Справа №127/36850/24
Провадження №1-кп/127/1045/24
14 лютого 2025 року м. Вінниця
Вінницький міський суд Вінницької області в складі:
головуючого судді ОСОБА_1 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_2 ,
сторони обвинувачення: прокурора ОСОБА_3 ,
сторони захисту: адвоката ОСОБА_4 , обвинуваченого ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 12 в місті Вінниці кримінальне провадження, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 06.07.2024 за № 12024020010001188, за обвинуваченням:
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця села Черемошне Погребищенського району Вінницької області, громадянина України, з середньою освітою, працюючого інженером-технологом в ТОВ «АМІ ГРУП», одруженого, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше несудимого,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 286 Кримінального кодексу України,
06.07.2024 близько 16:00 год. ОСОБА_5 , керуючи технічно справним автомобілем марки Mercedes, д.н. НОМЕР_1 , перед початком руху не був особливо уважним та обережним, рухаючись заднім ходом по проїзній частині вул. О. Гончара в м. Вінниці, зі сторони вул. О. Каденюка, поруч з будинком № 104, не переконався, що це буде безпечним і не створить небезпеки іншим учасникам дорожнього руху, не звернувся за допомогою до інших осіб, хоча мав практичну можливість це зробити та не вжив своєчасних заходів для зменшення швидкості, аж до зупинки керованого ним транспортного засобу, з необережності допустив наїзд на пішохода ОСОБА_6 , яка позаду його транспортного засобу перетинала вищевказану проїзну частину, рухаючись зліва-направо відносно руху автомобіля.
Внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) ОСОБА_6 отримала такі тілесні ушкодження: відкрита проникаюча черепно-мозкова травма - забій головного мозку, субдуральні геморагічні нашарування над лівою гемісферою головного мозку, лінійний перелом кісток склепіння (тім'яної та скроневої кісток) черепу праворуч з переходом на основу (пірамідку скроневої кістки та латеральну стінку правої основної пазухи) черепа, пневмоцефалія, субарахноїдальний крововилив, забійна рана м'яких тканин тім'яної ділянки праворуч, забій садна правого ліктьового суглобу, які за ступенем тяжкості належать до тяжких тілесних ушкоджень.
У наведеній дорожній обстановці, можливість попередження наїзду на ОСОБА_6 у ОСОБА_5 , з технічної точки зору, визначалась виконанням ним вимог пунктів 10.1, 10.9 Правил дорожнього руху України (далі - ПДР), для дотримання яких були відсутні будь-які перешкоди технічного характеру. В діях водія ОСОБА_5 убачаються невідповідності вимогам пунктів 10.1, 10.9 ПДР. Невідповідність дій ОСОБА_5 вимогам зазначених пунктів ПДР, з технічної точки зору, знаходяться в причинному зв'язку з виникненням події цієї ДТП.
Отже, в діях водія ОСОБА_5 убачаються невідповідності вимогам пунктів 10.1, 10.9 ПДР, відповідно до яких: перед початком руху, перестроюванням та будь-якою зміною напрямку руху водій повинен переконатися, що це буде безпечним і не створить перешкод або небезпеки іншим учасникам руху; під час руху транспортного засобу заднім ходом водій не повинен створювати небезпеки чи перешкод іншим учасникам руху. Для забезпечення безпеки руху він у разі потреби повинен звернутися за допомогою до інших осіб.
Обвинувачений ОСОБА_5 в судовому засіданні винуватість у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення визнав та надав суду чіткі й послідовні показання щодо обставин вчинення інкримінованого йому діяння, які узгоджуються з відомостями, зазначеними в обвинувальному акті. Зокрема, пояснив суду, що він дійсно здійснив наїзд на потерпілу, внаслідок порушення ПДР. Після події він одразу вийшов з автомобіля та допоміг потерпілій. Він також самостійно викликав поліцію, оскільки не знав, що такий виклик здійснює «швидка».
На цей час він повністю відшкодував, завдані потерпілій збитки, та примирився з нею.
Також повідомив суду, що посвідчення водія є основою його заробітку, тому просив не позбавляти його права керувати транспортними засобами.
