у разі відсутності інших осіб, які зобов'язані її виховувати.
Згідно з пунктом 288 Положення №1115, у разі прийняття рішення про звільнення військовослужбовець подає по команді рапорт та в разі необхідності документи, які підтверджують підстави звільнення.
Пунктом 14 Закону України «Про Статут внутрішньої служби Збройних Сил України» визначено, що із службових та особистих питань військовослужбовець повинен звертатися до свого безпосереднього начальника, а якщо він не може їх вирішити - до наступного прямого начальника.
З наведеного видно, що звільнення військовослужбовця зі служби відбувається за встановленою процедурою, яка розподіляється на такі етапи: подання військовослужбовцем рапорта про звільнення з наданням підтверджуючих для цього підстав документів, безпосередньо своєму командиру; розгляд рапорта про звільнення; прийняття наказу щодо звільнення зі служби.
За змістом позовних вимог позивач звернувся із рапортом про звільнення його з військової служби безпосередньо до командування військової частини НОМЕР_2 , а також до ІНФОРМАЦІЯ_5 та до Адміністрації Державної прикордонної служби України, тобто рапорт подався не до його безпосереднього командира по команді, як того вимагає Статут внутрішньої служби Збройних Сил України та Положення №1115. Відтак відповідачем було вірно зазначено, що позивачем було порушено порядок звернення із рапортом про звільнення з військової служби, оскільки позивач перебував не безпосередньо у розпорядженні командира військової частини НОМЕР_2 , а відтак позивачеві необхідно було звернутися із вказаним рапортом по команді до свого безпосереднього командира.
Щодо наявності підстав для звільнення позивача з військової служби суд зазначає таке.
Так, підпунктом «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону №2232-XII визначено, що військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).
Абзацом 8 підпунктом 3 частини 12 цієї ж статті передбачено, що військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин під час дії воєнного стану на таких підставах, як виховання військовослужбовцем дитини з інвалідністю віком до 18 років, у разі відсутності інших осіб, які зобов'язані її виховувати.
За змістом спірних правовідносин позивач зазначає, що у нього є падчерка, ОСОБА_7 , яка є донькою його дружини, ОСОБА_4 , від першого шлюбу та яка є дитиною з інвалідністю, а матір не може самостійно виконувати свої обов'язки щодо виховання та утримання дітей через незадовільний стан здоров'я.
Суд приходить до висновку, що за правовідносин, щодо яких виник спір, звільнення з військової служби через сімейні обставини можливе у зв'язку із необхідністю виховувати дитину з інвалідністю віком до 18 років за відсутності інших осіб, які зобов'язані її виховувати. Виходячи з вказаних положень, коли особи, зобов'язані виховувати дитину з інвалідністю є живими, не позбавлені батьківських прав, не визнані безвісно відсутніми, не оголошені померлими тощо, відсутні підстави стверджувати про факт відсутності осіб, на яких покладені відповідні обов'язки.
Частиною другою статті 51 Конституції України передбачено, що батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття.
Виходячи з положень ст.3 Сімейного кодексу України (далі - СК України), якою визначено поняття "сім'ї", можливо дійти висновку про те, що сім'я створюється не лише на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення.
Конституційний Суд України у своєму рішенні від 03.06.1999 №5-рп/99 надав офіційне тлумачення терміну "член сім'ї": членами сім'ї є, зокрема особи, які постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають з особою у безпосередніх родинних зв'язках (брати, сестри дружини (чоловіка); неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки й інші). Обов'язковими умовами для визначення їх членами сім'ї, крім спільного проживання, ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участь у витратах та утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.
Отже, термін "сім'я" означає не лише створення сім'ї на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а має більш широкі критерії для його визначення.
Загальний порядок здійснення сімейних прав та виконання сімейних обов'язків закріплено у статтях 14, 15 СК України.
Так, згідно зі статтею 14 СК України сімейні права є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі. Якщо дитина або особа, дієздатність якої обмежена, не може самостійно здійснювати свої права, ці права здійснюють батьки, опікун або самі ці особи за допомогою батьків чи піклувальника.
Частиною 1 статті 15 СК України визначено, що сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Статтею 141 СК України передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною 5 статті 157 цього Кодексу.
Відповідно до статті 180 СК України батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
З наведених положень законодавства вбачається, що в першу чергу саме на батьків покладається обов'язок з виховання та утримування своїх дітей.
Судом встановлено з матеріалів справи, що громадянин ОСОБА_5 , який є батьком ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , помер ІНФОРМАЦІЯ_3 . Проте щодо матері вказаних дітей, ОСОБА_4 судом не встановлено жодних перешкод для виконання нею її батьківських обов'язків щодо виховання дитини з інвалідністю, про які судом зазначалось вище. Суд зазначає, що факт незадовільного стану здоров'я дружини позивача, про що він вказує у позові, не вказує про відсутність у неї обов'язку з виховання власних дітей. Крім того, жодних доказів наявності у дружини позивача вад здоров'я, які б перешкоджали їй у вихованні власних дітей ні разом з рапортом про звільнення з військової служби, ні до суду подано не було. Нотаріально посвідчена заява ОСОБА_4 про те, що позивач бере участь у вихованні її дітей також не вказує на відсутність у неї такого обов'язку. Крім того, нотаріус за вказаних обставин лише посвідчує підпис ОСОБА_4 , встановлює її особу та обсяг дієздатності, проте не здійснює перевірку та встановлення фактів, викладених у ній. Отже за змістом спірних правовідносин у суду відсутні підстави вважати, що позивач здійснює одноособове виховання падчерки, як дитини з інвалідністю до 18 років, з огляду на вищевикладене, що є підставою для звільнення його з військової служби під час дії воєнного стану.
