печерський районний суд міста києва
Справа № 757/6355/24-ц
пр. 2-2473/25
10 лютого 2025 року Печерський районний суд м. Києва
суддя Матійчук Г. О.
секретар судового засідання Музика В. П.
справа №757/6355/24-ц
учасники справи:
позивач: Державна інноваційна фінансово-кредитна установа
відповідач: Міністерство економіки України,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом Державної інноваційної фінансово-кредитної установи до Міністерства економіки України про стягнення майнової шкоди у порядку регресу, -
представник позивача - ОСОБА_1
представник відповідача - Волох В. В.
У лютому 2024 року позивач через систему «Електронний суд» звернувся до суду із вказаним позовом, в якому просить стягнути з Міністерства економіки України на користь Державної інноваційної фінансово-кредитної установи шкоду, заподіяну у зв'язку з оплатою ОСОБА_2 середнього заробітку за час вимушеного прогулу 290 708, 12 грн.
обґрунтування позову зазначено, що Наказом Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, правонаступником якого є Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України, від 16.06.2016 року №16 ОСОБА_2 призначено на посаду голови Державної інноваційної фінансово-кредитної установи (далі - ДІФКУ, Установа).
На підставі зазначеного наказу ОСОБА_2 приступив до виконання обов'язків Голови правління ДІФКУ з 21.06.2016 року.
Наказом Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 17.02.2020 року № 36-п ОСОБА_2 звільнено з посади голови правління ДІФКУ 17.02.2020 року.
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 09.12.2021 року, справа №760/23219/20, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 19.01.2023 року, визнано незаконним наказ Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 17.02.2020 року № 36-п про звільнення ОСОБА_2 з посади голови правління ДІФКУ, а також стягнуто з Установи на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу 264 007, 39 грн.
Постановами Шевченківського відділу ДВС у місті Києві від 21.07.2022 року відкрито виконавче провадження (ВП НОМЕР_1) про примусове стягнення 264 007, 39 грн, на підставі виконавчого листа № 760/23219/20, виданого 06.07.2022 року Солом'янським районним судом міста Києва, а також 26 400, 73 грн. виконавчого збору та 300, 00 грн. мінімальні витрати виконавчого провадження, що загалом становить 290 708, 12 грн.
Вказані кошти стягнуті з рахунку Установи 30.01.2023 року, що підтверджується платіжною інструкцією № НОМЕР_1.
Таким чином, на виконання рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 09.12.2021 року, справа №760/23219/20, з рахунку Державної інноваційної фінансово-кредитної установи стягнуто 290 708, 12 грн.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 21.05.2021 року № 504 та постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2021 року № 547 Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України перейменовано на Міністерство економіки України.
Вважає, що оскільки саме відповідач виніс наказ від 17.02.2020 року № 36-п про звільнення ОСОБА_2 з посади голови правління ДІФКУ, який було скасовано рішенням суду, то відповідач, як винна у незаконному звільненні особа, зобов'язаний відшкодувати шкоду, заподіяну позивачу у зв'язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу, що стало підставою для звернення до суду із вказаним позовом.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 08.02.2024 року відкрито провадження у справі та вирішено розглянути її за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Запропоновано відповідачу не пізніше п'ятнадцятиденного строку подати заяву із запереченнями щодо розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, роз'яснено відповідачу, що він має право не пізніше п'ятнадцяти днів з дня отримання копії ухвали про відкриття провадження, копії позовної заяви та додатків до неї, до початку розгляду справи по суті надіслати відзив на позовну заяву (а. с. 92).
Копію ухвали про відкриття провадження було направлено на адреси сторін, крім того відповідачу до електронного кабінету було направлено копію позовної заяви з додатками. Також вказану ухвалу було направлено на відомі адреси електронної пошти сторін та до електронного кабінету учасників справи (а. с. 93).
Відповідно до довідок до електронного кабінету позивача та представника позивача ухвалу доставлено - 25.03.2024 року (а. с. 124-125).
