Справа № 761/31470/24
Провадження № 2/761/2781/2025
(Заочне)
10 лютого 2025 року Шевченківський районний суд м. Києва під головуванням судді Матвєєвої Ю.О., за участю секретаря судового засідання Каніковського Б.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Перша київська державна нотаріальна контора про визнання права власності на частку квартири в порядку спадкування за заповітом, -
У серпні 2024 року позивач ОСОБА_1 , інтереси якої представлені адвокатом Карпюк А.В. звернулась до Шевченківського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 , третя особа Перша київська державна нотаріальна контора про визнання права власності на частку квартири в порядку спадкування за заповітом, а саме - визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/3 частку квартири АДРЕСА_1 , в порядку спадкування за заповітом, після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 .
Свої вимоги позивачка обґрунтовує тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла спадкодавець ОСОБА_3 , яка проживала за адресою: АДРЕСА_1 . За життя ОСОБА_3 склала заповіт на користь ОСОБА_1 стосовно належної спадкодавцю частки квартири. Однак, під час оформлення секретарем виконавчого комітету Погребняківської сільської ради Семенівського району Полтавської області Габрієль О.А. заповіту від 08.06.2016 року, зареєстрованого в реєстрі за № 51, остання допустилася технічних помилок (описок), замість правильного «належну мені частку квартири АДРЕСА_1 », помилково вказала в цілому «належну мені квартиру АДРЕСА_1 », а також неправильно зазначила номер будинку « АДРЕСА_1 ». Вказані помилки мають суто технічне походження, адже заповідачці за життя належала 1/3 частки однієї єдиної квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , у якій вона і проживала все своє життя та на час складання заповіту від 08.06.2016 року. З метою прийняття спадщини позивачка звернулась у встановленому законом порядку до державного нотаріуса Першої київської державної нотаріальної контори Рева І.М. із заявою про видачу їй свідоцтва про право на спадщину за заповітом. Посилаючись на те, що постановою державного нотаріуса їй було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом з причин розбіжностей у заповіті та відсутності оригіналів правовстановлюючих документів щодо належності майна спадкодавцеві ОСОБА_3 , позивачка звернулась до суду з даним позовом.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 20 вересня 2024р. відкрито провадження по справі та призначено до розгляду в порядку загального позовного провадження.
Ухвалою суду від 18.11.2024 року витребувано з Першої київської державної нотаріальної контори спадкову справу № 491/2020, заведену після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 .
11.12.2024 року на адресу суду надійшла з Першої київської державної нотаріальної контори спадкова справа № 491/2020.
Ухвалою суду від 12.12.2024 року закрито підготовче судове засідання та призначено справу до судового розгляду.
Позивач та його представник в судове засідання не з'явилися, але подали до суду заяву про слухання справи за їхньої відсутності, позовні вимоги підтримують в повному обсязі, не заперечують проти винесення заочного рішення.
Відповідач, про час та місце розгляду справи був повідомлений у встановленому законом порядку, в судове засідання не з'явився, поважності причин неявки суду не повідомив, у встановлений судом в ухвалі про відкриття провадження строк, відповідач відзив на позов не подав.
Третя особа в судове засідання не з'явилась, свого представника до суду не направила, про дату, час і місце судового розгляду повідомлялась належним чином у встановленому законом порядку, причин неявки не повідомила.
Враховуючи те, що сторони в судове засідання не з'явились, суд, керуючись ч.2 ст.247 ЦПК України, розглянув справу без фіксації судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Враховуючи те, що відповідач у встановлений строк відзив на позовну заяву не надав, суд вирішує справу за наявними матеріалами у відповідності ч.8 ст. 178 ЦПК України.
Суд, керуючись вимогами ст.ст.130, 280 ЦПК України вважає за можливим заслухати справу у відсутності відповідача та постановити заочне рішення.
Суд, дослідивши докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються, у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.
Згідно ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею ч.1 ст.5 ЦПК України визначено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом.
Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Як вбачається з матеріалів справи, ІНФОРМАЦІЯ_1 померла спадкодавець ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серія НОМЕР_1 від 12.05.2020 р.
За життя спадкодавець проживала за адресою: АДРЕСА_1 .
На вказану квартиру набули право власності ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , в рівних частках, тобто по 1/3 частці кожен, що підтверджується копією Свідоцтва про право власності на житло від 02.11.2004 року.
За життя спадкодавець ОСОБА_3 склала заповіт від 08.06.2016 року на нерухоме майно, а саме на квартиру АДРЕСА_1 , яку заповіла ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Однак, під час оформлення секретарем виконавчого комітету Погребняківської сільської ради Семенівського району Полтавської області Габрієль О.А. заповіту від 08.06.2016 року, зареєстрованого в реєстрі за № 51, остання допустилася технічних помилок (описок), замість правильного «належну мені частку квартири АДРЕСА_1 », помилково вказала в цілому «належну мені квартиру АДРЕСА_1 », а також неправильно зазначила номер будинку « АДРЕСА_1 ».
Вказані помилки мають суто технічне походження, адже заповідачці за життя належала 1/3 частки однієї єдиної квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , у якій вона і проживала все своє життя та на час складання заповіту від 08.06.2016 року.
Зазначене підтверджується змістом Інформаційної довідки Комунальне підприємство Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 23.07.2024 року, згідно з даними реєстрових книг Бюро, 1/3ч. кв. АДРЕСА_1 на праві власності зареєстрована за: ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Шевченківською районною в м. Києві державною адміністрацією 02.11.2004 року та зареєстрованого в Бюро 08.11.2004 року за реєстровим № 6710.
Також технічний паспорт стосовно вказаної квартири АДРЕСА_1 , від 2004 року виготовлений на ім'я ОСОБА_3 .
Поряд із цим, як вбачається з копії паспорта ОСОБА_3 , місце реєстрації останньої з 24.05.1967 року вказано як буд. АДРЕСА_1 .
Крім того, аналогічно зазначена адреса ОСОБА_3 й в довіреності на ім'я ОСОБА_5 , посвідченій нотаріально 04.02.2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Білоконь В.О., зареєстрована в реєстрі № 648.
Згідно з даними Інформаційно-аналітичної системи управління житловим фондом м. Києва Департаменту житлово-комунальної інфраструктури Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (посилання: https://www.municipal.kiev.ua/kiev/), будинку АДРЕСА_1 не існує.
Після смерті ОСОБА_3 . Першою київською державною нотаріальною конторою заведено спадкову справу до майна померлої і в установлений законом строк позивач звернулася із заявою про прийняття спадщини за заповітом, а тому, вважається такою, що прийняла спадщину згідно зі ст. 1269 ЦК України.
При зверненні ОСОБА_1 до державного нотаріуса, до заяви про прийняття спадщини за заповітом не було додано оригінал правовстановлюючого документа, а саме Свідоцтва про право власності на житло від 02.11.2004 року, яке знаходиться у відповідача.
При цьому, Шевченківською районного в м Києві державною адміністрацією листом від 03.02.2021 року № 109-Г-762 відмовлено позивачу у видачі дубліката свідоцтва про право власності на вищевказану квартиру.
20.08.2024 року за № 4540/02-14 державним нотаріусом винесено постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, з причин розбіжностей у заповіті та відсутності оригіналів правовстановлюючих документів щодо належності майна спадкодавцеві ОСОБА_3 .
Пунктом 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України визначено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права.
Відповідно до ст. 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлений, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати власником документа, який засвідчує його право власності.
За змістом ст. ст. 1216, 1217, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Відповідно до ст. 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.
Статтею 1297 зазначеного Кодексу встановлено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.
Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця (ст. ст. 1220, 1221 ЦК України).
Згідно ст. 1222 ЦК України спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.
Статтею 1223 ЦК України визначено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається (ст. ст. 1233, 1234 ЦК україни).
Положеннями ст. 1235 ЦК України визначено, що заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин. Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування.
Заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати у майбутньому. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини. Частина спадщини, що не охоплена заповітом, спадкується спадкоємцями за законом на загальних підставах. До числа цих спадкоємців входять також спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом (ст. ст. 1236, 1245 ЦК України).
Загальні вимоги до форми заповіту встановлені ст. 1247 ЦК України згідно якої, заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу.
Згідно із ст. 1251 ЦК України, якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.
Статтею 1254 ЦК України передбачено, що заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт. Заповідач має право у будь-який час скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить. Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним. Якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених статтями 225 і 231 цього Кодексу. Заповідач має право у будь-який час внести до заповіту зміни. Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться заповідачем особисто. Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться у порядку, встановленому цим Кодексом для посвідчення заповіту і підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до ст. 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
Згідно ст. ст. 1258, 1265 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. У п'яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. Ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. Народження самого спадкодавця не входить до цього числа.
Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини. Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто (ст. ст. 1268, 1269 ЦК України).
За змістом ст. ст. 1270, 1296 ЦК України для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини. Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.
Статтею 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Згідно ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Загальні підстави недійсності правочину визначені ст. 215 ЦК України.
Так, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до статей 229 - 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.
Положеннями ст. 1257 ЦК України передбачений вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним, який кореспондується з положеннями, що містяться у частині третій статті 203 ЦК України.
Зі змісту наведених норм вбачається, що дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі.
Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача.
Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов'язковість її виконання.
На заповіт, який є правочином, поширюються загальні положення про правочини, якщо у Книзі шостій ЦК України немає відповідного правила. Водночас загальні правила про правочин, у тому числі про їх недійсність, можуть бути поширені на заповіт у тому випадку, коли це не суперечить суті заповіту та природі спадкування.
Аналіз норм Книги шостої ЦК України свідчить, що її нормами визначені вимоги до особи заповідача (ст. 1234 ЦК України), змісту заповіту (ст. ст. 1236-1240, 1246 ЦК України), загальні вимоги до форми заповіту (ст. 1247 ЦК України), порядку його посвідчення нотаріусом (ст. ст. 1248, 1249, 1253 ЦК України) для яких законодавцем визначені і наслідки їх порушення.
Так, у ч. 1 ст. 1257 ЦК України встановлено правило про нікчемність заповіту, складеного з порушенням вимог ЦК України щодо особи заповідача, а також заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.
При цьому, враховуючи, що за розташуванням ця стаття є останньою у главі 85 ЦК України про спадкування за заповітом, за правилами розміщення правових норм ст. 1257 встановлює правові наслідки саме тих вимог, які викладені до форми та посвідчення заповіту у главі 85 ЦК України.
Виходячи з наведеного недотримання будь-яких інших вимог не може мати наслідком недійсність заповіту на підставі ч. 1 ст. 1257 ЦК України.
Тобто, контекстуальний аналіз ч. 1 ст. 1257 ЦК України у смисловому зв'язку з іншими нормами дає підстави вважати, що порушеннями вимог до форми і посвідчення заповіту є лише ті, які прямо зазначені у главі 85 ЦК України, її ст.ст. 1247-1249, 1253 ЦК України.
Такий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.05.2021 року в справі № 522/9893/17.
У постанові Верховного Суду від 09.01.2019 року в справі № 759/2328/16-ц зроблено висновок, що «нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (ч. 2 ст. 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. З позицій юридичної техніки така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».
У постанові Верховного Суду від 14.05.2018 року в справі № 756/14304/15-ц зроблено висновок щодо застосування ч. 2 ст. 1257 ЦК України та вказано, що «для дійсності заповіту волевиявлення заповідача має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Воля - це внутрішнє бажання заповідача визначити долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту). Волевиявлення - це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених ЦК України».
У цивільному законодавстві нікчемність правочинів передбачена у випадках, встановлених законом, підстав для чого у наведеній справі не вбачається.
Недійсність заповіту з мотивів розширювального розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення, про які згадується у ч. 1 ст. 1257 ЦК України, матиме наслідком порушення принципу свободи заповіту.
Кваліфікація заповіту як нікчемного з підстав, які не передбачені ані ч. 1 ст. 1257 ЦК України, ані взагалі нормами глави 85 ЦК України, по суті скасовує це вільне волевиявлення заповідача без можливості виразити свою волю шляхом складання іншого заповіту, оскільки сталася смерть заповідача.
Визнання заповіту нікчемним без встановлених законом підстав позбавляє особу, яка набула у власність майно в порядку спадкування, права мирного володіння своїм майном (стаття 1 Протоколу першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), а в разі якщо особа має його набути, то правомірного очікування цього.
Інший підхід призводить до необґрунтованого покладення відповідальності за порушення особою, яка посвідчила заповіт, в даному випадку посадовою особою органу місцевого самоврядування законодавства, яке регулює порядок його діяльності, на заповідача та спадкоємців, які не зобов'язані бути обізнаними з нотаріальним процедурним законодавством, що є порушенням принципу поваги до волі заповідача та обов'язковості її виконання, а також неспівмірним втручанням держави у право спадкоємців за заповітом мирно володіти своїм майном.
Відповідно до правового висновку Верховного Суду від 12.01.2021 року в справі № 397/1396/19 технічні помилки (описки) у заповіті не впливають на його дійсність, не свідчать про порушення його форми та порядку посвідчення, вони не є такими порушеннями, які впливають на форму та посвідчення заповіту, що було б підставою для визнання заповіту недійсним.
За відсутності передбачених ст. 1257 ЦК України підстав для визнання заповіту недійсним, право власності спадкоємця на спадкове майно підлягає захисту в судовому порядку шляхом його визнання у разі, якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (ст. 392 ЦК України).
З огляду на виключно технічний характер помилок допущених секретарем виконавчого комітету Погребняківської сільської ради Семенівського району Полтавської області ОСОБА_6 при складанні та посвідчені заповіту, зважаючи, що ці технічні (механічні) помилки не впливають на його дійсність, не свідчать про порушення його форми та порядку посвідчення, а також не змінюють встановлену презумпцію дійсності правочину, право позивача на оформлення права власності на успадковане майно в судовому порядку, є правомірним.
При цьому, самі по собі зазначення у заповіті про квартиру АДРЕСА_1 в цілому, а не її частку та неправильно вказаний номер будинку АДРЕСА_1 , в якому ця квартира знаходиться, в силу закону не дає підстав вважати такий заповіт нікчемним.
Заповіт від 08.06.2016 року відповідає вимогам закону щодо його форми та порядку укладення, особу заповідача встановлено, заповіт підписаний особисто заповідачем, зазначено місце складення заповіту, вказано дату й місце його посвідчення, посвідчений уповноваженою на те особою, яка перевірила дієздатність заповідача і з'ясувала її дійсну волю щодо розпорядження майном на випадок своєї смерті.
Особистий підпис заповідача у заповіті свідчить про вільне волевиявлення ОСОБА_3 , й обставини, які вплинули на волевиявлення останньої відсутні.
Як вже було зазначено вище, згідно змісту заповіту, ОСОБА_3 заповіла позивачу належну їй квартиру АДРЕСА_1 .
Як зазначає Верховний Суд, технічні помилки (описки) у заповіті не впливають на його дійсність, не свідчать про порушення його форми та порядку посвідчення. Такі технічні помилки (описки) не є тими порушеннями, які впливають на форму та посвідчення заповіту, що було б підставою для визнання заповіту недійсним.
У даному випадку, неправильно вказані номер будинку та квартира в цілому, є технічними помилками (опискою) допущеною посадовою особою органу місцевого самоврядування при викладенні тексту заповіту, і той факт, що заповідач перед підписанням заповіту прочитала його, не змінює факту дійсної наявності описок у заповіті, ураховуючи наступне.
Так, із тексту заповіту вбачається, що в його вступній частині також зазначене місце реєстрації та проживання заповідача: АДРЕСА_1 , яке аналогічне із вказаним місцем проживання ОСОБА_3 у її паспорті серії НОМЕР_2 , виданому 21.11.2002 року.
Тобто, адреса (місто, вулиця) і номери будинку є однаковими.
Отже, сам текст заповіту свідчить, що секретар виконавчого комітету Погребняківської сільської ради Семенівського району Полтавської області Габрієль О.А., правильно зазначивши адресу місця реєстрації та проживання заповідача, допустила помилку при викладенні адреси заповідального майна, вважаючи, що в правовстановлюючому документі вказана аналогічна адреса, так само, зі слів заповідача помилково вказала про квартиру в цілому, не дивлячись на те, що ОСОБА_7 в дійсності належить лише її частка.
При цьому, відсутні обґрунтовані підстави вважати, що спадкодавець прочитавши заповіт, свідомо мала на меті розпорядитись квартирою на користь ОСОБА_1 , яка їй фактично не належить.
Натомість воля спадкодавця, зафіксована у заповіті, була спрямована на її бажання заповідати позивачу саме належну частку квартири, та згідно з наявною копією правовстановлюючого документа на квартиру, ОСОБА_3 належала саме 1/3 частка квартири АДРЕСА_1 .
На технічний характер вчиненої помилки вказує і той факт, що будь-якої іншої квартири (частки у квартирі) заповідачка у власності не мала, що вбачається з матеріалів спадкової справи № 491/2020.
Крім того, про допущення помилок в оспорюваному заповіті, свідчить і попередній заповіт, який також був посвідчений секретарем виконавчого комітету Погребняківської сільської ради Семенівського району Полтавської області Габрієль О.А., однак, на пів року раніше - 11.12.2015 року (зареєстрований в реєстрі № 98), де аналогічно зазначена квартира в цілому, адреса (місто, вулиця, будинок) і відповідні номери, є однаковими, навіть збережена їх послідовність і характерність в написанні, що вказує по наявність технічної помилки (описки), допущеною при потворному викладенні тексту заповіту від 08.06.2016 року, в якому лише змінено (вставлено) поточну дату його складення та видалено абзац щодо всього іншого належного ОСОБА_3 майна.
Крім того, сторона позивача просить врахувати, що на АДРЕСА_1 немає будинку з номером АДРЕСА_1 , а наявні будинки з окремими номерами АДРЕСА_1.
Отже, все наведене в сукупності дає підстави для обґрунтованого висновку про те, що у змісті заповіту складеному ОСОБА_3 на користь позивача 08.06.2016 року дійсно наявні технічні помилки (описки), що, в свою чергу, не може бути підставою для позбавлення позивача права на отримання у спадок на підставі заповіту належної заповідачу частки квартири АДРЕСА_1 .
Згідно з вимогами ч.1 та ч.3 ст.77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
За правилами ч.1 та ч.6 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до положення ч.1 та ч.2 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Отже, виходячи з викладеного вище та приймаючи до уваги доведеність належності померлій на праві власності 1/3 частки квартири та наявності суто технічної помилки в заповіті, позивач є спадкоємцем за заповітом, суд приходить до висновку про обґрунтованість вимог позивача та вважає за можливе задовольнити позовні вимоги.
Керуючись ст.ст.1-4, 19,89,258,259,263,264,265,268,273,280-282 ЦПК України, ст.ст.15, 16, 203, 204, 215, 216, 328, 392, 1216, 1217, 1218, 1222, 1223, 1257,1270 ЦК України, суд -
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Перша київська державна нотаріальна контора про визнання права власності на частку квартири в порядку спадкування за заповітом - задовольнити.
Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/3 частку квартири АДРЕСА_1 , в порядку спадкування за заповітом, після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 .
Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, яку він може подати протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Позивач має право оскаржити заочне рішення шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом встановлених строків, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя Ю.О. Матвєєва
10 лютого 2025 року