ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
17 лютого 2025 року м. ОдесаСправа № 916/3707/24
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді: Таран С.В.,
Суддів: Богатиря К.В., Поліщук Л.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради
на рішення Господарського суду Одеської області від 26.11.2024, прийняте суддею Петровим В.С., м. Одеса, повний текст складено 27.11.2024,
у справі №916/3707/24
за позовом: Департаменту комунальної власності Одеської міської ради
до відповідача: Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1
про стягнення 21 365,35 грн
У серпні 2024 р. Департамент комунальної власності Одеської міської ради звернувся з позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , в якому просив стягнути з відповідача на користь позивача 21365,35 грн неустойки за прострочення повернення об'єкта оренди.
Позовні вимоги обґрунтовані неправомірними діями відповідача, який, не зважаючи на припинення 18.11.2020 договірних орендних відносин з Департаментом комунальної власності Одеської міської ради, безпідставно не здійснив своєчасне повернення останньому об'єкта оренди - нежилих приміщень другого та третього поверхів загальною площею 143,9 кв.м, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , що в силу вимог законодавства є підставою для нарахування Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 неустойки у розмірі подвійної плати за користування орендованим майном за час прострочення.
За вказаною позовною заявою місцевим господарським судом 26.08.2024 відкрито провадження у справі №916/3707/24.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 26.11.2024 у справі №916/3707/24 (суддя Петров В.С.) у задоволенні позову відмовлено.
Судове рішення мотивоване відсутністю у відповідача простроченого зобов'язання з повернення позивачеві орендованого майна, що, в свою чергу, унеможливлює нарахування Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 неустойки, передбаченої положеннями частини другої статті 785 Цивільного кодексу України.
Не погодившись з прийнятим рішенням, Департамент комунальної власності Одеської міської ради звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 26.11.2024 у справі №916/3707/24 та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.
Зокрема, скаржник наголошує на тому, що договір оренди №25-к/10 від 10.12.2010 припинив свою дію 18.11.2020, а укладений в подальшому між сторонами додатковий договір №13 від 12.03.2021 до вищенаведеного договору оренди зафіксував факт повернення частини нежитлових приміщень позивачеві та жодним чином не зумовив при цьому пролонгацію орендних правовідносин, відтак, з огляду на добровільне повернення відповідачем об'єкта оренди лише 02.06.2021, Департамент комунальної власності Одеської міської ради правомірно нарахував і заявив до стягнення на підставі частини другої статті 785 Цивільного кодексу України неустойку за період з 19.11.2020 по 02.06.2021.
Відповідно до частини тринадцятої статті 8 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Згідно з частиною третьою статті 270 Господарського процесуального кодексу України розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється у судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених частиною десятою цієї статті та частиною другою статті 271 цього Кодексу.
Частиною десятою статті 270 Господарського процесуального кодексу України визначено, що апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення (частина сьома статті 12 Господарського процесуального кодексу України).
Станом на 01.01.2024 прожитковий мінімум для працездатних осіб у місячному розмірі становив 3028 грн (стаття 7 Закону України "Про державний бюджет України на 2024 рік").
Враховуючи викладене та з огляду на ціну позову у даній справі (21365,35 грн), перегляд оскаржуваного рішення за апеляційною скаргою Департаменту комунальної власності Одеської міської ради ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду у складі головуючого судді Таран С.В., суддів: Богатиря К.В., Поліщук Л.В. від 20.12.2024 вирішено здійснювати в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Крім того, зазначеною ухвалою суду апеляційної інстанції було встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу та будь-яких заяв чи клопотань з процесуальних питань до 06.01.2025.
Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 своїм правом згідно з частиною першою статті 263 Господарського процесуального кодексу України не скористався, відзив на апеляційну скаргу не надав, що в силу частини третьої статті 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції.
За умовами частин першої, другої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду у визначеному складі суддів, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування Господарським судом Одеської області норм матеріального та процесуального права, дійшла наступних висновків.
З матеріалів справи вбачається, що 10.12.2010 між Відділом освіти Київської районної адміністрації Одеської міської ради ("Орендодавець") та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 ("Орендар") укладено договір оренди нежилого приміщення №25-к/10 (далі - договір №25-к/10 від 10.12.2010), за умовами пункту 1.1 якого Орендодавець передає, а Орендар приймає у строкове платне (погодинне) користування приміщення у ОНВК №84 площею 53,50 кв.м, розташоване за адресою: АДРЕСА_2 .
Згідно з пунктом 1.2 договору №25-к/10 від 10.12.2010 передача в оренду об'єкта, зазначеного у пункті 1.1 цього договору, здійснюється на підставі Цивільного та Господарського кодексів України, Закону України "Про оренду державного та комунального майна", протоколу засідання комісії з проведення конкурсів на право укладання договору оренди будівель (споруд, приміщень), які є комунальною власністю, що відбулося 09.12.2010, затвердженого головою комісії з проведення конкурсів на право укладання договорів оренди будівель (споруд, приміщень), які є комунальною власністю, та наказу "Про результати конкурсу на право укладання договорів оренди об'єктів комунальної власності" №431 від 09.12.2010.
В силу пункту 1.3 договору №25-к/10 від 10.12.2010 термін дії даного договору оренди - з 10.12.2010 до 09.12.2011.
У пункті 2.1 договору №25-к/10 від 10.12.2010 узгоджено, що орендна плата визначається на підставі статті 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", Методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України 04.10.1995 зі змінами та доповненнями; рішень Одеської міської ради та Виконкому Одеської міської ради.