Допит обвинуваченого відбувся в судовому засіданні відповідно до приписів статті 351 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК). Під час зазначеного допиту обвинувачений надав суду чіткі та послідовні показання щодо обставин вчинення інкримінованого йому діяння, які мають бути встановленими в судовому засіданні згідно з приписами частини першої статті 91 КПК.
Потерпіла ОСОБА_6 у судове засідання не з'явилась, разом з тим в матеріалах кримінального провадження наявна письмова заява останньої, згідно з якою вона просить суд здійснити розгляд справи за її відсутності. При цьому зі змісту заяви випливає, що потерпіла претензій матеріального або морального характеру до обвинуваченого не має, просить суд не карати ОСОБА_5 суворо та не позбавляти його права керувати транспортними засобами.
Суд відповідно до частини третьої статті 26 та частини третьої статті 349 КПК вважає за недоцільне досліджувати докази стосовно тих фактичних обставин справи, які ніким не оспорюються і клопотання про дослідження яких не було заявлене сторонами кримінального провадження. Згідно з приписами речення другого частини третьої статті 349 КПК суд з'ясував, чи правильно розуміють учасники судового процесу зміст зазначених вище обставин, переконався у відсутності сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз'яснив, що у такому випадку учасники судового процесу будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку. Крім того, суд роз'яснив учасникам судового процесу принципи змагальності та диспозитивності, зміст яких розкритий у статтях 22, 26 КПК.
З урахуванням наведених вище норм кримінально-процесуального закону, суд за клопотанням сторін кримінального провадження дослідив відомості, які характеризують обвинуваченого, а також:
-протокол огляду місця події від 06.07.2024, відповідно до якого здійснено огляд місця ДТП, зафіксовано розташування автомобіля марки Mercedes, д.н. НОМЕР_1 , та виявлені на ньому ушкодження; зазначені властивості дорожнього покриття, погодні умови та умови освітлення; під час огляду вилучений зазначений автомобіль;
-висновок медичного огляду № 0710 від 06.07.2024, згідно з яким встановлено, що на час ДТП ОСОБА_5 був тверезим;
-висновок експерта № 765/766 від 09.09.2024, відповідно до якого у ОСОБА_6 були виявлені такі тілесні ушкодження: відкритої проникаюча черепно-мозкова травма - забій головного мозку, субдуральні геморагічні нашарування над лівою гемісферою головного мозку, лінійний перелом кісток склепіння (тім'яної та скроневої кісток) черепу праворуч з переходом на основу (пірамідку скроневої кістки та латеральну стінку правої основної пазухи) черепа, пневмоцефалія, субарахноїдальний крововилив, забійна рана м'яких тканин тім'яної ділянки праворуч, забій садна правого ліктьового суглобу, які за ступенем тяжкості належать до тяжких тілесних ушкоджень;
-висновок експерта № СЕ-19/102-24/18252-ІТ від 25.09.2024, згідно з яким на момент експертного огляду рульове керування, гальмова система автомобіля марки Mercedes, д.н. НОМЕР_1 , знаходились у працездатному стані. У деталях та вузлах рульового керування, гальмової системи автомобіля на момент експертного огляду експлуатаційних несправностей, які б виникнули до ДТП та могли впливати на можливий некерований рух чи керованість цього автомобіля до початку розвитку події ДТП не виявлено;
-протокол слідчого експерименту від 25.09.2024, згідно з яким потерпіла ОСОБА_6 на місці події за допомогою статиста відтворила обставини ДТП;
-протокол слідчого експерименту від 01.10.2024, згідно з яким ОСОБА_5 на місці події за допомогою статиста відтворив обставини наїзду на потерпілу;
-висновок експерта № СЕ-19/102-24/19833-ІТ від 10.10.2024, відповідно до якого в заданій дорожній ситуації водій автомобіля Mercedes, д.н. НОМЕР_1 , - ОСОБА_5 повинен був діяти відповідно до вимог пунктів 10.1, 10.9 ПДР; у заданій ситуації можливість попередження наїзду на ОСОБА_6 у ОСОБА_5 , з технічної точки зору, визначалась виконанням ним вимог пунктів 10.1, 10.9 Правил дорожнього руху України (далі - ПДР), для дотримання яких були відсутні будь-які перешкоди технічного характеру. В діях водія ОСОБА_5 убачаються невідповідності вимогам пунктів 10.1, 10.9 ПДР. Невідповідність дій ОСОБА_5 вимогам зазначених пунктів ПДР, з технічної точки зору, знаходяться в причинному зв'язку з виникненням події цієї ДТП.