Відповідно до рекомендованого повідомлення, направленого на адресу відповідача, останній отримав копію ухвали про відкриття провадження та копію позовної заяви з додатками - 28.02.2024 року (а. с. 95), до електронного кабінету учасника справи ухвалу доставлено - 25.03.2024 року (а. с. 126).
Суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов'язковою. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями.
Судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, - разом з копіями відповідних документів, надсилається до електронного кабінету відповідного учасника справи, а в разі його відсутності - разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення або кур'єром за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи (ч. 6 ст. 128 ЦПК України).
За частиною 7 ст. 128 ЦПК України у разі ненадання учасниками справи інформації щодо їх адреси судова повістка надсилається юридичним особам та фізичним особам - підприємцям - за адресою місцезнаходження (місця проживання), що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань; фізичним особам, які не мають статусу підприємців, - за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку.
Таким чином, сторони вважаються належно повідомленими про розгляд даної справи.
11.03.2024 року від відповідача через систему «Електронний суд» надійшов відзив на позов, у якому просить відмовити у задоволенні позову з підстав, зазначених у ньому. Зокрема, у відзиві зазначено, що спір фактично виник між державними інституціями у площині правовідносин щодо здійснення поточного керівництва діяльності Установи: орган державної влади (Уряд) прийняв рішення про призначення на посаду голови правління Установи (позивача), після чого орган державної влади (Міністерство) звільнило з посади голову правління Установи (позивача). Держава у даному спорі хоча й виступає в особі різних суб'єктів (орган управління, державний орган), проте даний спір зводиться до спору держави самої з собою. Об'єкт державної власності (позивач) судиться з державним органом, який вчинив свої дії на основі рішення іншого державного органу. Чинним законодавством не передбачено можливість об'єкта державної власності (позивача) оскаржувати дії Мінекономіки, які вчинені на підставі рішення суб'єкта управління об'єктом державної власності. Положення Законів України «Про управління об'єктами державної власності» взагалі не передбачають можливості Державної організація (установи, закладу) в даному випадку - Державної інноваційної фінансово-кредитної установи оскаржувати рішення вищого органу управління, які б негативні наслідки для Установи таке рішення не мало. Також, вказує, що регресне зобов'язання виникає лише у випадках, передбачених законом, і має похідний характер, оскільки підставою його виникнення є виконання іншою особою відповідного зобов'язання. Наявність судового рішення, за яким з потенційного регресанта ухвалено стягнути на користь потерпілого певну суму, не вважається достатньою підставою для пред'явлення регресного позову, а відтак враховуючи зазначене вище, Мінекономіки вважає, що позовні вимоги є необґрунтованим, безпідставним та такими, що не можуть бути задоволені судом (а. с. 95-111).
29.04.2024 року від позивача через систему «Електронний суд» надійшли додаткові пояснення у справі, у яких вказує, що відповідачем у відзиві підтверджується видання Наказу на призначення на посаду голови правління ДІФКУ Ставнюка Володимира Валерійовича від 16.06.2016 року № 16 та наказу 17.02.2020 року № 36-п про звільнення ОСОБА_2 . Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 09.12.2021 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 19.01.2023 року у справі № 760/23219/20, визнано незаконним наказ відповідача від 17.02.2020 року № 36-п про звільнення ОСОБА_2 , стягнуто з позивача 290 708, 12 грн на користь ОСОБА_2 . Вказаним рішенням встановлено неправомірності дій відповідача щодо звільнення з посади голови правління ДІФКУ ОСОБА_2 , а отже через незаконне рішення відповідача з бюджету позивача примусово стягнута сума 290 708, 12 грн, яка підлягає відшкодуванню на підставі ст. 237 КЗпП України. Також вказує, що ДІФКУ не фінансується з державного бюджету, а відповідає за свої зобов'язання в межах належного йому майна та здійснює витрати на оплату праці за рахунок власного прибутку. Відповідно до вимог законодавства, що регулює спірні відносини, обов'язок по відшкодуванню шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації у зв'язку з оплатою незаконно звільненому працівнику часу вимушеного прогулу, покладається на службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення здійснено з порушенням закону. Відповідальність у цих випадках настає незалежно від форми вини. Таким чином, відповідач помилково вважає, що є недостанньою підставою наявність судових рішень для пред'явлення регресного позову (а. с. 112-119).
