Справа № 756/9330/23
Апеляційне провадження
№ 22-ц/824/11113/2024 ПОСТАНОВА
30 жовтня 2024 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Рейнарт І.М.
суддів Кирилюк Г.М., Ящук Т.І.
при секретарі Кононовій Н.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 22 березня 2024 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення окремого режиму проживання,
встановив:
у липні 2023 року позивачка звернулась до суду з позовом про розірвання шлюбу, посилаючись на те, що 20 жовтня 2015 року між нею та ОСОБА_1 відділом державної реєстрації актів цивільного стану Оболонського районного управління юстиції у місті Києві був зареєстрований шлюб, актовий запис № 2116, ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народилась дочка ОСОБА_3 , яка проживає разом з нею та знаходиться на її утриманні.
Позивачка зазначала, що у зв'язку зі збройною агресією рф проти України, вона з дочкою тимчасово перебувають за кордоном. Проте, їх з відповідачем відносини поступово погіршувались, а з 10 березня 2022 року вони остаточно припинили спільне проживання, не підтримують шлюбні відносини, не ведуть спільного господарства, вони не можуть знайти порозуміння з різних питань, що призводить до сварок і конфліктів, що негативно відображається на дитині та шкодять її вихованню.
Позивачка стверджувала, що вони втратили почуття любові та взаємоповаги, шлюб носить формальний характер, примирення між нею та відповідачем і подальше перебування у шлюбі для неї є неможливим та небажаним. Тривалий період часу вона проживає одна з донькою, самостійно її виховуючи та утримуючи, відтак вона мала достатньо часу для прийняття обдуманого рішення про необхідність розірвання шлюбу.
У вересні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом про встановлення режиму окремого проживання між ним та ОСОБА_2 з 1 серпня 2022 року і до закінчення воєнного стану.
Мотивуючий зустрічні позовні вимоги, відповідач зазначав, що на момент повномасштабного вторгнення рф та територію України, вони з позивачкою та їх спільною дитиною мешкали у Києві у квартирі АДРЕСА_1 . Після початку вторгнення позивачка разом з дитиною переїхала до батьків у Чернігівську область, а згодом до Польщі, де його
роботодавець оплачував позивачці проживання на загальну суму 172 393,33грн.
Відповідач стверджував, що причиною їх непорозумінь став саме вимушений переїзд позивачки за кордон та постійна нервова напруга, викликана бойовими діями на території України. При цьому він не має змоги проживати разом з позивачкою та їх дитиною через введення на території України воєнного стану та неможливості виїхати за кордон. Однак він всіляко підтримував позивачку, надавав матеріальну допомогу та вважав, що після завершення війни він зможе відновити сімейне життя з позивачкою.
Також відповідач зазначав, що між ним та позивачкою дійсно мали місце непорозуміння, але вони щоразу їх долали та налагоджували стосунки, він завжди турбувався про сім'ю матеріально (перераховував кошти, надсилав посилки, тощо), так і морально. Крім цього він уклав договір страхування в інтересах дитини. Автомобіль до цього часу залишається у розпорядженні позивачки, незважаючи на припинення дії відповідної довіреності.
Відповідач вважав, що встановлення режиму їх з позивачкою окремого проживання до кінця воєнного стану є єдиним можливим способом збереження їх родини та поновлення сімейних стосунків. При цьому в нього немає наміру розривати шлюб із позивачкою, а звернення останньої до суду з позовом є проявом її перенапруженості та вимушеного роздільного проживання протягом тривалого часу.
Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 22 березня 2024 року позов ОСОБА_2 задоволено. Розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , зареєстрований у відділі державної реєстрації актів цивільного стану Оболонського районного управління юстиції у місті Києві, актовий запис № 2116 від 20 жовтня 2015 року. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 1 073,60грн. В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено.
У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким зустрічний позов задовольнити, а у первісному позові відмовити, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Відповідач вважає, що суд першої інстанції безпідставно не застосував положення статті 119 Сімейного кодексу України, оскільки розлад відносин між сторонами відбувся виключно через неможливість мешкати разом внаслідок воєнного стану на території України, відтак по закінченню війни ОСОБА_2 зможе повернутись до України та відновити з ним шлюбні відносини.
Відповідач, посилаючись на постанову Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» зазначає, що шлюб може бути розірвано в судовому порядку лише за умови, якщо встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечитиме інтересам одного з них чи інтересах їх дітей, тоді як підставою для встановлення режиму окремого проживання є неможливість чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно.
