29 січня 2025 року
м. Київ
cправа № 922/1655/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Берднік І. С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І. С.,
секретар судового засідання - Корнієнко О. В.,
за участю представників:
Офіс Генерального прокурора - Керничного Н. І.,
Харківської обласної військової адміністрації - не з'явився,
Міністерства культури та інформаційної політики України - Тимкович І. О.,
Краснокутської селищної ради
Богодухівсього району Харківської області -не з'явився,
Релігійної громади (парафії) Свято-Покровської
Харківської єпархії Української Православної Церкви - не з'явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Релігійної громади (парафії) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви
на постанову Східного апеляційного господарського суду від 09.10.2024 (у складі колегії суддів: Здоровко Л. М. (головуючий), Білоусова Я. О., Слободін М. М.)
та рішення Господарського суду Харківської області від 19.07.2024 (суддя Пономаренко Т. О.)
у справі № 922/1655/24
за позовом Харківської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Харківської обласної військової адміністрації, Міністерства культури та інформаційної політики України
до Краснокутської селищної ради Богодухівсього району Харківської області, Релігійної громади (парафії) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви,
про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним та скасування свідоцтва
У травні 2024 року Харківська обласна прокуратура в інтересах держави в особі Харківської обласної державної (військової) адміністрації та Міністерства культури та інформаційної політики України звернулась до Господарського суду Харківської області з позовом до Краснокутської селищної ради Богодухівсього району Харківської області та Релігійної громади (парафії) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви (далі - Релігійна громада), в якому просила суд:
- усунути перешкоди у здійсненні державою користування та розпорядження майном - пам'яткою архітектури національного значення «Покровська церква» шляхом визнання незаконним та скасування рішення виконаного комітету Пархомівської сільської ради Краснокутського району Харківської області від 03.06.2009 № 35 «Про оформлення права власності на нежитлову будівлю: Свято-Покровський храм, що входить до комплексу будівель та споруд в селі Пархомівка, вул. Кооперативна, 16»;
- усунути перешкоди у здійсненні державою користування та розпорядження майном - пам'яткою архітектури національного значення «Покровська церква» шляхом визнання недійсним та скасування свідоцтва серії ЯЯЯ № 287209 про право власності на нерухоме майно - комплекс нежитлових будівель та споруд (Свято-Покровський храм, Б-1, 24,00 кв.м; сарай В; убиральня Г; колодязь, 1; ворота 2; ворота 3, хвіртка 4, хвіртка 5; огорожа 6), розташованих за адресою: вул. Кооперативна, 16, с. Пархомівка, Богодухівський район, Харківська область, виданого 03.06.2009 Пархомівською сільською радою на підставі рішення виконавчого комітету Пархомівської сільської ради від 03.06.2009 № 35.
Позов обґрунтовано порушенням прав та інтересів держави у зв'язку з протиправним вибуттям з її власності нежитлової будівлі - пам'ятки культурної спадщини національного значення «Покровської церкви», розташованої в с. Пархомівка Богодухівського району Харківської області.
Релігійна громада, заперечуючи проти позову, просили застосувати наслідки спливу позовної давності.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 19.07.2024, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 09.10.2024, позов задоволено; усунуто перешкоди у здійсненні державою користування та розпорядження майном - пам'яткою архітектури національного значення «Покровська церква» шляхом визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету Пархомівської сільської ради Краснокутського району Харківської області від 03.06.2009 № 35 «Про оформлення права власності на нежитлову будівлю: Свято-Покровський храм, що входить до комплексу будівель та споруд в селі Пархомівка, вул. Кооперативна, 16»; усунуто перешкоди у здійсненні державою користування та розпорядження майном - пам'яткою архітектури національного значення «Покровська церква» шляхом визнання недійсним та скасування свідоцтва серії ЯЯЯ № 287209 про право власності на нерухоме майно: комплекс нежитлових будівель та споруд (Свято-Покровський храм, Б-1, 24, 00 кв.м; сарай В; убиральня Г; колодязь, 1; ворота 2; ворота 3, хвіртка 4, хвіртка 5; огорожа 6), розташованих за адресою: вул. Кооперативна, 16, с. Пархомівка, Богодухівський район, Харківська область, виданого 03.06.2009 Пархомівською сільською радою на підставі рішення виконавчого комітету Пархомівської сільської ради від 03.06.2009 № 35. Здійснено розподіл судових витрат.