Згідно з ч. 1 ст. 174 ЦПК України, при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом, що є правом учасників справи. Як встановлено, ч. 8 ст. 178 ЦПК України, у разі ненадання учасником розгляду заяви по суті справи у встановлений судом або законом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Суд, у порядку спрощеного позовного провадження, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов такого висновку.
За частиною 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч. 1 ст. 4 ЦПК України).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України).
За частиною 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
За загальним правилом статтею 15 та 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених ч. 2 ст. 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Згідно з ч. 2 ст. 16 ЦК України, способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:
1) визнання права;
2) визнання правочину недійсним;
3) припинення дії, яка порушує право;
4) відновлення становища, яке існувало до порушення;
5) примусове виконання обов'язку в натурі;
6) зміна правовідношення;
7) припинення правовідношення;
8) відшкодування збитків то інші способи відшкодування майнової шкоди;
9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Судом встановлено, що Наказом Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, правонаступником якого є Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України, від 16.06.2016 року №16 ОСОБА_2 призначено на посаду голови Державної інноваційної фінансово-кредитної установи.
На підставі зазначеного наказу ОСОБА_2 приступив до виконання обов'язків Голови правління ДІФКУ з 21.06.2016 року (а. с. 7).
Наказом Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 17.02.2020 року № 36-п ОСОБА_2 звільнено з посади голови правління ДІФКУ 17.02.2020 року (а. с. 8).
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 09.12.2021 року, справа №760/23219/20, позов ОСОБА_2 до Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України, Державної інноваційної фінансово-кредитної установи, Міністерства з питань стратегічних галузей промисловості України, третя особа: Київська міська державна адміністрація, про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу - задоволено частково, визнано незаконним наказ Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 17.02.2020 року № 36-п про звільнення ОСОБА_2 з посади голови правління Державної інноваційної фінансово-кредитної установи; стягнуто з Державної інноваційної фінансово-кредитної установи на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу 264 007, 39 грн; в іншій частині поданого позову - відмовлено; стягнуто із Державної інноваційної фінансово-кредитної установи на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 2 640, 07 грн; стягнуто з Міністерства з питань стратегічних галузей промисловості України на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 840, 80 грн (а. с. 35-46).
Постановою Київського апеляційного суду від 19.01.2023 року, справа №760/23219/20, апеляційну скаргу Державної інноваційної фінансово-кредитної установи - залишено без задоволення, рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 09 грудня 2021 року - залишено без змін (а. с.47-58).
Постановою державного виконавця Шевченківського відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Гайнутдінової О. В. від 21.07.2022 року відкрито виконавче провадження ВП НОМЕР_1 з примусового виконання виконаного листа №760/23219/20, виданого 06.07.2022 року Солом'янським районним судом м. Києва, про стягнення із Державної інноваційної фінансово-кредитної установи на користь ОСОБА_2 заборгованості у розмірі 264 007, 39 грн (а. с. 59).
21.07.2022 року державним виконавцем Шевченківського відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Гайнутдіновою О. В. винесено постанову про стягнення виконавчого збору у розмірі 26 400, 73 грн у ВП НОМЕР_1 (а. с. 60).
21.07.2022 року державним виконавцем Шевченківського відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Гайнутдіновою О. В. винесено постанову про стягнення мінімальних витрат виконавчого провадження у розмірі 300, 00 грн у ВП НОМЕР_1 (а. с. 61-62).
30.01.2023 року в рамках ВП НОМЕР_1 на підставі виконавчого листа №760/23219/20 стягнуто із Державної інноваційної фінансово-кредитної установи 290 708, 12 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № НОМЕР_1 (а. с. 63).