При цьому відповідач вважає, що встановлення режиму окремого проживання не є примушенням до шлюбу та не суперечить Конституції України, а навпаки є можливістю для подружжя подумати про збереження сім'ї.
Відповідач стверджує, що суд першої інстанції не надав належної оцінки наявним у матеріалах справи доказам, зокрема листуванню між сторонами, зі змісту якого слідує, що позивачка дійсно залишила територію України вимушено, сторони будували спільні плани, зокрема щодо спільної еміграції до Канади по завершенню воєнного стану. Крім цього, з цієї переписки вбачається визнання позивачкою факту прихильності їх спільної доньки до нього, та його важливість для їх сім'ї. Також, сторони продовжували спільно
вирішувати питання щодо сімейного бюджету аж до 1 серпня 2022 року, хоча він і в подальшому підтримував свою сім'ю, як матеріально перераховуючи кошти, замовляючи посилки, так і морально, в тому числі замовляючи для дружини квіти та території Польщі.
Відповідач зазначає, що між ними з ОСОБА_2 дійсно виникали непорозуміння, але вони щоразу їх долали та налагоджували сімейні відносини, в той час як основною причиною напруженості у стосунках стало саме роздільне проживання протягом тривалого проміжку часу.
Також відповідач вважає, що суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні заяви про відвід головуючого судді Луценко О.М., оскільки він працював разом з представником позивачки - Богдан О.О. в Оболонському районному суді міста Києва, що на йому думку викликає сумніви в його об'єктивності під час розгляду даної справи.
Крім цього, відповідач вказує, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні його клопотання про витребування доказів та проігнорував ненадання позивачкою відповідей на питання, що були поставлені останній у заяві про письмове опитування, що додана до зустрічної позовної заяви.
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - адвокат Богдан О.О. просить залишити її без задоволення, а рішення суду без змін, посилаючись на те, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та застосував норми закону, прийшовши до висновку про неможливість подальшого спільного життя подружжя і збереження шлюбу, оскільки це суперечить інтересам позивачки.
Представник позивачки вказує, що доводи відповідача про можливість збереження сім'ї та відновлення шлюбних відносин є його власними домислами, оскільки позивачка проживає за кордоном з іншим чоловіком та зберігати шлюб не бажає, в той час як відповідач маніпулює її почуттями та вдається до психологічного насильства.
Представник позивачки також зазначає, що відповідач невірно трактує положення статті 119 Сімейного кодексу України, оскільки встановлення режиму окремого проживання не є механізмом для збереження сім'ї, так як це питання врегульоване іншими нормами цього Кодексу, щодо надання строку для примирення, які в даному випадку застосовувати недоцільно, оскільки розгляд справи тривав більше шести місяців.
Представник позивачки стверджує, що даним шлюбом порушується право позивачки на вільний вибір чоловіка у шлюбі, право на вільну згоду на шлюб та право на подальшу реєстрацію шлюбу з іншим чоловіком, при цьому пропозиція відповідача про встановлення режиму окремого проживання є фактично примушуванням до шлюбу, якого позивачка не бажає.
Представник позивачки вважає, що факт того, що вона працювала суддею Оболонського районного суду міста Києва до 2016 року не є підставою для відводу іншого судді цього суду, в розумінні положень статті 36 ЦПК України, а відповіді на запитання, поставлені відповідачем у порядку статті 93 ЦПК України, були фактично надані стороною позивачки у поданому до суду першої інстанції відзиві на зустрічну позовну заяву.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача - адвоката Лещенко О.Д., яка підтримала доводи апеляційної скарги, пояснення представника позивачки - адвоката Богдан О.О., яка просила залишити рішення суду першої інстанції без змін, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Судом встановлено і матеріалами справи підтверджено, що сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі з 20 жовтня 2015 року, мають доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Задовольняючи позовні вимоги про розірвання шлюбу, суд першої інстанції
виходив з того, що на час подання позову сторони вже проживали окремо, позивачка не бажає проживати разом з відповідачем, має намір створити нову сім'ю з іншим чоловіком, тому збереження шлюбу суперечило б її інтересам.
Перевіряючи рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд зазначає про наступне.
Відповідно до статті 51 Конституції України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї.
Згідно із частиною першою статті 24 СК України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.