Не погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій, у листопаді 2024 року Релігійна громада подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадку, передбаченого пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, просить постанову Східного апеляційного господарського суду від 09.10.2024 та рішення Господарського суду Харківської області від 19.07.2024 скасувати, прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12.12.2024 відкрито касаційне провадження у справі № 922/1655/24 за касаційною скаргою Релігійної громади на постанову Східного апеляційного господарського суду від 09.10.2024 та рішення Господарського суду Харківської області від 19.07.2024 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України; касаційну скаргу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні на 29.01.2025.
Харківська обласна прокуратура у відзиві на касаційну скаргу посилається на те, що висновків судів попередніх інстанцій про підтвердження прокурором повноважень для звернення до суду з відповідним позовом, обрання належного способу захисту та відсутність підстав для застосування позовної давності відповідають правовим позиціям, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Харківська обласна військова адміністрація у відзиві на касаційну скаргу зазначає, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, прийнятими на підставі повного дослідження доказів та встановлення всіх обставин, що мають значення для справи, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції - без змін
Міністерство культури та інформаційної політики України у відзиві на касаційну скаргу зазначає, що доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують правильність висновків судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Харківська обласна військова адміністрація, Краснокутська селищна рада та Релігійна громада у судове засідання своїх представників не направили.
Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.
Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК України.
Так, за змістом частини 1 і пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема, неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.
Ураховуючи положення статті 202 ГПК України, наявність відомостей про направлення зазначеним учасникам справи ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, а також те, що зазначені учасники справи не звертались до суду з будь-якими заявами щодо розгляду справи, явка учасників справи не визнавалася судом обов'язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов'язком учасника справи, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності представників Харківської обласної військової адміністрації, Краснокутської селищної ради та Релігійної громади.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників Офісу Генерального прокурора та Міністерства культури та інформаційної політики України, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, постановою Ради Міністрів УРСР від 24.08.1983 № 970 «Про впорядкування справи обліку та охорони пам'ятників архітектури на території Української РСР» затверджено список пам'ятників архітектури Української РСР, що перебувають під охороною держави, до якого, зокрема, включено пам'ятку архітектури національного значення «Покровську церкву» - охоронний номер 711, яка розташована у с. Пархомівка Краснокутського району Харківської області по вул. Кооперативній, 16 та була зведена коштом вдови графа І. М. Подгорічані Варварою (Шидловською) за проектом Харківського губернського архітектора П. Ярославського у 1808-1809 роках у стилі класицизму.
Розпорядженням Харківської обласної державної адміністрації від 28.06.1993 № 493 відповідно до вимог статей 14, 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійної організації» та Указу Президента України від 04.03.1992 «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна» затверджено статут Свято-Покровської релігійної громади Української православної церкви та зобов'язано Управління архітектури обласної державної адміністрації до 15.07.1993 передати в безоплатне безстрокове користування релігійній громаді Української православної церкви культову споруду - пам'ятку архітектури «Покровську церкву», охоронний номер 711, розташовану у с. Пархомівка Краснокутського району Харківської області та проектно-кошторисну документацію по її реставрації.
Рішенням Краснокутського районного суду Харківської області від 21.05.2009 у справі № 2-224/2009 задоволено позов Релігійної громади до Пархомівської сільської ради про визнання права власності на нежитлову будівлю Свято-Покровського храму та господарські будівлі; визнано за Релігійною громадою (парафією) право колективної власності на нежитлову будівлю Свято-Покровського храму та господарські будівлі біля нього, що знаходяться на вул. Кооперативній, 16 у с. Пархомівка Краснокутського району Харківської області.