Суд також вважає за потрібне зазначити, що главою 22 СК України, серед іншого, визначено умови, за яких обов'язок з утримання дітей покладається на інших осіб (інших членів сім'ї та родичів).
Зокрема, статтею 265 СК України визначено, що баба, дід зобов'язані утримувати своїх малолітніх, неповнолітніх внуків, якщо у них немає матері, батька або якщо батьки не можуть з поважних причин надавати їм належного утримання, за умови, що баба, дід можуть надавати матеріальну допомогу.
Відповідно до статті 267 СК України повнолітні брати, сестри зобов'язані утримувати малолітніх, неповнолітніх братів та сестер, які потребують матеріальної допомоги і якщо вони не мають батьків, чоловіка, дружини або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання, за умови, що повнолітні брати та сестри можуть надавати матеріальну допомогу.
Повнолітні брати і сестри зобов'язані утримувати непрацездатних повнолітніх братів і сестер, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони не мають чоловіка, дружини, батьків або повнолітніх дочки, сина, за умови, що повнолітні брати та сестри можуть надавати матеріальну допомогу.
Суд зазначає, що згідно з статтею 260 СК України якщо мачуха, вітчим проживають однією сім'єю з малолітніми, неповнолітніми пасинком, падчеркою, вони мають право брати участь у їхньому вихованні.
Відповідно до статті 268 СК України мачуха, вітчим зобов'язані утримувати малолітніх, неповнолітніх падчерку, пасинка, які з ними проживають, якщо у них немає матері, батька, діда, баби, повнолітніх братів та сестер або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання, за умови, що мачуха, вітчим можуть надавати матеріальну допомогу. Суд може звільнити вітчима, мачуху від обов'язку по утриманню падчерки, пасинка або обмежити його певним строком, зокрема у разі: 1) нетривалого проживання з їхнім матір'ю, батьком; 2) негідної поведінки у шлюбних відносинах матері, батька дитини.
Отже, сімейне законодавство містить чітке розмежування таких понять, як «батько», «мати», «дитина», «вітчим», «пасинок», «усиновлений», «усиновитель». Передусім, це пов'язано із різним обсягом прав та обов'язків названих суб'єктів сімейних правовідносин по відношенню один до одного.
Виходячи з аналізу вищевказаних норм, перебуваючи у шлюбі з ОСОБА_4 позивач має право на участь у вихованні її дітей, проте відповідні обов'язки на нього не покладено.
Підсумовуючи суд зазначає, що оскільки обов'язок по вихованню неповнолітньої дитини з інвалідністю покладено на її близьких родичів, зокрема, її матері, а відповідно до частини першої статті 260 СК України позивач (вітчим) реалізовує таке право на добровільних засадах, відсутні обґрунтовані підстави вважати, що на позивача, за обставин цієї справи, розповсюджуються положення п.п. «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Подібна за змістом правова позиція відображена у постановах Верховного Суду від 14.12.2023 у справі №160/11228/23 та від 03.10.2024 у справі №160/17962/23.
З наведеного суд приходить до висновку, що позивачем під час подання рапорту про звільнення з військової служби на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» не було надано документів, які б свідчили про встановлення певного юридичного факту (свідоцтва про смерть, рішення суду про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім), які підтверджують те, що права та обов'язки матері та інших кровних родичів щодо дитини є припиненими і свідчать про те, що позивач здійснює самостійне виховання дитини з інвалідністю віком до 18 років.
Враховуючи вищевикладене, суд констатує, що відповідач, відмовляючи позивачу у звільненні з військової служби діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.
Водночас суд зазначає, що позивач не позбавлений права на звернення із рапортом про звільнення з військової служби за наявності належних доказів, що підтверджують підстави для такого звільнення.
Решта доводів та заперечень учасників справи, висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. У контексті оцінки доводів позову суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
При цьому, суд враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Відповідно до ч. 2 ст. 73 КАС України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно з вимогами ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до частини першої ст. 245 КАС України, при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.
Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Відповідно до вимог ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України при відмові в позові судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись ст. ст. 2, 8-10, 14, 72-79, 90, 139, 242-246, 250, 257-262, пп. 15.5 п.15 розділу Перехідні положення КАС України, суд, -
у задоволенні позову ОСОБА_1 (адреса проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_3 ) до НОМЕР_1 прикордонного загону (військова частина НОМЕР_2 ) (місцезнаходження: АДРЕСА_2 ; ЄДРПОУ: НОМЕР_4 ) про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії - відмовити повністю.
Судові витрати розподілу не підлягають.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду із врахуванням п.п.15.5 п.15 розділу VII Перехідні положення КАС України протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
СуддяЧаплик Ірина Дмитрівна