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 21.05.2021 року № 504 (а. с. 64) та постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2021 року № 547 (а. с. 65-66) Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України перейменовано на Міністерство економіки України.
Спірні відносини склалися між сторонами з приводу відшкодування матеріальної шкоди в порядку регресу зі службової особи внаслідок незаконного звільнення працівника.
Відповідно до статті 130 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов'язків. При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника.
Згідно з п. 8 ч. 1 ст. 134 КЗпП України, відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли: службова особа, винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу.
При цьому, відповідно до статті 237 КЗпП України, суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов'язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв'язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижче оплачуваної роботи. Такий обов'язок покладається, якщо звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якщо роботодавець затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі.
Згідно з ч. 1 ст. 1191 ЦК України, особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.
Регресне зобов'язання виникає лише у випадках, передбачених законом, і має похідний характер, оскільки підставою його виникнення є виконання іншою особою відповідного зобов'язання.
Підставою регресного позову є відповідальність заподіювача шкоди за завдану шкоду та факт виплати позивачем, що пред'явив регресну вимогу, певної грошової суми в рахунок відшкодування завданої шкоди. Право зворотної вимоги виникає лише після того, як відбулася виплата. Наявність судового рішення, за яким з потенційного регресанта ухвалено стягнути на користь потерпілого певну суму, не вважається достатньою підставою для пред'явлення регресного позову. Такий позов може бути пред'явлений лише після виконання зазначеного рішення, оскільки до моменту виконання в іншої особи, яка відшкодовує шкоду, немає витрат, які підлягають відшкодуванню. Юридична особа, яка відшкодувала шкоду, завдану працівником, має право зворотної вимоги (регресу) до цієї особи в розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом, тобто в даному випадку розмір відшкодування визначається трудовим законодавством. Право регресної вимоги до працівника виникає з часу виплати підприємством грошової суми третій особі, саме від цього часу обчислюється строк на пред'явлення регресного позову.
Відповідно до пункту 20 Постанови Пленуму Верховного суду України № 14 від 29грудня 1992 «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками», право регресної вимоги до працівника виникає з часу виплати підприємством, організацією, установою сум третій особі і з цього ж часу обчислюється строк на пред'явлення регресного позову.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 200/22363/16-а (касаційне провадження № 11-720апп18) викладений правовий висновок про те, що відшкодування шкоди у порядку регресу відбувається в порядку, передбаченому цивільним законодавством України, тобто за правилами цивільного судочинства.
Відповідно до пункту 33 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» № 9 від 06.11.1992 року при незаконному звільненні або переведенні на іншу роботу, невиконанні рішення про поновлення працівника на роботі, що мало місце після введення в дію пункту 8 статті 134 та нової редакції статті 237 КЗпП (з 11 квітня 1992 року) настає повна матеріальна відповідальність винних в цьому службових осіб і обов'язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв'язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або виконання нижче оплачуваної роботи може бути покладено при допущенні ними в цих випадках будь-якого порушення закону, а не лише явного, як передбачалось раніше.
Згідно з пунктом 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» №14 від 02.12.1992 року застосовуючи матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди на підставі пункту 8 статті 134 КЗпП, суди повинні мати на увазі, що за цим законом покладається обов'язок по відшкодуванню шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації у зв'язку з оплатою незаконно звільненому чи незаконно переведеному працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижче оплачуваної роботи, на винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якими затримано виконання рішення суду про поновлення на роботі. Відповідальність в цих випадках настає незалежно від форми вини.
Предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення, як встановлено ч. 2 ст. 77 ЦПК України.
Згідно з ч. 1 ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦПК України, суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Таким чином, доказуванням є процесуальна і розумова діяльність суб'єктів доказування, яка здійснюється в урегульованому цивільному процесуальному порядку і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів; докази і доказування виступають процесуальними засобами пізнання в цивільному судочинстві.