Зазначене рішення про задоволення позову мотивовано тим, що нежитлова будівля Свято-Покровського храму з господарськими будівлями, розташована за адресою по вул. Кооперативній, 16 у с. Пархомівка Краснокутського району, з 1994 року перебуває у безстроковому користуванні Релігійної громади, є приміщенням храму, яке є пам'яткою архітектури і потребує постійного догляду, підтримки в належному стані, ремонту, реставрації, яким постійно користується Релігійна громада, а державні органи не мають заперечень проти передачі у власність Релігійній громаді цього приміщення.
Рішенням виконавчого комітету Пархомівської сільської ради Краснокутського району Харківської області від 03.06.2009 № 35 «Про оформлення права власності на нежитлову будівлю: Свято-Покровський храм, що входить до комплексу будівель і споруд в с. Пархомівка, вул. Кооперативні, 16» за результатами розгляду заяви представника Релігійної громади Марусяка М. Я. вирішено оформити право колективної власності на нежитлову будівлю: Свято-Покровський храм, що входить до комплексу будівель та споруд, розташованих в селі Пархомівка, вул. Кооперативна, 16 за Релігійною громадою. Видати свідоцтво про право власності на зазначений об'єкт нерухомого майна.
На підставі вказаного рішення 03.06.2009 Пархомівською сільською радою видано Релігійній громаді свідоцтво про право власності серії ЯЯЯ № 287209.
09.06.2009 до Реєстру прав власності на нерухоме майно внесено відомості про право колективної власності Релігійної громади на комплекс Свято-Покровського храму, нежитлових будівель та споруд по вул. Кооперативній, 16 в с. Пархомівка Краснокутського району Харківської області занесено (реєстраційний номер майна: 27456013).
В подальшому постановою Харківського апеляційного суду від 20.02.2024 у справі № 2-224/2009 апеляційну скаргу Харківської обласної прокуратури задоволено частково, рішення Краснокутського районного суду Харківської області від 21.05.2009 скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким провадження у справі № 2-224/2009 закрито.
Разом з тим, під час виконання зазначеного судового рішення та опрацювання інформації, розміщеної в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно Харківською обласною прокуратурою встановлено, що на підставі свідоцтва про права власності ЯЯЯ 287209 від 03.06.2009, виданого Пархомівською сільською радою, 09.06.2009 за Релігійною громадою зареєстровано право колективної власності на комплекс нежитлових будівель та споруд за адресою: вул. Кооперативна, 16, с. Пархомівка, Богодухівський район, Харківська область.
Звертаючись до суду з відповідними позовними вимогами у справі, що розглядається, прокурор на їх обґрунтування послався на порушенням прав та інтересів держави у зв'язку з протиправним вибуттям з її власності нежитлової будівлі - пам'ятки культурної спадщини національного значення «Покровської церкви», щодо якої встановлено спеціальний правовий режим, що виключає можливість передачі його у приватну власність. Разом з цим, прокурор зауважив, що оскільки розпорядженням Харківської обласної державної адміністрації від 28.06.1993 № 493 спірне майно передано Релігійній громаді у безоплатне безстрокове користування, і законність цього розпорядження не оспорюється, то вимога про її повернення не може бути застосована.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, встановивши наявність підстав для звернення прокурора з відповідним позовом та правильне визначення Харківської обласної військової адміністрації та Міністерства культури та інформаційної політики України позивачами у справі, а також обрання прокурором належного способу захисту, виходив із того, що спірне майно є державною власністю, є архітектурною пам'яткою національного значення, є обмежено оборотоздатним об'єктом, що відповідно до вимог законодавства унеможливлює перебування цього майна у колективній власності.
При цьому, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, врахувавши, що пред'явлений прокурором позов за своєї правовою природою є негаторним, на який позовна давність не поширюється, оскільки з таким позовом можна звернутись у будь-який час, доки триває правопорушення, дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення заяви відповідача про застосування позовної давності.
