Номер провадження: 22-ц/813/1219/25
Справа № 946/4589/20
Головуючий у першій інстанції Адамов А. С.
Доповідач Кострицький В. В.
04.02.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Кострицького В.В.,
суддів: Назарової М.В., Коновалової В.А.,
за участю секретаря Булацевської Я.В.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1
представник позивача - ОСОБА_2
відповідач - ОСОБА_3
представник відповідача - ОСОБА_4
третя особа - ОСОБА_5
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 07 березня 2023 року, ухвалене у складі судді Адамова А.С., у приміщенні того ж суду,
по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа ОСОБА_5 про стягнення безпідставно набутих грошових коштів,-
встановив:
Короткий зміст позовних вимог.
28.07.2020 позивач ОСОБА_1 звернувся до Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області з позовом, яким просить (з урахуванням уточнення від 21.04.2021 а.с. 144-146 т. 1): стягнути з ОСОБА_3 на його користь грошові кошти в сумі 45000 доларів США; стягнути з ОСОБА_3 на його користь 3% річних в сумі 4057,40 доларів США; стягнути з ОСОБА_3 на його користь судовий збір в сумі 10510 грн.; стягнути з ОСОБА_3 на його користь судовий збір за забезпечення позову в сумі 420,40 грн.
В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначає, що оскільки позивачем вичерпано усі можливі спеціальні способи захисту свого порушеного права та рішеннями судів встановлено обставини за сукупністю яких можна встановити, що отримані відповідачем грошові кошти були отримані нею без належних на то правових підстав.
Окрім вищевикладеного, відповідач використовує безпідставно набуті грошові кошти.
Таким чином, позивач вважає за необхідне стягнути 3% річних за останні 3 роки в сумі 4057,40 доларів США. Розрахунок за період з 21.07.2017 року по 21.07.2020 року на заборгованість в розмірі 45000 доларів США. Відсоток річних за 1097 днів становить 4057,40 доларів США (45000 х 3 х 1097/365/100).
Короткий зміст рішення суду першої інстанції.
Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 07 березня 2023 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа ОСОБА_5 про стягнення безпідставно набутих грошових коштів - задовольнити частково - задоволено частково.
Суд першої інстанції в обґрунтування свого рішення зазначає, що рішеннями суддів, які були досліджені судом та описані, встановлено, що гроші передавалися не за договором позики, а також встановлено, що гроші в розмірі 40000 доларів США за розписками передавалися й не на виконання договору купівлі-продажу майна, отже відсутні правові підстави для отримання вказаних коштів відповідачкою, а отже вона їх отримала безпідставно.
На наявності будь-яких інших правових підстав сторони не наголошували. Усі можливі способи захисту своїх порушених прав позивач використав, що підтверджено відповідними рішеннями судів, однак можливості повернути передані відповідачці кошти окрім як в порядку ст. 1212 ЦК України у позивача немає.
Отже для поновлення порушених прав позивача у повному обсязі є лише стягнення йому безпідставно набутих відповідачем коштів у розмірі 40000 доларів США в порядку ст. 1212 ЦК України.
Суд вважав, що розписка, укладена сторонами від 01.04.2008 року, підтверджує, що сума, яка була взята ОСОБА_3 у ОСОБА_1 , не була відповідачем повернута позивачу.
У розписці зазначено, що саме ОСОБА_3 взяла гроші у борг у ОСОБА_1 та саме в своїх інтересах, і нема посилань на те, що ОСОБА_3 діє від імені ОСОБА_6 , про передачу магазину.
З розписки вбачається, що саме ОСОБА_3 поверне борг ОСОБА_1 .
Крім того, на час надання ОСОБА_3 розписки у 2008р., нерухоме майно, про яке йшлось у ній не належало відповідачу на праві власності, а довіреність від іменні матері, копія якої є в матеріалах справі, вже була не дійсна, що виключає факт того, що ОСОБА_3 діяла не в своїх інтересах, а від імені ОСОБА_7 .
При цьому, суд вважає, що стягненню підлягає саме сума 40000 доларів США (а не 45000), так як саме ці кошти були передані ОСОБА_1 - ОСОБА_3 за розпискою від 12.08.2005 року.