За орендоване приміщення Орендар зобов'язується сплачувати орендну плату відповідно до розрахунку, приведеного у додатку 1 до договору, що становить за перший, після підписання договору оренди, місяць 94,02 грн (без урахування податку на додану вартість та індексу інфляції) та є базовою ставкою орендної плати за місяць. Розмір орендної плати за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування розміру орендної плати за минулий місяць на щомісячний індекс інфляції, що друкується Мінстатом України. Податок на додану вартість розраховується відповідно до вимог чинного законодавства. Орендар зобов'язаний вносити орендну плату, відшкодування комунальних послуг та повернення експлуатаційних витрат (ПЕВ) щомісячно до 25 числа поточного місяця незалежно від результатів його господарської діяльності (пункти 2.2, 2.3 договору №25-к/10 від 10.12.2010).
Пунктом 2.4 договору №25-к/10 від 10.12.2010 передбачено, що розмір орендної плати, відшкодування комунальних послуг та ПЕВ змінюється у випадках зміни методики її розрахунку, цін і тарифів та в інших випадках, передбачених законодавчими актами України та рішеннями міської ради, що набрали чинності, в порядку, передбаченому чинним законодавством.
Відповідно до пункту 3.4 договору №25-к/10 від 10.12.2010 Орендодавець зобов'язується передати Орендарю в оренду нежиле приміщення згідно з пунктом 1.1 цього договору за актом приймання-передачі, який підписується обома сторонами.
За умовами 4.1 договору №25-к/10 від 10.12.2010 вказані у пункті 1.1 цього договору приміщення Орендодавцем передаються Орендарю виключно для проведення занять з дітьми по народному танцю.
Після закінчення строку дії договору чи у випадку його дострокового розірвання Орендар зобов'язаний у 15-денний термін передати Орендодавцю приміщення за актом у належному стані, не гіршому ніж на момент передачі їх в оренду, та відшкодувати Орендодавцю збитки у разі погіршення стану або втрати (повної або часткової) об'єкта оренди (пункт 4.7 договору №25-к/10 від 10.12.2010).
Положеннями пункту 4.10 договору №25-к/10 від 10.12.2010 визначено, що у випадку припинення дії цього договору у зв'язку із закінченням строку чи дострокового розірвання договору Орендар сплачує неустойку в розмірі подвійної орендної плати з урахуванням щомісячного індексу інфляції по день підписання акту приймання-передачі приміщення.
Згідно з пунктом 7.1 договору №25-к/10 від 10.12.2010 питання, не врегульовані цим договором, вирішуються відповідно до чинного законодавства України.
У пункті 7.5 договору №25-к/10 від 10.12.2010 вказано, що зміна або розірвання договору можуть мати місце за погодженням сторін. Зміни та доповнення, що вносяться до договору, розглядаються сторонами протягом 20 днів і вносяться у тій самій формі, в якій укладено цей договір. Одностороння відмова від виконання договору та внесених змін не допускається.
В силу пункту 7.11 договору №25-к/10 від 10.12.2010 дія договору оренди припиняється, зокрема, внаслідок закінчення строку, на який його було укладено.
Відповідно до пунктів 7.13, 7.14 договору №25-к/10 від 10.12.2010 вступ Орендаря у користування приміщеннями настає одночасно з підписанням акту приймання-передачі вказаних приміщень. Передача приміщень в оренду не означає передачу Орендарю права власності на це приміщення. Власником об'єкта оренди залишається територіальна громада міста Одеси.
Цей договір набуває чинності з моменту підписання його сторонами (пункт 7.17 договору №25-к/10 від 10.12.2010).
06.12.2011 між Відділом освіти Київської районної адміністрації Одеської міської ради та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 укладено додаткову угоду б/н до договору №25-к/10 від 10.12.2010, якою змінено розмір орендної плати та продовжено строк дії договору оренди до 30.11.2012.
Додатковою угодою б/н від 03.12.2012 до договору №25-к/10 від 10.12.2010 змінено розмір орендної плати та пролонговано вказаний договір оренди до 30.11.2013, а додатковою угодою б/н від 24.10.2013 до договору №25-к/10 від 10.12.2010 внесено зміни до пункту 2.3 цього договору оренди, відповідно до яких Орендар зобов'язаний вносити орендну плату, відшкодування комунальних послуг, повернення експлуатаційних витрат щомісячно до 15 числа поточного місяця незалежно від результатів його господарської діяльності.
31.12.2013 між Відділом освіти Київської районної адміністрації Одеської міської ради та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 укладено додаткову угоду №8 до договору №25-к/10 від 10.12.2010 щодо зміни розміру орендної плати та продовження строку дії договору оренди до 30.11.2014.
Додатковою угодою №9 від 10.12.2014 до договору №25-к/10 від 10.12.2010 змінено розмір орендної плати та пролонговано вказаний договір оренди до 30.11.2015, а додатковою угодою №11 від 30.11.2015 збільшено площу об'єкта оренди до 202,80 кв.м, змінено орендну плату та пролонговано договір оренди до 30.11.2016.
Додатковим договором №1 від 16.12.2016 до договору №25-к/10 від 10.12.2010 передбачено зміну назви Орендодавця у преамбулі та розділі "Місцезнаходження сторін" договору з Відділу освіти Київської районної адміністрації Одеської міської ради на Комунальну установу "Центр фінансування та господарської діяльності закладів та установ системи освіти Київського району м. Одеси", зміну площі об'єкта оренди на 197,40 кв.м та розміру орендної плати, а також пролонгацію договору оренди до 30.11.2017.
30.10.2017 між Комунальною установою "Центр фінансування та господарської діяльності закладів та установ системи освіти Київського району м. Одеси" та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 укладено додатковий договір №2 до договору №25-к/10 від 10.12.2010, яким змінено розмір орендної плати та продовжено строк дії договору оренди до 30.11.2018.