Релігійна громада у поданій касаційній скарзі на обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, послалась на неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень статті 23 Закону України «Про прокуратуру» та без урахування висновків щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18, від 10.04.2024 у справі № 520/8065/19, від 19.10.2023 у справі № 9901/43/21, від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17, у постановах Верховного Суду від 06.08.2024 у справі № 910/2876/17, від 23.05.2024 у справі № 916/1165/23, від 14.05.2024 у справі № 918/571/23, від 14.05.2024 у справі № 916/774/23, від 08.05.2024 у справі № 923/643/21, від 17.04.2024 у справі № 916/2497/23, від 26.03.2024 у справі № 927/373/22, від 22.03.2024 у справі № 922/2635/22, від 05.03.2024 у справі № 910/5591/23, від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 13.05.2021 у справі № 806/1001/17, від 16.06.2021 у справі № 240/4936/18, від 07.12.2018 у справі № 924/1256/17; на неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування принципу jura novit curia («суд знає закони»), викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15, від 04.09.2019 у справі № 265/6582/16-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17, від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц, від 08.06.2021 у справі № 662/397/15-ц, від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19, від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17; на неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень статей 256, 261, 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та без урахування висновків щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, від 22.09.2020 у справі № 925/756/19, від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21, у постановах Верховного Суду від 05.09.2022 у справі № 385/321/20, від 01.08.2018 у справі № 641/76/17, від 07.03.2018 у справі № 910/3855/17, від 15.04.2019 у справі № 910/4886/18, від 27.01.2021 у справі № 186/599/17, від 27.04.2022 у справі № 185/1908/18, від 12.04.2023 у справі № 554/4064/17, від 06.03.2024 у справі № 750/254/22, від 24.04.2024 у справі № 619/1365/21, від 05.06.2024 у справі № 922/461/22; на неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо способу захисту, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13, від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц, у постановах Верховного Суду від 27.01.2021 у справі № 186/599/17, від 11.12.2023 у справі 752/5281/20, від 13.05.2020 у справі № 369/6892/15-ц, від 24.04.2024 у справі № 619/1365/21, від 06.08.2024 у справі № 911/1161/22, від 26.06.2024 у справі № 354/602/15-ц, від 30.07.2024 у справі № 914/158/22, від 24.07.2024 у справі № 910/1869/23, від 24.07.2024 у справі № 910/6644/18, від 17.07.2024 у справі № 918/791/23, від 02.07.2024 у справі № 906/283/22, від 05.06.2024 у справі № 922/461/22, від 29.05.2024 у справі № 910/3756/22, від 04.07.2024 у справі № 904/1106/23, від 05.06.2024 у справі № 910/12823/21, від 26.06.2024 у справі № 910/11037/23, від 11.06.2024 у справі № 914/3293/20, від 17.04.2024 у справі № 640/14353/19, від 21.02.2024 у справі № 910/18719/21, від 29.05.2024 у справі № 922/1444/20, від 06.08.2024 у справі № 902/197/22, від 07.05.2024 у справі № 911/3553/20; на неврахування судами попередніх інстанцій висновку щодо дотримання стандарту доказування «вірогідність доказів», викладеного у постанові Верховного Суду від 10.06.2024 у справі № 916/436/23.
Так, за доводами скаржника, судами попередніх інстанцій при вирішенні спору не надано оцінки обставинам дотримання прокурором порядку звернення до суду, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру»; не враховано, що за Релігійною громадою зареєстровано право власності на спірне нерухоме майно, а тому належним способом захисту є пред'явлення віндикаційного позову - витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване, і на який поширюється загальна позовна давність.
Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України однією з підстав касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Зі змісту зазначеної норми права випливає, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо, обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається. Тобто застосування правового висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду, залежить від тих фактичних обставин, які будуть встановлені судом у кожній конкретній справі за результатом оцінки поданих сторонами доказів. При цьому встановлені судом фактичні обставини у кожній справі можуть бути різними.
Верховний Суд, переглянувши постанову суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції у межах доводів і вимог касаційної скарги, виходить із такого.
Питання щодо представництва прокурором інтересів громадянина або держави в господарському суді, а також особливості здійснення ним окремих форм представництва таких інтересів врегульовані положеннями Конституції України, Закону України «Про прокуратуру» та ГПК України.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України).
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Абзацом 1 частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» визначений вичерпний перелік підстав для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді.
Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Вирішення питання про орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, полягає у встановленні органу, який, використовуючи на підставі норм законодавства надані йому повноваження, зобов'язаний з метою захисту інтересів держави вчиняти юридичні дії, що впливають на права та обов'язки суб'єктів спірних правовідносин, зобов'язуючи їх припинити порушення інтересів держави та усунути наслідки цих порушень (зокрема, звертатись до суду з відповідним позовом).
Відповідно до абзаців 1 - 3 частини 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
Згідно із частиною 4 статті 53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.
Відповідно до абзацу 2 частини 5 статті 53 ГПК України у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
Отже, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Разом з тим прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 зробила висновки про застосування зазначених норм права щодо представництва прокурором інтересів держави в господарському суді та зазначила, що:
1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо:
- орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси;
- орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави;
2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо: - відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;
- орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.
Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень (абзаци 1-3 частини 4 Закону України «Про прокуратуру»).
Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.
Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтування підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Аналогічні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц.
У справі, що розглядається, прокурор, звертаючись до суду в інтересах держави в особі Харківської обласної військової адміністрації та Міністерства культури та інформаційної політики України з відповідними позовними вимогами, обґрунтовуючи порушення прав та інтересів держави як власника об'єкта культурної спадщини національного значення, послався на порушення встановленого законодавством обмеження щодо оборотоздатності об'єктів культурної спадщини національного значення, охорона та збереження яких становить значний суспільний інтерес.
Суди попередніх інстанцій, ураховуючи положення законів України «Про охорону культурної спадщини» та «Про місцеві державні адміністрації», Положення про Міністерство культури та інформаційної політики України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2019 № 885, дійшли обґрунтованого висновку про те, що Харківська обласна військова адміністрація та Міністерство культури та інформаційної політики України, в особі яких прокурор звернувся до суду з відповідним позовом для захисту права та інтересу держави, є органами, уповноваженими державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Також, судами попередніх інстанцій встановлено, що прокурор листами звертався до Харківської обласної військової адміністрації (від 21.03.2024 № 15/4-4415-24) та Міністерства культури та інформаційної політики України (від 26.03.2024 № 15/4-4415-24), у яких повідомляв останніх про встановлені факти порушення законодавства щодо охорони культурної спадщини та про необхідність вжиття заходів захисту порушеного права та інтересу держави.
Харківська обласна військова адміністрація листом від 12.04.2024 № 01-66/2997 повідомила прокурора, що заходи на захист порушеного права та інтересу держави нею не вживались.
Міністерство культури та інформаційної політики України у відповіді від 08.04.2024 № 06/15/3091-24 на лист прокурора (від 26.03.2024 № 15/4-4415-24) повідомило, що не заперечує проти вжиття прокуратурою відповідних заходів представництва для захисту порушеного права та інтересу держави.
Отже, підставою реалізації прокуратурою представницьких функцій у цьому випадку стала усвідомлена пасивна поведінка органів, уповноважених здійснювати захист прав та інтересів держави у спірних правовідносинах, тобто нездійснення ними такого захисту.
З огляду на викладене, суди попередні інстанцій дійшли правомірного висновку, що звертаючись до суду з відповідним позовом у справі, що розглядається, прокурор дотримався вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру», а саме: обґрунтував наявність у нього підстав для представництва інтересів держави у суді, визначив, у чому саме полягає порушення інтересів держави та правильно визначив органи, уповноважені державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Отже, доводи скаржника про ненадання судами попередніх інстанцій оцінки обставинам дотримання прокурором порядку звернення до суду з відповідним позовом спростовуються наведеним вище та змістом судових рішень судів попередніх інстанцій.
За таких обставин доводи скаржника про неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень статті 23 Закону України «Про прокуратуру» не знайшли свого підтвердження під час касаційного перегляду.