Процес доказування (на достовірність знань про предмет) відбувається у межах передбачених процесуальних форм і структурно складається з декількох елементів або стадій, які взаємопов'язані й взаємообумовлені. Виділяються такі елементи: твердження про факти; визначення заінтересованих осіб щодо доказів; подання доказів; витребування доказів судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі; дослідження доказів; оцінка доказів.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Суд наголошує, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує.
Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Верховний Суд звертається до власних висновків у Постанові від 02.10.2018 року у справі № 910/18036/17.
Судом надана оцінка запереченням відповідача щодо відсутності у діях Міністерства економіки України усіх елементів складу дисциплінарного правопорушення, а саме: наявність шкоди; протиправна поведінка (дія чи бездіяльність) особи, що спричинила шкоду; причинний зв'язок між діями (бездіяльністю) з заподіяною шкодою; вина заподіювача шкоди.
Судом досліджено наказ Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України, правонаступником якого є Міністерство економіки України, від 17.02.2020 року № 36-п, яким ОСОБА_2 звільнено з посади голови правління ДІФКУ 17.02.2020 року.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» визначено, що управління об'єктами державної власності - це здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.
Стаття 4 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» визначає, що до суб'єктів управління об'єктами державної власності відносить, серед інших: міністерства, інші органи виконавчої влади та державні колегіальні органи (далі - уповноважені органи управління).
Пунктом 4 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» визначено, що уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань, зокрема: призначають на посаду та звільняють з посади керівників державних підприємств, установ, організацій та господарських структур, укладають і розривають з ними контракти, здійснюють контроль за дотриманням їх вимог.
Підпунктом 260 п. 4 Положення про Мінекономіки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 року № 459, до компетенції Мінекономіки віднесено утворення, ліквідація, реорганізація підприємств, установ та організацій, заснованих на державній власності, уповноваженим органом управління яких є Мінекономіки, затвердження їх статутів (положень), здійснення контролю за їх дотриманням, в установленому порядку призначення на посаду та звільнення з посади їх керівників.
Згідно з п. п. 2.3 постанови Кабінету Міністрів України від 19.03.1993 року № 203 «Про застосування контрактної форми трудового договору з керівником підприємства, що є у державній власності» контракти з керівниками підприємств, що є у державній власності, укладаються міністерствами, іншими підвідомчими Кабінету Міністрів України органами виконавчої влади, у віданні яких перебувають ці підприємства.
Таким чином, Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України, правонаступником якого є Міністерство економіки України, відповідно до свої повноважень прийняло наказ від 17.02.2020 року № 36-п, яким ОСОБА_2 звільнено з посади голови правління ДІФКУ 17.02.2020 року, який у подальшому було оскаржено у судових інстанціях України та рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 09.12.2021 року, справа №757/760/23219/20, визнано незаконним з покладанням на позивача фінансових зобов'язань у вигляді виплати на користь ОСОБА_2 середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Таким чином, саме прийняття Міністерством розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України, правонаступником якого є Міністерство економіки України, незаконного наказу 17.02.2020 року № 36-п спричинило збитки (матеріальну шкоду) ДІФКУ на загальну суму 290 708, 12 грн.
Також, суд звертає увагу, що в трудових правовідносинах законодавець не вимагає встановлення елементів складу трудового майнового правопорушення, а саме: наявності шкоди, протиправної поведінки особи, що спричинила шкоду, причинного зв'язку між діями (бездіяльністю) і заподіяною шкодою, вини заподіювача шкоди, оскільки відповідальність в таких випадках настає незалежно від форми вини.
Застосовуючи матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди на підставі пункту 8 статті 134 КЗпП України слід мати на увазі, що за цим законом покладається обов'язок по відшкодуванню шкоди, заподіяної установі у зв'язку з оплатою незаконно звільненому працівникові часу вимушеного прогулу, на винних службових осіб, за наказом яких звільнення здійснено з порушенням закону. Відповідальність в цих випадках настає незалежно від форми вини.
Тому обов'язок по відшкодуванню шкоди, заподіяної у зв'язку з виплатою коштів незаконно звільненому працівнику за час вимушеного прогулу, покладається саме на особу, якою прийняла наказ, який в подальшому було визнано незаконним.