Додатковим договором №3 від 29.01.2018 до договору №25-к/10 від 10.12.2010 змінено розмір орендної плати, а додатковим договором №4 від 26.02.2018 до договору №25-к/10 від 10.12.2010 змінено назву Орендодавця у преамбулі та розділі "Місцезнаходження сторін" договору з Комунальної установи "Центр фінансування та господарської діяльності закладів та установ системи освіти Київського району м. Одеси" на Одеський навчально-виховний комплекс №84 "Спеціалізована школа І-ІІІ ступенів з поглибленим вивченням іноземних мов - загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів" Одеської міської ради Одеської області.
23.03.2018 між Департаментом комунальної власності Одеської міської ради та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 укладено додатковий договір №5 до договору №25-к/10 від 10.12.2010, згідно з яким сторони, керуючись рішенням Одеської міської ради №1962-VII від 26.04.2017 "Про визнання таким, що втратило чинність, рішення Одеської міської рад від 27.06.2006 року №56-V "Про впорядкування роботи виконавчих органів Одеської міської ради з виконання функцій орендодавця нежилих приміщень, що знаходяться в комунальній власності територіальної громади м. Одеси", рішенням Одеської міської ради №2284-VII від 26.07.2017 "Про визначення органу, уповноваженого управляти майном, яке є комунальною власністю територіальної громади міста Одеси", та на підставі акту приймання-передачі приміщення від 23.03.2018, узгодили зміну назви Орендодавця у преамбулі та розділі "Місцезнаходження сторін" договору оренди на "Департамент комунальної власності Одеської міської ради".
Додатковим договором №6 від 10.06.2018 до договору №25-к/10 від 10.12.2010 змінено розмір орендної плати, а додатковим договором №7 від 26.12.2018 продовжено строк дії договору оренди до 26.12.2019 і змінено розмір орендних платежів.
В подальшому між сторонами укладено додатковий договір №8 від 26.08.2019 до договору №25-к/10 від 10.12.2010 та №9 від 17.09.2019 до договору №25-к/10 від 10.12.2010, в яких узгоджено зміну розміру орендної плати.
18.11.2019 між Департаментом комунальної власності Одеської міської ради та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 укладено додатковий договір №10 до договору №25-к/10 від 10.12.2010, згідно з яким продовжено строк дії договору оренди до 18.11.2020 та визначено, що за орендоване приміщення Орендар зобов'язується сплачувати орендну плату з 18.11.2019 у розмірі 3263,22 грн, що розрахована станом на 01.11.2019 (без урахування податку на додану вартість та індексу інфляції) і є базовою ставкою орендної плати за місяць.
Додатковим договором №11 від 17.08.2020 до договору №25-к/10 від 10.12.2010 передбачено, що за орендоване приміщення Орендар зобов'язується сплачувати орендну плату наступним чином: з 01.06.2020 по 31.08.2020 у розмірі 79,21 грн, що розрахована на 01.06.2020 (без урахування податку на додану вартість та індексу інфляції) та є базовою ставкою орендної плати за місяць, а з 01.09.2020 у розмірі 3607,67 грн, що розрахована на 01.08.2020 (без урахування податку на додану вартість та індексу інфляції) та є базовою ставкою орендної плати за місяць.
Згідно з додатковим договором №12 від 29.09.2020 до договору №25-к/10 від 10.12.2010 за орендоване приміщення Орендар зобов'язується сплачувати орендну плату з 29.09.2020 у розмірі 2807,99 грн, що розрахована станом на 01.09.2020 (без урахування податку на додану вартість та індексу інфляції) і є базовою ставкою орендної плати за місяць.
12.03.2021 між Департаментом комунальної власності Одеської міської ради та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 укладено додатковий договір №13 до договору №25-к/10 від 10.12.2010, яким змінено площу об'єкта оренди на 143,9 кв.м та визначено, що за орендоване приміщення Орендар зобов'язується сплачувати орендну плату з 12.03.2021 у розмірі 2436,57 грн, що розрахована станом на 01.03.2021 (без урахування податку на додану вартість та індексу інфляції) і є базовою ставкою орендної плати за місяць.
02.06.2021 на підставі акту приймання-передачі б/н, підписаного сторонам без зауважень, відповідач повернув Департаменту комунальної власності Одеської міської ради об'єкт оренди за договором №25-к/10 від 10.12.2010, а саме: нежилі приміщення другого та третього поверхів загальною площею 143,9 кв.м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .
Предметом спору у даній справі є вимога про стягнення з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради 21365,35 грн неустойки за прострочення повернення об'єкта оренди неустойки за період з 19.11.2020 по 02.06.2021.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, місцевий господарський суд послався на відсутність у відповідача простроченого зобов'язання з повернення позивачеві орендованого майна, що, в свою чергу, унеможливлює нарахування Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 неустойки, передбаченої положеннями частини другої статті 785 Цивільного кодексу України.
Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду не погоджується з висновком Господарського суду Одеської області про відмову у задоволенні позову з огляду на наступне.
Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки не доведеність порушення прав, за захистом яких було пред'явлено позов у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).
Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Чинне законодавство визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.
Крім того, суди мають виходити із того, що обраний позивачем спосіб захист цивільних прав має бути не тільки ефективним, а й відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та має бути спрямований на захист порушеного права.
Враховуючи вищевикладене, виходячи із приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб'єктивного права або інтересу, порушення такого суб'єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог.
Відповідно до частин першої, другої статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочин.
Згідно з приписами статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку; зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, у тому числі і з договорів.
Частиною першою статті 173 Господарського кодексу України встановлено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом України, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (стаття 174 Господарського кодексу України).
В силу частин першої, четвертої статті 179 Господарського кодексу України майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору, зокрема, на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.
Частиною сьомою статті 179 Господарського кодексу України унормовано, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
За умовами частини першої статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 626 Цивільного кодексу України).
Колегія суддів вбачає, що за своєю юридичною природою договір №25-к/10 від 10.12.2010 є договором найму (оренди) комунального майна.
Згідно з частиною першою статті 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.
В силу частини шостої статті 283 Господарського кодексу України до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Частиною першою статті 759 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Отже, договір оренди №25-к/10 від 10.12.2010 став підставою виникнення у сторін за цим договором господарського зобов'язання відповідно до статей 173, 174 Господарського кодексу України (статті 11, 202, 509 Цивільного кодексу України).
За умовами частини першої статті 193 Господарського кодексу України та статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов закону, інших правових актів, договору, а за відсутністю таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
В силу статті 530 Цивільного кодексу України зобов'язання повинні виконуватись в установлений законом або договором строк.
Відповідно до статті 631 Цивільного кодексу України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення. Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.
Частиною першою статті 763 Цивільного кодексу України передбачено, що договір найму укладається на строк, встановлений договором.
Згідно з частиною другою статті 291 Господарського кодексу України договір оренди припиняється, зокрема, у разі закінчення строку, на який його було укладено.
Частиною четвертою статті 284 Господарського кодексу України унормовано, що строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором (стаття 764 Цивільного кодексу України).
У частині другій статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №2269-XII від 10.04.1992, який був чинним станом на момент укладення між сторонами договору оренди, визначено, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Системний аналіз вищевикладених приписів законодавства дозволяє зробити висновок, що для продовження дії договору оренди необхідна наявність таких юридичних фактів: продовження користування орендарем орендованим майном та відсутність своєчасного письмового повідомлення однієї зі сторін договору про припинення або зміну умов договору.
Правове регулювання процедури припинення орендних правовідносин спрямовано на досягнення справедливого балансу між правом орендодавця володіти, користуватися та розпоряджатися майном на власний розсуд і правом орендаря очікувати на стабільність та незмінність його майнового становища. У контексті наведених вище норм настання наслідків у вигляді припинення чи продовження договору є пов'язаним з дотриманням сторонами орендних правовідносин добросовісної та послідовної поведінки, обумовленої змістом укладеного договору, положеннями господарського законодавства, а також усталеними звичаями ділового обороту та документообігу.
Колегія суддів вбачає, що у пункті 1.3 договору №25-к/10 від 10.12.2010 визначено строк його дії - до 09.12.2011, при цьому з метою пролонгації орендних правовідносин за вказаним договором було підписано низку додаткових угод та додаткових договорів, у зв'язку з чим строк дії даного договору оренди було неодноразово продовжено, зокрема, в останній раз до 18.11.2020 (на підставі додаткового договору №10 від 18.11.2019).
03.10.2019 Верховною Радою України було прийнято Закон України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ, у пункті 1 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" якого було передбачено, що цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію з 01.02.2020 (за виключенням окремих зазначених норм).
Водночас згідно з пунктом 5 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 з дня введення в дію цього Закону було визнано таким, що втратив чинність, Закон України "Про оренду державного та комунального майна" №2269-XII від 10.04.1992.
Закон України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 опублікований в офіційному друкованому виданні "Голос України" 26.12.2019, набрав чинності 27.12.2019 і введений в дію з 01.02.2020, а відтак саме з цієї дати підлягають застосуванню його приписи (за винятком окремих норм, наведених у розділі "Прикінцеві та перехідні положення").
За загальним правилом, якщо прийнятим нормативним актом порівняно з попереднім змінюється правове регулювання відносин в тій чи іншій сфері, то нові норми застосовуються з дати набрання ними чинності, якщо інше не визначено в самому нормативному акті (частина перша статті 5 Цивільного кодексу України).
Відповідно до пункту 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 договори оренди державного або комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, продовжуються в порядку, передбаченому законодавством, яке діяло до дати набрання чинності цим Законом, до дати, яка наступить раніше: набрання чинності рішенням Кабінету Міністрів України чи рішенням представницького органу місцевого самоврядування (щодо договорів оренди комунального майна, розташованого в межах відповідної територіальної громади), передбаченим абзацом 5 частини другої статті 18 цього Закону, або 01.07.2020. Після настання однієї з дат, яка відповідно до цього пункту наступить раніше, але у будь-якому випадку не раніше дня введення в дію цього Закону, договори оренди продовжуються в порядку, визначеному цим Законом. Договори оренди державного та комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, зберігають свою чинність та продовжують діяти до моменту закінчення строку, на який вони були укладені.
Отже, порядок продовження договорів оренди державного та комунального майна, який діяв до 31.01.2020 та був передбачений Законом України "Про оренду державного та комунального майна" №2269-XII від 10.04.1992 (втратив чинність 31.01.2020), може бути застосовано до процедури продовження тих договорів, строк дії яких закінчився до 01.07.2020 включно, а щодо інших договорів оренди державного та комунального майна (строк дії яких закінчився після 01.07.2020) в силу вимог абзацу 3 пункту 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 має застосовуватися порядок продовження, визначений цим Законом.
Саме такий сталий правовий висновок Верховного Суду викладено в постановах від 19.07.2022 у справі №924/852/21 та від 09.11.2021 у справі №908/2637/20.
Враховуючи викладене, беручи до уваги те, що, як зазначалося вище, строк дії укладеного між сторонами договору №25-к/10 від 10.12.2010 було продовжено до 18.11.2020, тобто останній не закінчився 01.07.2020, правовідносини щодо його подальшої пролонгації регламентовані Законом України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019.
Згідно з частиною першою статті 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 продовження договорів оренди здійснюється за результатами проведення аукціону, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Без проведення аукціону можуть бути продовжені договори, які: укладені та продовжуються вперше, за умови, якщо строк оренди за такими договорами становить п'ять років або менше; укладені без проведення аукціону з установами, організаціями, передбаченими частиною першою статті 15 цього Закону; укладені без проведення аукціону з підприємствами, установами, організаціями, передбаченими частиною другою статті 15 цього Закону відповідно до вимог статті 15 цього Закону, крім випадків, передбачених абзацами одинадцятим та дванадцятим частини другої статті 15 цього Закону; укладені з підприємствами, установами, організаціями, що надають соціально важливі послуги населенню, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, додатковий перелік яких може бути визначений представницькими органами місцевого самоврядування згідно із законодавством (частина друга статті 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019).
В силу частини третьої статті 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 договори оренди можуть бути продовжені на той самий строк, на який вони були укладені, на підставі заяви орендаря про продовження договору, поданої орендодавцю не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди.
Механізм передачі в оренду державного та комунального майна, включаючи особливості передачі його в оренду відповідно до положень Закону України "Про оренду державного та комунального майна", регламентований Порядком передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України №483 від 03.06.2020 (далі - Порядок).
Відповідно до пункту 134 Порядку продовження договорів оренди здійснюється за результатами проведення аукціону або без проведення аукціону в передбачених Законом України "Про оренду державного та комунального майна" випадках.
За умовами пункту 143 Порядку орендар, що має намір продовжити договір оренди, що підлягає продовженню за результатами проведення аукціону, звертається до орендодавця із заявою про продовження договору оренди не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди. Якщо орендар не подав заяву про продовження договору оренди у зазначений строк, то орендодавець не пізніше ніж за один місяць до закінчення строку дії договору оренди повідомляє орендаря про те, що договір оренди підлягає припиненню на підставі закінчення строку, на який його було укладено, у зв'язку з тим, що орендар не подав відповідну заяву у визначений Законом строк, та повідомляє про необхідність звільнення орендованого приміщення і підписання акта приймання-передачі (повернення з оренди) орендованого майна.
Докази своєчасного (не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди, тобто у даному випадку за три місяці до 18.11.2020) звернення Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Департаменту комунальної власності Одеської міської ради з відповідною заявою щодо продовження договору №25-к/10 від 10.12.2010 у матеріалах справи відсутні.
При цьому укладення додаткової угоди №13 від 12.03.2021 поза межами строку дії договору оренди №25-к/10 від 10.12.2010 не свідчить про його пролонгацію, оскільки не відповідає вказаному вище порядку.
Таким чином, договір оренди №25-к/10 від 10.12.2010 припинився 18.11.2020 у зв'язку зі спливом строку, на який він був укладений (з урахуванням минулих пролонгацій).
Посилання суду першої інстанції на продовження дії договору №25-к/10 від 10.12.2010 внаслідок подальшого (після 18.11.2020) перерахування ним орендної плати за вказаним договором апеляційним господарським судом до уваги не приймаються, оскільки проведення відповідної оплати не є безумовною підставою для пролонгації відповідного договору.
Подібна правова позиція Верховного Суду викладена в постанові від 03.06.2020 у справі №916/1666/18.
Висновок Господарського суду Одеської області щодо пролонгації договору №25-к/10 від 10.12.2010 на підставі укладених між сторонами додаткових договорів №11 від 17.08.2020, №12 від 29.09.2020 та №13 від 12.03.2021 є помилковим та спростовується самим змістом вказаних додаткових договорів, якими питання продовження строку дії вищенаведеного договору оренди не вирішувалось, що безпідставно залишилось поза увагою суду першої інстанції.
Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним кодексом України (частина четверта статті 291 Господарського кодексу України).
Відповідно до частини першої статті 785 Цивільного кодексу України у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.
Згідно з частиною другою статті 795 Цивільного кодексу України повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору.
Південно-західний апеляційний господарський суд наголошує на тому, що за змістом наведених вище норм чинного законодавства із закінченням строку договору найму (оренди), на який його було укладено, такий договір є припиненим, що означає припинення дії (чинності) для сторін всіх його умов, а їх невиконання (невиконання окремих його умов) протягом дії договору є невиконанням зобов'язання за цим договором, що має відповідні наслідки (настання відповідальності за невиконання чи неналежне виконання обов'язків під час дії договору тощо), однак не зумовлює продовження дії (чинність) договору в цілому або тих його умов, що не були виконані (неналежно виконані) стороною (сторонами).
Таким чином, договір найму (оренди) є підставою виникнення права наймача (орендаря) користуватися орендованим майном протягом строку дії договору зі сплатою наймодавцю (орендодавцю) орендної плати, погодженої умовами договору; а припинення договору є підставою виникнення обов'язку наймача негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.
Користування майном за договором є правомірним, якщо воно відповідає умовам укладеного договору та положенням чинного законодавства, які регулюють такі правовідносини з урахуванням особливостей предмета найму та суб'єктів договірних правовідносин.
Відносини найму (оренди) у разі неправомірного користування майном можуть регулюватися умовами договору, що визначають наслідки неправомірного користування майном, та нормами законодавства, які застосовуються до осіб, які порушили зобов'язання у сфері орендних відносин.
Правова природа плати за користування річчю (орендної плати) безпосередньо пов'язана із правомірним користуванням річчю протягом певного строку і обов'язок здійснення такого платежу є істотною ознакою орендних правовідносин, що випливає зі змісту регулятивних норм статей 759, 762, 763 Цивільного кодексу України, статей 283, 284, 286 Господарського кодексу України. Натомість із припиненням договірних (зобов'язальних) відносин за договором у наймача (орендаря) виникає новий обов'язок - негайно повернути наймодавцеві річ.
Після спливу строку дії договору невиконання чи неналежне виконання обов'язку з негайного повернення речі свідчить про неправомірне користування майном, яке було передане в найм (оренду). Тому права та обов'язки наймодавця і наймача, що перебували у сфері регулятивних правовідносин, переходять у сферу охоронних правовідносин та охоплюються правовим регулюванням за частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, яка регламентує наслідки невиконання майнового обов'язку щодо негайного повернення речі наймодавцеві.
Судом апеляційної інстанції враховується, що положення пункту 3 частини першої статті 3 та статті 627 Цивільного кодексу України про свободу договору не застосовуються до договорів оренди в тій їх частині, якою передбачені умови щодо здійснення орендної плати за період від моменту припинення дії договору до моменту повернення орендованого майна, оскільки сторони в такому випадку відступають від положень актів цивільного законодавства (стаття 6 Цивільного кодексу України).
Саме такі правові висновки об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду викладено в постанові від 19.04.2021 у справі №910/11131/19.
В силу частини другої статті 785 Цивільного кодексу України якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.
Отже, неустойка, право на стягнення якої передбачено частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, є самостійною майновою відповідальністю у сфері орендних правовідносин і визначається законодавцем як подвійна плата за користування річчю за час прострочення. Вказана неустойка не може бути ототожнена з неустойкою (штрафом, пенею), передбаченою пунктом 1 частини другої статті 258 Цивільного кодексу України, оскільки, на відміну від приписів статті 549 Цивільного кодексу України, її обчислення не здійснюється у відсотках від суми невиконання або неналежного виконання зобов'язання (штраф), а також у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (пеня).
Законодавство у сфері орендних правовідносин пов'язує припинення обов'язків орендаря з фактом поверненням об'єкту договору оренди, тобто з моментом підписання акта приймання-передачі. У разі невиконання обов'язку, передбаченого частиною першою статті 785 Цивільного кодексу України, закон визначає можливість стягнення неустойки за весь час прострочення виконання зобов'язання щодо повернення об'єкта оренди.
Таким чином, право на стягнення неустойки, встановленої частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, пов'язується з простроченням орендарем виконання зобов'язання з повернення орендованого майна за актом приймання-передачі.
Саме така стала правова позиція суду касаційної інстанції викладена у низці постанов Верховного Суду, зокрема, від 07.04.2020 у справі №924/599/19, від 31.10.2019 у справі №905/2018/18, від 30.10.2019 у справі №924/80/19 тощо.
Особливий статус зазначеної неустойки обумовлений тим, що зобов'язання наймача (орендаря) з повернення об'єкта оренди виникає після закінчення дії договору оренди, і наймодавець (орендодавець) в цьому випадку позбавлений можливості застосовувати щодо недобросовісного наймача інші засоби стимулювання до виконання, окрім використання права на стягнення неустойки в розмірі подвійної плати за користування орендованим майном.
Яким би способом в договорі не регламентувалися правовідносини між сторонами у разі невиконання (несвоєчасного виконання) наймачем (орендарем) обов'язку щодо повернення речі з найму (оренди) з її подальшим користуванням після припинення договору, проте ці правовідносини не можуть врегульовуватись іншим чином, ніж визначено частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України (зокрема, з установленням для наймача (орендаря) будь-якого іншого (додаткового) зобов'язання, окрім того, що передбачений частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України).
Згідно з частинами першою, другою статті 614 Цивільного кодексу України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.
Таким чином, беручи до уваги те, що договір №25-к/10 від 10.12.2010 припинив свою дію 18.11.2020, суд апеляційної інстанції вбачає, що в силу приписів частини першої статті 785 Цивільного кодексу України обов'язок повернути орендоване нерухоме майно виник у відповідача негайно - з 19.11.2020, між тим нежилі приміщення другого та третього поверхів загальною площею 143,9 кв.м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , були повернуті позивачеві лише 02.06.2021, про що свідчить відповідний акт приймання-передачі б/н від 02.06.2021, який підписаний сторонами без зауважень.
У частині третій статті 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.
Принцип змагальності сторін полягає в тому, що сторони у процесі зобов'язані в процесуальній формі довести свою правоту, за допомогою поданих ними доказів переконати суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень.
Отже, даний принцип забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладення тягаря доказування на сторони.
Частиною першою статті 73 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
В силу частини першої статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Обов'язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, в господарському процесі є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (стаття 14 Господарського процесуального кодексу України).
Судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях та містити неточності у встановленні обставин, які мають вирішальне значення для правильного вирішення спору, натомість висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки мають бути вичерпними, відповідати дійсності і підтверджуватися достовірними доказами.
Даний висновок Південно-західного апеляційного господарського суду повністю узгоджується з правовою позицією об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеною в постанові від 05.06.2020 у справі №920/528/19.
За таких обставин, з огляду на припинення між сторонами договірних орендних відносин, апеляційний господарський суд зауважує, що Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 своєчасно не повернув позивачеві орендоване майно за відсутності будь-яких правових підстав для продовження володіння та користуванням вказаним майном, при цьому у матеріалах справи відсутні та відповідачем до суду першої інстанції не подано жодного доказу на підтвердження відсутності його вини в несвоєчасному поверненні орендодавцю спірного нерухомого майна комунальної форми власності, що, з огляду на встановлену законом презумпцію вини порушника зобов'язання, свідчить про можливість застосування до орендаря наслідків, передбачених положеннями частини другої статті 785 Цивільного кодексу України, а саме: покладення на нього обов'язку зі сплати неустойки, нарахованої за період 19.11.2020-02.06.2021.
Перевіривши наданий до місцевого господарського суду розрахунок неустойки за прострочення повернення об'єкта оренди за договором №25-к/10 від 10.12.2010, колегія суддів вбачає, що вказаний розрахунок проведено правильно, що, враховуючи наведені вище норми права та викладені обставини справи, вказує на наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про стягнення з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 21365,35 грн неустойки за несвоєчасне повернення об'єкта оренди, нарахованої за період 19.11.2020-02.06.2021.
При цьому колегією суддів враховується, що санкція, передбачена частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, є неустойкою відповідно до визначення, наведеного у частині першій статті 549 Цивільного кодексу України, у сукупності з частиною другою статті 551 цього Кодексу (штрафною санкцією згідно з визначенням, викладеним у частині першій статті 230 Господарського кодексу України, у сукупності з частиною третьою статті 231 цього Кодексу).
Відтак санкція, передбачена частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, є різновидом неустойки (штрафної санкції), яка є законною неустойкою і застосовується у разі, якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, а також може бути зменшена судом за правилами частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України.
Саме такий правовий висновок об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду викладений в постанові від 16.08.2024 у справі №910/14706/22.
Приписами частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України передбачено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Тлумачення частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України свідчить, що в ній не передбачено вимог щодо обов'язкової наявності одночасно двох умов, а тому достатнім для зменшення неустойки може бути наявність лише однієї з них.
Саме таку правову позицію викладено у низці постанов Верховного Суду, зокрема, від 15.02.2018 у справі №467/1346/15-ц, від 04.04.2018 у справі №367/7401/14-ц та від 26.09.2018 у справі №752/15421/17.
Вирішення питання про зменшення неустойки та розмір, до якого вона підлягає зменшенню, закон відносить на розсуд суду. При застосуванні правил про зменшення неустойки суди не мають якогось усталеного механізму зменшення розміру неустойки, тому кожного разу потрібно оцінювати обставини та наслідки порушення зобов'язання на предмет наявності виняткових обставин на стороні боржника.
Згідно з положеннями частини першої статті 233 Господарського кодексу України у разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій; при цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.
Зі змісту зазначених норм вбачається, що, вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, господарський суд повинен оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу; ступеню виконання зобов'язання боржником; причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов'язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної особи (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов'язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки) тощо.
При цьому зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, за відсутності у законі переліку таких виняткових обставин, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення штрафних санкцій.
Крім того, при застосуванні положень статті 551 Цивільного кодексу України та статті 233 Господарського кодексу України поняття "значно" та "надмірно" є оціночними і мають конкретизуватися у кожному окремому випадку з урахуванням того, що правила наведених статей направлені на запобігання збагаченню кредитора за рахунок боржника, а також недопущення заінтересованості кредитора у порушенні зобов'язання боржником. Вказані норми не є імперативними та застосовуються за визначених умов на розсуд суду і визначальним фактором при зменшенні розміру належної до сплати неустойки є винятковість випадку.
Законодавством не врегульований розмір (відсоткове співвідношення) можливого зменшення штрафних санкцій і дане питання вирішується господарським судом за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №904/12429/16.
У постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.01.2024 у справі №911/2269/22 викладено висновок про те, що індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки, що підлягає стягненню за порушення зобов'язання, а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, зумовлюють висновок про відсутність універсального максимального і мінімального розміру неустойки, на який її може бути зменшено, що водночас вимагає, щоб цей розмір відповідав принципам верховенства права.
Розмір неустойки, до якого суд її зменшує (на 90%, 70% чи 50% тощо), у кожних конкретно взятих правовідносинах (справах) також має індивідуально-оціночний характер, оскільки цей розмір (частина або процент, на які зменшується неустойка), який обумовлюється встановленими та оціненими судом обставинами у конкретних правовідносинах, визначається судом у межах дискреційних повноважень, наданих суду відповідно до положень частин першої другої статті 233 Господарського кодексу України та частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України, тобто у межах судового розсуду.
Зменшення судом неустойки до певного розміру відбувається із визначенням її у конкретній грошовій сумі, що підлягає стягненню, тоді як переведення зменшуваного розміру неустойки у частки, а відповідно і апелювання у спорах про зменшення розміру неустойки такими категоріями, як частка або процент, на який зменшується неустойка, не відображає об'єктивний стан сукупності обставин, які є предметом судового дослідження при вирішенні питання про зменшення неустойки.
При цьому слід звернути увагу, що законодавець надає суду право зменшувати розмір неустойки, а не звільняти боржника від її сплати. Поряд з цим сукупність обставин у конкретних правовідносинах можуть вказувати на несправедливість стягнення з боржника неустойки в будь-якому істотному розмірі. Визначення справедливого розміру неустойки належить до дискреційних повноважень суду.
Таким чином, у питаннях підстав для зменшення розміру неустойки правовідносини у кожному спорі про її стягнення є відмінними, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних обставин, якими обумовлене зменшення штрафних санкцій, які водночас мають узгоджуватись з положеннями статті 233 Господарського кодексу України і частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України, а також досліджуватись та оцінюватись судом в порядку статей 86, 210, 237 Господарського процесуального кодексу України.
Такий підхід є усталеним в судовій практиці та застосований, зокрема, в постановах Верховного Суду від 11.07.2023 у справі №914/3231/16, від 10.08.2023 у справі №910/8725/22, від 26.09.2023 у справі №910/22026/21, від 02.11.2023 у справі №910/13000/22, від 07.11.2023 у справі №924/215/23 та від 09.11.2023 у справі №902/919/22.
Отже, на підставі частини третьої статті 551 Цивільного Кодексу України та частини першої статті 233 Господарського Кодексу України, а також виходячи з принципів добросовісності, розумності, справедливості та пропорційності, суд, в тому числі, і з власної ініціативи, може зменшити розмір неустойки (штрафних санкцій) до їх розумного розміру (постанови Верховного Суду від 30.03.2021 у справі №902/538/18, від 03.03.2021 у справі №925/74/19, від 24.02.2021 у справі №924/633/20, від 09.08.2023 у справі №921/100/22, від 09.08.2023 у справі №921/100/22 та від 20.04.2023 у справі №904/124/22).
Частина друга статті 233 Господарського кодексу України встановлює, що у разі якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
В даній нормі під "іншими учасниками господарських відносин" слід розуміти третіх осіб, які не беруть участь в правовідносинах між боржником та кредитором, проте, наприклад, пов'язані з кредитором договірними відносинами.
Відтак, якщо порушення зобов'язання учасника господарських відносин не потягло за собою значні збитки для іншого господарюючого суб'єкта, то суд може зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
Відповідно до положень статті 3, частини третьої статті 509 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства та, водночас, засадами на яких має ґрунтуватися зобов'язання між сторонами є добросовісність, розумність і справедливість.
Інститут зменшення неустойки судом є ефективним механізмом забезпечення балансу інтересів сторін порушеного зобов'язання.
Таку функцію, як сприяння належному виконанню зобов'язання, стимулювання боржника до належної поведінки, неустойка виконує до моменту порушення зобов'язання боржником. Після порушення боржником свого обов'язку неустойка починає виконувати функцію майнової відповідальності. Неустойка не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер.
При цьому колегія суддів наголошує на відсутності правових підстав для ототожнення інституту зменшення розміру неустойки зі звільненням відповідача від відповідальності за порушення зобов'язання, оскільки зменшення судом розміру штрафних санкцій є лише передбаченим законом проявом обмеження відповідальності боржника за наявності відповідних підстав для цього, що жодним чином не суперечить принципам розумності та справедливості.
За таких обставин, враховуючи, що головною метою неустойки є стимулювання боржника до належного виконання зобов'язання і не лише майновий стан боржника може бути підставою для зменшення штрафних санкцій, беручи до уваги ступінь виконання відповідачем своїх зобов'язань (зокрема, добровільне виконання відповідачем обов'язку з повернення орендованого майна та продовження сплати ним орендних платежів за користування майном навіть після спливу строку дії договору №25-к/10 від 10.12.2010) та відсутність жодного доказу на підтвердження погіршення фінансового стану позивача, виникнення ускладнень у здійсненні ним господарської діяльності чи завдання останньому збитків в результаті прострочення відповідача, колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду вважає, що застосування штрафних санкцій не повинно лягати непомірним тягарем для боржника і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора, внаслідок чого, користуючись правом, наданим положеннями чинного законодавства, дійшов висновку про наявність правових підстав для зменшення належної до сплати суми неустойки на 90% (з 21365,35 грн до 2136,54 грн), що є адекватною мірою відповідальності за неналежне виконання Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 зобов'язань, проявом балансу між інтересами кредитора і боржника, узгоджується з нормами закону, які регулюють можливість такого зменшення, та є засобом недопущення використання неустойки ані як інструменту позивача для отримання безпідставних доходів, ані як способу відповідача уникнути відповідальності.
Стягнення з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 частини заявленої суми неустойки компенсує негативні наслідки, пов'язані з простроченням останнім виконання прийнятих на себе зобов'язань, а також відповідає принципу пропорційності, у той час як стягнення з відповідача штрафних санкцій у повному обсязі в умовах воєнного стану, на переконання колегії суддів, було б неспівмірним з негативними наслідками від порушення відповідачем відповідного зобов'язання.
За умовами статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Отже, рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.
Рішення Господарського суду Одеської області від 26.11.2024 у справі №916/3707/24 не повністю відповідає вказаним вище вимогам у зв'язку з невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи та неправильним застосуванням норм матеріального права, а тому підлягає скасуванню в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача 2136,54 грн неустойки з одночасним ухваленням нового рішення про задоволення позову в цій частині та зміні в частині розподілу судових витрат.
Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви та подання апеляційної скарги покладаються на відповідача, при цьому, у разі коли господарський суд зменшує розмір пені, витрати позивача, пов'язані зі сплатою судового збору, відшкодовуються відповідачем у сумі, сплаченій позивачем за позовною вимогою, яка підлягала б задоволенню, якби зазначений розмір судом не було зменшено.
Керуючись статтями 129, 232, 233, 236, 269, 270, 275, 277, 281, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Південно-західний апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради задовольнити частково.
Рішення Господарського суду від 26.11.2024 у справі №916/3707/24 скасувати в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про стягнення з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради 2136,54 грн неустойки, позов в цій частині задовольнити, в частині розподілу судових витрат - змінити, в решті рішення залишити без змін, виклавши його резолютивну частину у наступній редакції:
"Позов Департаменту комунальної власності Одеської міської ради до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 задовольнити частково.
Стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради 2136,54 грн неустойки та 3028 грн витрат зі сплати судового збору за подання позовної заяви.
У задоволенні решти позову відмовити".
Стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради 4542 грн витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги.
Доручити Господарському суду Одеської області видати відповідний наказ з зазначенням всіх необхідних реквізитів.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку у випадках та у строки, визначені статтями 287, 288 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено та підписано 17.02.2025.
Головуючий суддя С.В. Таран
Суддя К.В. Богатир
Суддя Л.В. Поліщук