Безпідставними є посилання Релігійної громади на неврахування судами попередніх інстанцій при вирішенні питання щодо наявності повноважень у прокурора для звернення до суду з відповідним позовом в інтересах держави в особі уповноважених органів висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18, від 10.04.2024 у справі № 520/8065/19, від 19.10.2023 у справі № 9901/43/21, від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17, у постановах Верховного Суду від 06.08.2024 у справі № 910/2876/17, від 23.05.2024 у справі № 916/1165/23, від 14.05.2024 у справі № 918/571/23, від 14.05.2024 у справі № 916/774/23, від 08.05.2024 у справі № 923/643/21, від 17.04.2024 у справі № 916/2497/23, від 26.03.2024 у справі № 927/373/22, від 22.03.2024 у справі № 922/2635/22, від 05.03.2024 у справі № 910/5591/23, від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 13.05.2021 у справі № 806/1001/17, від 16.06.2021 у справі № 240/4936/18, від 07.12.2018 у справі № 924/1256/17, оскільки висновки судів попередніх інстанцій у справі, що розглядається, про наявність у прокурора повноважень для звернення до суду в інтересах держави в особі Харківської обласної військової адміністрації та Міністерства культури та інформаційної політики України не суперечать, а відповідають висновкам, наведеним у зазначених вище постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі.
Розглянувши спір, суди попередніх інстанцій виходили із того, що за адресою: вул. Кооперативній, 16 у с. Пархомівка Богодухівського району Харківської області розташована пам'ятка архітектури національного значення - «Покровська церква», яку взято на державний облік згідно з постановою Ради Міністрів УРСР від 24.08.1983 № 970 «Про впорядкування справи обліку та охорони пам'ятників архітектури на території Української РСР», охоронний номер 711 у списку пам'ятників архітектури Української РСР, що перебувають під охороною держави.
Згідно з статтею 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини» (тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) пам'ятка культурної спадщини - об'єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України.
Відповідно до пункту 3 розділу Х «Прикінцеві положення» Закону України «Про охорону культурної спадщини» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) об'єкти, включені до списків (переліків) пам'яток історії та культури відповідно до Закону Української РСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури» визнаються пам'ятками відповідно до цього Закону. Такий висновок наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21.
До введення 06.06.1991 в дію Закону України від 23.04.1991 № 987-XII «Про свободу совісті та релігійні організації» все майно церковних і релігійних громад в Україні було визнано державною власністю згідно з артикулом 366 Адміністративного кодексу Української СРСР 1927 року.
Окрім цього, відповідно до частини 1 статті 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини» об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками (за винятком пам'яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.
За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що майно - нежитлова будівля Свято-Покровський храм, що входить до комплексу будівель та споруд, розташованих в селі Пархомівка, вул. Кооперативна, 16, є загальнодержавною власністю, тому зміна форми власності, в тому числі шляхом передачі його у колективну власність Релігійній громаді за відсутності рішення (волевиявлення) уповноважених органів та з порушенням положень статті 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини», є протиправною.
Пунктом 6 постанови Верховної Ради України «Про порядок введення в дію Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачено, що повернення у власність чи передача у безоплатне користування релігійним громадам культових будівель і майна має відбуватись з урахуванням прав релігійних громад, яким належали ці будівлі і майно на момент їх переходу у власність держави.
Проте, як встановлено судами попередніх інстанцій, Релігійна громада як релігійна організація була створена та зареєстрована як юридична особа 28.06.1993, тобто вже після введення в дію 06.06.1991 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».
Ураховуючи зазначене, судами попередніх інстанцій правомірно зазначено про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин статті 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» в контексті повернення у власність Релігійній громаді спірного майна.
Отже, з огляду на те, що право колективної власності на нежитлову будівлю - Свято-Покровський храм, що входить до комплексу будівель та споруд, розташованих в селі Пархомівка, вул. Кооперативна, 16, у Релігійної громади не виникло, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про незаконність рішення Виконавчого комітету Пархомівської сільської ради від 03.06.2009 № 35 «Про оформлення права власності на нежитлову будівлю: Свято-Покровський храм, що входить до комплексу будівель та споруд в селі Пархомівка, вул. Кооперативна, 16», яким вирішено оформити право власності Релігійної громади на спірну нежитлову будівлю, та про недійсність свідоцтва серії ЯЯЯ № 287209 про право власності Релігійної громади на спірне майно, виданого 03.06.2009.