Розписка від 01.04.2008 року підтверджує, що кошти не були повернуті ОСОБА_3 позивачу. Однак ця розписка складена не про нову передачу коштів, а з відсилкою на отримання коштів 12.08.2005р., в той час як розмір коштів, які передавалися 12.08.2005 року - 40000 доларів США.
Крім того, з пояснень сторін та з уточненої позовної заяви, вбачається, що сума 45000 доларів США була зазначена у зв'язку із додаванням невиплаченої суми процентів, визначених у розписці від 12.05.2005 року.
Так як судовим рішенням було встановлено, що це не є правовідносинами позики, то таке додавання процентів до основної суми безпідставно отриманих коштів є необґрунтованим. Доказів передачі коштів у сумі 45000 доларів США суду не надано. А з огляду на те, що в цій частині розписка від 28.07.2008 суперечить розписці від 12.05.2005, саме якою й посвідчувався факт передачі коштів 12.08.2005, то суд приймає до уваги саме розмір коштів, визначений у розписці від 12.08.2005 - тобто 40000 доларів США.
Враховуючи викладене, вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення переданих коштів, підлягають задоволенню відповідно до статті 1212 ЦК України, тому суд приходить до висновку про необхідність задоволення позовних вимог про стягнення суми основного боргу у розмірі 40000 доларів США.
Враховуючи, що відповідачем сума основного боргу у розмірі 40000 доларів США не повернута, суд вважає, що вимоги ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_3 3% річних (за час прострочення) в частини суми - 3606,58 доларів США є обґрунтованими та підлягаючими задоволенню.
Доводи апеляційної скарги.
Не погоджуючись з рішенням суду, відповідач звернулась з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 07 березня 2024 року та ухвалити по справі нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
В обґрунтування своїх вимог зазначає, що позивачем не доведено безпідставності передачі грошових коштів за розпискою та неможливості усунення, як позивач вважає, безпідставного збагачення за допомогою спеціальних способів захисту.
У своїй уточненій позовній заяві ОСОБА_1 посилався на нікчемність договору купівлі-продажу від 04.08.2005 р.
Водночас, сама по собі нікчемність даного договору не може мати наслідком застосування до спірних правовідносин положень ст. 1212 ЦК України, адже в силу правової позиції Верховного Суду, викладеної у вищевказаній постанові від 20.03.2019 р. по справі № 753/20633/15-ц, положення ст. 1212 ЦК України застосовуються лише у випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуто за допомогою інших спеціальних способів захисту.
Також суд першої інстанції не надав належної правової оцінки тому факту, що всі правовідносини, які є предметом судового розгляду даної справи, випливають з договору купівлі-продажу від 12.08.2005 р., який я не підписувала.
Так, розписка від 01.04.2008 р. містить пряме посилання на договір від 12.08.2005 р., який, в свою чергу, містить пряме посилання на те, що грошові кошти видаються під заставу магазину, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , який належав мої матері ОСОБА_7 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 померла.
Проте, відповідач не є її спадкоємцем, що встановлено судами у справі № 500/4441/15-п. При цьому пред'явлення вимог саме до апелянта позивач жодним чином не обґрунтував, а суд першої інстанції безпідставно задовольнив такі вимоги.
Посилання суду першої інстанції на постанову Верховного Суду від 25.03.2020 р. як на необхідність застосування до спірних правовідносин положень ст. 1212 ЦК України є необґрунтованими.
Той факт, що попередньо рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 23.07.2015 p., залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 19.11.2015 p., у справі № 500/2729/14-ц позивачу було відмовлено у задоволенні позовних вимог про стягнення боргу за договором позики не є підставою для застосування до спірних правовідносин положень ст. 1212 ЦК України.
Неспроможність ОСОБА_1 належним чином визначитися із характером спірних правовідносин, звернутися до суду із обґрунтованою позовною заявою, вимоги в якій довести належними та допустимими доказами, не має слугувати підставою для застосування до спірних правовідносин положень ст. 1212 ЦК України, адже дана норма підлягає застосуванню лише у випадку, коли правова підстава для отримання грошових коштів в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі, але не у випадку відмови позивачу судом у захисті його прав на цій підстави.