Аналізуючи показання обвинуваченого, надані суду стороною обвинувачення докази у їх сукупності, суд дійшов до такого висновку.
Згідно з пред'явленим ОСОБА_5 обвинуваченням, останній порушив вимоги пунктів 10.1, 10.9 ПДР. Обвинувачений у судовому засіданні зазначеного факту не заперечував. Також обвинувачений не заперечував, що внаслідок порушення ним ПДР, відбувся наїзд на потерпілу. При цьому суд враховує, що показання обвинуваченого повністю узгоджуються з наданими суду доказами, а саме висновками експертиз. Зокрема, за результатом проведення зазначених експертиз встановлено, що автомобіль Mercedes, д.н. НОМЕР_1 , на якому рухався обвинувачений, на момент ДТП був у справному стані. Крім того, висновками експертів, зміст яких суд вже навів вище, встановлена невідповідність дій ОСОБА_5 вимогам пунктів ПДР, а саме 10.1, 10.9. Саме порушення вимог пунктів 10.1, 10.9 ПДР ОСОБА_5 знаходиться у причинному зв'язку з наслідками ДТП.
З огляду на викладене, суд дійшов до переконання, що в судовому засіданні підтверджений факт порушення водієм - обвинуваченим ОСОБА_5 пунктів 10.1 та 10.9 ПДР.
Згідно з обвинувальним актом потерпіла ОСОБА_6 отримала тілесні ушкодження у вигляді відкритої проникаючої черепно-мозкової травми - забоя головного мозку, субдуральних геморагічних нашарувань над лівою гемісферою головного мозку, лінійного перелому кісток склепіння (тім'яної та скроневої кісток) черепу праворуч з переходом на основу (пірамідку скроневої кістки та латеральну стінку правої основної пазухи) черепа, пневмоцефалії, субарахноїдального крововиливу, забійної рани м'яких тканин тім'яної ділянки праворуч, забою садна правого ліктьового суглобу, які за ступенем тяжкості належать до тяжких тілесних ушкоджень.
Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що дії ОСОБА_5 охоплюються складом кримінального правопорушення (злочину), передбаченого частиною другою статті 286 Кримінального кодексу України (далі - КК), за ознаками порушення правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що заподіяли потерпілому тяжке тілесне ушкодження.
Вирішуючи питання щодо виду та міри покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, суд приймає до уваги роз'яснення, надані в пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України (далі - ВСУ) № 7 від 24.10.2003 «Про практику призначення судами кримінального покарання», згідно з якими відповідно до пункту 1 частини першої статті 65 КК суди повинні призначати покарання в межах, установлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Із урахуванням ступеня тяжкості, обставин цього злочину, його наслідків і даних про особу судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання особам, які вчинили злочини на ґрунті пияцтва, алкоголізму, наркоманії, за наявності рецидиву злочину, у складі організованих груп чи за більш складних форм співучасті (якщо ці обставини не є кваліфікуючими ознаками), і менш суворого - особам, які вперше вчинили злочини, неповнолітнім, жінкам, котрі на час вчинення злочину чи розгляду справи перебували у стані вагітності, інвалідам, особам похилого віку і тим, які щиро розкаялись у вчиненому, активно сприяли розкриттю злочину, відшкодували завдані збитки тощо.
Суд враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) Верховний Суд (далі -ВС) звернув увагу на те, що відповідно до статей 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання, воно повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом'якшують і обтяжують.
У постанові від 14.06.2018 (справа № 760/115405/16-к) ВС зазначив, що поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб'єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом'якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК), визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування статті 75 КК тощо; індивідуалізація покарання - конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб'єкта.
Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) (зокрема справа «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
Загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Крім того, ВС у постанові від 09.10.2018 (справа № 756/4830/17-к) звернув увагу на те, що відповідно до статей 50 і 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
Визначені у статті 65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, як зазначив ВС, означає з'ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (стаття 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у статті 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.
Під особою обвинуваченого розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Тобто поняття «особа обвинуваченого» вживається у тому ж значенні, що й у пункті 3 частини першої статті 65 КК поняття «особа винного».
Термін «явно несправедливе покарання», як зауважив ВС, означає відмінність в оцінці виду та розміру покарання принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Аналогічний висновок зроблений ВС у постанові від 13.08.2020 (справа № 716/1224/19).
Відповідно до роз'яснень, що містяться у пункті 3 постанови Пленуму ВСУ № 12 від 23.12.2005 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності», щире розкаяння характеризує суб'єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася.
Щире каяття - це певний психічний стан винної особи, коли вона засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, що об'єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям всіх відомих їй обставин вчиненого діяння, вчиненням інших дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину, або відшкодування заданих збитків чи усунення заподіяної шкоди.
Основною формою прояву щирого каяття є повне визнання особою своєї вини та правдива розповідь про всі відомі їй обставини вчиненого злочину. Якщо особа приховує суттєві обставини вчиненого злочину, що значно ускладнює його розкриття, визнає свою вину лише частково для того, щоб уникнути справедливого покарання, її каяття не можна визнати щирим, справжнім.
Отже, щире каяття повинно ґрунтуватися на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки, її осуді, бажанні виправити ситуацію, яка склалась, та нести кримінальну відповідальність за вчинене, а також зазначена обставина має знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження.
При цьому, суд також враховує, що у постанові від 18.09.2019 (справа № 166/1065/18) ВС зазначив, що розкаяння передбачає, крім визнання факту скоєння злочину, ще й дійсне визнання власної провини, щирий жаль та осуд своєї поведінки.
Аналогічна правова позиція сформована у постанові ВС від 27.11.2019 (справа № 629/847/15-к) та від 20.08.2020 (справа № 750/1503/19).
Суд також враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) ВС звернув увагу на те, що формулювання пункту 1 частини першої статті 66 КК передбачає, що наявність будь-якої з обставин, перелічених в ньому, - тобто, або «з'явлення із зізнанням», або «щирого каяття», або «активного сприяння розкриттю злочину» - означає, що вимогу цього пункту виконано. Таким чином, положення статті 69-1 КК застосовуються, якщо судом установлено будь-яку з обставин, зазначених у пункті 1 частини першої статті 66 КК, та будь-яку з обставин, вказаних у пункті 2 частини першої статті 66 КК.
Крім того, вирішуючи питання щодо виду та розміру покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, суд враховує, що ВС у постанові від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к) зазначив, що у частині другій статті 65 КК встановлено презумпцію призначення більш м'якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. Обов'язок доведення того, що менш суворий вид покарання або порядок його відбування є недостатнім, покладається на сторону обвинувачення.
У ході судового розгляду кримінального провадження було встановлено, що обвинувачений ОСОБА_5 вчинив тяжкий злочин з необережності, винуватість у вчиненні якого визнав, надавши суду чіткі та послідовні показання щодо обставин його вчинення, при цьому у вчиненому розкаявся. Суд також враховує, що ОСОБА_5 раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, на обліку в лікаря-нарколога та лікаря-психіатра не перебуває, за місцем проживання та роботи характеризується позитивно, має на утриманні неповнолітню дитину. Крім того, в судовому засіданні встановлено, що обвинувачений у повному обсязі відшкодував, завдані потерпілій збитки, та остання згідно з її письмовою заявою претензій матеріального чи морального характеру до обвинуваченого не має, а також просила суд не карати ОСОБА_5 суворо.
Отже, обставинами, що пом'якшують покарання обвинуваченого, є щире каяття та добровільне відшкодування завданого збитку.
Обставин, що обтяжують покарання обвинуваченого, судом не встановлені.