При цьому судами попередніх інстанцій правомірно також було враховано, що постановою Харківського апеляційного суду від 20.02.2024 скасовано рішення Краснокутського районного суду Харківської області від 21.05.2009 у справі № 2-224/2009, яким було визнано за Релігійною громадою право колективної власності на нежитлову будівлю Свято-Покровського храму та господарські будівлі біля нього, що знаходяться на вул. Кооперативній, 16 в с. Пархомівка Краснокутського району Харківської області.
Щодо способу захисту, Верховний Суд зазначає наступне.
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.
Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.
Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючої перешкоди чи зобов'язання відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном.
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).
Велика Палата Верховного Суду послідовно дотримується позиції, що у випадках, коли на певний об'єкт нерухомого майна за жодних умов не може виникнути право приватної власності, державна реєстрація цього права не змінює володільця відповідного об'єкта, а тому порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади слід розглядати як таке, що не пов'язане з позбавленням власника володіння. Належним способом захисту прав власника у цих випадках є негаторний позов (постанови від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14-ц, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц).
Власник майна може вимагати усунення порушення його права власності на це майно, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути об'єкт. Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, мета пред'явленого прокурором позову спрямована на усунення перешкод власникові (державі), який не втратив і не міг втратити володіння специфічним об'єктом цивільних відносин (об'єктом культурної спадщини), у розпорядженні Свято-Покровським храмом (Покровська церква) шляхом визнання незаконним та скасування рішення виконаного комітету Пархомівської сільської ради від 03.06.2009 № 35 та визнання недійсним та скасування свідоцтва серії ЯЯЯ № 287209 про право власності на нерухоме майно.
При цьому, судами попередніх інстанцій ураховано, що розпорядженням Харківської обласної державної адміністрації від 28.06.1993 № 493 спірне майно передано Релігійній громаді у безоплатне безстрокове користування, це розпорядження не оспорюється у заявленому позові, тому відсутні підстави для пред'явлення вимоги про витребування цього майна.
За таких обставин, оскільки незважаючи на державну реєстрацію права комунальної власності на вказаний об'єкт культурної спадщини, володіння останнім власник (держава) не втратив, а передав за розпорядженням Харківської обласної державної адміністрації від 28.06.1993 № 493 у безоплатне безстрокове користування Релігійній громаді, підстави для застосування віндикаційного позову відсутні.
З огляду на викладене, ураховуючи правову природу спірних правовідносин, суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про обрання прокурором належного способу захисту порушеного права та інтересу держави шляхом звернення до суду з негаторним позовом.
Ураховуючи наведене, суд касаційної інстанції не приймає до уваги посилання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків стосовно способу захисту, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13, від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц, у постановах Верховного Суду від 27.01.2021 у справі № 186/599/17, від 11.12.2023 у справі 752/5281/20, від 13.05.2020 у справі № 369/6892/15-ц, від 24.04.2024 у справі № 619/1365/21, від 06.08.2024 у справі № 911/1161/22, від 26.06.2024 у справі № 354/602/15-ц, від 30.07.2024 у справі № 914/158/22, від 24.07.2024 у справі № 910/1869/23, від 24.07.2024 у справі № 910/6644/18, від 17.07.2024 у справі № 918/791/23, від 02.07.2024 у справі № 906/283/22, від 05.06.2024 у справі № 922/461/22, від 29.05.2024 у справі № 910/3756/22, від 04.07.2024 у справі № 904/1106/23, від 05.06.2024 у справі № 910/12823/21, від 26.06.2024 у справі № 910/11037/23, від 11.06.2024 у справі № 914/3293/20, від 17.04.2024 у справі № 640/14353/19, від 21.02.2024 у справі № 910/18719/21, від 29.05.2024 у справі № 922/1444/20, від 06.08.2024 у справі № 902/197/22, від 07.05.2024 у справі № 911/3553/20, оскільки наведені скаржником у касаційній скарзі цитати правових висновків Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду є загальними висновками щодо способів судового захисту. При цьому, у кожній з наведених справ відповідні рішення Великою Палатою Верховного Суду та Верховним Судом були ухвалені з урахуванням конкретних обставин справи та поданих сторонами доказів в межах конкретного предмета доказування.