Частинами третьою, четвертою статті 56 СК України передбачено право кожного з подружжя припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканість і може мати наслідки, встановлені законом.
Згідно з частинами другою, третьою статті 105 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання, у тому числі за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, відповідно до статті 110 СК України.
Підстави для розірвання шлюбу за позовом одного з подружжя визначено статтею 112 СК України.
Відповідно до ч. 2 ст. 112 СК України, суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.
При вирішенні спору про розірвання шлюбу суд з'ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини та інші обставини життя подружжя.
Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.
Суд першої інстанції встановив, що сторони тривалий час проживають окремо, не ведуть спільного господарства, не підтримують подружні стосунки, позивачка не бажає продовжувати шлюбні стосунки з відповідачем, і за твердженням її представника, проживає з іншим чоловіком, з яким має намір створити нову сім'ю.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до правомірного висновку про наявність підстав для розірвання шлюбу сторін, так як подальше збереження шлюбу суперечило б інтересам позивачки, а примушування її до шлюбу з відповідачем буде суперечити принципу добровільності шлюбу та порушуватиме принцип вільності особи у своїй гідності та правах, встановлений ст. 21 Конституції України, тобто буде суперечити інтересам позивачки.
Доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції безпідставно не застосував положення статті 119 СК України, так як розлад між сторонами відбувся тільки у результаті вимушеного від'їзду позивачки за кордон у зв'язку із введення воєнного стану на території України і неможливості його виїзду, колегія суддів вважає безпідставними.
Інститут встановлення режиму окремого проживання подружжя врегульовано статтями 119, 120 СК України.
Згідно із частиною першою статті 119 СК України суд може постановити рішення про встановлення режиму окремого проживання подружжя за заявою подружжя або позовом одного з них, передумовою встановлення такого режиму є неможливість чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно.
Режим окремого проживання подружжя має строковий характер. Відповідно до частини другої статті 119 СК України режим окремого проживання припиняється у разі поновлення сімейних відносин або за рішенням суду на підставі заяви одного з подружжя.
На відміну від розірвання шлюбу, встановлений судом режим окремого проживання подружжя може бути припинений, у тому числі, у разі поновлення сімейних відносин, зважаючи на припинення причин, які зумовили неможливість або небажання одного з подружжя чи обох з подружжя проживати спільно або зміну ставлення до них з боку подружжя.
У пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» роз'яснено, що при застосуванні положень статей 119, 120 СК України судам необхідно враховувати, що інститути окремого проживання та розірвання шлюбу мають самостійний характер.
Рішення про розірвання шлюбу суд приймає, якщо його подальше збереження є неможливим, суперечить інтересам одного з подружжя чи їхніх дітей, у той час як підставою для встановлення режиму окремого проживання подружжя є неможливість чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно. За відсутності взаємної згоди подружжя на встановлення сепарації волевиявлення одного з них має бути обґрунтованим.
Суд першої інстанції встановив, що позивачка категорично заперечує проти збереження шлюбу, так як це суперечить її інтересам, а відтак прийшов до правомірного висновку про відсутність підстав для застосування положень статті 119 СК України та задоволення зустрічних позовних вимог.
Відповідачем під час розгляду справи судом не було надано доказів, що позивачка не бажає розірвання шлюбу та має намір відновити з ним шлюбні стосунки.
Доводи апеляційної скарги, що встановлення режиму окремого проживання не є примушенням до шлюбу, а є можливістю для подружжя подумати про збереження сім'ї, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки позивачка заперечує проти примирення з відповідачем, не бажає збереження сім'ї, розгляд справи судом тривав 6 місяців і доказів примирення сторін відповідачем надано не було.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що судом не надано оцінку їх з позивачкою переписці, не є підставою для скасування рішення суду та відмови у задоволенні первісного позову, так як наявна в матеріалах справи переписка не свідчить про намір позивачки зберегти шлюб з відповідачем, а також про її бажання встановити режим окремого проживання, що у подальшому призведе до відновлення шлюбних стосунків.
Доводи апеляційної скарги про порушення судом норм процесуального права, так як суд безпідставно відмовив у задоволенні заяви відповідача про відвід судді, який працював разом з представником позивачки - адвокатом Богдан О.О., яка раніше працювала суддею Оболонського районного суду міста Києва, колегія суддів вважає необґрунтованими.
Відповідно до заяви ОСОБА_1 від 10 листопада 2023 року, ним заявлено відвід судді Луценко О.М. з підстав, визначених у частині п'ятій статті 36 ЦПК (є інші обставини, що викликають сумнів в неупередженості або об'єктивності судді), у зв'язку з тим, що суддя Луценко О.М., згідно інформації на сайті «Судова влада України», та адвокат Богдан, яка до 2016 року працювала суддею Оболонського районного суду міста Києва, працювали разом та були колегами, що визиває у відповідача недовіру до суду, сумніви у безсторонності суду та у справедливому розгляді справи.
Ухвалою судді Луценко О.М. від 13 листопада 2023 року на підставі частини 3 статті 40 ЦПК України у задоволенні заяви про відвід відмовлено.
Європейський суд з прав людини вказав, що наявність безсторонності відповідно до пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року повинна визначатися за суб'єктивним та об'єктивним критеріями. Відповідно до суб'єктивного критерію беруться до уваги особисті
переконання та поведінка окремого судді, тобто чи виявляв суддя упередженість або безсторонність у цій справі. Відповідно до об'єктивного критерію визначається, серед інших аспектів, чи забезпечував суд як такий та його склад відсутність будь-яких сумнівів у його безсторонності. Стосовно суб'єктивного критерію, особиста безсторонність суду презюмується, поки не надано доказів протилежного. Стосовно об'єктивного критерію, то це означає, що під час вирішення того, чи є в цій справі обґрунтовані причини побоюватися, що певний суддя був небезсторонній, позиція заінтересованої особи є важливою, але не вирішальною. Вирішальним же є те, чи можна вважати такі побоювання об'єктивно обґрунтованими (рішення в справі «Білуха проти України», № 33949/02, § 49-52, від 09 листопада 2006 року).
Колегія суддів, оцінюючи наявність обґрунтованих підстав щодо суб'єктивного критерію, вважає, що такі підстави відсутні, так як відповідачем не наведено конкретних обставин, що суддя Луценко О.М. виявляв особисту упередженість при розгляді справи. Презумпція особистої неупередженості судді діє, допоки не з'являться докази на користь протилежного. Таких доказів відповідачем також не надано.
За об'єктивним критерієм необхідно встановити, чи існують факти, які можна встановити та які можуть ставити під сумнів безсторонність судді. Вирішальним є те, чи можуть бути побоювання учасників справи щодо відсутності безсторонності у певного судді об'єктивно виправдані.
Згідно з об'єктивним критерієм оцінки безсторонності суду відсутні встановлені факти, які можуть ставити під сумнів безсторонність судді Луценка О.М., адже не встановлено обставин, які унеможливлювали б ухвалення ним об'єктивного рішення в даній справі.
Доводи в апеляційній скарзі, що суд безпідставно відмовив у витребуванні доказів у позивачки, які були необхідні для обґрунтування заперечень відповідача, колегія суддів вважає безпідставними.
Згідно заяви відповідача від 22 січня 2024 року він просив витребувати у позивачки інформацію про адресу місця її проживання з дитиною у місті Варшава до 1 серпня 2022 року та копії закордонних паспортів позивачки та дитини з відмітками перетину кордону 10 березня 2022 року та візою до Канади, а також належним чином завірену довіреність ОСОБА_1 , надану на відкриття донці ОСОБА_3 для оформлення візи до Канади.
Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Відповідно до частини першої, другої статті 95 ЦПК України письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.
Документи та інформація, які просив витребувати у позивачки відповідач, не стосуються предмету зустрічного позову, а відтак не є належними доказами у підтвердження позовних вимог відповідача.
Крім того, відповідно до положень статті 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на
підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Аналіз вказаної норми процесуального права свідчить, що позичка не зобов'язана надавати суду докази, які підтверджують посилання відповідача у зустрічному позові.
Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно встановив обставини справи, оцінив надані докази, правильно застосував норми матеріального права, не допустив порушень норм процесуального, які є обов'язковою підставою для скасування рішення суду, під час апеляційного розгляду висновки суду першої інстанції спростовані відповідачем не були, тому правові підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду не встановлені.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд
постановив:
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Оболонського районного суду міста Києва від 22 березня 2024 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, оскарженню у касаційному порядку не підлягає, крім випадків, зазначених у п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.
Суддя-доповідач І.М. Рейнарт
Судді Г.М. Кирилюк
Т.І. Ящук