З огляду на викладене, враховуючи надані суду матеріали, відомості, що характеризують особу обвинуваченого, обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання, думку потерпілої, приписи статей 50, 65 КК, роз'яснення ВС, викладені у постанові від 17.04.2018, суд дійшов до переконання, що покаранням, необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, буде покарання, передбачене санкцією кримінального закону, у виді позбавлення волі.
Санкцією кримінального закону тривалість такого виду кримінального покарання як позбавлення волі визначена в межах від 3 до 8 років.
Вирішуючи питання щодо тривалості застосованого кримінального покарання (його міри), суд враховує таке.
Як суд зазначив вище, ВС у постанові від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к) зазначив, що у частині другій статті 65 КК встановлена презумпція призначення більш м'якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. У ході судового розгляду кримінального провадження не доведено, що призначення обвинуваченому менш суворого покарання ніж позбавлення волі на максимально дозволений санкцією кримінального закону строк не здатне забезпечити досягнення мети кримінального покарання. Тому суд вважає, що правові підстави для призначення обвинуваченому максимально дозволеного строку кримінального покарання у виді позбавлення волі відсутні. Натомість, враховуючи обставини справи, суд вважає за можливе призначити обвинуваченому мінімально допустимий строк кримінального покарання, визначений санкцією кримінального закону.
Вирішуючи питання щодо наявності чи відсутності правових підстав для застосування до обвинуваченого додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами суд вважає за доцільне зауважити таке.
Згідно з роз'ясненнями, викладеними в пункті 20 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 23.12.2005 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті» (далі - Постанова № 14), при призначенні покарання за відповідною частиною статті 286 КК суди мають враховувати не тільки наслідки, що настали, а й характер та мотиви допущених особою порушень правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, її ставлення до цих порушень та поведінку після вчинення кримінального правопорушення, вину інших причетних до нього осіб (пішоходів, водіїв транспортних засобів, працівників, відповідальних за технічний стан і правильну експлуатацію останніх, тощо), а також обставини, які пом'якшують і обтяжують покарання, та особу винного.
Відповідно до пункту 21 вищезазначеної Постанови № 14 у кожному випадку призначення покарання за частиною першою та частиною другою статті 286 КК необхідно обговорювати питання про доцільність застосування до винного додаткового покарання - позбавлення права керувати транспортними засобами. Додаткове покарання, передбачене статтею 286 КК, суд може не призначати за наявності декількох обставин, які пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, і з урахуванням особи винного.
Суд враховує, що у постанові від 08.02.2018 (справа № 361/2704/16-к) ВС звернув увагу на те, що санкція частини другої статті 286 КК, з урахуванням конкретних обставин кримінального провадження надає можливість суду як призначити додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, так і не застосовувати таке покарання до особи. Вказане положення закону України про кримінальну відповідальність носить альтернативний характер застосування і не є обов'язковим для суду.
Суд вважає за доцільне звернути увагу на висновки ВС, зроблені у постанові від 12.03.2019 у справі №495/9188/16-к. У зазначеній постанові ВС вказав, що закон про кримінальну відповідальність не містить імперативних обмежень щодо можливості позбавлення права керувати транспортними засобами осіб, для яких діяльність, пов'язана з користуванням таким правом, є основним джерелом доходу. Існування такої обставини потребує лише більш виваженого та обережного підходу при обранні заходу примусу, виходячи із загальних засад справедливості, гуманізму та індивідуалізації. Крім того, у зазначеній постанові ВС вказав на те, що кримінальне правопорушення, передбачене статтею 286 КК, законодавець відніс до злочинів проти безпеки руху, тому в цьому питанні думка потерпілого щодо виду та розміру покарання не є вирішальною.
Отже, у судовому засіданні встановлено, що саме порушення водієм - ОСОБА_5 ПДР призвело до ДТП з тяжкими наслідками, а саме отримання потерпілою тяжких тілесних ушкоджень. Разом з тим, як вже суд зазначив вище, обвинувачений винуватість у вчиненні інкримінованого йому діяння визнав, у вчиненому розкаявся, повністю відшкодував завдані потерпілій збитки, та остання претензій до обвинуваченого не має, у зв'язку з чим просила не карати ОСОБА_5 суворо та не позбавляти його права керувати транспортними засобами.