Водночас у справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій з огляду на предмет і підстави заявленого позову, з урахуванням встановлених фактичних обставин справи, дійшли висновку про обрання прокурором належного способу захисту порушеного права та інтересу держави, з чим погодився і суд касаційної інстанції.
Також скаржник у касаційній скарзі посилається на те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки щодо застосування судами принципу jura novit curia («суд знає закони»), викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15, від 04.09.2019 у справі № 265/6582/16-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17, від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц, від 08.06.2021 у справі № 662/397/15-ц, від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19, від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17, та вирішуючи спір у справі, що розглядається, зазначеного принципу не застосували, а тому надали неправильну правову кваліфікацію спірним правовідносинам.
Разом з тим, як вже зазначалось вище, суди попередні інстанцій у справі, що розглядається, з огляду на предмет і підстави заявленого позову, ураховуючи правову природу спірних правовідносин та встановлені фактичні обставини справи, дійшли висновку про обрання прокурором належного способу захисту шляхом звернення до суду з негаторним позовом, з чим погодився суд касаційної інстанції, тобто надали правильну правову кваліфікацію спірним правовідносинам.
Отже, наведені судами попередніх інстанцій висновки не суперечать правовим висновкам, викладеним у зазначених вище постановах Великої Палати Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі.
Щодо позовної давності, Верховний Суд зазначає таке.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Як неодноразово зазначала Велика Палата Верховного Суду, приписи про застосування позовної давності поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов). Натомість негаторний позов може бути пред'явлений позивачем упродовж усього часу, поки існує відповідне правопорушення. Такий підхід у судовій практиці є усталеним (постанови від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, від 20.06.2023 у справі № 554/10517/16-ц).
З огляду на зазначене та враховуючи пред'явлення прокурором у справі, що розглядається, негаторного позову, який, як зазначено вище, є належним способом захисту у спірних правовідносинах, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання Релігійної громади про застосування позовної давності у зв'язку з її безпідставністю.
За таких обставин безпідставними є доводи скаржника про неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень статей 256, 261, 267 ЦК України та неврахування висновків щодо застосування цих норм права, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, від 22.09.2020 у справі № 925/756/19, від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21, у постановах Верховного Суду від 05.09.2022 у справі № 385/321/20, від 01.08.2018 у справі № 641/76/17, від 07.03.2018 у справі № 910/3855/17, від 15.04.2019 у справі № 910/4886/18, від 27.01.2021 у справі № 186/599/17, від 27.04.2022 у справі № 185/1908/18, від 12.04.2023 у справі № 554/4064/17, від 06.03.2024 у справі № 750/254/22, від 24.04.2024 у справі № 619/1365/21, від 05.06.2024 у справі № 922/461/22, оскільки висновки, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, зроблені Великою Палатою Верховного Суду та Верховним Судом у зазначених вище постановах з урахуванням правової природи спірних правовідносин та конкретних обставин у кожній справі.
Крім того, суд касаційної інстанції зазначає, що посилання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій висновку Верховного Суду щодо стандарту доказування та оцінки доказів судом, викладеного у постанові Верховного Суду від 10.06.2024 у справі № 916/436/23, стосуються не порушення чи неправильного застосування норм права, а фактично зводяться до незгоди скаржника з наданою судами попередніх інстанцій оцінкою наявних у матеріалах справи доказів та спонукання суду касаційної інстанції до їх переоцінки, що виходить за межі повноважень касаційного суду, визначених статтею 300 ГПК України
Зважаючи на викладене, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження.
Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
За змістом статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Ураховуючи наведене, суд касаційної інстанції, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів касаційної скарги, дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції - без змін.
Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. Касаційну скаргу Релігійної громади (парафії) Свято-Покровської Харківської єпархії Української Православної Церкви залишити без задоволення.
2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 09.10.2024 та рішення Господарського суду Харківської області від 19.07.2024 у справі № 922/1655/24 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя І. С. Берднік
Судді: В. А. Зуєв
І. С. Міщенко