Поряд з викладеним вище, слід наголосити, що позовні вимоги ОСОБА_1 також не могли бути задоволені у зв'язку з пропуском строків позовної давності.
Посилання суду першої інстанції на те, що судом враховуються твердження представника позивача щодо відсутності пропуску позовної давності з огляду на те, що виходячи з умов документу під назвою Договір від 12.08.2005 року та умов розписки від 01.04.2008 року, яка є продовженням договору (розписки) від 12.08.2005 року строк виконання зобов'язань відповідачкою визначений настанням певною подією, а отже початок перебігу строку позовної давності починається з моменту звернення ОСОБА_1 із вимогою про повернення грошових коштів є відвертим юридичним абсурдом.
Адже суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги ОСОБА_1 з правової підстави, передбаченої ст. 1212 ЦК України, тобто з позадоговірних зобов'язань щодо збереження майна без правових підстав.
В таких умовах посилання суду на умови договору саме по собі виключає можливість застосування ст. 1212 ЦК України до спірних правовідносин.
Так само є безпідставними посилання суду на те, що після прийняття Верховним Судом постанови від 25.03.2020 р. по справі № 500/4441/15-ц була остаточно визначена правова природа спірних правовідносин, адже правова природа правовідносин визначається у момент вчинення сторонами певних юридично значимих дій, які складають зміст цих правовідносин. Суд, в свою чергу, лише надає оцінку правовідносинам, які склалися між сторонами.
Неспроможність позивача довести свій позов належними доказами та обрати належний спосіб захисту своїх прав не може розглядатися як поважна причина пропуску строків позовної давності на майже 10 років.
Відтак, позовні вимоги ОСОБА_1 не могли бути задоволенні також з підстав пропуску позивачем строків позовної давності на майже 10 років.
Щодо явки сторін.
Сторони належним чином були повідомлені про час та місце судового засідання. Від апелянта надійшло друге клопотання про відкладення розгляду справи не підписане яке залишено без розгляду. Представники сторін надали суду свої пояснення.
Позиція апеляційного суду.
Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, оцінивши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги, судова колегія приходить наступного.
Відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України, - суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України, - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України).
Колегією суддів встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 12.08.2005 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено договір, згідно якого, ОСОБА_3 взяла у ОСОБА_1 за магазин, який належить ОСОБА_7 , її матері, за адресою: АДРЕСА_2 (кут АДРЕСА_3 ), який належить їй згідно довіреності №2595 від 11.06.2003 року, грошові кошти у розмірі 40000 доларів США, що еквівалентно 202000 грн., так як МБТІ відмовилось оформити для нотаріуса довідку-характеристику, було прийнято рішення суду від 12.08.2005 року про те, що ОСОБА_1 є власником даного магазину.
ОСОБА_3 зобов'язується не оскаржувати рішення суду щодо власника магазину ОСОБА_1 ..
Дані гроші бралися ОСОБА_3 під залог магазину строком не менше одного року, тобто до 12.08.2006 року. За спливом цього строку, договір вважається продовженим на невизначений строк при умови виплати процентів відповідно договору. Гроші надалися ОСОБА_3 під 2,5% щомісяця. (а.с. 11 т.1).
01.04.2008 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено договір (розписка), в якому зазначено, що ОСОБА_3 взяла у борг у ОСОБА_1 гроші в розмірі 45000 доларів США під 2,5% щомісяця (без сплати боргу), так як 12.08.2005 року Ізмаїльським міськрайонним судом винесено рішення про визнання права власності на магазин, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 (кут АДРЕСА_3 ), який належить на період 12.08.2005р. її матері ОСОБА_7 . ОСОБА_3 зобов'язується віддати гроші повністю ОСОБА_1 , після чого він їй ( ОСОБА_3 ) поверне магазин, який оформлений на нього 12.08.2005 року за рішенням суду. Проценти за угодою на період 01.02.2008 віддала повністю ОСОБА_1 (а.с. 12 т.1).
Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 12.08.2005 року (справа №2-6033-2005) визнано договір купівлі-продажу 1/10 частини домобудівлі (магазину), що розташований по АДРЕСА_2 - АДРЕСА_3 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_7 дійсним та визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/10 частини домобудівлі (магазину), що розташований по АДРЕСА_1 (а.с. 13 т.1).
Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 27.07.2011 рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 12.08.2005 року залишено без змін (а.с. 15- 16 т.1).
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України від 14.12.2011 року рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 12.08.2005 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 27.07.2011 скасовано та передано на новий розгляд до суду першої інстанції (а.с. 17-18 т.1).
За наслідками нового розгляду, рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 23.06.2015 року (справа №1510/467/12) у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_7 про визнання права власності на нежиле приміщення АДРЕСА_1 відмовлено (а.с. 19 т. 1).
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом про повернення ОСОБА_3 отриманих в борг за вказаними вище розписками коштів з мотивів неповернення позики.
Однак, рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 23.07.2015 року (справа №500/2729/14-ц) у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 суми боргу в розмірі 3115782,68 грн. та в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 про визнання недійсним договору від 12.08.2005 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на суму 202000 грн. в еквіваленті 40000 доларів США та визнання недійсним договору займу від 01.04.2008 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на суму 45000 доларів США відмовлено (а.с. 23-24 т. 1).
Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 19.11.2015 рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 23.07.2015 року (справа №500/2729/14-ц) залишено без змін (а.с. 61-62 т. 1).
Вказаними судовими рішеннями встановлено, що грошові кошти за розписками позивачем надавались ОСОБА_3 не на підтвердження договору позики, а пов'язані з переходом права власності та підтвердження розрахунку за магазин, та з цих підстав відмовлено у задоволенні позову про стягнення боргу.
У зв'язку із викладеним, ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом про стягнення переданих ОСОБА_3 коштів в порядку реституції за нікчемним договором щодо переходу права власності на майно від 12.08.2005р.
За наслідками його розгляду, рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 04.10.2017 року (справа №500/4441/15-ц) стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 у порядку реституції 1201688,69 грн., в межах вартості 1/10 частки житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_4 , отриманого ОСОБА_5 у спадщину від ОСОБА_7 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 (а,с. 25-27 т. 1).
Постановою апеляційного суду Одеської області від 31.10.2018 рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 04.10.2017 року (справа №500/4441/15-ц) скасовано та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 щодо стягнення коштів з ОСОБА_5 у порядку реєстуції та зобов'язання вчинити певні дії. (а.с. 26-34 т. 1).
Постановою Верховного Суду від 25.03.2020 постанову апеляційного суду Одеської області від 31.10.2018 в частині відмови у стягненні коштів скасовано, рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 04.10.2017 року у цій частині змінено - зменшено розмір суми, що підлягає стягненню з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 у порядку реституції - до 50000грн., але в межах вартості 1/10 частин АДРЕСА_4 , одержаних у спадщину, що відкрилася ІНФОРМАЦІЯ_3 після смерті ОСОБА_7 (а.с. 35-46 т. 1 ).
Вказаною постановою встановлено, що фактично, застосовуючи реституцію, суд першої інстанції виходив з умов документу під назвою «договір» від 12 серпня 2005 року щодо отримання ОСОБА_3 40000дол. США під заставу магазину; у цьому документі також зазначено, що зазначені кошти нею отримані під 2,5 % річних на строк до 12 серпня 2006 року, що не є притаманним для договору купівлі-продажу. Розписка від 01 квітня 2008 року, яку написала ОСОБА_3 , також містить зобов'язання повернути ОСОБА_1 кошти у розмірі 45000 доларів США. Як і в попередньому документі, у розписці відсутні будь-які умови про те, що ОСОБА_3 діє в інтересах ОСОБА_7 на виконання умов договору купівлі-продажу від 04 серпня 2005 року. Тимчасове надання коштів під проценти виключається у разі укладення та/чи виконання умов договору купівлі-продажу, який за статтею 655 ЦК України має передбачати передачу або зобов'язання передати майно у власність другій стороні (покупцеві), із зобов'язанням покупця прийняти таке майно і сплатити за нього певну грошову суму. За таких обставин, суд першої інстанції не мав правових підстав для стягнення з ОСОБА_5 як спадкоємця ОСОБА_7 коштів у сумі, що значно перевищувала розмір, визначений умовами нікчемного договору купівлі-продажу.
Таким чином, рішеннями судів, що набрали законної сили, по справам №500/2729/14-ц та №500/4441/15-ц, які є обов'язковими для виконання, визначено, що ОСОБА_1 не може стягнути отримані ОСОБА_3 кошти ні як передані як за договором позики, ні як передані як плата за купівлю нерухомого майна, до того ж не може вказану суму отримати у якості реституції за нечинним договором від 12.08.2005р.
З вказаного випливає висновок, що позивачем були вчинені усі можливі способи захисту своїх порушених прав за допомогою інших позовних заяв, однак судові рішення по ним, вказують на те, що неможливо іншими способами поновити порушені права та усунути безпідставне збагачення відповідача за рахунок позивача за допомогою інших, спеціальних способів захисту. Та єдиним можливим способом захисту своїх порушених прав є звернення із даним позовом на підставі статті 1212 ЦК України.
Така позиція узгоджується й з висновками Верховного Суду у постанові від 09.12.2020 р. по справі №211/5994/17, згідно з якою: «Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах. Отримане однією зі сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі статті 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання. Зазначена норма закону застосовується лише у тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунено за допомогою інших, спеціальних способів захисту.
Як встановлено судом та вбачається із матеріалів справи та наявних судових рішень по іншим справам, позивачем були вчинені усі можливі способи захисту своїх порушених прав за допомогою інших позовних заяв, однак судові рішення по ним, вказують на те, що неможливо іншими способами поновити порушені права та усунути безпідставне збагачення відповідача за рахунок позивача за допомогою інших, спеціальних способів захисту.
Таким чином доводи апеляційної скарги в цій частині апеляційний суд відхиляє з огляду на вищезазначене.
Станом на день ухвалення рішення, грошові кошти, що отримані за розпискою, знаходяться у відповідачки, докази повернення отриманих відповідачем коштів не надані.
До вимог про повернення виконаного за недійсним правочином застосовуються положення глави 83 ЦК України (набуття, збереження майна без достатньої правової підстави).
Відповідно до ст. 1212 ЦК України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Стаття 1212 ЦК України регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав.
Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Під відсутністю правової підстави розуміють такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на безпосередній вимозі закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок іншої особи, в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).
Об'єктивними умовами виникнення зобов'язань із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або не збільшення майна у іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна на стороні набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.
Зазначені висновки викладено у постанові Верховного Суду від 28 листопада 2022 року у справі № 127/13491/21-ц.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 та від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17 зроблено висновок, що предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України.
Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред'явлення кондикційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов'язаний договірними правовідносинами щодо речі.
У особи виникає зобов'язання повернути отримане майно, зокрема, грошові кошти, згідно зі статтею 1212 ЦПК України, як безпідставно набуте, якщо особа отримала їх без правової підстави, або якщо відповідна підстава згодом відпала.
Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 26 квітня 2023 року у справі № 439/1683/18.
У постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 910/17324/19 Велика Палата Верховного Суду вказала, що сутність зобов'язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (яке іменується також зобов'язанням із безпідставного збагачення) полягає у вилученні в особи-набувача (зберігача) майна, яке вона набула (зберегла) поза межами правової підстави, у випадку, якщо така підстава для переходу майна (його збереження) відпала згодом, або взагалі без неї, якщо цей перехід (збереження) не ґрунтувався на правовій підставі від початку правовідношення, та у переданні відповідного майна тій особі-потерпілому, яка має належний правовий титул на нього.
Враховуючи зазначену правову позицію ВПВС судова колегія вважає що правова підстава набуття грошових коштів відпала згодом враховуючи обставини справи та позицію судів по справі.
Положення частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах. Отримане однією із сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого отримання.
Отже, обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.
Зазначені висновки викладено у постанові Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 357/8975/20.
Рішеннями суддів, які були досліджені судом та описані вище, встановлено, що гроші передавалися не за договором позики, а також встановлено, що гроші в розмірі 40000 доларів США за розписками передавалися й не на виконання договору купівлі-продажу майна, отже відсутні правові підстави для отримання вказаних коштів відповідачкою, а отже вона їх отримала безпідставно.
На наявності будь-яких інших правових підстав сторони не наголошували. Усі можливі способи захисту своїх порушених прав позивач використав, що підтверджено відповідними рішеннями судів, однак можливості повернути передані відповідачці кошти окрім як в порядку ст. 1212 ЦК України у позивача немає. Отже для поновлення порушених прав позивача у повному обсязі є лише стягнення йому безпідставно набутих відповідачем коштів у розмірі 40000 доларів США в порядку ст. 1212 ЦК України.
Судова колегія погоджується з судом першої інстанції та вважає, що правочин укладена сторонами від 01.04.2008 року, підтверджує, що сума, яка була взята ОСОБА_3 у ОСОБА_1 , не була відповідачем повернута позивачу. У розписці зазначено, що саме ОСОБА_3 взяла гроші у борг у ОСОБА_1 та саме в своїх інтересах, і нема посилань на те, що ОСОБА_3 діє від імені ОСОБА_6 , про передачу магазину. З розписки вбачається, що саме ОСОБА_3 поверне борг ОСОБА_1 . Крім того, на час надання ОСОБА_3 розписки у 2008р., нерухоме майно, про яке йшлось у ній не належало відповідачу на праві власності, а довіреність від іменні матері, копія якої є в матеріалах справі, вже була не дійсна, що виключає факт того, що ОСОБА_3 діяла не в своїх інтересах, а від імені ОСОБА_7 ..
При цьому, судом не приймаються до уваги твердження відповідачки, що вказані кошти не можуть бути стягнуті саме з неї, так як розписки написані безпосередньо ОСОБА_3 , докази зворотнього суду не надані. Експертиза підпису, що була призначена судом, не була проведена, у тому числі з підстав неявки відповідача до суду та ненадання необхідних зразків підпису для її проведення, а також несплати рахунку на проведення відповідних експертних досліджень, що свідчить про зловживання процесуальними правами та подання клопотання про призначення експертизи лише з мотивів затягування розгляду справи. А отже вказаний факт трактується судом в бік доведення того, що розписки була написана та підписані саме ОСОБА_3 (що також відповідає положенням ст.109 ЦПК України).
До того ж, під час тривалого розгляду інших справ ОСОБА_3 не наголошувала на тому, що вказані розписки були написані та підписані не нею власноручно, тому доводи апеляційної скарги в цій частині є недоречними.
До того ж, як встановлено в постанові Верховного Суду від 25.03.2020 по справі №500/4441/15-ц, розписка від 01 квітня 2008 року, яку написала ОСОБА_3 , також містить зобов'язання повернути ОСОБА_1 кошти у розмірі 45000 доларів США. Як і в попередньому документі, у розписці відсутні будь-які умови про те, що ОСОБА_3 діє в інтересах ОСОБА_7 на виконання умов договору купівлі-продажу від 04 серпня 2005 року.
Отже на думку колегії суддів встановлено факт отримання вказаних грошових коштів за розписками ОСОБА_3 в своїх інтересах. Представник апелянта не заперечуючи існування грошових правовідносин між сторонами, стосовно повернення грошових коштів послався на (т.1 а.с.161).
Не можуть сприйматися твердження, що кошти були отримані в інтересах матері за купівлю-продаж магазину, так як судовими рішеннями встановлено, що договір купівлі-продажу є недійсним. Та передані за розпискою кошти не охоплюються правовідносинами купівлі-продажу нерухомого майна як вже встановив Верховний суд.
При цьому, суд першої інстанції вірно вважав, що стягненню підлягає саме сума 40000 доларів США (а не 45000), так як саме ці кошти були передані ОСОБА_1 ОСОБА_3 за розпискою від 12.08.2005 року. Розписка від 01.04.2008 року підтверджує, що кошти не були повернуті ОСОБА_3 позивачу. Однак ця розписка складена не про нову передачу коштів, а з відсилкою на отримання коштів 12.08.2005р., в той час як розмір коштів, які передавалися 12.08.2005 року - 40000 доларів США. Крім того, з пояснень сторін та з уточненої позовної заяви, вбачається, що сума 45000 доларів США була зазначена у зв'язку із додаванням невиплаченої суми процентів, визначених у розписці від 12.05.2005 року.
Однак, так як судовим рішенням було встановлено, що це не є правовідносинами позики, то таке додавання процентів до основної суми безпідставно отриманих коштів є необґрунтованим. Доказів передачі коштів у сумі 45000 доларів США суду не надано. А з огляду на те, що в цій частині розписка від 28.07.2008 суперечить розписці від 12.05.2005, саме якою й посвідчувався факт передачі коштів 12.08.2005, то суд приймає до уваги саме розмір коштів, визначений у розписці від 12.08.2005 - тобто 40000 доларів США.
Враховуючи викладене, вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення переданих коштів, підлягають задоволенню відповідно до статті 1212 ЦК України, тому суд приходить до висновку про необхідність задоволення позовних вимог про стягнення суми основного боргу у розмірі 40000 доларів США.
Щодо строків позовної давності за вказаними позовними вимогами, то суд звертає увагу на наступне.
Так враховуються судом твердження представника позивача щодо відсутності пропуску позовної давності з огляду на те, що виходячи з умов документу під назвою Договір від 12.08.2005 року та умов розписки від 01.04.2008 року, яка є продовженням договору (розписки) від 12.08.2005 року строк виконання зобов'язань відповідачкою визначений настанням певною подією, а отже початок перебігу строку позовної давності починається з моменту звернення ОСОБА_1 із вимогою про повернення грошових коштів.
Також, факт того, що позивачем не було пропущено строк позовної давності із зверненням до суду із вказаною заявою, підтверджується тим, що лише після рішення Верховного Суду від 25.03.2020 року по справі №500/4441/15-ц остаточно була визначена правова природа спірних правовідносин та неможливість усунення безпідставного збагачення відповідача за рахунок позивача за допомогою інших, спеціальних способів захисту, вичерпний перелік яких було вжиті раніше позивачем. Після чого, 28.07.2020року ОСОБА_1 було подано даний позов до ОСОБА_3 , третя особа ОСОБА_5 про стягнення безпідставно збережених коштів.
Таким чином посилання апелянта на пропуск позивачем строку позовної давності є недоцільним.
Відповідно до ч. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. У відповідності до вимог ст.1 до 1 Протоколу до Европейської Конвенції будь яка особа має право на мирне володіння майном, що підтверджує стала практика Европейського Суду.
Згідно ч.2 ст.1214 ЦК України, у разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу).
Згідно ст. 536 ЦК України, за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами.
Згідно ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Як зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 910/10156/17 (провадження № 12-14гс18) ст. 625 ЦК поширює свою дію на всі види грошових зобов'язань. Тому у разі прострочення виконання зобов'язання, зокрема щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, нараховуються 3 % річних від простроченої суми відповідно до частини 2 статті 625 ЦК. Доводи про те, що припис частини другою статті 625 ЦК може бути застосований судом лише за наявності порушення боржником грошового зобов'язання, не береться до уваги, бо ним якраз порушене позадоговірне грошове зобов'язання, що виникло на підставі статті 1212 ЦК.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом й у постанові від 20.03.2019р. по справі №753/20633/15-ц.
Враховуючи, що відповідачем сума основного боргу у розмірі 40000 доларів США не повернута, суд вважає, що вимоги ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_3 3% річних (за час прострочення) в частини суми - 3606,58 доларів США є обґрунтованими та підлягаючими задоволенню.
Судова колегія погоджується з проаналізованими судом першої інстанції в сукупності дослідженими доказами, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, апеляційний суд дійшов висновку, що стороною відповідача не доведено тих обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, а тому заявлені вимоги задоволенню не підлягають.
Доводи апеляційної скарги фактично зводяться до незгоди з оскаржуваним рішенням та посилання які містяться не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права.
Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник.
Докази та обставини, на які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права.
На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону.
З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог.
На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.
Загальний висновок суду за результатами розгляду апеляційної скарги
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням вищезазначеного, дотримуючись принципу юридичної визначенності та права особи на мирне володіння майном, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції.
На підставі ст.1212 ЦК України, у відповідності до вимог ст.1 до 1 Протоколу до Европейської Конвенції, керуючись ст. ст. 367, 368, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - залишити без задоволення.
Рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 07 березня 2023 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної, інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту може бути оскаржена до Верховного Суду.
Повний текст постанови складено 06 лютого 2025 року.
Головуючий суддя В.В. Кострицький
Судді М.В. Назарова
В.А. Коновалова