Крім того, у судовому засіданні встановлено, що основним заробітком ОСОБА_5 є робота, пов'язана з пересуванням на транспортних засобах. Зазначена обставина підтверджується характеристикою, наданою захисником обвинуваченого. Зі змісту вказаної характеристики, зокрема випливає, що ОСОБА_5 працює на посаді інженера-технолога в ТОВ «АМІ ГРУП» та під час виконання службових обов'язків використовує службовий автомобіль марки Mercedes, д.н. НОМЕР_1 . За період перебування на посаді ОСОБА_5 зарекомендував себе з позитивного боку, аварій та порушень ПДР на службовому автомобілі не допускав.
Окрім наведеного в судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_5 займається волонтерською діяльністю, а саме допомагає у перевезенні продуктів харчування, речей та одягу для захисників України. За вказану допомогу обвинуваченому була оголошена подяка від голови БО «БФ «Добро надії».
Саме тому суд дійшов до переконання, що додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами є нераціональним в умовах воєнного стану, позбавить обвинуваченого заробітку та перешкодить його подальшій волонтерській діяльності.
З огляду на викладене, суд вважає за не доцільне застосувати до ОСОБА_5 додаткове покарання, передбачене санкцією кримінального закону, у виді позбавлення права керувати транспортними засобами.
Суд з огляду на зазначене вважає за доцільне зауважити, що пунктом 2 частини четвертої статті 374 КПК визначено, що у резолютивній частині вироку у разі визнання особи винуватою зазначається, зокрема покарання, призначене по кожному з обвинувачень, що визнані судом доведеними, та остаточна міра покарання, обрана судом.
Суд вважає також за доцільне звернути увагу на висновок, викладений у постанові ВС від 22.01.2020 (справа № 463/2772/19), щодо формулювання резолютивної частини вироку суду. Зокрема, у наведеній постанові ВС зауважив, що з урахуванням того, що суд першої інстанції у мотивувальній частині вироку навів належні мотиви щодо призначення засудженому основного покарання, від відбування якого він звільнений з випробуванням, а також необхідності призначення йому додаткового покарання, то за цих обставин, сформульоване у резолютивній частині рішення про застосування положень статті 75 КК (щодо її застосування до основного покарання) не є таким, що може викликати сумніви під час виконання вироку, щодо чого безпідставно зробив уточнення в ухвалі суд апеляційної інстанції. У зв'язку з цим ВС дійшов висновку про необхідність виключення з ухвали апеляційного суду уточнення щодо звільнення на підставі статті 75 КК засудженого від призначеного основного покарання з випробуванням з іспитовим строком.
Хоча у наведеній постанові ВС зроблений висновок про формулювання застосування приписів статті 75 КК, суд вважає за можливе зроблені висновки покласти в основу мотивування ухваленого судом рішення щодо викладу резолютивної частини вироку суду, оскільки у резолютивній частині судового рішення має бути чітко зазначене покарання, яке призначене особі. Відсутність посилання на призначення відповідного покарання у резолютивній частині судового рішення (вироку) за умови належного мотивування такого рішення у мотивувальній частині свідчить про те, що судом такий вид покарання не призначений.
На необхідність застосування граматичного способу тлумачення при постановленні вироку звертав увагу ВСУ в постанові від 06.07.2017 (справа № 364/8/16-к).
Отже, аналізуючи наведені вище приписи, суд дійшов до переконання, що наведення у резолютивній частині вироку суду посилання на те, що такий вид додаткового покарання як позбавлення права керувати транспортними засобами (без позбавлення права керувати транспортними засобами) буде зайвим.