Аналогічна позиція викладена в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 у справі № 401/1745/16-ц.
Також, як встановлено судом та не заперечується відповідачем, ДІФКУ не фінансується з державного бюджету, а відповідає за свої зобов'язання в межах належному йому майна та здійснює витрати на оплату праці за рахунок власного прибутку.
Відповідно до вимог законодавства, що регулює спірні відносини, обов'язок по відшкодуванню шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації у зв'язку з оплатою незаконно звільненому працівнику часу вимушеного прогулу, покладається на службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення здійснено з порушенням закону. Відповідальність у цих випадках настає незалежно від форми вини.
Відповідач помилково вважає, що є неостанньою підставою наявність судових рішень для пред'явлення регресного позову.
Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили.
Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішення у такій справі правовідносини.
Суб'єктивними межами є те, що у двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об'єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням суду.
Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законої сили; у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Не потребують доказування обставини, встановлені рішення суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. Преюдиційне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема зазначені у резолютивній частині рішення.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14 (провадження № 12-144гс18) зазначила, що преюдиційне значення у справі надається обставинам, установленим судовим рішенням, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особи, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключено ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.
Також, у постанові Верховного Суду від 10 грудня 2019 року у справі №910/6356/19 викладено висновок про те, що преюдиційність - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні суду і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив у законну силу. Суть преюдиції полягає у неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Правило про преюдицію спрямовано не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив у законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження та оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.
Таким чином, у даній справі не підлягає доведенню оцінка правомірності дій відповідача, тобто не підлягає вирішенню питання щодо правомірності його дій щодо звільнення з посади голови правління ДІФКУ ОСОБА_2 .
Отже, суд приходить до висновку, що оскільки саме відповідач виніс наказ від 17.02.2020 року № 36-п про звільнення ОСОБА_2 з посади голови правління ДІФКУ, який було скасовано рішенням суду, то відповідач, як винна у незаконному звільненні особа, зобов'язаний відшкодувати шкоду, заподіяну позивачу у зв'язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу.
Таким чином, оцінюючи належність, допустимість, достовірність та достатність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів, приходить до висновку, що позов є обґрунтованим та підлягає задоволенню у повному обсязі.
Розподіл судових витрат між сторонами, регулюється ст. 141 ЦПК України. Зокрема: судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 15, 16, 1191 ЦК України, ст. ст. 130, 134, 237 КЗпП України, ст. ст. 1, 4, 6 Закону України «Про управління об'єктами державної власності», постановою Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» № 9 від 06.11.1992 року, постановою Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» №14 від 02.12.1992 року, ст. ст. 2, 4, 12, 13, 15, 76-82, 89, 95, 141, 174, 258-259, 263-265, 267, 274-279, 352-355, 15.5) Перехідних положень ЦПК України, суд, -
Позов Державної інноваційної фінансово-кредитної установи до Міністерства економіки України про стягнення майнової шкоди у порядку регресу - задовольнити.
Стягнути з Міністерства економіки України на користь Державної інноваційної фінансово-кредитної установи шкоду, заподіяну у зв'язку з оплатою ОСОБА_2 середнього заробітку за час вимушеного прогулу 290 708, 12 грн.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Апеляційні скарги подаються учасниками справи до Київського апеляційного суду або через Печерський районний суд м. Києва, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності ЦПК України в редакції від 15 грудня 2017 року.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи можуть отримати інформацію щодо справи на офіційному вебпорталі судової влади України за вебадресою: http://court.gov.ua/fair/sud2606.
Позивач: Державна інноваційна фінансово-кредитна установа, адреса вул. Хмельницького Богдана, 65-Б, м. Київ, 01054, код ЄДРПОУ 00041467
Відповідач: Міністерство економіки України, адреса: вул. Грушевського, 12/2, м. Київ,01008, код ЄДРПОУ 37508596.
Суддя Г.О. Матійчук