Вирішуючи питання щодо наявності підстав для застосування при призначенні покарання обвинуваченому положень частини першої статті 75 КК, тобто для звільнення його від відбування кримінального покарання з випробуванням, суд приймає до уваги, висновки, викладені ВС у постанові від 26.04.2018 (справа № 757/15167/15-к), а саме: відповідно до вимог статті 75 КК якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Як вже суд зазначив вище, загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування статті 75 КК, за змістом якої рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може прийняти лише у випадку, якщо при призначенні покарання певного виду і розміру, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.
Отже, аналізуючи доводи сторін кримінального провадження, суд враховує, що обвинувачений раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, винуватість у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення визнав, у вчиненому розкаявся, повністю відшкодував завдані потерпілій збитки, й остання не наполягала на суворому покаранні для обвинуваченого. Тому суд вважає, що в ході судового розгляду кримінального провадження були встановлені підстави для звільнення обвинуваченого від відбування призначеного покарання відповідно до положень частини першої статті 75 КК.
Відповідно до частини четвертої статті 75 КК іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного року до трьох років.
Вирішуючи питання щодо тривалості іспитового строку, суд враховує, що обвинувачений ОСОБА_5 вчинив тяжкий злочин з необережності. Враховуючи встановлені в судовому засіданні обставини, суд вважає за доцільне з метою виконання приписів статей 50 та 65 КК та забезпечення виправлення обвинуваченого встановити йому іспитовий строк тривалістю 2 роки.
Суд враховує, що частина перша статті 76 КК є імперативною нормою, якою передбачено, що у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд покладає на засудженого такі обов'язки: періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання. Суд також приймає до уваги, що частиною другою статті 50 КК метою покарання визначено не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами. Тому для реалізації зазначеної мети суд вважає за доцільне покласти на ОСОБА_5 додаткові обов'язки, передбачені кримінальним законом, зокрема пунктами 2 та 4 частини третьої статті 76 КК.
Згідно з абзацом третім пункту 2 частини четвертої статті 374 КПК у резолютивній частині вироку зазначаються у разі визнання особи винуватою, зокрема початок строку відбування покарання.
Слід зауважити, що частиною першою статті 165 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі - КВК) визначено, що іспитовий строк обчислюється з моменту проголошення вироку суду. Тому, зважаючи на те, що ОСОБА_5 підлягає звільненню від відбування призначеного покарання у виді позбавлення волі з іспитовим строком, суд вважає, що іспитовий строк слід рахувати саме за правилами, встановленими частиною першою статті 165 КВК, тобто з момент проголошення вироку суду.
Питання стосовно речових доказів слід вирішити відповідно до статті 100 КПК. Разом з тим, згідно з наданою представником сторони обвинувачення ухвалою слідчого судді від 10.07.2024 на речовий доказ у кримінальному провадженні був накладений арешт, який доцільно скасувати.
Згідно з частиною першою статті 124 КПК процесуальні витрати слід покласти на обвинуваченого.
Керуючись статтями 371, 373, 374 КПК, суд
Визнати ОСОБА_5 винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 286 Кримінального кодексу України, та призначити покарання у виді 3 (трьох) років позбавлення волі.
Згідно з частиною першою статті 75 Кримінального кодексу України звільнити ОСОБА_5 від відбування покарання у виді позбавлення волі з випробуванням з іспитовим строком 2 (два) роки.
Відповідно до пунктів 1, 2 частини першої та пункту 2, 4 частини третьої статті 76 Кримінального кодексу України зобов'язати ОСОБА_5 періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи, навчання; не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації, виконувати заходи, передбачені пробаційною програмою.
Іспитовий строк обчислювати з моменту проголошення вироку суду.
Речові докази:
- автомобіль марки Mercedes, д.н. НОМЕР_1 , який поміщений на спеціальний ГУНП у Вінницькій області, - повернути власнику або іншій уповноваженій особі.
Арешт, накладений на речовий доказ на підставі ухвали слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 10.07.2024, - скасувати.
Стягнути з ОСОБА_5 на користь держави 4775 (чотири тисячі сімсот сімдесят п'ять) гривень 40 (сорок) копійок витрат на залучення експерта.
Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги через Вінницький міський суд Вінницької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції.
Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку. Обвинуваченому та прокурору копія вироку вручається негайно після його проголошення.
Суддя: